Клінічна психологія: історія становлення і сучасні проблеми

Навчальний елемент 1.1: лекція

1. Поняття про клінічну психологію як науку. Диференціація понять "клінічна психологія" та "медична психологія".
2. Історія становлення клінічної психології.
3. Об’єкт, завдання та методологічні принципи клінічної психології.
4. Сучасні структура та основні теоретико-методологічні проблеми клінічної психології. Взаємозв’язок з іншими науками.

Термін «клінічна психологія» походить від грецьких слів:

- kline, що означає ліжко, лікарняна койка,

- psyche – душа,

- logia – знання, розуміння.

Разом – знання про душу хворого і тих, хто з ним пов’язаний, про «душу» хвороби.

За визначенням В.Д.Менделевича (2002), Клінічна психологія – це наука, яка вивчає психологічні особливості людей, що страждають різними захворюваннями, методи і способи діагностики психічних відхилень, диференціації психічних феноменів і психопатологічних симптомів і синдромів, психології взаємин пацієнта і медичного працівника, психопрофілактичні, психокорекційні і психотерапевтичні способи допомоги пацієнтам, а також теоретичні аспекти психосоматичних і соматопсихічних взаємовпливів.

Шрамль (1970) одним з перших в німецькомовних країнах запропонував розуміти клінічну психологію ширше, ніж просто психологію у клініці: «Клінічна психологія – це використання знань, технік і методів основних психологічних спеціальностей, а також суміжних з ними дисциплін (глибинна психологія, соціологія і соціальна педагогіка) у широкому клінічному полі: від консультативних бюро й спеціалізованих виховних закладів до лікарень».

В англомовних країнах також зустрічається поняття «клінічна психологія»; поряд з ним у спеціалізованих журналах можна зустріти термін Abnormal Psychology (патологічна психологія) частково як синонім, частково при описання галузі психологічної дескрипції й етіології психічних розладів.

М.Перре і У.Бауман (2002) визначають Клінічну психологію як окрему психологічну дисципліну, предмет якої – психічні розлади (порушення) і психічні аспекти соматичних розладів/хвороб. До неї автори відносять такі розділи: етіологія/аналіз умов виникнення розладів, класифікація, діагностика, епідеміологія, інтервенція (профілактика, психотерапія, реабілітація, охорона здоров’я, оцінка).

В.Д.Менделевич зазначає, що в сучасній психології терміни «клінічна» і «медична» психології, як правило, використовуються як синоніми. Однак існує традиція у медиків означати цю галузь знань «медичною психологією», а у психологів – «клінічною психологією».

М.Перре і У.Бауман, описуючи міждисциплінарні зв’язки клінічної психології, вказують на її зв’язок з медичною психологією, таким чином розділяючи ці поняття. Медичну психологію вони трактують як «використання знань і методів психології для вирішення медичних завдань», а її предмет як «емоції та поведінка у стані хвороби й усі форми попередження хвороби і профілактики», а також як «порушення пацієнта і взаємостосунки лікар/пацієнт».

Історія клінічної психології пов’язана з розвитком психіатрії, неврології та експериментальної психології.

Клінічна психологія запропонувала власний шлях дослідження психіки ще у довундтівську епоху. Створили клінічну модель французькі психіатри й психологи. Багатий матеріал для цього був накопичений також у роботах російських психіатрів, які підтримували традиційні зв’язки із французькими колегами.

Історично першою виникла клінічна психологія – особливий напрямок емпіричних досліджень, в якому аномальний стан психіки, викликаний хворобою, гіпнозом чи наркотичними речовинами, розглядався як свого роду "природний експеримент". Ідеологію клінічної психології розробили Т. Рібо й І.Тен.

Т.Рібо, ґрунтуючись на ідеях англійських еволюціоністів Г.Джексона й Г.Спенсера, сформулював "закон зворотного розвитку" психічних функцій: їхнє згасання при хворобі йде шляхом, зворотним розвиткові й росту, так що першими порушуються ті процеси, які формуються пізніше за інші – найбільш складні, довільні; останніми руйнуються нижчі функції та автоматизми. Роботи Рібо носять красномовні назви: "Хвороби волі", "Хвороби пам’яті", "Хвороби особистості".

І.Тен, вважав, що вивчення не лише душевно хворого, але й актора, сомнамбули, сновидця – тобто аномальних, виняткових випадків – може дати в руки психолога "мікроскоп", який дозволяє зробити непомітне, невидиме в нормі видимим.

Очевидно, що зазначені підходи серйозно відрізнялися від моделі психологічного експерименту, запропонованого Вундтом. Останній не вважався сучасниками об’єктивним через те, що в ньому акцент робився на самозвіті піддослідного. Об’єктивними в сучасній Вундту клінічній психології вважалися лише експерименти над тваринами та загіпнотизованими людьми.

Подібними емпіричними дослідженнями у кінці ХІХ ст. займалися Ж.-М.Шарко, Поль і П’єр Жане, А.Біне, Ш.Ріше та інші. Шарко та П’єр Жане до своїх експериментів часто залучали хворих на істерію, помітивши, як вони легко піддаються навіюванню.

Ш.Ріше (1850 - 1935) – фізіолог, лауреат Нобелівської премії за відкриття анафілактичного шоку – вперше показав, що людина, якій під гіпнозом навіяли здійснення певного вчинку, після пробудження та його здійснення змушена підшуковувати мотиви для цього вчинку, оскільки про навіювання нічого не пам’ятає. Ця робота була одним із перших досліджень прихованої мотивації – теми, яка пізніше стала популярною завдяки роботам З.Фрейда. Ріше вперше в психології використав метод підрахунку ймовірностей ("нульової гіпотези"). Німецький філософ М.Дессуар порівняв Ш.Ріше з автором психофізики Г.Т.Фехнером: "така ж дивна суміш наукового ригоризму та поетичної уяви".

Хвороба вважалася найнадійнішим методом дослідження психіки, єдиний недолік якого лише в тому, що він досить повільний. Гіпноз (який у школі Шарко вважали патологічним станом) використовували для контролю та прискорення ходу експерименту. Деякі дослідники застосовували наркотичні речовини для зміни стану психіки, однак П.Жане вважав такі досліди небезпечними для здоров’я та мало-результативними.

У кінці ХІХ ст. найбільш популярним предметом психологічних досліджень були механізми помилкового сприйняття ("обмани чуттів", ілюзії, галюцинації).

Другим методом клінічної психології стало дослідження "виняткових випадків", наприклад таких, як унікальні здібності. А.Біне вивчав творчість знаменитих драматургів, пам’ять видатних шахістів, а також інтелект дитини (він ще розвивається, тому поки-що "ненормальний"). Зокрема він робить висновок про те, що єдиних психічних здібностей не існує, тобто існує декілька видів пам’яті, мислення.

Поняття «клінічна психологія» ввів Лайтнер Уїтмен (учень Вундта). У 1896 році він заснував першу психологічну клініку при університеті Пенсільванії (США); у цьому закладі, який сьогодні назвали б консультативно-педагогічним центром, в основному обстежували і лікували дітей з послабленою успішністю. У 1907 році Уїтмен заснував журнал «The Psychological Clinic». Поняття «клінічна» він взяв із медицини, не розуміючи під цим ні медичну психологію, ні клініку у сенсі місця для психологічної діяльності, а маючи на увазі лише роботу з окремими конкретними випадками. Уїтмен був одним з перших членів Американської психологічної асоціації, організованої Ст.Холлом у 1892 р. У 1907 р. Уїтмен заснував журнал "Психологічна клініка", у першому випуску якого запропонував нову спеціалізацію для психологів – клінічну психологію. Уже до 1914 року в США діяло майже 20 психологічних клінік на зразок уїтменівських. Хоча Уїтмен і дав назву новій науці, за оцінками деяких фахівців, він мало вплинув на подальший її розвиток.

У 1917 р. декілька спеціалістів по клінічній психології заснували Американську асоціацію клінічних психологів, котра у 1919 році увійшла в американську психологічну асоціацію як клінічна секція. Врешті поняття клінічної психології почало визначати професійний статус психолога, при тому що самого визначення клінічної психології ще не було. Поряд з цим поняттям в англомовних країнах широко використовувалося поняття Abnormal Psychology, котре частково розуміють як синонім клінічної, а частково використовують для психологічних дефініцій та етіологічних теорій психічних розладів.

Могутній поштовх для розвитку клінічної психології дав німецький психіатр Еміль Крепелін (1856 - 1926), виходець із лабораторії Вундта, який уже в 90-их роках ХІХ ст. намагався використовувати експериментальні підходи психології для вирішення проблем психіатрії. Він наголошував саме на необхідності експериментальних досліджень у психіатрії. Завдяки використанню асоціативного експерименту він показав різницю в характері асоціацій при шизофренії та маніакально-депересивному психозі. Йому належить спроба складання схем дослідження особистості шляхом вимірювання часу перебігу психічних процесів, здатності до вправляння, здатності відновлюватися після втоми, глибини сну, тощо. Введення психологічного експерименту для вирішення діагностичних завдань й класифікації душевних хвороб відкрило новий період в психіатрії – період Крепеліна. З цих досліджень почала свій розвиток диференційна психологія.

Неоціненну роль у розвиткові клінічної психології відіграв З ігмунд Фрейд (1856 - 1939), відкривши сферу психотерапії для не-медиків і значно проштовхнувши уперед психологічну теорію виникнення психічних і не лише психічних розладів здоров’я. Спочатку він, як і Крепелін, стояв на позиціях емпіричної психології, але пізніше звернувся до герменевтичного, розуміючого підходу. Психоаналіз став центральною течією глибинної психології, основною проблемою якої є безсвідомі психічні процеси. У подальшому глибинна психологія зайняла одну з лідируючих позицій як великий психологічний напрямок.

Фрейд і Крепелін - ці два імені знаменують два різних розуміння клінічної психології, які й до сьогодні нерідко протистоять один одному – емпіричному й герменевтичному.

Асоціативний експеримент (за Крепеліном) у діагностичних цілях широко використовував швейцарський психіатр Блейлер, завдяки чому виділив нову форму мислення – аутичне мислення.

Німецький психіатр Кречмер набув світової слав завдяки свої праці про зв’язок будови тіла і характеру. У 1922 р. Кречмер опублікував перший підручник "Медична психологія", у якому викладені методологічні основи використання психології у лікарській практиці.

У ході розвитку і вдосконалення експериментальної психології індивідуальні розбіжності вважали перешкодою для вивчення найбільш загальних законів свідомості і психіки, однак в подальшому до них стали звертатися такі дослідники як Гальтон (Англія), Біне (Фанція), Кеттел (США), Крепелін і Штерн (Німеччина), Лазурський (Росія). Ці вчені були першими, хто створював психологію індивідуальних розбіжностей.

У Росії клінічну психологію взяли на озброєння психіатри, які були добре знайомі з французькою школою. Постійним видавцем робіт французьких психіатрів (Шарко, Ріше та ін.) в Росії був професор психіатрії Харківського ун-ту П.І.Ковалевський (1849 - 1923) – автор однієї з перших на російській мові праць по патопсихології ("Основи механізму душевної діяльності", Харків, 1885).

У 1889 р. С.С.Корсаков представив на конгрес психіатрів у Парижі роботу по поліневритичному психозу, в якій не лише описав його симптоми, але й запропонував гіпотезу про механізм пам’яті. На французькій мові ця публікація отримала назву "Медико-психологічне вивчення одного виду пам’яті". Ще одна відома робота С.С.Корсакова присвячена психіці мікроцефалів, характерною рисою яких він вважав переважання асоціацій за суміжністю на асоціаціями за схожістю і "за смислом". На цьому Корсаков грунтує свою ідею "вищої направляючої функції розуму".

Засновником патопсихологічного напрямку в Росії вважається В.М.Бехтерєв (1857 – 1927) – організатор широких експериментально-психологічних досліджень порушень психічної діяльності. Працюючи в Німеччині у Флексіга, він засвоїв прийоми дослідження нервових шляхів за зрізами нервової системи зародків (ембріональний метод). У Парижі Бехтерєв працював в лабораторії Шарко і надалі широко практикував гіпноз, будучи активним прихильником його застосування у клініці. Саме виступ Бехтерєва "Навіювання і його роль у суспільному житті" на річному зібранні Військово-медичної академії у 1897 відіграв важливу роль у відміні урядової заборони на вільне використання гіпнозу.

У 1885 році Бехтерєв відкрив другу в Європі експериментально-психологічну лабораторію в Казані, а пізніше ряд лабораторій у Санкт-Петербурзі для дослідження нервовохворих.

Корсаков і Токарський відкрили психологічну лабораторію в психіатричній клініці при медичному факультеті Московського ун-ту; тут проводилися дослідження механізмів і розладів пам’яті і мислення.

Психологічні лабораторії були також відкриті Сікорським у Києві, Чижом у Дерпті (сьогодні Тарту).

В.Ф.Чиж (1855 – 1924), який займався в лабораторіях у Вундта і Флексіга, а також відвідував Шарко, зокрема писав "пантографічні нариси" про письменницьку творчість і літературні описання душевних хвороб ("психологічні портрети" Пушкіна, Достоєвського, Тургенєва. Чиж з експериментальною метою приймав закис азоту і дослідив, що при наркотичному сп’янінні найпершою страждає афективна сфера - моральні почуття.

У 1890 р. посмертно вийшла книга лікаря петербурзької лікарні Св. Миколая В.Х.Кандінського (1849 - 1889) "Про псевдогалюцинації". У ній дослідник проводить розмежування між живими образами, псевдогалюцинаціями й справжніми галюцинаціями. Кандінський користувався природним експериментом, об’єктом якого був сам: психічна хвороба, якою він страждав врешті привела геніального лікаря до самогубства.

Потрібно відзначити також важливість співтовариства провідних психіатрів та невропатологів того часу з психологами. Більшість з них (С.С.Корсаков, В.М.Бехтерєв, А.І.Сербський, А.Н.Бернштейн, В.А.Гіляровський) самі були провідниками ідей психології і сприяли її розвитку. Вони починали свої лекції з основ психологічної науки, були членами психологічних товариств, редакторами психологічних журналів.

Першим психологом, який відкрив психологічну лабораторію в Росії, був М.М.Ланге.

У 1901 р. Нечаєв організував психологічну лабораторію для дослідження основ шкільної справи і у 1904 році при цій лабораторії були відкриті перші педологічні курси під керівництвом Румянцева.

Лазурський, будучи завідувачем психологічної лабораторії Психоневрологічного інституту, який організував Бехтерєв у 1907 році, був одним із засновників Санкт-Петербурзької психологічної школи. Він розробив метод природного експерименту, використовуючи його для дослідження особистості, її інтересів і характеру.

Россолімо, відомий дитячий невропатолог, розробив свій метод вивчення особистості – метод психологічних профілів, який мав велике діагностичне значення для виявлення особистісних дефектів.

Важливою датою у розвитку експериментальної патопсихології в Росії можна назвати 1910 рік, коли було видано "Атлас для експериментально-психологічного дослідження особистості з детальним описанням і поясненням таблиць, складених для використання з метою педагогічного і л кувально-діагностичного дослідження" Ф.Г.Рибакова, у який увійшли тести й методичні прийоми Ф.Гальтона, Г.Мюнстерберга, А.Бурдона, Г.Еббінгауза, А.Біне, Е.Крепеліна,А.П.Нечаєва, А.Н.Бернштейна та ін. Робота по створенню методів психологічної діагностики проводилась (й проводиться донині) в клініці Писхоневрологічного ін-ту в С.-Петербурзі В.М.Бехтерєвим і С.Д.Владичко.

Якщо говорити про розвиток медичної психології окремо в Україні, то тут необхідно згадати ще професора Києво-Могилянської академії Г.Кониського (1717 - 1795), який систематизував історичний огляд вивчення душі, завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі на вегетативну, чуттєву і раціональну; крім того він описував ще й душу “бажальну” й “рухову”, зазначаючи умовність, штучність такого поділу.

У 1862 році М.Троїцький відкрив першу кафедру психології у Київській духовній академії, а згодом – і психологічну лабораторію. Пізніше його запросили на роботу до Петербурга.

Уже на початок ХХ ст. в Україні сформувалися потужні наукові школи: київська (Г.І.Челпанов, І.А.Сікорський, С.А.Ананьїн), одеська (І.М.Сєченов, І.І.Мечніков, М.М.Ланге, С.Л.Рубінштейн), харківська (медична та експериментальна психологія – О.Р.Лурія, О.В.Запорожець, О.М.Леонтьєв, В.П.Проятопопов).

І.А.Сікорський (1845 - 1918) – професор психіатрії ун-ту Св. Володимира у Києві. Серед його інтересів була так звана об’єктивна психологія, під якою він розумів складання повного переліку фізіологічних, мімічних, поведінкових ознак психічних станів. Перу І.Сікорського належать такі праці як “Про явища втоми при розумовій праці дітей дошкільного віку”, “Душа дитини”, “Про заїкання”, “Загальна психологія з фізіономікою в ілюстративному викладі”. Багато праць він присвятив проблемі суїциду, зокрема на релігійному грунті. І.А.Сікорського добре знали за кордоном, зокрема, він брав участь у виданні "Інтернаціонального трактату по патологічній психології" (Париж, 1908 - 1910).

В ун-ті Св. Володимира у Києві під керівництвом Г.І.Челпанова починає діяти психологічний семінарій, при якому організовуються лабораторні заняття для студентів. У 1907 р. Челпанова запрошують професором до Московського ун-ту, відповідно кабінет і семінарій переводяться туди. На їх базі у 1914 р. було відкрито Психологічний інститут, засновником якого був Челпанов. Це був один з кращих за оснащенням і влаштуванням ін-тут психології у світі. Співробітники цього інт-ту поклали початок Московській психологічній школі.

У першій третині ХХ ст. відбувся розрив між емпіричними та прикладними дослідженнями у психології і теоретико-методологічними основами психологічної науки. Відкрита криза у психології тривала до середини 30-х рр. ХХ ст. почали створюватися нові напрямки, які претендували на створення нової психологічної теорії. Найважливішими з них стали біхевіоризм, глибинна психологія, гештальт-психологія.

У 1913 році в США Уотсон з акликав розглядати психологію як об’єктивну експериментальну галузь природничих наук, основною теоретичною задачею якої має бути прогнозування поведінки людини й керівництво поведінкою. З цього моменту починає свій розвиток біхевіоризм. Значний вплив на його формування мала умовно-рефлекторна теорія Павлова й теорія поєднаних рефлексів Бехтерєва. Експерименти Уотсона з умовними рефлексами привели його до висновку, що емоційні розлади можна звести лише до сексуальних чинників. Проблеми дорослої людини, на його думку, формуються ще в дитинстві чи у підлітковому віці під впливом певного виховання. Певним вихованням можна уникнути розладів у дорослому віці. Біхевіоризм Уотсона являв свою спробу побудувати науку таку об’єктивну як фізика. У 1930 роки біхевіоризм був уже великим і значним напрямком у психології. Необіхевіористи: Толмен, Халл, Скінер.

Гештальт-психологія виникла в період відкритої кризи як реакція проти атомізму і механіцизму всіх видів асоціативної психології і біхевіоризму. Вона виявилася найбільш продуктивним варіантом вирішення проблеми цілісності у психології. Основними представниками цього напрямку вважаються Вертхаймер, Келлер, Коффка і Левін, які утворили Берлінську школу. Вертхаймер у 1912 р. у книзі "Експериментальні дослідження сприйняття руху" поставив під сумнів звичне уявлення про наявність окремих елементів у акті сприйняття і довів цілісний характер сприйняття, яке не звидиться лише до асоціації відчуттів. Гештальтисти ввели нові одиниці сприйняття – фігура, тло та ін. Келлер увів поняття інсайту. Гештальт-психологія була використана для пояснення творчого мислення людини Верхаймером, особистості людини Левіном, який розробив теорію поля.

Під керівництвом К.Левіна були створені нові методи дослідження, які значно збагатили психологію: досліди на перервану дію (розроблені Овсянкіною), на заміщення (Лісснер і Малєр), на виявлення рівня домагань (Хоппе), на запам’ятовування незавершених дій ("ефект Зейгарник"). Російська учениця Левіна Б.В.Зейгарник стала одним з піонерів патопсихології у Радянській Росії.

У 30-х рр. продовжувалися дослідження по проблемі співвідношення мозку і психіки. Однак спроби локалізації самих складних психічних функцій в обмежених частинах мозку супроводжувалися отриманням такого широкого матеріалу, що у 1934 р. німецький психіатр Клейст склав локалізаційну карту мозку, у котрій зв’язав окремі, у т.ч. й соціально зумовлені функції, з діяльністю конкретних ділянок кори.

Суттєвий вклад у дослідження проблеми локалізації функцій був зроблений Павловим, який розробив учення про динамічну локалізацію функцій, про утворення у корі головного мозку "динамічних стереотипів", про мозкову мінливість у просторовій причетності процесів збудливості і гальмування. У його роботах формулюються й обґрунтовуються уявлення про першу й другу сигнальну системи, висувається і розробляється поняття про аналізатори.

Серед зарубіжних досліджень першої половини ХХ ст., які сприяли розумінню ролі мозку у психічних процесах, найбільш відомими є роботи англійського фізіолога Шерінгтона і канадського нейрохірурга Пенфілда.

Глибинна психологія почала свій шлях розвитку із психоаналізу Фрейда. Фрейд запропонував своєрідну психотехніку – метод вільних асоціацій, метою якої було повернення у свідомість витіснених спогадів і переживань, які могли бути причиною виникнення неврозу чи аномальної поведінки пацієнта. Фрейд ретельно займався самоаналізом і багато його теоретичних міркувань ґрунтувалися на власних невротичних розладах. Основним засобом самоаналізу він вважав аналіз сновидінь, досвід якого узагальнив у праці "Тлумачення сновидінь", що вийшла друком у 1900 р. У 1901 р. Фрейд опублікував книгу "Психопатологія повсякденного життя", де висловив припущення, що без свідомі ідей, конкуруючи між собою за прорив у свідомість, значно впливають на думки, вчинки і поведінку людини. У 1902 р. до Фрейда звернулася група студентів, у т.ч. Адлер і Юнг, з проханням керувати щотижневим семінаром по проблемам психоаналізу. Так виникла психоаналітична школа Фрейда. Фрейд став першим теоретиком, який вказав на важливість дослідження дитинства для розуміння психіки людини.

У 1911 р. Фрейдівське товариство покидає один з улюблених його учнів – Адлер, який пізніше засновує індивідуальну психологію.

У 1914 р. від Фрейда відійшов швейцарський психіатр Юнг, якого він вважав своїм духовним сином. Юнг розробив свою психоаналітичну теорію.

Психоаналіз також виявився джерелом для неопсихоаналізу, найбільш яскравими представниками якого є Хорні, Еріксон, Салліван, Фромм. Глибинна психологія проникла не лише у психіатрію, але й в літературу, мистецтво, культурологію, антропологію і соціологію.

У Росії інтерес до глибинної психології супроводжувався клінічною перевіркою гіпотез Фрейда; вона мала як своїх прихильників, так і ворогів. Більшість важливих робіт Фрейда були перекладені російською мовою і видані окремими книгами. Після революції 1917 року і громадянської війни були навіть спроби об’єднати психоаналіз і марксизм у так званий фрейдомарксизм (Лурія, Фрідман). Але після того як марксизм-ленінізм стали єдиною ідеологією Радянської Росії, фрейдизм, біхевіоризм та ін. "буржуазні" (західні) психологічні концепції були різко розкритиковані і заборонені.

У 20-і рр. ХХ ст. у Росії дуже активно видавалися праці зарубіжних психологів: Фрейда, Адлера, Келлера, Коффки, Торндайка, Піаже, Кречмера. Представники російської психології активно брали участь у зарубіжних симпозіумах і конгресах. Бурхливо розвивалися психотехніка і педологія. На 1923 р. у країні нараховувалося 13 наукових ін-тів. З 1928 р. почав виходити ж-л "Психологія, педологія і психотехніка". Активно розвивалася психодіагностика. Під керівництвом Виготського, Біренбаум і Зейгарник досліджувалася психологія розумової відсталості. Патопсихологічні дослідження розроблялися у Психоневрологічному ін-ті під керівництвом Бехтерєва і – пізніше - М’ясищева.

Перші нейропсихологічні дослідження у Росії почав проводити у 20-х рр. Л.С.Виготський. він сформулював основні положення про розвиток вищих психічних функцій й смислову системну будову свідомості. Він також проаналізував зміни, які виникають у вищих психічних функціях при локальних ураженнях мозку, особливості цих порушень у дитини і дорослого.

У січні 1930 р. пройшов перший Всесоюзний з’їзд по вивченню поведінки людини. Наступна за ним дискусія визначила єдиний методологічний фундамент радянської психології на основі ленінської теорії відображення. "Самокритика" не обійшла видатних психологів того часу Виготського, Корнілова, Добриніна.

Розвиток прикладної психології в нашій країні був призупинений на багато років після постанови ЦК ВКП (б) у липні 1936 р. "Про педологічні збочення у системі наркомпросів". Ідеологізація психології і психіатрії, тривала ізоляція від провідних зарубіжних напрямків цих наук, тенденція до біологізації медицини виявилися причинами затримки розвитку клінічної психології при формальному визнанні її ролі у медицині.

Внутрішня логіка розвитку вітчизняної клінічної психології відповідала теоретичним дослідженням Бехтерєва і Павлова. Павлов заклав методо-логічний фундамент патофізіологічної теорії неврозів та їх психотерапії. Цей напрямок отримав назву павловської психотерапії.

У 30-40 р. виникли перші вихідні й дуже різні варіанти теорії діяльності, які розробляли Рубінштейн, Леонтьєв, Теплов, Ананьєв.

М’ясищев починає розробку однієї з пріоритетних у вітчизняній психології концепцій – психології ставлень, в рамках якої сьогодні ми розглядаємо ставлення хворого до ситуації хвороби. На основі психології ставлення М’ясищев у 1939 р. сформулював клініко-патогенетичну концепцію неврозів.

У 30-і роки були створені кафедри психології у Ленінграді (Рубінштейн), у Харкові (Леонтьєв, Запорожець). У 1941 році Узнадзе та його колегами був створений Інститут психології у Тбілісі, де розроблялася теорія установки. Надалі були організовані й відкриті кафедри й відділення психології при усіх головних освітніх закладах країни. Але в наступні роки непоправних збитків психології завдали Об’єднана павловська сесія АН СРСР й АМН СРСР у 1950. А далі – у 1951 р. – наукова дискусія на об’єднаному засіданні АМН і пленуму правління Всесоюзного товариства невропатологів і психіатрів. Ця ідеологічна кампанія призвела до зниження ролі психології та її прикладних галузей, у т.ч. і клінічної психології, до підміни її фізіологічним вченням про ВНД Павлова. Лише у 60-х роках ситуація почала змінюватися й виникли передумови до відродження психології, як наукової так і прикладної.

У другій половині ХХ ст. великі напрямки, які виникли у психології у період відкритої кризи, поступово втрачають свою популярність і починають видозмінюватися і перетворюватися. Велику увагу в Європі, а потім і в США привертає екзистенціалізм. Першими представниками були Камю і Сартр – лауреати Нобелівської премії по літературі. Розвиток екзистенціалізму у психології став можливим завдяки працям Хайдеггера і Ясперса. Швейцарські психіатри Бінсвангер і Босс перенесли онтологію абстрактного Буття на проблеми буття індивідуального і на основі багатого клінічного матеріалу розробили т.з. буттєвий аналіз, спрямований на реконструкцію внутрішнього світу досвіду.

Наприкінці 50-х рр. виникає два нових напрямки – когнітивна та гуманістична психологія. Когнітивна психологія виросла із необіхевіоризму на основі праць Толмена, Міллера, Прібрама, які вказали на необхідність включення когнітивних та мотиваційних компонентів у структуру поведінки.

Основним принципом гуманістичної психології стало визнання головної ролі свідомого досвіду і цілісного характеру природи людини з акцентом на свободі волі й творчій його силі. Основоположниками є Маслоу, Оллпорт, Роджерс.

У 60-і рр. у зв’язку з дослідженнями мозку пожвавився інтерес до проблем свідомості та його ролі у поведінці. У нашій країні нейрофізіологія розвивається завдяки праці Лурія та його учнів – Хомської, Ахутіної, Корсакової, Лебединського. Одним із результатів теоретичного узагальнення клінічного досвіду стала сформулювала Лурія концепція трьохблокової побудови функціональної організації мозку.

Починаючи з середини 60-х рр. ХХ ст. після створення у 1965 р. в МГУ факультету психології і кафедри пато- і нейропсихології, а у 1966 р. в ЛГУ факультету психології і спеціалізації по медичній психології і введення курсу медичної психології у мед. вузах, інтерес до цієї галузі неухильно зростає.

Об’єкт клінічної психології – людина з труднощами адаптації та самореалізації, пов’язаними з її фізичними, соціальним та духовним станом.

Предмет професійної діяльності клінічного психолога – психічні процеси, стани, індивідуальні та міжособистісні особливості, соціально-психологічні феномени, які проявляються в різних галузях людської діяльності.

Види діяльності клінічного психолога:

- діагностична,

- експертна,

- корекційна,

- профілактична,

- реабілітаційна,

- консультативна,

- науково-дослідницька та ін.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: