Романтизм в театрі. Французький театр

Не дарма ми починаємо ми починаємо саме з Франції. ХІХ століття було ознаменоване у Франції міцним підйомом всіх сфер суспільного життя і культури, дав світу великих художників в усіх видах мистецтва.

В світовій театральній культурі ХІХ ст. Франції належить одне з ведучих місць. Бурхливі події суспільно-політичного життя багато в чому сприяли розквіту французького мистецтва.

В першій половині ХІХ ст. французький театр розвивався під знаком романтизму. Цей період характеризується стрімким ростом числа театрів. Формується тип комерційного театру, супутником якого стає підкуп преси тощо. Перемоги театрального мистецтва Франції невіддільні від великих завоювань таких акторів як Тальма, Бокаж, Дорваль, Леметр, Рашель.

Француа-Жозеф Тальма (1763-1826) – видатний французький актор епохи Великої французької революції. Намагався зробити театр провідником революційних ідей. Пошук правди на сцені привів його до поглибленого багатопланового розкриття внутрішнього світу своїх героїв. Пошук внутрішньої правди супроводжується пошуком правди зовнішньої. Він вводить портретний грим, історичний та етнографічний костюм. Тальма подолав підкреслену наспівність класичної декламації, замінюючи її різноманітністю і багатством життєвих інтонацій, емоційно-виразний жест. В Шекспірі Тальма знайшов ідеального драматурга. Найкраща роль – Гамлет.

Актори епохи романтизму.

Пьєр Бокаж (1799-1862). Саме йому належить авторство в появі на французький сцені образа романтичного героя – іронічного, самотнього, приреченого на загибель в боротьбі з егоїзмом та тиранією.

Марі Дорваль (1798-1849). Народилась в сім’ї акторів, росла при театрі і вже в дитинстві грала на сцені. Переважно грала в мелодрамах. Чудово показувала глядачу образи нещасних жінок, терплячих та принижених. Була близько знайому з Жорж Санд.

Фредерік Леметр (1800-1876). Прожив бурхливе і неспокійне життя. Виступах на сценах бульварних театрів Парижу в найрізноманітніших амплуа – від гротескно-комедійних до зворушливо-драматичних.

Еліза Рашель (1821-1858). Відродила на сцені класичну трагедію. Була партнершею Тальма. Вигадала пудру «Рашель» (рожева з темним відтінком). Відзначалася шаленістю, темпераментом.

Провідним драматургом та головою прогресивного реалізму, теоретиком романтичного театру був Віктор Гюго (1802-1885) Його творчість дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи. Віктор Гюго вклав значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму. Написав «Собор Паризької Богоматері».

Початком його драматургії можна вважати романтичну драму «Кромвель», яка так і не попала на сцену. Перша драма Гюго, яка побачила сцену, була «Ернані» (про іспанського дворянина, який вибирає честь, а не кохання).

Близьким соратником Гюго і його боротьбі за романтичну драму був Олександр Дюма – батько (1802-1870) – автор відомої трилогії про мушкетерів, Романа «Граф Монте-Крісто» тощо. Написав 66 п’єс. Театральну відомість принесла п’єса «Генріх ІІІ і його двір».

Англійський театр

Сценічне мистецтво. Дві обставини визначили характер англійського театру 1-ї половини ХІХ ст.: домінування театральної монополії та жорстокість цензурних заборон. Існувало два привілейованих театрів в Лондоні – «Конвент-Гарден» та Друрі-Лейн», а їм протистояла велика група так званих «малих» театрів. Одні могли ставити літературні драми, інші ж були приречені на пантомім, опери, фарсу. За відміну театральної монополії боролась інтелігенція Англії на протязі декількох десятиліть.

Позбавлені повноцінного сучасного репертуару, англійські актори зуміли виразити почуття та думки своїх сучасників.

Першим серед цих знаменитих художників був великий романтичний актор Едмунд Кін (1787-1833). Володів колосальним талантом і працездатністю. Грав 6 шекспірівських ролей в один сезон. Найулюбленіші – Гамлет і Отелло. При всій емоційності та багатій творчій уяві Кін ніколи не покладався на інтуїцію, натхнення. Він багато працював – читав, навчався, займався спортом, був одним з найкращих фехтувальників, посилено працював над голосом, перед дзеркалом відпрацьовував рухи тощо. 25 травня 1833 року Кін в останній раз виступив на сцені. Він грав свого улюбленого Отелло. При словах: «Окончен труд, Отелло» – актор втратив свідомість і через три тижні помер.

Драматургія. Велике місце займає творчість англійського поета Джорджа Гордона Байрона (1788-1824) – найвидатніший представник прогресивного романтизму. Відомі його твори – «Манфред» та «Каін».

«Манфред» – спочатку не призначався для сцени. Герой Байрона уже пізнав всі таємниці світу та людської душі, йому підвласні духи, які керують стихіями, але це знання не принесло щастя не йому, не іншім, так як закон світу – страждання. До повного пізнання світу і людей Манфред прийшов через злочин, і тепер прагне забуття. Але воно не дається йому, скорбота Манфреда – це світова скорбота, це розуміння невлаштованості буття, усвідомлення зла, яке царить в світі. Манфред – герой «песимізму».

Трагедія «Каін» є вершиною романтичної драматургії Байрона. Каін – це перша «незгодна» людина, яка не бажає жити «за традиціями» і мріє критичним розумом перевірити прийняті відносини між людьми та Богом. В цьому допомагає йому Люцифер, перший, хто бунтує проти Володаря небес.

Німецький театр

Історичні умови розвитку. В кінці XVIII ст. Германія залишалась однією з найвідсталіших європейських країн. Дуже повільно розвивалась економічно. Відсутність національної самосвідомості, пасивність мас визначала політичну атмосферу в країні. Велика французька буржуазна революція сколихнула Германію. Почали спалахувати селянські заворушення. В 1848 в Германії сталася революція. Країна вступила в нову фазу розвитку.

На рубежі 1790-х і 1800-х років Германія відгукнулася на революцію у Франції і дала життя новому направленню в мистецтві – романтизму. Німецьких романтиків можна назвати першими істориками літератури, відчувши ми особливий інтерес до питань художнього розвитку людини. Озираючись назад, вони бачили своє коріння перш за все в фольклорі, казках, народній пісні, середньовічних переказах та легендах. Свого прямого попередника вони бачили в Шекспірі. Це все обумовлювалось незадоволеністю, яку народжувала в душі німецьких романтиків дійсність. В свою чергу це породжувало побіг від дійсності в світ фантазії та вимислу. Дійсність бачили скрізь призму романтичної іронії – вона допомагала розглядати світ по новому, давала впевненість в можливості змін.

Драматургія. Першим драматургом-романтиком Німеччини став Людвіг Тік (1773-1853) – автор ряду п’єс, історик театру, перекладач і режисер. П’єси «Кіт у чоботях», «Світ на виворіт» тощо.

Сценічне мистецтво. Всі театри ділились на дві групи – придворні (в княжих резиденціях) і приватні (для місцевих жителів). Найкрупнішими німецькими акторами кінця XVIII – початку ХІХ ст. були Флек, Дервіль.

Іоган-Фрідріх-Фердінанд Флек (1757-1801) є основоположником романтизму в сценічному мистецтві Германії. Зворушував глядачів не тільки своїми емоціями, але і легкістю переходу з одного емоційного стану в інший, сміливістю поєднання контрастів – сміх і сльози, дивного і повсякденного, великого і нікчемного. Ідеальний актор для виконання шекспірівських ролей.

Людвіг Деврієнт (1784-1832) – продовжувач пошуків Флека. Переважне значення мало інтуїтивне розуміння ролі. Сила емоційної віддачі була така, що наприклад, граючи короля Ліра, він в антракті іноді втрачав свідомість.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: