Правовий статус біженців і переміщених осіб

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежносте) до певної соціальної групи або політичними переконаннями змушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань.

До даної категорії осіб не належать так звані «економічні біженці», що покидають свою країну в пошуках кращого економічного становища.

Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів.

У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації правового статусу біженців, але і до створення міжнародних структур, профільного характеру.

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управління Верховного комісара з справах біженців (УВКБ), а в 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до Конвенції під терміном «біженець» мається на увазі особа, яка розглядалася як біженець у силу ряду угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року. У 1967 році був прийнятий Протокол, що стосується статусу біженців. Відповідно до протоколу Конвенція 1951 року вже поширювалася і на осіб, які стали біженцями після 1951 року. Для упорядкування діяльності УВКБ у 1954 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою

діяльність.

Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнародну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні організації, неурядові організації і структури держав, що займаються питаннями захисту біженців.

У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових витрат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоколу 1967 року вживають зусиль у справедливому і пропорційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців.

Для більш ефективного функціонування системи захисту біженців УВКБ в останні роки здійснює більш тісне співробітництво з регіональними системами захисту біженців, Із метою запобігання виникненню нових потоків біженців, безпосередньо з державами,

і

міжнародними організаціями, задіяними у вирішенні проблем біженців, а також неурядовими організаціями. Водночас, на думку багатьох спеціалістів, назріла необхідність у створенні нового міжнародного органу, із більш широкою компетенцією, ніж в УВКБ, що не мав би статус допоміжної установи ООН, а був би створений самими державами на основі міжнародної угоди. Таку організацію слід було б наділити більш широкими повноваженнями, тому що повноваження, якими володіють Виконком з програми Верховного комісара, Верховний комісар, Генеральна Асамблея ООН і ЕКО-СОР, не дозволяють їм приймати рішення, обов'язкові для всіх зацікавлених сторін. Документи, що приймаються цими міжнародними інститутами, належать до так званого м'якого права, що часом і зводить нанівець зусилля багатьох осіб і організацій, котрі щиро прагнуть допомогти біженцям і переселеним особам.

У рамках світового співтовариства, а також у результаті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб:

а) універсальні міжнародні угоди, що регулюютьправовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенціяпро статус біженців 1951 року, Протокол, щостосується статусу біженців 1967 року, Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців 1950 року, Конституція Міжнародної організації по міграції 1989 року);

б) регіональні міжнародні договори і конвенції,що регулюють правовий захист біженців у певномурегіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспектипроблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейсь-ка конвенція 1989 року, Угода про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року, Карта-хенська декларація про біженців 1984 року й ін.);

в) міжнародні договори, що регулюють визначенийкомплекс питань захисту прав біженців (Гаазька угода про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасування віз для біженців 1959 року, Європейська угода

про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав — членів Європейських співтовариств 1990 року й ін.);

г) міжнародні договори, дії яких було поширено на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, Конвенція МОП про рівноправність громадян країни й іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.);

ґ) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців (Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Конвенція про незастосовність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська конвенція 1990 року й ін.);

д) міжнародні договори загального характеру, що стосуються біженців (Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція про оголошення безвісно відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про морське право 1982 року, Конвенція про пошук і рятування на морі 1979 року. Пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року й ін.);

є) угоди і декларації про притулок (Декларація ООН про територіальний притулок 1967 року, Гаванська конвенція про притулок 1928 року, Кара-касська конвенція про територіальний притулок 1954 року й ін.);

є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан апатридів (Конвенція про статус апатридів 1951 року, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 року); ж) двосторонні угоди, що регулюють правовий статус біженців (Угода між Австрією і Францією про проживання біженців 1974 року, Договір між Австрією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Аф-

ганістаном і Пакистаном про добровільне повернення біженців 1988 року й ін.).

Як вважається, наявність такої величезної кількості міжнародних і регіональних документів, що відрізняються один щодо одного з багатьох питань (наприклад, у визначенні поняття біженець), ускладнює надання ефективної правової допомоги біженцям і правомірно ставлять на порядок денний питання про необхідність прийняття і застосування однакової універсальної міжнародної угоди з проблем біженців.

Проте в рішенні проблем біженців важливу роль покликано грати не тільки міжнародне право, але і національне законодавство держав, оскільки біженці, по-кидаючи свої країни, поселяються на території визначених держав. Проблема біженців є дуже актуальною і для України. У зв'язку з цим Верховна Рада України 24 грудня 1993 року прийняла Закон України «Про біженців», у якому визначений статус біженця і регламентована процедура одержання статусу біженця в Україні. Наявність статусу біженця дозволяє цій категорії осіб одержувати певну допомогу (грошові виплати і пенсії, одержання освіти, охорона здоров'я, відправлення релігійних культів, судовий захист і т.п.) від держави, що надала такий статус.

Слід зазначити, що після розпаду СРСР на пострадянському просторі налічуються сотні тисяч біженців, що стали жертвами етнічних і релігійних конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Таджикистані, Чечні, Абхазії. Тому держави СНД повинні активізувати і розширювати своє співробітництво в справі рішення проблем біженців як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівні. На жаль, таке співробітництво в рамках структур Співдружності здійснюється вкрай незадовільно, незважаючи на те, що по цьому питанню в рамках СНД у 1993 році була підписана Угода про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям, що набрала сили з 1994 року (Україна в ньому не бере участь). Переміщені особи — це люди, що були насильно вивезені в ході Другої світової війни фашистською Німеччиною і її союзниками з окупованих ними територій

для використання на різноманітних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 році була створена Міжнародна організація у справах біженців, що припинила своє існування в 1951 році в зв'язку зі створенням УВКБ.

Сам термін «переміщені особи» не використовується в Конвенції про статус біженців 1951 року, але в даний час у практиці УВКБ він застосовується у відношенні деяких категорій «внутрішніх біженців», що також називаються «вимушеними переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон держави й оселилися в іншому регіоні в межах

цієї ж держави.

Дана проблема є дуже гострою для Росії, тому в 1993 році Російська Федерація прийняла Закон «Про вимушених переселенців». Проблеми біженців є дуже актуальними і для інших регіонів світу, зокрема, для Африканського континенту, де в результаті політичній нестабільності є чимало точок конфліктів. Тут проблемами біженців займаються і регіональні організації. Так, ОАЕ в 1969 році прийняла Конвенцію у відношенні специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій, що займаються проблемами біженців, повинна бути, насамперед, аполітичною, носити гуманний і соціально орієнтований характер.

Право притулку

Надання притулку є традиційним інститутом міжнародного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Франція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї батьківщини за справу свободи».

Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26). Аналогічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу, наприклад у ч.і статті 28 Конституції Російської Федерації, ч. З статті 10 Конституції Італії, п. 1 статті 16-а Основного Закону ФРН, п.4 статті 13 Конституції Іспанії й ін. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура ж одержання цього права регламентується поточним законодавством.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«І. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у разі переслідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй».

Подібні правоположення містяться й у ряді інших міжнародних актів, наприклад у Декларації ООН «Про територіальний притулок*, прийнятій на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII) 14 грудня 1967 року, у Декларації про територіальний притулок, прийнятій Радою Європи в 1997 році.

Відповідно до останнього документа, право притулку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.^:

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і за-

конного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом дорівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

— по-перше, час перебування такої особи в державі, що надала йому притулок, не обмежений;

— по-друге, особа, яка одержала притулок, не можебути вислана з держави, що надала їй притулок;

— по-третє, особа, яка одержала притулок, не можебути видана як своїй патримоніальній державі, так ібудь-якій третій іноземній державі.

Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загальної декларації прав людини.

Але в ряді випадків державами обмежується перелік причин і умов, при яких може бути наданий притулок. Так, у статті 63 Конституції РФ зазначено, що притулок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені у своїй країні основних прав і свобод. Конституція ФРН наголошує на політичних переслідуваннях, йелюдському або ганебному поводженні або покаранні (п. З статті 16-а). Конституція Іспанії відсилає до спеціального закону, що встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди користуються в цій державі правом на притулок. Хоча Конституція України і не передбачає яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку, очевидно, що він не може бути наданий кримінальним злочинцям, так само як і особам, які переслідуються за фашистську і подібного роду діяльність або людиноненависницьку пропаганду.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від переслідувань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на іноземному військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.

Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до загального міжнародного права недоторканність помешкання дипломатичного представництва або консульської установи, а також екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року встановлена заборона на використання дипломатичного представ-1 ництва з метою, не сумісною із його офіційними функціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній практиці держав Латинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській конвенції 1954 року визнали право дипломатичного притулку і розробили процедуру його надання. Є випадки надання такого притулку й у Європі. Так, загальновідомий факт надання під час угорського повстання в жовтні 1956 року дипломатичного притулку посольством СІЛА католицькому кардиналу Мін-дсенті, а деяким міністрам тимчасового уряду Угорщини — посольством Югославії.

Література:

1. Боярс Ю.Р. Вопросьі гражданства в международ-ном праве. — М., 1986.

2. Броунли Я. Международное право, В 2-х книгах. —Кн. 2.—М.,1977.

3. Курс международного права. В 7 т. Т.З. — М.,1990.

4. Лазарев Л.В., Марьішева Н.И., Пантелеева И.В.Иностранньїе граждане (правовое положение). — М.,1992.

5. Тимченко Л.Д. Международное право. — Харьков,1999.

6. Тодьїка Ю.Н. Конституционно-правовой статус ино-странцев и беженцев в Украине. — Харьков, 1998.

7. Черкес М.Ю. Міжнародне право. — Київ, 2001.

ТЕРИТОРІЯ У І.Поняггяівнднхери.орш

склалися

К

Ss-sss

ників °^тотоЖН*;ГІ_е тлумачення. Під ^ _{у ха}

_Усе ж мають Різне ТУ _ц базисну прав У._дда сом території ^сл_я^°_я й основної нриналежн

й is.)- Прав

міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в су. купності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію» можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних просторів — відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря.

Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування.

Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район

морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних

держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зониі континентальний шельф прибережних держав, щоне входять до складу державної території прибережних держав;

2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережнихдержав, і міжнародні канали, що входять до складутериторій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

2. Державна територія

У міжнародній доктрині існує безліч визначень державної території. Але найбільш вдалою вважається

наступна: державною територією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюється двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку — вона визначає просторову межу державної влади.

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права. Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного середовища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково ЇЇ законами, і держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет це дуже складне і комплексне поняття, що має системостворюючі характеристики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке

верховенство передбачає:

— право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні

права 1966 року);

— визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні провадитися винятково у відповідності з прямим волевиявленням народу,-згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим наступним завердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територіальні спори повинні вирішуватися винятково мирними способами шляхом переговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і чинними міжнародними угодами;

— право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини;

— виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою. Це означає, що на території держави виключається будь-яка діяльністьпублічної влади іншої держави і що вища влада держави здійснюється системою державних органів узаконодавчій, виконавчій, адміністративній і судовійсферах;

— невтручання у внутрішні справи держави з боку*інших держав, міжнародних організацій, іноземних!фізичних і юридичних осіб;

— визнання недоторканності державної території,що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності абоєдності будь-якої держави, застосування сили абопогрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію впорушення міжнародного права;

— наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майновіта інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

— право держави на застосування всіх законнихспособів владного примусу для дотримання законіві правил як до власних фізичних і юридичних осіб,так і до іноземців, що знаходяться на її території,якщо інше не встановлено чинними міжнароднимиугодами. Отже, влада даної держави є вищою владоюстосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться в межах її території;

— виключне право територіального суверена нанадання дозволу із використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичнимиі юридичними особами і здійснення безпосередньогоконтролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильнопозбавляти державу в належній їй території відповідних природних ресурсів і змінювати державні

кордони. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межами державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену цілеспрямовану юрисдикцію, що допускається міжнародними угодами і міжнародними порядками (наприклад, у межах зони, що прилягає, та виняткової економічної зони, в Антарктиці і т.д.).

Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забороняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного забруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави, та ін.

Державна територія складається із сухопутної, водної і повітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в межах державних кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезнаходження.

Водна територія держави містить у собі водні простори, що знаходяться на сухопутній території й островах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.

Повітряна територія держави являє собою стовц повітря визначеної висоти і включає весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра — частина земної кори, розташована нижче ґрунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню.

Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території докладніше.

Прийнято вважати, що сухопутна територія включає всю сушу, незалежно від місця розташування її окремих складових частин. Будинки і споруди, що спираються на грунт або проникають усередину його, розглядаються як приналежність території, і усе, що відбувається на них або в них, відбувається в межах державної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року — це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч.і статті 121). За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону, У певних випадках наявність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на проходження прямих вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод. При перебуванні острову поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визначення статусу морських проходів (наприклад, шведсько-датська конвенція 1938 року в зв'язку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до діючого в Україні законодавства, острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

Анклав — частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. В даний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кам-піоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів — Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією.

Існування анклавів. зумовлює необхідність забезпечення доступу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території і її населення), що звичайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до

Середземного моря).

Деякі автори включають до складу сухопутної території держави також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяючи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні території кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на

надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стаття 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресурси, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від б жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Правовий режим підземних вод визначається також і Водним кодексом України 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територіального моря).

Внутрішні морські води — це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Аральське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку рівна подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відносить:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові споруди, що найбільше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів,береги яких повністю належать Україні, до прямоїлінії, проведеної від берега до берега в місці, де збоку моря вперше утворюються один або декількапроходів, якщо ширина кожного з них не перевищує24 морських милі;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток,що історично належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частинавод рік, озер та інших водоймищ, береги яких належать Україні (стаття 6).

Територіальне море (раніше — територіальні води) у п.1 статті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який примикає» до сухопутної території держави. Відповідно до цього міжнародно-правового акта кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, і котра відміряється від вихідних ліній (стаття 3). Під вихідними лініями розуміється лінія найбільшого відливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах значного масштабу (стаття 5). При відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина територіальних вод відміряється від берегової полоси. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ширини територіального моря служить звернена до моря лінія рифу при найбільшому відливі (стаття 6). Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводяться тоді, коли лінія берега порізана і звивиста, або близько до неї є ланцюг островів, що утруднює судоводіння (стаття 7). Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні

40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється

суверенітет прибережної держави. Він поширюється^ також на повітряний простір над територіальним м рем, на його дно і надра.

У відповідності зі статтею 5 зазначеного вище Закону України «Про державний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони.

Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від космічного простору, котрий є міжнародною територією, дотепер конвенційно не визначена. У законодавстві України _це питання також не урегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізувалася в останні десятиліття й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично неможливо. Існує звичайна норма міжнародного права, відповідно до котрої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті знаходяться мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі (найближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного простору, після перетинання котрої космічні апарати згорають у повітряних шарах атмосфери).

Правовий режим її повітряного простору установлюється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польоти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

Слід пам'ятати, що повітряний простір над сухопутною територією, внутрішніми водами і територіальним морем держави — невід'ємна частина її державної території.

Під умовною (квазі) територією держави в міжнародному праві розуміють територію її дипломатичних представництв, розташованих у закордонних державах, територію торгових суден у відкритому морі, повітряних суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні кабелі, трубопроводи, надводні споруди у відкритому морі (над шельфом). Така територія деякими авторами іноді іменується «плавучою», «літаючою», «космічною» та іншими територіями. Вони ж виділяють абсолютну і відносну (умовну) території. Під абсолютною розуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до території власної держави; до відносної деякі автори прираховують, наприклад, транспорт глави дипломатичного представництва і навіть автотранспорт громадянина конкретної держави, що знаходиться за кордоном. У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтралізованні території. Демілітаризована територія — це така частина державної території, у відношенні якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в ЇЇ межах військових укріплень і споруд, визначених видів озброєнь і збройних сил.

Такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки. Демілітаризація може застосовуватися:

а) стосовно передбачених відповідними актами частин територій (районів) тієї або іншої держави або

стосовно самостійних політико-територіальних одиниць;

б) стосовно держави в цілому в якості способуміжнародного примусу, покарання за агресивну війну;

в) стосовно певних просторових сфер, що не знаходяться під державним суверенітетом і якими можуть користуватися в мирних цілях усі держави.У своєму обсязі демілітаризація може бути повною

або частковою. Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних військових об'єктів і заборону спорудження нових військових об'єктів і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утримання збройних сил, крім поліцейських, а також заборону ввозу і провозу військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків і т.д. У цілому все це зводиться до заборони використання даної території у військових цілях.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територіях реалізується один або декілька з таких заходів: ліквідація визначених військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення нових частин і т.п.

Приклади демілітаризації певних територій дуже різноманітні. Так, за Угодою між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940 року і за Мирним договором країн антигітлерівської коаліції з Фінляндією від 10 лютого 1947 року, режим повної демілітаризації встановлений для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року. У Кореї в зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38,-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.

Демілітаризація території нерідко супроводжується

її нейтралізацією.

Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встановлення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накладає на державу зобов'язання бути нейтральною у процесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія. Прикладом нейтралізованої території може слугувати Магелланова протока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 23 липня 1881 року оголошена «нейтралізованою назавжди». Договором між США і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонського договору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєнного характеру.

Особливою формою нейтралізації є проголошення постійного нейтралітету держави. Постійний нейтралітет означає такий міжнародно-правовий статус держави, відповідно до якого вона зобов'язується у випадку війни не вступати в неї на стороні будь-якої воюючої держави, не надавати воюючим безпосередню допомогу. Інші держави, у тому числі і воюючі, зобов'язані поважати постійний нейтралітет держави. У мирний час постійно нейтральна держава не повинна вступати у військові союзи і блоки.

У міжнародному праві розрізняють два види постійного нейтралітету:

а) договірний (гарантований) нейтралітет — який закріплюється в багатосторонніх міжнародних договорах або деклараціях (наприклад, декларацією держав-учасниць Віденського конгресу від 20 листо-

пада 1815 року був визнаний і гарантований «вічний нейтралітет» Швейцарії, що був підтверджений Вер-сальским договором 1919 року);

б) декларативний (негарантирований) нейтралітет — який заявляється в односторонньому порядку, звичайно шляхом нотифікації (наприклад, Австрія за федеральним конституційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 року заявила про свій постійний нейтралітет). Відомі випадки скасування постійного нейтралітету. Наприклад, «вічний нейтралітет» Бельгії (за Лондонськими договорами 1831 і 1839 років) і Люксембургу (за Лондонським договором 1807 року) були скасо вані Версальским і Сен-Жерменським мирними дого ворами.

Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтр. літет у період ведення воєнних дій, при якому держава, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті на стороні будь-якої з воюючих держав. У випадку надання державою, що не воює, допомоги одній з воюючих сторін, інша воююча держава вправі розцінювати таку нейтральну державу в якості свого супротивника з усіма наслідками, що випливають.

У сучасний період особливого значення набуває одночасне встановлення демілітаризації і нейтралізації визначеної території, що призводить до виникнення так званих зон миру (без'ядерних зон). Так, наприклад, у Мехіко (Мексика) 14 лютого 1967 року 14 латиноамериканських держав на підставі регіонального Договору про заборону розміщення ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за дотриманням положень цього договору здійснюється на основі спільних інспекцій.

До територій із змішаним режимом відносять континентальний шельф, територію, що прилягає, і виключну економічні зони, а також міжнародні протоки і канали. Вони не знаходяться під суверенітетом конкретної держави (крім міжнародних проток і каналів), але прибережні держави володіють на цих територіях пе-

реважними економічними інтересами на їхні природні ресурси, що захищаються не тільки внутрішньодержавним законодавством, але і міжнародним правом. З огляду на те, що ці об'єкти є категоріями міжнародного морського права, докладніше про них буде сказано в інших розділах.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: