Основні проблеми і перспективи розвитку регіонів України на сучасному етапі

Вступ

Взаємовідносини центру та регіонів завжди є доленосними для розвит­ку держави в цілому. Вони не тільки визначають державний устрій, а й справляють вирішальний вплив на добробут народу. Відсутність у минуло­му власної виваженої регіональної політики призвела до значних диспро­порцій у територіальній структурі української економіки, неефективного використання переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів, до надмірного забруднення навколишнього середовища у багатьох містах і районах. В Україні ще не створено правової бази, необхідної для досягнення регіонами оптимальної економічної самостійності, немає чіткого розмежування повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місце­вого самоврядування з питань управління соціально-економічним розвит­ком регіонів. Слабкою є фінансово-економічна база багатьох адміністрати­вно-територіальних одиниць. Усе це зумовлює необхідність вжиття цілесп­рямованих заходів державної регіональної економічної політики, які б за­безпечили ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узго­дження дій центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо струк­турної перебудови економіки країни та послідовного впровадження ринко­вих відносин.

Нинішній соціально-економічний та екологічний стан регіонів є на­слідком загальної кризи економіки. Незважаючи на потужний економічний потенціал, величезні можливості для стабілізації і пожвавлення господарсь­кої діяльності, в Україні непомітні суттєві позитивні зрушення. Нераціо­нальне і неповне використання економічного потенціалу зумовлене рядом факторів, у тому числі — недостатньою увагою до регіональних проблем, до наявних диспропорцій у розміщенні продуктивних сил. Розробку і прове­дення регіональної політики в країні ускладнює значна диференціація її соціально-економічного простору. Внаслідок кризової ситуації в економіці звужуються фінансові можливості уряду і гостріше проявляється розрив у рівнях, темпах розвитку, перевагах та можливостях окремих регіонів. Крім того, криза по-різному зачепила регіони у зв'язку з існуючими диспропор­ціями в територіальній структурі національної економіки, в темпах їх пере­ходу до ринкових відносин. Ступінь соціальної диференціації регіонів від­бивається у динаміці і структурі зайнятості, безробітті, рівні доходів та ре­ального споживання.

В цій роботі зроблено спробу визначити та проаналізувати основні напрямки вдосконалення управління України.

Основні проблеми і перспективи розвитку регіонів України на сучасному етапі

Серед основних проблем розвитку й розміщення продуктивних сил ре­гіонального характеру варто виділити:

— надзвичайно щільну концентрацію продуктивних сил у високоіндустріальних районах — Донбасі і Придніпров'ї. На шість високоіндустріальних областей — Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Хар­ківську, Київську припадає понад 45% основного капіталу України;

— невідповідність між природними й трудовими ресурсними потенціа­лами, з одного боку, і рівнем розвитку господарської діяльності та просто­рової її організації в межах економічних районів, областей, міських посе­лень — з іншого. Це стосується насамперед Подільського, Поліського, Пів­денного регіонів;

— недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної сис­теми, її нераціональну просторову диференціацію, що зумовлює неповне включення окремих регіонів та великих промислових центрів до загально­державного і міжнародного поділу праці;

— ігнорування на практиці принципу регіонального господарювання, в основу якого доцільно покласти створення Фонду регіонального розвитку для реалізації державних програм та інших заходів, зокрема, розвитку но­вих форм розміщення продуктивних сил;

— складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від регіональної влади, її конкретних рішень з приватизації та ставлення до розвитку приватного бізнесу;

— неузгодженість і складність процесу нормативного та реального роз­межування власності між державними і регіональними рівнями через відсу­тність чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування;

— недостатню дієвість державної регіональної економічної політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки та якісне піднесення на цій основі рівня життя народу.

Щодо окремих регіонів, де склалася вкрай несприятлива соціально-економічна й екологічна ситуація, що вимагає термінового вирішення, то особливої уваги потребують Донецький, Придніпровський, Поліський, Пів­денний та Карпатський.

У Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проб­лем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохі­мічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобу­дування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у промислово­сті тут сягає 60—80%. Застаріле обладнання, недосконалі технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. Ускладнилася на цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні (у 2 рази) смертності над наро­джуваністю та у від'ємному сальдо міграції.

Аналогічна картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чор­на та кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке ма­шинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне сере­довище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.

Складною проблемою Поліського регіону є реабілітація радіаційне за­бруднених територій.

У Південному регіоні несе загрозу підняття рівня грунтових вод, що може спричинити підтоплення всього низинного півдня України, докорін­но змінити економічну та соціальну ситуацію. Серед невідкладних проблем — розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаш­тування.

Животрепетні проблеми Карпатського регіону — припинення деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут — найвищий рівень безробіття в Укра­їні), активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна готовність до природних і недопу­щення техногенних катастроф) тощо.

Нині різниця у доходах на душу населення між окремими областями становить 30—45%. Принагідне зауважимо, що за міжнародним стандартом розрив у рівнях розвитку регіонів не повинен перевищувати 20%.

Аналіз зарубіжних досліджень з проблем територіального розвитку свід­чить про різноманітність методів усунення або скорочення регіональної не­рівності в розвинутих країнах. Викликає безперечний інтерес досвід розмі­щення підприємств високотехнологічних галузей в економічно та соціально відсталих районах з надлишками трудових ресурсів, природними обмежен­нями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення технопарків, центрів нововведень, «технополісів»). Одним з методів, які широко практи­куються в регіональній політиці, є створення «полюсів росту»: обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурсів або географічного положення; у по­дальшому кожен такий пункт, будучи забезпеченим інфраструктурними спо­рудами і виробничими підприємствами, перетворюється на «центр розвит­ку». Таке перетворення стає важливим фактором регіонального економічно­го розвитку, багато в чому воно пов'язане з тією роллю, яку «полюси» віді­грають у доведенні розробок, здійснюваних вищими учбовими закладами, а також у виготовленні нових видів промислової продукції, придатних для ре­алізації на ринку. Такі «полюси росту» проблемних регіонів покликані посту­пово вивести їхню економіку зі стану депресії.

Важлива частина системи державного управління територіальним розви­тком — цільові програми загальнонаціонального, регіонального, місцевого рівнів. Вони дуже поширені у країнах ЄС. Так, у Німеччині за допомогою державних цільових програм розвиваються дві третини земель; для нових федеральних земель розроблено цільові програми «Поліпшення регіональної господарської структури», чим створено умови для стимулювання інвестицій шляхом субсидій на розвиток промисловості й інфраструктури з федерально­го та земельних бюджетів, а також Європейського фонду регіонального роз­витку. Через державні програми стимулюється розвиток 40% територій у Великобританії, 90% — у Норвегії. Програми регіонального розвитку, регіо­нальні бюджетні фонди створено в усіх країнах ЄС.

У сучасних умовах регіональні програми мають виконувати роль акти­вного методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних, ко­лективних, індивідуальних інтересів і відносин, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми,— якщо вони, звичайно, виконуються,— це інструмент прямого впливу дер­жави на формування ринкової економіки того чи іншого регіону, забезпе­чення принципів саморегулювання і цілеспрямованості в його розвитку.

Особливу роль у регіональній політиці, поряд з адміністративними та законодавчими заходами, повинно відігравати економічне стимулювання розміщення виробництва. Воно перш за все включає:

— створення сприятливих умов для розміщення і функціонування під­приємств шляхом поліпшення промислової і соціальної інфраструктури у районах концентрації виробництва, тобто в економічно освоєних районах, і випереджаючого зростання промислової або соціальної інфраструктури у відсталих або неперспективних для подальшого розвитку районах;

— широке і гнучке використання державного фінансування й оподат­кування підприємств з метою більш раціонального розвитку й розміщення промисловості.

Ми воліємо збудувати європейську країну з високим рівнем життя, з такою формою суспільного устрою, відповідно до якої єдина мета державно­го втручання повинна полягати у тому, щоб допомогти громадянам. Є серйо­зним порушенням громадського порядку такий стан справ, коли у соціаль­ного утворення нижчого рівня відбирають засоби і функції, які воно може виконувати саме, і передають їх соціальному утворенню вищого порядку. Виходячи з цього загальний принцип державного впливу на регіональний розвиток має грунтуватися на тому, що регіону надаються права для само­стійного вирішення проблем, які не зачіпають загальнодержавні інтереси і не потребують фінансування з державного бюджету. У зв'язку з цим виникає необхідність у створенні нової системи оцінки фінансових можливостей і потреб районів. Соціально-економічний механізм державного регулювання регіонального розвитку має передбачати: інтенсифікацію перепідготовки ка­дрів; створення соціальних інвестиційних компаній; надання додаткових ре­сурсів, створення фондів підтримки підприємницької діяльності; реструкту­ризацію підприємств, надання нових технологій; розвиток ринкової та соці­альної інфраструктури.

Механізм державного регулювання регіонального розвитку повинен гну­чко поєднувати методи прямого й опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. Прикладом прямого економічного регулювання є без­поворотне цільове фінансування, пряма фінансова допомога, вибіркова фі­нансова допомога, надання премій, субвенції, прямі субсидії (дотації, до­плати). Опосередкованими формами економічного регулювання слугують підойми кредитно-грошової, податкової, амортизаційної, валютної, зовні­шньоекономічної політики.

Держава повинна впливати на інвестиційні процеси в регіонах захода­ми протекціонізму, а саме: наданням інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що поліпшують економічну структуру, стан навколишнього сере­довища; наданням пільгових кредитів на інвестування, гарантій на позики, допомоги у виділенні земель під будівництво; створенням територіальних консорціумів, акціонерних товариств для закінчення розпочатого будівни­цтва; наданням податкових та амортизаційних пільг для структурної транс­формації регіону.

Диспропорції в економічному розвитку регіонів досягли загрозли­вих величин. Згідно з розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, на­приклад, за показниками, що характеризують економічний потенціал і розміри грошових доходів населення, максирегіональні відмінності між Закарпатською і Дніпропетровською областями сьогодні досягають, відповідно, 66 і 90 процентних пунктів (у 1990 p. — 52 та 25 процентних пунктів). А тим часом, як показує світовий досвід, коли межа відмін­ності міжрегіональних рівнів становить ЗО—50 пунктів, виникає со­ціально-політичне напруження, починається неконтрольована міграція населення, відбуваються інші негативні явища.

Однією з причин загострення соціальних відносин у регіонах є за­тримки (по півроку і більше) у виплаті заробітної плати, пенсій, стипен­дій тощо. Регіони України опинилися віч-на-віч з багатьма проблемами, що пов'язані з визначенням на центральному рівні управління шляхів реформування агропромислового комплексу, вугільної, машинобудівної промисловості, оборонного комплексу і т. ін.

Протягом останніх років відбулося падіння обсягів виробництва (послуг) у всіх без винятку галузях, і найпомітніше — у трьох провідних секторах — промисловості, сільському господарстві, капітальному бу­дівництві, де створюється переважна частка валового внутрішнього продукту країни. Тенденція щорічного скорочення обсягів виробництва промислової продукції утвердилася майже у всіх регіонах. Найвищі темпи спаду виробництва в цілому за 6 років (1992—1997) припадають на промисловість Кіровоградської (71 %), Житомирської (68 %), Во­линської (67 %), Херсонської (63 %), Чернігівської та Харківсь­кої (по 59 %) областей, проти 52 % у середньому по промисловос­ті країни. Це в основному пов'язане з тим, що в структурі промисловості названих областей переважають підприємства машинобу­дівної, легкої, харчової та деяких інших галузей, де спостерігається най­більше скорочення обсягів виробництва.

Значне скорочення відбувалося також у тих регіонах, де провідне місце в структурі промисловості займають підприємства базових галу­зей — чорної і кольорової металургії, паливної та хімічної промисло­вості. Так, у Луганській області зменшення обсягів виробництва про­мислової продукції становило 62 %, Дніпропетровській—54 %, До­нецькій — 51 %, Сумській області — 58 %.

Нерівномірність розвитку кризових явищ по окремих галузях про­мисловості, різкі відмінності у підвищенні цін на продукцію базових галузей спричинили подальшу диференціацію промислових потенціалів регіонів та рівнів їхньої економіки. За цей період зросла питома вага 'індустріальне розвинутих областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської. Якщо у 1991 p. сумарна частка їх становила 36,6 %, то у 1997 p.—52,6 %. Тобто сьогодні на 4 наз­вані області припадає більш як половина всього промислового потен­ціалу країни, що свідчить не стільки про нерівномірне розміщення про­мисловості по території, скільки про слабку керованість з боку держави економічними процесами, особливо у сфері цінової та інвестиційної полі­тики. Натомість дуже знизився рівень Львівської, Одеської, Харківсь­кої областей, бо їхні потужні машинобудівні та оборонні комплекси, зорієнтовані раніше на загальносоюзний ринок, зазнали найбільшого уда­ру від руйнування колишніх економічних зв'язків.

Зменшилася також питома вага практично всіх західних областей (крім Рівненської); зокрема, частка Волинської, Закарпатської, Терно­пільської (а також Чернігівської) областей становить менше 1 %, що ч свідченням катастрофічного згортання промислового виробництва у Західному регіоні, де його становлення почалося лише наприкінці 50-х та у 60—70-х роках, і тому не встиг утворитися потрібний потенціал.

Протягом 6 років реформування відбувалися негативні явища у сільському господарстві. Обсяги виробництва продукції аграрного сек­тора скоротилися в усіх 25 мезорегіонах (24 областях та в Автономній Республіці Крим). Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, За­порізькій, Луганській, Миколаївській областях. Автономній Республіці Крим (понад 50 % у кожному мезорегіоні, проти 40 % по Україні в цілому). Помірнішими темпами цей процес ішов у західних та поділь­ських областях, де темпи падіння становили 20—35 % і активніше реформувалися економічні відносини в аграрній сфері.

Відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій аграр­ного сектора. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Івано-Фран­ківської, Закарпатської, Київської, Львівської, Хмельницької, Черкась­кої областей, тобто тих, які спеціалізувалися на виробництві зерна і цук­рових буряків. Водночас знизилася частка Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Харківської, Чер­нігівської областей, де економічні перетворення в аграрно-промислово­му комплексі проводилися непослідовно.

У цілому зрушення у територіальних пропорціях розвитку сільсько­го господарства були не такі масштабні, як у промисловості. Це поясню­ється більш рівномірним розміщенням господарств цього сектора еконо­міки по території країни і більш стабільним ціновим становищем усере­дині нього.

Економічна криза не обминула і капітального будівництва. За 1992—1997 pp. обсяги капітальних вкладень у народне господарство Ук­раїни зменшилися в цілому у 4,4 раза; у господарство західних облас­тей — в 5 разів, у тому числі Чернівецької області — у 9 разів, Закар­патської — у 8,8 раза, Волинської — у 6 разів. Різке скорочення обсягів капітального будівництва було характерним для деяких приморських та центральних територій: в Автономній Республіці Крим—в 11 разів, в Одеській області — 7,5 раза, Кіровоградській та Житомирській — у 9 разів. Це спричинило зменшення обсягів будівництва і введення в експлуатацію об'єктів соціальної та виробничої інфраструк­тури, що негативно позначилося на забезпеченні потреб населення. Зок­рема, обсяги введення жилих будинків у 1997 p. скоротилися по краї­ні у 2,4 раза проти 1990 p., а по Дніпропетровській і Чернігівській областях — у 4,6 раза, Миколаївській і Херсонській — у 3,9 раза, За­порізькій — в 3,5 раза. Донецькій — у 3,6 раза, по Києву — більш як у 2 рази. Зменшення інвестицій у соціально-культурне будівництво, не­стача фінансових ресурсів на підтримання у належному стані діючих об'єктів призвели до послаблення матеріально-технічної бази соціальної інфраструктури, погіршення показників забезпечення потреб населення послугами, особливо у сільській місцевості.

Стислий аналіз соціально-економічного розвитку регіонів протягом 1992—1997 pp. свідчить про руйнацію територіальних пропорцій, які складалися й усталювалися десятиліттями. Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається, на жаль, стихійно, нерегульовано, поза державним централізованим контролем. Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбувається їх диференціація. Через слабку ке­рованість з боку держави проце­сами регіонального розвитку, під впливом економічних, соціаль­них, екологічних та інших причин у багатьох регіонах (зокрема, за­хідних) практично перестали дія­ти стимули саморозвитку, і це призвело до майже депресивного стану. Стала тенденція зниження обсягів виробництва промисло­вої та сільськогосподарської про­дукції, капітального будівництва, значне зменшення реальних до­ходів населення спостерігаються також у Житомирській, Кіровог­радській, Херсонській областях, Автономній Республіці Крим.

Деформація територіальних пропорцій стає наслідком не лише загальної кризи різних галу­зевих господарських структур, а й затримок із впровадженням за­ходів державної регіональної еко­номічної політики, застосуванням нових механізмів для регулюван­ня територіального розвитку кра­їни.

Спираючись на аналіз соці­ально-економічного розвитку ре­гіонів на сучасному етапі еконо­мічного реформування, можна виділити декілька найбільш ха­рактерних регіональних проблем, вирішення яких вимагає цілеспря­мованих дій центральних, регіо­нальних та місцевих органів влади.

По-перше, це стосується не­стабільності функціонування під­приємств сфери матеріального виробництва, яке супроводжуєть­ся щорічним падінням фізичних обсягів виробництва продукції і виконання робіт. (Навіть у 1997 p. лише у 12 регіонах із 25 обсяги про­мислового виробництва мали тенденцію до зростання проти попередньо­го року, тобто і 1997 p. не позначився стабілізацією промислового вироб­ництва у всіх регіонах). Це, в кінцевому підсумку, призвело за шести­річний період до значного скорочення обсягів виробництва у кожному регіоні, нераціонального використання виробничих фондів і матеріаль­них ресурсів, зниження економічного потенціалу територіальних комп­лексів і країни в цілому.

По-друге, значно загострилася проблема ефективної зайнятості тру­дових ресурсів. Внаслідок скорочення обсягів виробництва та будів­ництва спостерігається щорічне підвищення рівня безробіття у всіх областях (особливо помітно — там, де значно скорочувались обсяги вироб­ництва продукції машинобудування, ВПК, легкої і промисловості буді­вельних матеріалів).

За 1991—1996 pp. кількість офіційно зареєстрованих безробітних збільшилася по Україні в 54 рази і становила в 1996 p. 351 тис. чол. За 1997 p. кількість безробітних зросла більш як удвічі (найпомітніше — у західних областях, особливо у Львівській, Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, а також у східних індустріальне розвинутих об­ластях—Донецькій, Луганській, Харківській).

По-третє, триває скорочення інвестицій у невиробничу сферу, що призводить до зниження обсягів введення в експлуатацію нових об'єк­тів житлово-комунального і соціально-побутового призначення і погір­шення забезпеченості потреб населення (обсяги введення житлових бу­динків по країні у 1997 p. скоротилися проти 1990 p. у 2,4 раза, загаль­ноосвітніх шкіл — у 7,2 раза, амбулаторно-поліклінічних закладів — у 6 разів).

За розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, інтегрований рі­вень розвитку соціальної інфраструктури становив у країні на початку 90-х років 40—60 % від передбаченого нормативами. При цьому мали місце помітні розбіжності між областями щодо рівнів забезпечення жит­лом, лікарняними ліжками, амбулаторно-поліклінічними закладами, під­приємствами побутового обслуговування та ін. За 6 років реформуван­ня економіки, на жаль, позитивних зрушень у розвитку соціальної сфери не відбулося.

По-четверте, практично скрізь значно погіршилася демографічна ситуація. Економічна криза, недостатній соціальний захист громадян призвели протягом 1991—1997 pp. до перевищення показників смерт­ності над показниками народжуваності, скорочення тривалості життя населення і зменшення абсолютної його чисельності. З 1991 p. у країні йде невпинний процес падіння природного приросту населення і змен­шення його загальної чисельності по регіонах. У 1997 p. депопуляції населення не було лише у Закарпатській області. Найпомітніше знижу­ється кількість населення у Дніпропетровській, Донецькій, Кіровоградсь­кій, Луганській, Харківській, Полтавській, Черкаській, Чернігівсь­кій областях, де від'ємні коефіцієнти природного приросту населення вищі, ніж у середньому по Україні.

По-п'яте, спостерігається істотне погіршення реальних умов життя абсолютної більшості населення у всіх без винятку регіонах. За розра­хунками вчених Академії наук України, життєвий рівень населення за роки реформування знизився щонайменше у 3—4 рази, його купівельна спроможність нині становить 20 % від загальноєвропейської норми. За показниками рівня життя Україна займає 95-те місце у світі.

За роки перебудовчих процесів у регіонах нагромадилися й інші до­сить складні проблеми, які також треба невідкладно вирішувати. Найгостріші з них такі: неплатежі за поставлені товари; неплатежі державі та населенню; нестача коштів у місцевих бюджетах для вирішення те­риторіальних соціально-економічних завдань; нестабільна робота ко­мунального господарства, міського транспорту і зв'язку; збої в енер­гопостачанні. У деяких регіонах повільно йдуть приватизація держмай­на, аграрна реформа, розвиток малого підприємництва тощо.

Висновки.

Відповідно до проведеного аналізу стану індустріального потенціалу Запорізького регіону можливо визначити стратегічні орієнтири його розвитку, які полягають у наступному:

Головним напрямком розвитку економіки Запорізького регіону, як і економіки України, є стратегія інвестиційно-інноваційних перетворень в суспільстві і економіці, направлених на розбудову новітньої парадигми співіснування світових економік і держав та їх розвиток в 21 столітті. По-перше, це модернізація промислових об’єктів області для досягнення конкурентоспроможності товарів і послуг на світовому ринку шляхом інноваційного відтворення основних фондів, формування інвестиційного потенціалу та підвищення інвестиційної привабливості основних галузей промислового виробництва на основі застосування новітніх ресурсо- і енергозберігаючих технологій; по-друге - соціальна переорієнтація промислового комплексу, направлена на усестороннє забезпечення потреб населення області та досягнення європейських стандартів якості життя.

Основні завдання структурно-інноваційних перетворень на цьому етапі полягають у реалізації існуючих конкурентних переваг окремих виробництв та секторів, що зумовлені їх власними досягненнями у науково-технологічному прогресі і продукція яких користується стійким попитом на ринках. Втілення цього завдання передбачає першочергову підтримку з боку держави розвитку наукомістких, високотехнологічних виробництв шляхом стимулювання інвестицій і реалізації інновацій, насамперед, у галузі машинобудування, електротехнічній і електронній промисловості. Реалізація стратегії "інноваційного прориву", яка базується на прискоренні науково-технологічного прогресу і приводить до створення нових поколінь техніки та технологій, забезпечує просування в постіндустріальному напрямі розвитку і належить до вирішальних завдань стратегії структурних перетворень. Актуальними є питання стосовно формування промислових кластерів, оцінки якості управління регіоном та вирішення корінної проблеми усіх реформ - підвищення якості конкурентного середовища у регіоні.

Насамперед, найактуальнішими на теперішній час питаннями є формування державної програмами підтримки гірничо-металургійного комплексу та програми стабілізації фінансово-кредитної системи, що сприятиме стійкості стратегічних галузей в період нестабільної економічної та політичної ситуації в країні та загальносвітової кризи.

Література.

1. Головкова Л.С. Управління стратегічним потенціалом корпоративних структур регіону /Л.Головкова //Актуальні проблеми управління: кол. Монографія; під ред. В.М.Огаренка. – Запоріжжя: КПУ, 2008.- Т.1. - С. 438-513.

2. Головкова Л.С. Концепція стратегічного управління потенціалом корпорацій в системі управління потенціалом регіону /Головкова Л.С.// зб. наук. праць. Дон.нац.ун.-Донецьк, 2007.-Вип.10.-С.51-59.

3.Статистичний щорічник Запорізької області //Головне управління статистики у Запорізькій області. - Запоріжжя, 2007.-458 с.

За підсумками січня – вересня поточного року темп росту обсягів промислової продукції Запорізької області склав 109,1 % у порівнянні до відповідного періоду минулого року. За зазначеним показником область посідає 12 місце серед областей України.

Зростання обсягів виробництва у промисловості забезпечили:

- машинобудування - на 16,6 %. За січень – вересень вироблено 40871 шт. автомобілів, що на 88,9% більше ніж за аналогічний період 2010 року, трансформаторів електричних – 17168 шт. (на 8,4% більше), апаратури електричної високовольтної – 110914 шт. (на 53,7% більше).

- металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів - на 14,4 %. Зростання обсягів виробництва забезпечили ВАТ ЗМК «Запоріжсталь», ПАТ «Дніпроспецсталь» та інші. При цьому слід зазначити, що уповільнення темпів зростання обсягів виробництва спричинене практично повною зупинкою ПАТ «ЗАлК» та частковою зупинкою ПАТ «Запорізький завод феросплавів», ПАТ «Запорізький сталепрокатний завод».

Вироблено більше у порівняні з аналогічним періодом 2010 року сталі без напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям на 15%, виробів, одержаних холодним штампуванням і гнуттям, зі сталі нелегованої (вуглецевої) – на 46,6%, конструкцій інших та частин конструкцій, плит, панелів та виробів аналогічних з металів чорних або алюмінію – на 56,2%.

- добувна промисловість на 11,7 %.

Протягом січня – вересня цього року має місце падіння темпів росту обсягів виробництва промислової продукції у:

- легкій промисловості - на 13,7 %. Падіння обсягів виробництва відбувається у зв’язку з зростанням закупівельних цін на сировину та енергоносії, перенасиченістю внутрішнього ринку дешевою продукцією імпортного виробництва;

- хімічній та нафтохімічній галузі - на 2,6 %. Причиною падіння обсягів виробництва є нестабільна робота та затягування приватизації ЗДП «Кремнійполімер»;

- виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення – на 5,4%. Падіння обсягів виробництва у галузі викликано зниженням обсягів виробництва у ПАТ «АЗМОЛ» у зв’язку з відсутністю обігових коштів;

- виробництві іншої неметалевої мінеральної продукції – на 1,6%, у зв’язку з зменшенням виробництва будівельних матеріалів та конструкцій.

Для покращення фінансово–економічних показників діяльності промислових підприємств області, забезпечення їх розвитку необхідне вирішення на рівні центральних органів питань щодо:

своєчасності відшкодування ПДВ з державного бюджету;

створення комісії на рівні Кабінету міністрів України спеціальної комісії для розгляду з виїздом на місце ситуації на електрометалургійних підприємствах Запорізької області, за результатами якої у тому числі переглянути нормативну базу у сфері енергетики України;

прискорення прийняття проекту Закону України «Про функціонування ринку електричної енергії України», положенням якого передбачений перехід від діючої моделі енергоринку до реалізації електроенергії за прямими договорами.

розробки та введення в дію Національної програми підтримки вітчизняного товаровиробника, в якій передбачити створення сприятливих економічних умов для оновлення виробничих потужностей у промисловому секторі економіки, захист вітчизняного товаровиробника від демпінгового імпорту та неякісних фальсифікатів шляхом обов’язкової сертифікації продукції, яка ввозиться;

прискорення прийняття проекту Закону України «Про функціонування ринку електричної енергії України», положенням якого передбачений перехід від діючої моделі енергоринку до реалізації електроенергії за прямими договорами.

Міністерству інфраструктури України, ДП «Укрзалізниця» врегулювати ситуацію з обмеженням вантажних перевезень до країн СНД та Балтії відповідно до наказів ДП «Укрзалізниця» від 15.07.2011 № ЦЗМ-14/696 та від 13.07.2011 № ЦД/110

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: