МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ І ЗАСТОСУВАННЯ АРХІВНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Основні правила роботи з архівними описами і каталогами.

2. Підбір архівних справ.

3. Опрацювання офіційних і приватних архівних документів і матеріалів.

4. Вивчення архівної статистики.

5. Робота з генеалогічними джерелами.

6. Систематизація, аналіз і застосування архівних джерел і матеріалів.

1. Основні правила роботи з архівними описами і каталогами.

Питаннями методики архівних пошуків займається спеціальна історична дисципліна — архівна евристика (від грец. "heureka" — знаходити, відкривати). Її роль для історика визначається кількома факторами.

По-перше, архівні матеріали з більшості тем, що досліджуються, є основним джерелом, оскільки дослідник намагається обрати, як правило, таку тему своєї роботи, яка ще не висвітлювалася в опублікованих працях або ж досліджена частково.

По-друге, історичні джерела в архівах важче шукати, ніж публікації чи рукописи в бібліотеках, оскільки науково-довідковий апарат архівів не може повною мірою відобразити зміст кожного архівного документа, тобто врахувати індивідуальні запити кожного дослідника.

По-третє, фонди якогось одного архіву далеко не завжди можуть дати повне уявлення про джерела з проблеми, що досліджується. Для розшуку матеріалів історик змушений звертатися до багатьох архівів, розташованих у різних містах, а іноді й країнах.

По-четверте, архівні матеріали відрізняються від опублікованих тим, що останні нерідко видавалися з купюрами, супроводжувалися коментарями вчених, які їх опублікували або використали; в архіві вчений отримує часто-густо документи, які до нього ще ніхто не використовував і не коментував.

Усі документи, що відображають багатовікову історію духовного та матеріального життя народу й мають історико-культурну цінність, віднесені в Україні до Національного архівного фонду.

В Україні діє 665 архівів, у т. ч. 44 центральних та обласних. Лише в архівах системи Державного комітету архівів України міститься понад 50 млн. одиниць зберігання.

Щоб оптимально організувати пошук архівних матеріалів, слід дотримуватися ряду обов'язкових умов, зокрема:

• перш ніж звертатися до архівів, слід вивчити мережу їх установ, щоб точно знати адреси пошуків;

• опанувати систему науково-довідкового апарату архівів (у кожній країні вона має свої особливості);

• ознайомитися з адміністративною структурою країни, системою державного управління в період, який досліджується. Ці дані є у відповідних довідникахІ5;

• на основі вивчення структури та функцій установ (фондоутворювачів), зміни їх назв, шляхів проходження документів за різних часів окреслити коло фондів, у складі яких можуть зберігатися документи, що цікавлять дослідника,

Науково-довідковий апарат архівів (НДА) — комплекс архівних довідників, які забезпечують облік і класифікацію документальних матеріалів, розкривають їх склад, зміст і місцезнаходження в межах окремих фондів, архівів й усього Національного архівного фонду України. Основними видами НДА, що застосовуються в Україні, є путівники, описи, архівні довідники, каталоги.

Першим видом НДА, до якого історик звертається ще до приходу в архів, є путівник по архіву. Кожен архів періодично оновлює їх і видає масовим тиражем, що дає змогу ознайомитися з ними в будь-якій науковій бібліотеці. Такий путівник містить характеристики або короткі довідки про архівні фонди, а також про колекції, комплекси документів у систематизованому порядку. Наявність численних допоміжних покажчиків (фондоутворювачів, географічного, періодичних видань, установ, організацій і підприємств) значно полегшує пошук необхідних джерел. На жаль, він не позбавлений і певних вад, зокрема, у ньому не враховані фонди, які були на той час на спецзберіганні і до яких дослідники не мали доступу.

Високо оцінюючи інформаційні можливості путівників, слід водночас зазначити, що провідна роль у системі науково-довідкового апарату архівів належить передусім описам фондів. Це пояснюється тим, що, по-перше, вони є водночас і формою обліку, тому охоплюють усі матеріали фондів архіву. По-друге, описи дають уявлення про фондоутворювача. По-третє, вони закріплюють класифікацію справ у фонді, що дає змогу прискорити пошук потрібних одиниць зберігання. Описи фондів можуть бути рукописними, надрукованими на машинці, принтері, видані друкарським способом або в електронному варіанті. Описи, що мають підвищений попит у читачів, видаються масовим тиражем. Кілька таких описів видані, наприклад, за матеріалами Центрального державного історичного архіву України в м. Києві.

Інформаційні можливості описів не можуть бути всеохоплюючими, вони дають відомості про справи у вигляді короткої її назви, не розкриваючи здебільшого змісту документів, які в них зберігаються. Це стосується насамперед таких справ, як протоколи, стенограми засідань тощо. Складність використання описів полягає ще й у тому, що вони дають назви справ так, як вони відклалися в архіві, а це не дає змоги історикові швидко й ефективно вести тематичний пошук. Тому доцільно поряд з описами звертатися до каталогів.

В архівах ведеться кілька видів каталогів: основні з них — іменний і тематичний. Тематична картка каталогу може містити відомості про одну або групу справ, а іноді навіть про окремий документ, який, на думку упорядників каталогу, має велике значення. Упорядники застосовують систему відсильних карток, які привертають увагу дослідника до інших рубрик, карток, що мають відношення до теми. На відміну від описів, каталог виконує лише інформаційно-пошукові функції, тому частина матеріалів архіву може бути в ньому не відображена. До того ж якість тематичної розробки архівів у каталогах не завжди може задовольнити дослідника. Тому працю з каталогом можна розглядати лише як первинний імпульс до пошуку матеріалів з обраної теми.

Щоб дізнатися про наявність архівних документів з певної теми, доцільно ширше використовувати огляди, підготовлені фахівцями, які добре знають архівні джерела з відповідної проблеми. Наприклад, досліджуючи історію Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, можна звернутися до ґрунтовних оглядів джерел, зроблених М. Ковальським та Ю. Мициком.

Більшість діючих в Україні систем науково-довідкового апарату архівів незручні в користуванні, оскільки розраховані на візуальний метод пошуку інформації, тому вони поступово доповнюються сучасними інформаційними системами НДА, заснованими на використанні комп'ютерів. У 1991 р. в Україні почалося створення Національної зведеної архівної комп'ютерної системи, яка має інтегрувати інформаційний потенціал усіх архівних установ. Зведена база даних охоплюватиме всі українські інституції, що мають архівні або рукописні фонди. До системи будуть включені матеріали не лише Національного архівного фонду України, а й ті архівні документи, що зберігаються в інших країнах, але мають відношення до історії і культури України.

Науково-інформаційний відділ Інституту української археографії та джерелознавства НАН України ім. М. Грушевського приступив до створення зведеного каталогу "Середньовічна україніка в архівах України". Працівниками відділу завершено створення фондового каталогу "Джерела з історії ОУН-УПА". У Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України створена комп'ютерна база даних на фондоутворювачів, у держархівах Київської та Харківської областей — база даних на репатріантів, колишніх остарбайтерів (осіб вивезених до Німеччини в роки Другої світової війни). У Центральному державному архіві громадських об'єднань України функціонує електронна картотека справ колишніх репресованих, а також партизанів часів Другої світової війни.

2. Підбір архівних справ.

Для правильної організації процесу пошуку доцільно розділити його на такі етапи:

1) опрацювання опублікованих джерел та укладання вичерпної бібліографії за темою, оскільки шукати та використовувати друковані видання набагато простіше, ніж здійснювати пошук в архіві. Вихідними посібниками для цього етапу можуть бути бібліографічні, довідково-енциклопедичні видання, архівні довідники, за якими доцільно укласти список архівів, фондів, де може бути наявна інформація за темою;

2) виявлення за обліковими даними та довідниками конкретного архіву фондів, документи яких можуть містити джерела потрібної інформації, перегляд описів цих фондів, визначення за описами справ для поаркушного перегляду;

3) реалізація пошуку первинної документної інформації шляхом переглядання та прочитання архівних документів;

4) оформлення результатів пошуку.

У разі виявлення необхідної інформації в документах архіву, її можна занотувати, скопіювати власними технічними засобами або замовити виготовлення копії архіву (на платній основі).

Всі етапи, за винятком першого, проходять в архіві, де працівник читального залу виконує лише роль «інформаційного брокера», а пошук необхідно здійснювати самостійно, ознайомившись попередньо з правилами користування документами НАФ.

Хоча комп’ютерні технології значною мірою полегшують традиційний архівний пошук, але відмовитися від нього буде неможливо доти, поки останній документ НАФ не буде описаний та представлений в електронній формі в Інтернет.

Під час роботи з науково-довідковим апаратом встановлюються адресні дані справ (номера фондів, описів, справ, їх заголовків, дата, кількість литсів). За описом дослідник відбирає та виписує для використання потрібні для розкриття теми одиниці зберігання. Важливо ознайомитись із передмовами до опису.

Слід виявляти документи на рік раніше та рік пізніше визначених хронологічних меж, а також близькі за тематикою джерела. Можливо, доведеться переглянути опис знову для виявлення додаткових матеріалів.

Далі дослідник працює вже з окремими документами. Слід починати з основних видів: законодавчі та розпорядчі, потім – інформаційно-довідкові, далі переписка, послужні та формулярні списки тощо. Важливим елементом дослідження є атрибуція – визначення видів (форм) та оригінальності виявлених джерел, дат їх написання, авторів та адресатів.

У випадках, якщо частина необхідних джерел відсутня. Тоді можна скористатися матеріалами фонду керівних організацій, особистими фондами та колекціями, матеріалами рукописних відділів та відділів рідкісної книги бібліотек, музеїв, наукових установ, періодичного друку і т.д.

У будь-якому випадку, посилання на архівний шифр документа, який є вторинною архівною інформацією та способом емпіричного наукового доказу, є обов’язковим. Архівний шифр складається з назви архіву, номера архівного фонду, архівного опису, одиниці зберігання (наприклад, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 128, оп. 1, спр. 25, арк. 11). Правильно оформлене посилання на архівні документи дозволяє закріпити пріоритет науковця у залученні джерела до наукового обігу.

3. Опрацювання офіційних і приватних архівних документів і матеріалів.

Ведення записів в роботі з архівними документами здійснюється за допомогою виписок (цитат) частини тексту, викладення своїми словами змісту, копіюванням документу. Часто ці прийоми здійснюються одночасно.

Якщо використовуються документи з приватних чи сімейних архівів, слід отримати дозвіл власників на використання наданих документів.

Приватні фонди діляться на особисті (сукупність документів, що виникли в процесі життя та діяльності окремої особи), сімейні (життя та діяльності членів якоїсь сім’ї) та родові. Назва архівного фонду особового походження складається з прізвища, імені, по батькові особи, роду діяльності (професії), службового положення, вчених звань.

Більшість приватних архівів виникло в ХІХ ст. Якщо документи накопичувались в певної особи, формувався приватний архівний фонд. Залежно від мети накопичення документів, розрізняють приватні, юридичні, господарські, генеалогічні, літературні, наукові та інші архіви.

Цитату беруть в лапки, текст записують дослівно, зі збереженням стилю епохи. До цитати слід додати анотацію: з якого документу її взяли, про що в ньому йде мова. Виключення з цитати окремих слів та фраз небажане, оскільки воно веде до викривлення змісту документу, а отже, і наукового сенсу джерела, факти стають непридатними до використання.

Викладення своїми словами подається у вигляді запису у квадратних дужках, наприклад [доповідна записка... про відновлення зв’язку після інтервенції. В записці подано комплекс заходів з вирішення наміченої проблеми]. В квадратних дужках можуть бути розкриті допущені в документі скорочення слів.

Копія документу – дослівний запис тексту джерела в зошит, зі збереженням стилю, орфографії, поміток. Обов’язково слід вказувати дату, місце створення, установу, підпис під документом.

Виписки. зроблені дослідником з архівних документів, мають давати відповідь на питання – де, коли, ким та про що створили документ, кому він був призначений і чи був виконаний, коли це сталось. Корисно відмічати, з посиланням на відповідні документальні джерела, які обставини послужили причиною укладення документу.

Порядок посилань на архівні документи. Посилання на джерела відомостей, наведених в дослідницьких роботах, дають можливість перевірити ці відомості, дозволяють судити про їх достовірність, полегшують продовження дослідження. Без оформлення посилання ставиться під сумнів сам факт, що повідомляється, та наукова цінність роботи.

4. Вивчення архівної статистики.

Облік архівних документів – комплекс контрольна-охоронних заходів/операцій, що забезпечують фіксацію наявності архівних документів, а також отримання відомостей про їхній склад, обсяг і рух в одиницях обліку. Сутність обліку полягає у визначенні одиниць обліку архівних документів та принципів систематизації облікових даних у системі спеціально створених облікових форм; у реєстрації в облікових документах фактів стану та руху документів/груп документів; у встановленні кількості документів/груп документів та змін, які відбуваються у визначених одиницях обліку, та відображенні цих даних в обліковій документації; у систематизації даних про обсяг, склад і рух документів архіву.

Основними одиницями обліку є групи документів, сформовані в архівні фонди та в одиниці зберігання (справи). Саме в цих одиницях виміру - архівних фондах і одиницях зберігання - фіксуються дані обліку в обліковій документації. Обліку підлягають усі документи, що зберігаються в архіві, у тому числі неописані та непрофільні для даного архіву, копії документів страхового фонду і копії фонду користування, а також самі облікові документи.

У зарубіжній практиці в облікових документах забезпечується первинний облік об'єднаних за походженням великих комплексів документів, які зберігаються в державних архівах. У Франції одиницями обліку є серії, у Великобританії - архівні групи, у США - документальні групи. Хоча за назвами вони відрізняються, але за змістом становлять комплекси документів, прирівняні до архівного фонду, і є класифікаційними та обліковими одиницями. Поряд з ними одиницями обліку є і "метро-полиця" (довжина стелажних полиць), фізичний обсяг документів. Таким чином, за одиницю обліку архівних документів прийнято одиницю виміру кількості документів (аркуш, документ, справу, архівний фонд, проект, комплект кінофільму чи фонодокумента, погонний метр тощо).

Безпосередній державний облік документів НАФ здійснюють державні архіви, а також власники документів НАФ - юридичні чи фізичні особи - в основних облікових документах ар­хівної установи чи власника приватного архіву.

В документах установленої форми - облікових документах архіву - фіксують обсяг, склад і рух архівних документів у одиницях обліку. Вони призначені для контролю за збереженістю архівних документів та закріплення їх організації за певними групами (фондами, справами). Облікові документи визначають місце знаходження архівних документів в архіві, забезпечуючи можливість їх адресного пошуку й допомагають встановити сумарні дані обсягу архівного фонду, архіву, групи архівів, НАФ. Статистичні дані про обсяг і склад архівних документів використовуються як інструмент управління і допомагають органі­зувати планове, науково обґрунтоване комплектування архівів і всього НАФ, зберігання архівних документів і користування ними.

В архівних установах забезпечується облік архівних документів на різних рівнях комплексів у двох видах – індивідуальний і сумарний.

5. Робота з генеалогічними джерелами.

Генеалогічний запит передбачає пошук архівної інформації щодо окремої родини протягом кількох поколінь. Для виконання запиту бажані точні біографічні дані: прізвища, імена та по батькові, роки та місце народження, місце проживання, роботи відомих членів родини. Чіткість і повнота відомостей забезпечує правильний пошук необхідної інформації.

Первинними джерелами генеалогічних досліджень є метричні книги реєстрації актів громадянського стану. Також є документи посімейно-майнового обліку (ревізькі “сказки”, посімейні, погосподарчі (подвірні) списки, списки платників прибуткового податку, платників обов'язкового страхування, виборців та громадян, позбавлених виборчих прав; опікунські справи, межові книги, документи переписів 1917 р., 1921 р., 1926 р., 1939 р.), біографічні джерела (формулярні (послужні) списки та особові справи, списки працівників установ, підприємств та організацій, учнів, членів релігійних громад, документи про відношення до військової служби, архівно-слідчі та фільтраційні справи).

Виконання запиту необхідно починати з наявних даних, звичайно це рік народження одного з членів родини. Першим кроком є пошук актового запису про народження людини в метричній книзі за місцем народження. У разі позитивного результату стають відомими імена та по батькові батьків. Для подальшого пошуку інших членів родини (братів та сестер) необхідний ретельний перегляд рік за роком актових записів про народження та смерть. Для встановлення років народження та місця приписки (можливого місця народження) батьків, дівочого прізвища матері необхідно продивитися актові записи про шлюб. Слід звертати увагу на всіх людей з таким же прізвищем (згодом вони можуть виявитися родичами).

Значно полегшить та прискорить виконання запиту перегляд ревізьких сказок та посімейних списків. За вказаними в цих документах роками народження (смерті) можна, уникаючи суцільного перегляду всіх наявних метричних книг, знайти необхідні актові записи.

Для спрощення складання родоводу рекомендується складання генеалогічних карток на кожну знайдену людину. В картці вказується прізвище, ім'я, по батькові, місце народження, дата народження, шлюбу та смерті, батьки, соціальний стан, пошукові дані. Дослідник вільний спрощувати картку, вносити інші дані, що могуть його зацікавити.

Книги реєстрації актів громадянського стану (метричні книги). Метричні книги становлять собою записи актів громадянського стану (народження та хрещення, шлюб, смерть) і являють собою не тільки первинне генеалогічне джерело, але й найбільш достовірне у відношенні до всієї маси родовідних матеріалів. Метричні книги – це парафіяльні книги, в яких велись подобові записи актів громадянського стану, в яких у хронологічному порядку реєструвалося народження, шлюб, смерть окремих людей. Записи актів велись в парафіяльній книзі протягом одного року. В книги вносились дані щодо всього населення парафії незалежно від соціального стану. Тому для пошуку необхідних даних щодо окремої родини необхідний перегляд всіх актових записів.

Записи хрещення містять дати народження та хрещення, ім'я дитини, відомості про батьків та хрещених (прізвище, ім'я та по батькові, підданство, соціальний стан або фах, місце приписки, постійного проживання). Проте слід мати на увазі, що досить часто місце постійного проживання іноземців не вказувалося, а називалася тільки країна, підданими чи громадянами якої вони були. В актових записах про народження в метричних книгах православних церков дівоче прізвище матері не вказувалося (його можна знайти в актовому записі про шлюб батьків). Записи про шлюб містять дату одруження, прізвища, ім'я та по батькові, літа, соціальний та сімейний стан, фах, місце постійного проживання наречених та свідків. Обов'язково зазначається в який шлюб вступають молодята (перший, другий…). Записи про розлучення містять дату та місце шлюбу, розлучення, прізвище, ім'я та по батькові (дівоче прізвище колишньої дружини), вік, місце постійного проживання, фах. Необхідно зазначити, що в православних церквах відмітка про розлучення вносилась до актового запису про шлюб.

В записах про смерть зазначалося прізвище, ім'я та по батькові, вік, сімейний стан, дата, причина смерті, місце поховання. Актовим записам про шлюб передували шлюбні обшуки – анкети, в які вносились такі дані про наречених: прізвища, ім'я та по батькові, літа, соціальний та сімейний стан, фах, місце постійного проживання.

Слід звернути увагу на те, що в деяких населених пунктах діяли кілька церков, а в деяких їх не було зовсім. В останньому випадку треба з'ясувати до якої парафії належав населений пункт. В процесі пошуку даних по метричних книгах слід звертати увагу на віросповідання людини, тобто проводити розшук по документам релігійних установ відповідних конфесій. Необхідно відзначити, що з 1921 року реєстрація актів громадянського стану проводилась відділами РАГСу. До книг реєстрації вносились вищезазначені відомості.

Ревізькі “сказки” (посімейні списки) становлять різновид матеріалів Всеросійських переписів. В них записані всі основні елементи для генеалогічних досліджень: прізвище, ім'я та по батькові, вік, родинні зв'язки (імена батьків, дружини, дітей, братів, сестер, їх літа), соціальний стан. В ревізії вказується вік кожного з членів родини на момент попереднього перепису та перепису, що проводився; якщо дитина народилася між двома ревізіями, тоді вказується “новонароджений” та вік. У разі приписки до населеного пункту осіб чи сімей з інших місцевостей у документі зазначається місце і дата виїзду з попереднього місця проживання. Містяться відомості і про вибуття окремих осіб чи цілих сімей з зазначенням дати та причин переселення.

Кожна нова ревізька “сказка” складалась на матеріалах попередньої ревізії. Тому родини записувались за тими номерами, що й раніше. Послідовність розміщення сказок практично не змінювалась за виключенням тих випадків, коли син, створивши родину, змінював не тільки місце проживання, але й адміністративну приписку. Слід звернути увагу на те, що вік осіб в ревізіях могли вказуватися невірно, і це затруднює генеалогічний пошук.

Посімейні списки. Після відміни ревізій почали складатися посімейні списки. Ці списки за оформленням та складом відомостей досить схожі з ревізькими сказками. Однак, в деяких списках є відмінності: зазначена національність, віросповідання, замість віку записувалась точна дата народження (іноді – хрещення).

Різновидом посімейних є посімейно-майнові списки. В них розміщена додаткова інформація про майновий стан родини. Але в них може бути зазначена тільки кількість членів сім'ї замість поіменного списку. Посімейні списки відклалися у фондах місцевих органів влади і управління, земельних відділах.

Списки виборців та громадян, позбавлених виборчих прав. До зазначених списків записували громадян віком від 18 років. Дані, що могли вноситись: прізвище, ім'я та по батькові, вік (рік народження), національність, фах, соціальний стан, родинні зв'язки, адреса проживання, причини позбавлення виборчих прав. Ці документи відклалися у фондах місцевих органів влади і управління та статистичних бюро. Списки: погосподарські (подворні), платників прибуткового податку, платників обов'язкового страхування.

Документи переписів 1917 р., 1921 р., 1926 р., 1939 р. Відомості, що надаються у цих списках, досить різноманітні. Дані, що можуть надаватися: прізвище, ім'я та по батькові, вік, фах, соціальний та майновий стан, склад родини (кількісний), родинні зв'язки та літа членів сім'ї, національність. Списки відклалися у фондах місцевих органів влади і управління та статистичних бюро.

Опікунські справи. Відомості, що містять опікунські справи: прізвище, ім'я та по батькові, дата смерті, склад родини з зазначенням віку, майновий стан.

Формулярні (послужні) списки та особові справи містять біографічні дані: прізвище, ім'я та по батькові, вік, соціальний та майновий стан, склад родини з зазначенням віку, родинні зв'язки; в анкети, що складались після 1917 р., вносилась національність. Крім цього є відомості про професійну та громадську діяльність: фах, відомості про освіту, переміщення по службі, нагороди, заохочення та стягнення. Після 1917 р. стали додаватися такі відомості: належність до профспілки, партійність, військова повинність, наукові розробки, участь у з'їздах, революційна діяльність, участь у війнах, наявність родичів за межами СРСР.

Формулярні списки священнослужителів знаходяться в клірових відомостях церков, в яких вони служили. Біографічні дані про духовенство, членів церковних рад релігійних громад містяться в реєстраційних картках.

Особова справа може включати послужний список, анкету, свідоцтво про народження, атестати та дипломи або їх копії, автобіографію, характеристики, довідки про роботу в інших установах, довідки про сімейний стан та місце проживання. Ці документи знаходяться у фондах установ, підприємств і організацій.

Списки працівників установ, підприємств та організацій, учнів, членів релігійних громад. Дані, що можуть надаватися у цих списках, досить різноманітні: прізвище, ім'я та по батькові, вік (дата народження), фах, соціальний стан, склад родини, родинні зв'язки, національність. Списки відклалися у фондах установ, підприємств та організацій.

Документи про відношення до військової служби. До комплексу цих документів відносяться анкети, посімейні списки призовників, об'яви про призов до лав армії, довідки. В анкетах та посімейних списках призовників містяться ті ж самі відомості, що були зазначені раніше. В об'явах про призов вказані такі дані: склад родини з зазначенням віку, віросповідання та рідна мова, сімейний стан, освіта та назви навчальних закладів, де навчався, фах, судимість, місце проживання. Довідки, що містяться в цих справах, дуже різноманітні: виписки з метричних книг, про склад родини, місце постійного проживання, проходження військової служби. Ці документи відклалися у фондах місцевих органів влади та управління.

Архівно-слідчі та фільтраційні справи. Архівно-слідчі справи – це справи на громадян, репресованих позасудовими органами в 1919-1951 рр. Фільтраційні справи – це справи на репатріантів, які повернулися з Німеччини після закінчення ІІ Світової війни. Справи містять біографічні дані: прізвище, ім'я та по батькові, вік, соціальний та майновий стан, склад родини з зазначенням віку, родинні зв'язки, національність, відомості про освіту, професійну та громадську діяльність: фах, судимість, належність до профспілки, партійність, військова повинність, революційна діяльність, участь у війнах, наявність родичів за межами СРСР.

Оформлення результатів генеалогічних досліджень може проводитися у формі архівних копій (ксерокопій), витягів та довідок. Архівна копія (ксерокопія) – повне відтворення усього тексту документу – оформлюється таким чином: зазначається підстава (номер фонду, опису, справи, аркуша), та засвідчується керівником архіву. Архівний витяг – повне відтворення частини тексту документу. Оформлюється таким чином як і архівна копія. Архівна довідка містить повідомлення про наявність у документах архівних відомостей, що стосуються предмета запиту. Текст архівних довідок має відповідати суті запиту і не повинен містити зайвої інформації. Найменування установи-фондоутворювача в тексті довідки у першому згадуванні слід подавати повністю, у наступних припустиме вживання скороченого найменування. У довідці треба наводити назви документів, їх дати і викладати відомості, що містяться в цих документах. Виклад слід подавати в хронологічній послідовності подій, а не документів, у яких вони висвітлюються. У тексті довідки слід наводити дані тільки за той період, за який виявлені відомості в документах. В тексті довідки можна наводити витяги з документів, беручи їх у лапки, і виправляти стилістичні та граматичні помилки, що були наявні в архівних документах. Прізвище, ім′я та по батькові заявника потрібно записувати відповідно до архівних документів. Невідповідність їх написання в заяві (запиті) та архівних документах позначається словами “так у документах”, що беруться в дужки. Розбіжності частини даних, виявлених у документах архіву, та відомостей, викладених в заяві (запиті), теж позначається в тексті довідки словами “так у документах”. При написанні дати назву місяця слід вказувати словами, а не цифрами (15 жовтня 1990 р., а не 15.10.90). Після тексту довідки вміщуються пошукові дані документів, що стали підставою для її складання (номери фондів, описів, справ, аркушів). Якщо архівна довідка є неповною відповіддю на запит (в разі повної або часткової відсутності даних в документах чи відсутності самих документів), то це необхідно обумовити після підстави, вказавши причини відсутності, та якщо це можливо, надати рекомендації куди ще можна звернутися за довідкою. Архівна довідка оформляється державною мовою на бланку архіву за підписами директора та нач.відділу (виконавця) і засвідчується гербовою печаткою архівної установи.

6. Систематизація, аналіз і застосування архівних джерел і матеріалів.

Систематизація документів визначається їх тематикою і складом. Можливе групування за авторською ознакою з розташуванням у алфавітному порядку назв організацій або прізвищ авторів. У межах колекції документів, створеної за тематичною ознакою, можуть бути утворені групи з більш загальних тем чи питань, розташовані в порядку їх значущості або хронології. Всередині тематичних підгруп документи можуть бути об'єднані за різними ознаками відповідно обсягу і складу документації.

Рукописи художніх творів систематизуються за жанрами. Великий за обсягом рукопис і варіанти до нього становлять окрему групу.

Нотні рукописи композиторів систематизуються і враховуються аналогічно рукописам письменників.

Систематизація творчих матеріалів художників (малюнки, графіка) проводиться за технікою їх виконання з подальшою систематизацією за форматом. Етюди до картин, ілюстрації, серії малюнків на певні теми, ескізи декорацій і костюмів до вистав складають окремі групи. Кожен окремий аркуш вважається за один документ, незалежно від кількості малюнків на ньому. Альбом з малюнками вважається за один документ, і листи в ньому не прораховуються (виняток становлять альбоми з малюнками видатних художників). Фотокопії і репродукції з картин художника і фотографії робіт скульптора складають окремі групи і прораховуються подокументно.

При групуванні документів за виставами або фільмів допускається систематизація та об'єднання документів в групи: фотографії репетицій спектаклів або робочих моментів кінозйомок; фотографії сцен з вистав; фотопроби акторів і кадри з кінофільмів; програми, афіші, буклети, рекламні плакати з даного вистави чи фільму; добірка рецензій та відгуків; стенограми обговорень вистави чи фільму.

Листи і телеграми об'єднуються в групи в залежності від значимості кореспондента або адресата: листи відомих діячів літератури і мистецтва систематизуються за кореспондентською ознакою і заносяться в опис за алфавітом прізвищ авторів під окремими номерами; листи менш відомих діячів літератури і мистецтва об'єднуються в одну групу; окрему групу складають листи родичів; всі інші особисті листи (читачів, глядачів) складають групу "Листи різних осіб"; листи установ, видавництв та організацій об'єднуються в окрему групу; вітальні телеграми при великій кількості можуть бути виділені в окремі групи.

Чернетки, чистовик, варіанти, верстка одного твору, об'єднані в одну одиницю зберігання, розташовуються в хронологічній послідовності роботи автора над даним твором.

В одиницях зберігання, що містять матеріали, об'єднані за тематичним ознакою, матеріали систематизуються в хронологічній послідовності або за алфавітом прізвищ кореспондентів. Візитні картки розташовуються за алфавітом прізвищ їх власників. Листи з невстановленими датами поміщаються після датованих. Листи невстановлених осіб групуються за почерками, а листи, написані одним почерком, за датами.

В одиницях зберігання, сформованих з особистих документів, матеріалів службової та громадської діяльності, майново-господарського та побутового характеру, документи розташовуються за хронологією.

Методи критики джерела:

• загальнонаукові (аналіз, синтез, історичний, логічний, ретроспективний, хронологічний);

• міждисциплінарні (статистичний, конкретних соціальних досліджень);

• загальноісторичні (історико-генетичний, історико-хронологічний, історико- порівняльний, історико-типологічний, історико-системний);

• спеціальні джерелознавчі (текстологічне й палеографічне вивчення та ін.).

Оскільки кожне з джерел або їх групи мають свої специфічні риси й особливості, методичний інструментарій історика в залежності від об'єкта дослідження може видозмінюватися. Основні методи у джерелознавчій критиці — джерелознавчий аналіз та джерелознавчий синтез. Відповідно в аналізі джерел можна виділити два етапи: аналітичну критику, а також синтетичну, або синтезовану, критику.

Аналітична критика пов'язана з роботою історика над конкретним джерелом. Вона включає комплекс обов'язкових елементів, серед яких можна назвати такі:

• визначення зовнішніх особливостей пам'ятки;

• доведення її автентичності (справжності);

• прочитання тексту джерела;

• встановлення часу, місця, авторства, обставин та мотивів походження;

• тлумачення тексту;

• визначення вірогідності джерела, його надійності, наукової значущості.

Праця з джерелами починається із зовнішньої критики, або вивчення зовнішніх особливостей кожного з них. Важливо встановити, що це — оригінал документа, перший примірник, чи копія.

Важливим етапом роботи з джерелом є прочитання його тексту. Складність цієї роботи залежить від багатьох чинників: віку документа, його фізичного стану, особливостей почерку автора чи переписувача та інших.

Нерідко історику доводиться особисто встановлювати або уточнювати дату появи джерела. Для цього використовуються різні прийоми: аналіз зовнішніх ознак джерела, його змісту, зіставлення з документами, які мають точну дату, вивчення подій та кола осіб, які згадуються у джерелі, пошук згадок про даний документ в інших джерелах.

У ході критичного аналізу джерела важливо провести його атрибуцію, тобто встановити авторство. Вирішальним етапом аналітичної критики джерела є внутрішня критика, або аналіз його змісту.

Одним із найважливіших компонентів надійності виступає автентичність (справжність) джерела. Визначення справжності джерела залежить від багатьох чинників, насамперед від того, наскільки хронологічно і просторово джерело збігається з подіями, які в ньому описуються. Як правило, найбільш автентичними є джерела, які акумулюють інформацію, отриману від безпосередніх учасників або очевидців подій на час їх здійснення.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: