Головні критерії МКХ-10 і DSM-IV-R

Клініко-психологічна діагностика має такі функції:

Описання: вихідний базис усієї решти функцій. В описанні визначається проблема (проблеми) чи розлад (розлади) одного індивіда чи міжособистісної системи, а також тип, вияв і тощо цих проблем чи розладів. При цьому у клінічній практиці випадає переводити непрофесійні висловлювання (скарги) у специфічні діагностичні питання. Особливість описанні проблеми залежить від теоретичної орієнтації та цілей діагноста. Описання фактичного стану потрібно відрізняти від описання змін.

Класифікація: на основі описання відбувається впорядкування скарг відповідно до однієї з систем класифікацій (МКХ-10 чи DSM-IV-R). У клінічній практиці під класифікацією частіше всього розуміють віднесення пацієнта до певної діагностичної одиниці.

Пояснення: клініко-психологічна діагностика вносить свій вклад у пояснення психічних розладів, надаючи для цього по можливості вичерпні і точні дані, котрі можуть підкріпити чи виключити можливі пояснення.

Прогноз: у процесі клініко-психологічної діагностики прогнозується перебіг психічних розладів, при чому як з урахуванням інтервенцій, так і без них. У першому випадку прогноз перебігу містить висловлювання про ймовірність успіху терапії – це галузь досліджень, яка має назву дослідження предикторів. Теоретичні рамки для прогнозу – це теорії виникнення, підтримки та зміни психічних розладів. До уваги тут беруться предикторні змінні – ознаки пацієнта і психотерапевта, ситуації та інтеракції. Тому для діагностики предикторних ознак потрібна комплексна діагностична стратегія.

Оцінка: У клінічні практиці оцінки відіграють особливо важливу роль і для окремих інтервенцій, і для систем забезпечення. У дослідженнях інтервенції оцінки базуються в основному на вимірюванні змін (аналіз процесу). Рішення про показання (За умови Х має сенс інтервенція Y) являють собою висловлювання про оцінені зміни.

Діагностика – має три мети:

1) віднесення індивіда до елементу системи класифікації - проводять на основі спостережуваної в релевантних умовах поведінки, орієнтуючись на достатні та необхідні закони маніфестації для окремих категоріальних понять;

2) пояснення – поставити діагноз – знайти деяке адекватне наукове пояснення;

3)підготовка терапевтичного рішення – зібравши необхідну інформацію приходять до висновку, чи можна використовувати з достатніми шансами на успіх заплановані терапевтичні дії для даного клієнта.

Основна мета діагностичного процесу – відповісти на психологічно сформульовані питання і підготувати фундамент для рішень в рамках процесу рішення проблеми.

Схема діагностичного процесу за Камінські:

постановка питання збір даних діагноз консультація лікування заключення.

Варіанти завдань діагностики для різних цілей:

Діагностика показань – віднесення індивіда до певної форми лікування, вибір певних задач терапії - тільки результат комплексної діагностики.

Діагностика конкретного випадку є "систематичний, заснований на гіпотезі процес пошуку невідповідності між різними рівнями реакцій чи сферами поведінки" (Стеллер), після чого ці невідповідності інтерпретуються відповідно до проблеми.

Діагностика клініко-психологічної інтервенції – постійна перевірка і зворотній зв’язок гіпотез і покрокових заходів інтервенції, що відповідає динамічному вирішенню проблеми і процесу прийняття рішень.

Традиційна особистісна діагностика є діагностикою властивостей, які значною мірою визначають конкретну людину. Теоретичні рамки для діагностики властивостей представлені, зокрема, у моделях особистості Кеттела і Айзенка. Властивості виводяться з пунктів відповідного методу, що являють собою вибірку елементів переживання й відрізків поведінки. Змістовна інтерпретація окремих пунктів, як правило, не використовується. У клінічній практиці підхід діагностики властивостей дуже поширений у науковому дослідженні й практиці для описання і класифікації психічних ознак й для оцінки інтервенції. Однак при реалізації терапевтичної інтервенції цінність цього підходу відносно невелика (властивості змінюються не так легко і швидко – цього може не відбутися у процесі інтервенції; інколи для більш ефективного функціонування важливіше, щоб змінилася поведінка). Щоб компенсувати недоліки підходу властивостей, його рекомендують комбінувати з діагностикою поведінки.

Завдання діагностики поведінки – виходячи з точного аналізу проблеми й умов її маніфестації, отримати інформацію про виникнення, пояснення та підтримку певної поведінки, а також про можливості її зміни. Судження виноситься за критеріями придатності і меншою мірою – за формальними критеріями якості чи на основі наукової перевірки.

Канфер і Саслов запропонували так звану "формулу поведінки", яка складається з таких показників:

стимул реакція наслідки змінні організму

S O R C

KV

план підкріплення

Позитивний наслідок (позитивне підкріплення) чи відміна негативного наслідку (негативне підкріплення) підвищує ймовірність настання тієї чи іншої поведінки; відміна позитивного підкріплення (придушення) чи негативний наслідок (покарання) знижує ймовірність настання відповідної поведінки.

Головна складова при аналізі проблеми у поведінковій терапії – це функціональний аналіз умов виникнення певної проблеми, тобто пошук тих умов, які відповідають за проблемну поведінку. Врешті отримують гіпотетичну модель умов (про зв’язок умов і поведінки), яка є основою для конкретних терапевтичних дій. Вирішальний момент – вибір, що поставити в центр аналізу у якості проблеми (вибір мішені), а також які численні умови розглядати як пускові механізми, значущі для наслідків. Даними для передбачень поведінки є прямі вимірювання індивідуальної реакції на різні стимули, життєві ситуації (наприклад, через стороннє спостереження у природному оточенні, експериментальні аналогії, рольові ігри, самоспостереження поведінки у природних ситуаціях тощо).

Основні питання для практичних дій в діагностиці поведінки:

§ Які паттерни поведінки потрібно змінити? (аналіз мети)

§ Які умови формування цієї поведінки, і які фактори його підтримують в даний момент? (аналіз проблеми)

§ Які існують можливості для досягнення бажаних змін? (планування терапії)

Зазвичай діагностику властивостей комбінують з діагностикою поведінки.

Для клініко-психологічної діагностики велике значення має реєстрація змін, що називають ще й діагностикою процесу.

Форми збору даних про зміни:

1. Опосередковане вимірювання: формування розбіжностей між оцінками стану (найчастіше використовують).

2. Пряме вимірювання: пряма оцінка змін в певний момент часу (порівняльні висловлювання – краще, гірше, частіше, легше – співвідносять з певною вихідною точкою). Необхідний дворазовий збір даних. Пряме і непряме вимірювання дають різні результати.

3. Оцінка того, наскільки досягнута мета терапії: констатуються зміни від певного вихідного стану (початку терапії) до цільового стану (кінець терапії).

4. Оцінка (психопатологічного)стану через певний часовий інтервал відносно норми. В основному використовується в кінці терапії: встановлюється, чи розміщуються терапевтичні зміни всередині чи поза відповідною областю норми.

Головне положення клініко-психологічної діагностики – принцип мультимодальності.

Мультимодальна діагностика – інтеграція інформації, отриманої різними методами, з різних площин та джерел даних й на основі аналізу різних конструктів.

Площини даних:

• біологічна/соматична: на першому місці стоять соматичні процеси, які фіксуються фізичними і хімічними процесами;
• психічна/психологічна: акцент на індивідуальному переживанні і поведінці;
• соціальна: акцент на міжособистісних системах (соціальні умови);
• екологічна: містить матеріальні умови.

Наявність таких понять як нейропсихологія, психоімунологія, психосоматика говорить про те, що окремі площини не являють собою закриті системи, але пов’язані одна з одною. Наприклад, Лазарус у своїй мультимодальній поведінковій терапії розрізняє площини поведінки (behavior), емоцій (affet), відчуттів (sensation), уявлень (imagery), когніцій (cognition), соціальний стосунків (interpersonal) та медикаментів (drugs) – скорочено BASIC-ID.

Джерела даних:

• самоопитуваний індивід, який самоспостерігає та оцінює свою поведінку;
• інші особи – референтні особи, експерти, терапевти, які проводять стороннє спостереження й оцінку;
• апаратурні методи, методи діагностики діяльності й інтелекту, які викривають характеристики функцій і працездатності, а також фізіологічні методи.

У клініко-психологічній діагностиці все більшого значення набуває співвідношення між самоспостереженням та стороннім спостереженням. Пейкел і Нортон в огляді літератури по діагностиці депресії вказують н те, що власні оцінки і сторонні оцінки як правило корелюють (від r = 0.4 до r = 0.6). При цьому не можна вважати сторонню оцінку біль правильною і точною чи навпаки. Кожна з них має рівні науково-теоретичне значення.

Синдром – це сукупність симптомів. При цьому одні й ті ж симптоми в різному сполученні можуть формувати зовсім різні синдроми. Синдром – це гештальт, ціле, яке формується тут і тепер. Синдром не зводиться до простої суми симптомів (будинок – це не просто сукупність цеглин, з яких він побудований). Характерне сполучення і зміна синдромів дозволяє об’єднувати їх у певну нозологію. Схожі симптоми можуть зустрічатися при різних хворобах.

Синдром – це характерний хворобливий стан, у той час як хвороба - характерна сукупність різних станів, зміна яких визначається специфікою даної хвороби.

В основі підбору лікування лежить так званий етіопатогенетичний принцип – передбачає закономірний зв’язок двох рядів подій – етіології (походження, причин) хвороби і факторів її розвитку (патогенез). Так від класифікації переходять до пояснення причин і закономірностей спостережуваних фактів, динаміки розвитку об’єкта вивчення. Це все разом складає методологію постановки клінічного діагнозу.

Ні симптоми, ні синдроми не ідентичні для різних нозологій (різні зуби у нас болять по-різному, а біль у коліні і біль у голові – зовсім різні відчуття). Це означає, що остаточний діагноз можливий лише при співставленні великої кількості фактів і умов, при чому в основі завжди лежить розуміння внутрішніх закономірностей їх поєднання ( інсайт ). Таке розуміння виробляється на основі значного клінічного досвіду.

Клінічний стиль мислення є антонімом диференційно-психологічному. Отже, для клінічної методології більш органічним є метод психодіагностичного експерименту та проективні методи, а для диференційно-психологічного – стандартизовані анкети й опитувальники особистості.

Однак головна риса клінічного стилю мислення – пріоритет індивідуального випадку над статистикою.

Клінічні і психометричні методи обслуговують різні діагностичні завдання.

Психометричний тест – це тест у вузькому розумінні: він повинен відповідати критеріям надійності, валідності й достовірності. При цьому основна валідність – це валідність прогностична (здатність передбачати майбутню поведінку).

А клінічний діагноз заснований на синтезі сукупності ознак.

Його головна мета - виявлення причин і закономірностей спостережуваних особливостей поведінки чи психічного стану. Задача класифікації і передбачення поведінки підкоряється саме цій головній меті.

Основою такого розуміння служать знання об’єктивних закономірностей формування особистості (теорії особистості) і власний досвід психодіагностики і психокорекції. При цьому клініцист грунтує свою роботу на переконанні, що людина, її особистість є унікальною цілісністю.

У яких випадках потрібно використовувати стандартизовані опитувальники, а в яких – проективні методи? Якщо треба посортувати дітей за психологічними ознаками, то потрібно використовувати стандартизовану методику. Якщо ж необхідно вивчити причини поміченого розладу й закономірності його розвитку, то найкраще використати проективні методи при чому в індивідуальному порядку. При цьому діагностика починається вже з моменту появи клієнта на порозі кабінету.

Використання опитувальників вимагає врахування міри щирості, обережності, занепокоєння досліджуваного, його потреби у схваленні, природного захисту свого “Я”, різних форм захисних механізмів (Личко А.Е., Иванов Н.Я.). Це пов’язано насамперед із тим, що опитувальники звертаються до самооцінки досліджуваними своїх особистісних якостей. Звичайно, самооцінка цікавить і лікаря, і психолога, але постає питання, наскільки об’єктивними можуть бути результати подібних методів.

Перші опитувальники взагалі не були захищені контрольними шкалами, і оцінка достовірності результатів пов’язувалася лише з досвідом дослідника. У 30-і роки з’явилися перші багатошкальні опитувальники, що претендували на повніше охоплення особистості як цілого і призначалися для вимірювання великої кількості якостей. Однак більшість з них просто намагалася довільно об’єднати вже існуючі і так само довільно вибрані змінні одно- і двохшкальних опитувальників (напр., “Особистісний перелік” Бернройтера, опитувальник для вивчення пристосування Г.Белла). Поряд з цим існував й інший підхід – спроба визначити й описати особистість взагалі як таку, виділити її головні риси, що зумовлюють особливості індивідуальної поведінки в різних ситуаціях (напр., “факторні” опитувальники Г.Айзенка і Р.Кеттела).

Розвиток опитувальників як техніки вивчення особистості пов’язаний із розробкою різних заходів для уникнення впливу спотворюючих факторів. Наприклад, вводилися так звані контрольні чи оціночні шкали. Але питання про надійність і валідність опитувальників як методу дослідження особистості продовжує залишатися предметом дискусій і спонукає дослідників до подальших пошуків підвищення їх ефективності. За обережною оцінкою окремих з них, опитувальники як метод дослідження “корисні у певних межах в руках досвіченого психолога” (F. Freeman).

Л.Ф.Бурлачук називає такі фактори, що детермінують діагностичну ненадійність опитувальників:

§ Установка на соціально схвалювані відповіді.

§ Прагнення відповідати переважно “так” (або “ні”).

§ Прагнення давати нестандартні, незвичайні відповіді.

§ Мінливість відповідей, що пов’язана з нерозумінням запитанням, важким запитанням, із нерішучістю досліджуваного.

§ Психометричні парадокси (А – запитання, що мають різне тлумачення, коли важко прийняти рішення про відповідь; В – однозначні запитання, на які легко підібрати відповідь. Чим більше у методиці запитань, що дають парадокс В, тим більша надійність, що визначається коефіцієнтом кореляції між результатами повторних досліджень; однак, одночасно знижується дискримінативна сила запитань).

§ Попередній досвід.

§ Цінність запитання.

§ Специфічний емоційний контекст.

§ Частота поведінкових проявів по типу, який описується у запитанні.

§ Сама тестова ситуація.

§ Специфічні особливості даного тесту.

§ Потреба у захистові “Я”.

Принцип мінімальних зусиль (небажання докладати будь-яких зусиль до роботи з опитувальником) (Бурлачук Л.Ф.)

Проективні методи психодіагностики клінічно орієнтовані, оскільки призначені для відтворення образу деякої унікальної цілісності і претендують на врахування всієї різноманітності особистісних проявів: "Проективні методики характеризуються глобальним підходом до оцінки особистості. Увага фокусується на загальній картині особистості як такої, а не на вимірюванні окремих її властивостей" (А. Анатази). Це пояснюється тим, що майже одночасно з ними з’явилися цілісні глобальні теорії, які стали своєрідним теоретичним підкріпленням нових методів. Тому вони якнайкраще підходять для описового підходу. Крім того, проективні методи:

1. Спрямовані на дослідження унікального в структурі й організації особистості, яка розглядається як система взаємопов’язаних процесів, а не перелік здібностей та рис.

2. Особистість у проективному підході вивчається як відносно стійка система динамічних процесів, організованих на основі потреб, емоцій та індивідуального досвіду.

3. Ця система основних динамічних процесів активно діє протягом всього життя індивіда, “формуючи, спрямовуючи, спотворюючи, змінюючи і переінакшуючи кожну ситуацію в структуру внутрішнього світу людини” (Бурлачук Л.Ф.).

Проективний метод почав свій шлях становлення в кінці ХІХ ст. Зокрема, О.Т.Соколова виділяє 3 теоретичних джерела проективного методу: глибинна психологія, холістична психологія і концепції, що склалися в руслі експериментальних досліджень селективності сприйняття. Даний метод грунтується на припущенні, що в ситуації певним чином організованого дослідження поведінка досліджуваного значною мірою спрямовується системою мотивів, оцінок, установок – момент, як правило ним не усвідомлюваний. Тож можна сказати, що в основі проективного методу лежить теза про зв’язок поведінки з афективно-потребнісною сферою особистості, що історично сформувалася в т. зв. проблему проекції.

Одну з перших і найповніших класифікацій проективних методів запропонував L.Frank. Тут представлені:

1. Методики на структурування (тест Роршаха, тест “хмар”, тест “трьохвимірної проекції” тощо).
2. Методики на конструювання (МАРS, мозаїчний тест, тест Міра тощо).
3. Методики на інтерпретацію (ТАТ, тест фрустрації Розенцвейга, тест Сонді тощо).
4. Методика на доповнення (асоціативний експеримент К.Юнга, закінчення речень і оповідань).
5. Катарсичні прийоми (проективна гра з фіксованими об’єктами).
6. Рефрактивні, чи прийоми вивчення експресії (аналіз письма, міміки, міокінетична методика Міра-і-Лопеца).
7. Методика вивчення продуктів творчості (вільний малюнок і малюнок на задану тему).

Цінність проективного методу, за Frank, полягає в тому, що він здатен виявити особливості структурування невизначеної ситуації і тим самим проникнути у внутрішній світ, немов би реконструюючи його за даними тесту. Постійний процес “структурування”, впорядкування життєвих ситуацій відповідно до структури “внутрішнього світу” особистості (private world) проявляється у афективному ставленні особистості до світу. Утворений афективними реакціями на зовнішні стимули, вимоги сімейного та соціального середовища, “внутрішній світ” є “паттерном” відносно стабільних, властивих даній особистості способів структурування (”стиль” особистості).

Проективні методики, відповідно, мають низку відмінностей, серед яких виділяють наступні:

1. Функції експериментатора: нейтральний регістратор відповідей досліджуваного стає партнером досліджуваного.

1. Стимульний матеріал: має бути не емоційно нейтральним, а, навпаки, зацікавлювати досліджуваного.
2. Інструкція: досить невизначена чи така, що апелює до індивідуальності досліджуваного, до його творчих можливостей; не містить якихось нормативних вимог.
3. Неоднозначність, “неструктурованість” проективного методу, що створює умови для вільного вибору альтернатив (Соколова Е.Т.)
4. Відсутність будь-яких обмежень для досліджуваного при виконанні завдань.
5. Нейтральна, опосередкована стосовно особистості спрямованість завдань.
6. Невизначений характер тестового матеріалу.
7. Відсутність фіксованої однозначної шкали нормативів при оцінці результатів.
8. Визнання багатозначності кожного окремого показника; вимога контекстуального системного підходу.
9. Опора на розуміння проекції, що означає привнесення у будь-яку пси-хічну діяльність власних особистісних особливостей (Савенко Ю.С.).

Ю.С.Савенко зазначає також специфічну особливість проективних методів – це цілеспрямована орієнтація дослідника на проективний аспект розгляду даних експерименту і всієї процедури дослідження. І додає, що однією з найперспективніших галузей використання проективних методів є дослідження з їх допомогою різноманітних компенсаторних психологічних механізмів.

Тож стає зрозумілим, що проективні методики стають незамінними при дослідженні прихованих, замаскованих, витіснених бажань, мотивів, характерних рис особистості, особливостей її внутрішньої картини світу. І насамперед, “в проективних методах ми маємо справу... з установками, що виступають як результат певної організації минулого досвіду, що створив вибіркову готовність до майбутнього сприйняття і дій (“внутрішні умови”)” (Бурлачук Л.Ф.).

Проективні методи, зокрема проективний малюнок дають надзвичайно цікавий і, одночасно, надзвичайно складний для інтерпретації матеріал. Саме остання проблема є чи не найосновнішою у використанні даної групи методів. Неструктурованість і полісемантичність проективного стимулу, підсилена суб’єктивністю його переробки досліджуваним, продукує відповіді, які варіюють у досить широкому діапазоні. Відповіді також малоструктуровані і невизначені з позиції завдань дослідника, що у свою чергу породжує суб’єктивізм інтерпретації, її залежність від минулого досвіду і установок дослідника. На цю проблему звертає особливу увагу Т.І.Краско, проводячи оцінку діагностичної валідності малюнкової проекції і підкріплюючи свої думки посиланням на А.Анастазі, котра зауважує, що в інтерпретації показників “...так само часто проявляється особистість самого експериментатора, як часто особистість досліджуваного проявляється через тестові відповіді”. Однак, продовжує Т.І.Краско, згідно з традиційним способом оцінки, проективні методики мають середні показники валідності та надійності. Він також окреслює коло переваг проективного малювання:

§ Тестування “замасковане”, оскільки досліджуваний не підозрює про той тип інтерпретації, який буде даний його відповідям.

§ Процес малювання зменшує ситуативне емоційне напруження і сприяє встановленню емоційного та неформального контакту з досліджуваним.

§ Відносна простота і зручність використання проективного малюнку.

Найслабшим місцем проективних методів, вважає Т.С.Яценко, є встановлення зв’язку критеріїв інтерпретації психолога з реакціями клієнта, його особистісними характеристиками

"Підводні камені" інтерпретації проекції:

§ ефект зустрічної проекції – напр., за даними досліджень Маслінг, міра тривожності, яка приписується інтерпретатором дослі-джуваному відчутно корелює з мірою тривожності самого інтерпретатора;

§ невизначеність проектованого досліджуваним змісту – це образ бажаного чи образ небажаного майбутнього? замасковані реальні потреби і почуття чи ряд засвоєних кліше?

При інтерпретації проективної методики важливо пам’ятати про основні механізми селективності сприйняття:

1) резонансу – стимули, які відповідають потребам і цінностям особистості, сприймаються швидше і правильніше за інші;

2) захисту – стимули, які суперечать очікуванням суб’єкта чи несуть потенційно ворожу для Его інформацію, впізнаються гірше і більше підпадають під викривлення;

3) сенсибільності – стимули, які є загрозливими для цілісності індивіда чи небезпечні розвитком психічних порушень упізнаються швидше за інші.

Однак, за виконання наведених нижче основних умов, на які вказує В.М.Нікітін, ймовірність помилки при проведенні й аналізі проективної методики зводиться до мінімуму:

- великий досвід практичної роботи дослідника в різних соціо-культуральних середовищах з різним віковим складом;

- прихильність до гуманістичних позитивіських позицій у психотерапії;

- конструктивне гнучке сприйняття психотерапевтом нових, можливо суперечливих, тенденцій у науковому і культурному житті суспільства.

Умови, які впливають на проекцію:

- спосіб пред’явлення тесту;

- характеристика тестової ситуації;

- поведінка експериментатора;

- установка досліджуваного.

Структура психологічного заключення:

I. Заголовок: "Заключення за психологічним дослідженням П.І.П. … статі, вік … років, освіта …". У заголовку можуть бути вказані інші характеристики (напр., діагноз).

II. Перший абзац: причини звернення чи мотиви направлення клієнта на обстеження: "Обстеження проводилося з ініціативи експериментатора (чи родичів клієнта, чи самого клієнта)". Ту також вказуються скарги клієнта, які стосуються мети дослідження (якщо такі є).

III. Другий і третій абзаци: характеристика ставлення клієнта до обстеження і характеристика контакту. Ці дані визначають рівень валідності і достовірності результатів. Клінічний метод передбачає суворо індивідуальне обстеження, тому клінічний психолог, окрім знання психодіагностичних процедур, має володіти навичками аналізу спільної діяльності.

Характеристика ставлення до обстеження:

Самий короткий спосіб описання характеристики ставлення до обстеження: адекватне, неадекватне, формальне.

Ознаки адекватного ставлення:

1. Сформованість мотиву експертизи: а) адекватність емоційних реакцій на успіх/неуспіх; б) адекватність реакції на коригуючи зауваження експериментатора; в) зацікавленість у результатах дослідження (прямі запитання з приводу успішності/неуспішності виконання завдань, уточнення інструкції, акуратність і старанність при виконання завдань).

2. Відсутність ознак установочної поведінки.

3. Відсутність ознак психічної патології, яка заважає формуванню мотиву експертизи.

Ознаки не адекватного ставлення:

1. Не сформованість мотиву експертизи.

2. Наявність ознак установочної поведінки:

- агравація – зумисне перебільшення серйозності психологічних проблем і труднощів, які існують у досліджуваного, з метою заплутати психолога й отримати певну вигоду (багато уваги і співчуття);

- симуляція – зумисне висловлювання скарг на проблеми і труднощі, які відсутні у клієнта, з метою заплутати психолога й отримати певну вигоду (зняття певних обов’язків);

- диссимуляція – зумисне заперечення чи зменшування значущості психологічних труднощів і проблем, які існують у клієнта, з метою заплутати психолога й отримати певну вигоду (отримання бажаної роботи).

3. Наявність ознак психічної патології, яка заважає формуванню мотиву у часті в обстеженні (патологія емоційно-мотиваційної сфери при деяких формах шизофренії, патологія лобних ділянок мозку тощо).

Ознаки формального ставлення:

Ознаки такі ж, як і при неадекватному ставленні, але спостерігаються у ситуації змушування до обстеження.

Характеристики контакту з досліджуваним:

Контакт може бути вільним, утрудненим, порушеним і формальним.

1. Вільний контакт встановлюється легко і підтримується протягом всього обстеження; досліджуваний щирий; його емоційні реакції жваві, адекватні; досліджуваний емоційно синтонний (співзвучний).

2. Труднощі контакту виникають як внаслідок психологічних (знижений інтелект, підлітковий негативізм чи аутизм), так непсихологічних (втрата слуху, зору, заїкання) причин.

3. Порушення контакту призводить до неможливості встановлення чи підтримки продуктивного контакту й врешті – недоступності клієнта дослідженню.

4. Формальний контакт найчастіше супроводжує формальне ставлення до обстеження. Досліджуваний активно в контакт не вступає, тримається насторожено, уникає прямих відповідей на запитання, тримається на дистанції, намагається контролювати емоційні реакції.

IV. З четвертого абзацу починається основний розділ заключення. Психолог максимально вільний у виборі "композиції". Обов’язково вказати лише, які методики дослідження були використані. Якщо дослідник використовує декілька методик, він повинен уміти об’єднати результати і написати цілісну характеристику (а не стільки характеристик, скільки методик).

V. Резюме, яке починається словами "Отже…", "Так…", "Отож…". Резюме виконує ряд задач:

- узагальнює висновки аналізу, проведеного в основній частині заключення;

- підкреслює самі важливі моменти і результати обстеження;

- робить останню спробу пояснити неспеціалісту, що читає заключення, його основний зміст.

Якщо перед психологом були поставлені спеціальні питання, на які він мав відповісти після обстеження, то відповідь на них також подається у резюме.

Правило: У резюме неприпустимі розмірковування та аналіз, але тільки виклад вже отриманих результатів. Тому в ньому не може бути нічого нового, чого не було в основній частині заключення.

Стилістичні прийоми резюме:

1. "Фігура/тло" – "Отже, на тлі того-то і того-то на перший план у дослідженні виступає то-то". Тло – особливості особистості, які так чи інакше впливали на більшість результатів обстеження (настрій, загальна нестійкість самооцінки, певне ставлення до дослідження). Психолог сам вибирає, що зробити "фігурою", а що "тлом".

2. Підкреслення головного, коли немає можливості виділити фігуру і тло – "Отже, на перший план у дослідженні виступило то-то і то-то".

3. Комбінований - "Отже дослідження виявило сполучення того-то з тим-то".

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: