ПЕРІОД КОНСУЛЬСТВА І ПЕРШОЇ ІМПЕРІЇ

є був період становлення французького ро­мантизму, коли він ще не став домінуючим художнім напрямом. Кількісно у французькій літературі цього періоду переважав класицизм, котрий користувався офіційною підтримкою і мав такі опори, як академія і те­атр. Залишалася в силі й просвітницька традиція, що ви­разно проявлялося як в світоглядно-естетичній сфері, так і в тогочасній художній практиці. Творчість письменників, яких справедливо вважають зачинателями романтизму у Франції, в тому числі Шатобріана і мадам де Сталь, в ос­новному ще носила преромантичний характер. Але роман­тизм був напрямом, якому належало найближче майбутнє і в французькій літературі. І як виявилося, її найвищі цін­ності були в той час створені письменниками, пов'язаними з романтизмом.

Ж. де СТАЛЬ (1766-1817)

Для Жермени де Сталь характерний особливо тісний зв'язок з просвітницькою традицією. Можна сказати, що вона, донька швейцарського банкіра Ж. Неккера, який був перед революцією міністром фінансів Луї XVI, вийшла з глибин французької просвітницької культури і все життя

124

Французький романтизм

французький романтизм

125

не поривала зв'язків з нею. В салоні її матері збиралися кращі уми французької столиці, і ще в юні роки вона спілкувалася з Дідро, Даламбером, Бюффоном, Гріммом та іншими просвітниками. Згодом, вже будучи дружиною барона де Сталя, шведського посла в Парижі, вона ство­рила власний салон, де збиралася інтелектуальна еліта, яка дотримувалася ліберальних ідей, що йдуть від прос­вітницької ідеології.

Творчість мадам де Сталь близька до Просвітництва не тільки за ідейними тенденціями, а й за її типологією і складом. Як і в багатьох французьких просвітників, зок­рема Вольтера, Дідро й Руссо, художні твори складають тільки певну її частину. До "золотого фонду" французької і європейської літератури входять лише два її романи, "Дельфіна" (1802) і "Корінна" (1807). В молодості вона написала кілька повістей і драму "Джен Грей", в 10-х роках — ще дві трагедії, проте всі ці твори помітними літературними явищами не стали. В її літературній спад­щині теж переважають трактати, нариси, есе на теми суспільно-політичні, філософські, моральні, естетичні то­що. Деякі з них, як трактат "Про літературу в її зв'язках з суспільними установами" (1800) чи книга "Про Німеччи­ну" (1810), мають пряме відношення до літератури і свого часу вчинили значний вплив на її розвиток.

З ентузіазмом зустріла мадам де Сталь революцію 1789 p., однак через її радикалізацію вона дедалі більше від неї відходила, а якобінську диктатуру сприйняла як заги­бель революційних ідеалів свободи й справедливості. Однак вона ніколи не заперечувала величезного історичного зна­чення французької революції як глибинного перевороту в розвитку суспільства. Незмінно залишалася вона прибіч­ницею республіканського ладу, що ставило її в опозицію як до королівського уряду, так і до якобінської диктатури, а згодом перетворило на непримиренного ворога наполео­нівського деспотизму, боротьбу з яким вона не припиняла до падіння імперії. Ця "дуель мадам де Сталь з Наполео­ном", що тривала півтора десятиліття, прославила її не менше, ніж творчість, та й творчість її значною частиною з цією "дуеллю" пов'язана. Як пише Ж. Дєсбаш, сучасна французька дослідниця, Коппе, замок батька письменниці в Швейцарії, де вона періодично ховалася від гніву Напо­леона, став, як і раніше Ферне, маєток Вольтера, "центром інтелектуального життя цілого покоління" і "генеральним штабом тих, хто наважувався кинути виклик Наполеону".

Однак з часом Коппе і навіть Австрія перестали бути надійним притулком для мадам де Сталь, і вона в 1812 р. довгим шляхом, через Україну, Росію й Швецію, виїжд­жає до Англії. На батьківщину вона повернулася 1816 p., де через рік померла внаслідок нещасливого випадку (кро­вовиливу в мозок, викликаного падінням на східцях).

Жермена де Сталь рано досягла духовної зрілості, вже в п'ятнадцятилітньому віці вона написала "Роздуми про скасування Нантського едикту", а в двадцять два роки опублікувала "Роздуми про творчість і характер Ж.-Ж. Руссо", що відзначаються самостійністю суджень. В 1796 р. з'явився її великий трактат "Про вплив прис­трастей на щастя людей і народів", де вона розвиває свої улюблені думки про пристрасті, які, з одного боку, можуть бути згубними як для індивідуумів, так і для цілих наро­дів, з іншого — без них неможливі високі помисли й діяння, неможливий ентузіазм, яким надихаються в своїх звершеннях як особистості, так і народи. Особливе місце й роль серед пристрастей вона відвела коханню. В трак­таті порушується також питання про щастя, і свої мірку­вання на цю тему письменниця завершує висновком, що воно полягає "в надії без страху, в активності без суєти, в любові без непостійності".

На порозі XIX ст. мадам де Сталь завершує трактат "Про літературу в іі зв'язках з суспільними уста­новами", який став важливою віхою на шляху розвитку французької естетичної і літературно-теоретичної думки. Спираючись на ідейну спадщину Просвітництва, вона тут прагнула простежити, як умови життя народів і передусім існуючі суспільні установи, соціально-політичний лад впливають на розвиток літератури, її зміст і характер. Поставивши своїм завданням показати обумовленість лі­тературних структур структурами суспільства, мадам де Сталь закладала в своєму трактаті основи соціології літе­ратури, яка набула розвитку вже з другої половини XIX ст.

Поділяючи просвітницьку віру в прогрес, мадам де Сталь послідовно проводить у трактаті ідею поступального розвитку літератури, прагнучи довести, що в міру вдос­коналення суспільних установ має вдосконалюватися й література. Слід сказати, ця прямолінійна настанова часто приводить її до суперечностей з історією літератури, до натяжок і голослівних декларацій, за якими не стоїть реальний зміст; наприклад, в ім'я ідеї прогресу їй дово­диться в античному світі римську літературу ставити ви-

126

Французький романтизм

Французький романтизм

127

ще давньогрецької. Але в загальнотеоретичному плані це був принциповий відхід від класицистичної доктрини, яка засновувалася на постулаті абсолютної цінності класично­го естетичного ідеалу, і передумовою "узаконення" інших типів і систем художнього мислення й творчості, передусім романтичного

Значне місце в трактаті мадам де Сталь посіла порів­няльна характеристика "південної" і "північної" літератур, тобто літератури, пов'язаної з антично-класичною тради­цією, з притаманним їй відчуттям та розумінням форми, і літератури, що йде від середньовіччя й фольклору кель­тських та германських народів, за якою у той час закрі­плювалося найменування романтичної. Мадам де Сталь високо оцінює "північну поезію", її оригінальність і своє­рідні чари, розвиває в трактаті й інші ідеї, характерні для преромантизму. Водночас вона далека від того, щоб пор­вати з класичною традицією, навпаки, авторка вважає її іманентною французькій культурі й французькому "сма­ку". Специфічна компромісність її естетико-літературної позиції наочно розкривається у ставленні до Расіна і Шекспіра, які у Франції через певний час стануть уособ­леннями діаметрально протилежних художніх систем, класицизму й романтизму. При цьому Расін піддавати­меться рішучому запереченню, а Шекспір стане прапором нового, романтичного мистецтва. Для де Сталь же Расін залишається вищим втіленням французького смаку, непе-ревершеним майстром жанру трагедії, яка під його пером досягла можливої досконалості. Щодо Шекспіра, то він в її очах великий передусім змістом своїх трагедій, глибо­ким знанням людських пристрастей і характерів, але йому бракує довершеності форми.

Від трактату "Про літературу..." доцільно зразу перей­ти до книги "Про Німеччину", яка є другим із творів де Сталь, що відіграли особливо значну роль у становленні французького романтизму. Ця книга була прямим наслід­ком того, що її авторка, гнана переслідуваннями Наполе­она, не раз відвідувала Німеччину, де знайомилася з письменниками й філософами (Гете, Шіллером, братами Шлегелями, Фіхте та ін.) й активно займалася вивченням німецької духовної культури. Велику допомогу надавав їй у цьому А. Шлегель, з яким вона тривалий час, з 1804 по 1808 p., постійно спілкувалася (за рекомендацією Гете він був запрошений виховувати її дітей). Власне, старший Шлегель був її гідом у світі німецької культури.

Хоч Франція і Німеччина — сусідні країни, у той час французи мали поверхові й туманні уявлення про духовну культуру їхнього східного сусіда. Окрім нерозвиненості в той час комунікацій у сфері культури, тут відігравала роль і така обставина, як гегемонія французької культури в Європі XVII-XVIII ст., яка породжувала зверхнє став­лення до культур інших народів та інертність в їх освоєнні. Книга де Сталь "Про Німеччину" була першим сильним ударом по цій французькій культурній автаркії, який по­клав початок її руйнуванню в епоху романтизму. Причому це були свідомі й цілеспрямовані дії письменниці, яка надавала важливого значения культурному взаємозбли-женню народів у їхньому русі шляхом прогресу. "Народи повинні допомагати один одному в путі, — пише вона в книзі "Про Німеччину", — і жоден не повинен відмовля­тися від досягнень, які він може отримати від інших народів".

Для Франції принципово важливим 'було те, що книга мадам де Сталь знайомила з розвиненою романтичною культурою Німеччини. Щоправда, розуміння німецького романтизму її авторкою було далеке від адекватності, в його сприйнятті й трактуванні де Сталь виходила з кола своїх соціально-моральних та естетичних ідей і завдань. Ще в трактаті "Про літературу..." вона висловила думку, що необхідною умовою успішного розвитку літератури є політична свобода. Ця гостра ідея, спрямована проти ре­жиму Наполеона, знайшла розвиток і обгрунтування у книзі "Про Німеччину". Розглядаючи цей твір, необхідно належною мірою враховувати, що в німецькій літературі й філософії письменниці хотілося знайти підтвердження своїм уявленням про те, якою має бути справжня літера­тура, справжня духовна культура. Для цього їй доводило­ся абстраговуватися від реальних суспільно-політичних умов феодально роздрібленої Німеччини й від певних іде­ологічних моментів німецької філософії і літератури. По­рівняно з "новітнім режимом" наполеонівської Франції, де література була поставлена під поліцейський контроль, Німеччина справила на мадам де Сталь враження країни, де існує духовна свобода. З цього вона виводить кращі якості й риси німецької літератури й всієї духовної куль­тури.

Водночас, хоч і в певному діапазоні й під певним кутом зору, книга мадам де Сталь відкривала французам німець­ку романтичну літературу й філософію. Особливо важли-

128

Французький романтизм

Французький романтизм

129

вий у цьому плані її одинадцятий розділ "Про класичну й романтичну поезію", який згодом увійшов до теоретич­ного арсеналу французьких романтиків. Вперше у Франції вона вводить поняття "романтизм" і "романтичний", про­тиставляючи їм поняття "класицизм" і "класичний". В їх трактуванні вона йде за німцями, передусім за А. Шлеге-лем, який розробив це питання в "Лекціях про драматичне мистецтво й літературу". Мадам де Сталь теж виводить романтизм із середньовіччя, головними формотворчими факторами романтичного світосприйняття і творчості теж вважає християнство, рицарську літературу й фольклор новоєвропейських народів. Оскільки вони складають живу основу художньої культури цих народів, це робить роман­тизм живим мистецтвом, здатним розвиватися й удоско­налюватися. "Тільки романтична література, — твердить де Сталь, — здатна ще удосконалюватися, бо її коріння в нашому власному грунті, і одна вона може проростати й оживати; вона відповідає нашій вірі; нагадує про нашу історію; за походженням вона є давньою, але не антич­ною".

Романтизм мадам де Сталь розуміє широко, залучаючи до нього все новоєвропейське мистецтво, що протистояло класичній чи, скоріше, класицистичній традиції. Як роман­тиків вона трактувала Гете й Шіллера, що ввійде в норму французької романтичної критики й літератури. В трак­туванні романтичної літератури вона виділяє такі її якості й риси, як активність суб'єктивно-особистісного первістка, зверненість не стільки до розуму, скільки до душі й серця, тобто її емоційну наснаженість, природність зображення й безпосередність переживання, здатність передавати на­ціональний дух і колорит.

Книга "Про Німеччину" була написана вже після того, як у авторки з'явилися головні художні твори, романи "Дельфіна" й "Корінна". Звідси враження, що в освоєнні романтизму естетико-літературна думка письменниці ви­переджала її художню практику, тісно пов'язану з прос­вітницькою і неокласицистичною традицією. Особливо це стосується її першого роману. В додатку "Кілька слів про моральну мету "Дельфіни" письменниця виражає суто просвітницьке утилітарно-моралізаторське розуміння зав­дань і функцій літературного твору: він має передусім слугувати "очищенню звичаїв", підвищенню морального рівня суспільства шляхом змалювання зразків, гідних на­слідування, і засудження того, що збиває з шляху чесноти.

"У Річардсона спитали, — пише де Сталь, — чому він прирік Кларису на такі жахливі нещастя. Тому, відповів він, що я не міг пробачити їй втечу з батьківського дому. Я б теж могла сказати з усією щирістю, що не пробачила Дельфіні її кохання до одруженого чоловіка, хоч це по­чуття й залишилося цнотливим". Водночас письменниця захищає право людини, тим більше жінки, на самобут­ність, на несхожість із стереотипами середовища, і цінує ці риси у своїй героїні. Загалом зміст та емоційний пафос твору далеко відходять від наведених моралізаторських настанов.

Не тільки в своєму змісті, а й формі роман "Дельфіна" пов'язаний з літературою сентименталізму. Написаний він, як і "Клариса" Річардсона й "Нова Елоїза" Руссо, в епістолярній формі, тобто у формі листів, якими обміню­ються його герої, насамперед Дельфіна і її коханий Леонс. Та й у сприйнятті сучасників і наступних поколінь роман закріпився в одному ряду з названими романами Рі­чардсона й Руссо, тобто творами літератури сентимента­лізму.

Дія роману відбувається під час французької револю­ції, що бачимо з датування листів: перший датований 12 квітня 1790 p., а останні — вереснем 1792 p.; заключний розділ дається як розповідь від автора на основі зібраних відомостей про долю головних героїв. Але революція без­посередньо в романі не відображена, вона лише обговорю­ється в деяких листах, і тут відчувається втома й розчарування письменниці, той її стан, те ставлення до революції, які були їй властиві в час написання твору, в 1800-1802 pp. В одному з варіантів заключного розділу роману Дельфіна і Леонс гинуть у вирі революції (як ледве не загинула сама де Сталь в сумнозвісні "вересневі дні" 1792 p.).

В романі "Дельфіна" переважає морально-психологіч­ний зміст, такого ж характеру конфлікт, покладений в його основу. Головні герої Дельфіна й Леонс палко кохають одне одного, але їхні почуття постійно наштовхуються на перепони, які вони не можуть подолати: на високе поняття аристократичної честі у Леонса, одруженого стараннями матері на кузині Матільді, і на моральне сумління Дель­фіни, яке не дозволяє будувати щастя на стражданні іншої і змушує її піти в монастир. Але між закоханими є й істотні відмінності: Леонс перебуває в злагоді з середови­щем і бездумно скоряється його вимогам та умовностям,

130

Французький романтизм

французький романтизм

131

тоді як Дельфіна не може з ними примиритися й протес­тує проти них. Однак не слід перебільшувати й перетво­рювати її в романтичну героїню-бунтарку, як-це раніше у нас практикувалося. Протестуючи проти середовища й моральних законів, несправедливих до жінки, Дельфіна залишається далекою від того, щоб піддати їх дійсно ро­мантичному, тобто тотальному запереченню, та й автор не наділяє її тією духовною висотою і силою, які уможлив­люють таке заперечення. За всього її розуму й вільнолюб­ства, Дельфіна залишається звичайною жінкою.

Якщо роман "Дельфіна" тяжіє до сентименталістької традиції, то роман "Корінна", що з'явився через п'ять років, має виразно преромантичний характер. За цей час відбулися значні зрушення в світогляді й естетиці пись­менниці, вона побувала в Німеччині й почала вивчати німецьку літературу, здійснила подорож по Італії, яка й надихнула її на другий роман. Певними рисами його ге­роїня близька до Дельфіни (коріння цієї близькості — в самій де Сталь, яка втілювала себе в обох героїнях), але є між ними й істотні відмінності, деякі риси, які лише намітилися в Дельфіні, в образі Корінни знайшли повне, можна навіть сказати — патетичне вираження.

Корінна — це вже незвичайна, виняткова особистість, природа щедро дарувала їй "всі таланти", передусім та­лант геніальної поетеси, в ній поєдналися сильний інте­лект і палкі пристрасті, які її спалюють. її кохання до Освальда Невілла, англійського аристократа, позначене фатальністю, що теж її зближує з романтичними героїня­ми. Ще важливіше в цьому плані вказати, що образ Ко­рінни (чого не спостерігалося в образі Дельфіни) має тенденцію до переростання в символ — символ поезії, краси і, найперше, її вітчизни Італії. Невипадково роман має подвійну назву ("Корінна, або Італія"), в ньому два центральні образи — Корінни й Італії, образи зближені, взаємопроникні. Як писав Констан у нарисі про мадам де Сталь, "Італія відображена в Корінні, Корінна — дочка цього неба, цього клімату, цієї природи". Та насамперед у цьому образі письменниця прагнула втілити дух Італії та її культури, національний характер і темперамент. Цим своїм романом мадам де Сталь започаткувала культ Італії у французькій літературі доби романтизму, який буде підхоплений і продовжений Жорж Санд і Гюго, Стендалем, Мюссе та іншими романтиками.

Лорд Невілл, коханий Корінни, теж уособлює дух і

характер своєї батьківщини, Англії, котра трактується в романі як контраст Італії. Співвітчизник Оссіана, він на­діляється меланхолією, яка його гнітить і від якої його рятують Корінна та Італія. Натомість Невіллу притаманні й інші риси своєї батьківщини, "здоровий глузд" та прак­тицизм, і, повернувшись на батьківщину, він зраджує Корінну й одружується з Люсіль, дівчиною із свого кола й середовища. Та за це йому довелося поплатитися неща­сливим особистим життям і каяттям.

Певною мірою до художньої творчості мадам де Сталь належить книга "Десять років вигнання", яка писалася в 1812-1813 pp., а опублікована була в 1821 р. У ній знайшла продовження й завершення згадувана "дуель мадам де Сталь з Наполеоном", у другій її частині пись­менниця розповіла про подорож із Австрії до Швеції. Ця книга викликає для нас інтерес і тим, що в ній відбилися враження від подорожі де Сталь по Україні влітку 1812 р. Перетнувши австрійсько-російський кордон біля Брод, вона через Волинь, Київ і Чернігівщину попрямувала до Москви; отже, значна частина України потрапила в її поле зору. Природа України враження на письменницю не справила, вона здалася їй надто рівнинною і монотонною. Вразив її Київ своєю мальовничістю і контрастністю: "Де­рев'яні хатини на зразок сільських і серед них раптом піднімаються палаци й особливо храми, що їх зелені й золоті куполи якось по-особливому чарують погляд". Од­нією з перших серед письменників та митців Заходу ма­дам де Сталь звернула увагу на красу й мелодійність українських народних пісень, які вона почула під час мандрівки по Україні. Найбільший інтерес вона виявила до простого народу, до українських селян; їй в них спо­добалося все, вона навіть знайшла, що й вигляд вони мають "елегантний і приємний". Але передусім її прива­били їхні моральні й душевні якості: людяність, безпосе­редність, релігійність, поєднання життєрадісності й меланхолії (це вона знаходила і в українських народних піснях), стоїчне ставлення до страждань і смерті.

На батьківщині мадам де Сталь мала репутацію пись­менниці, яка перетворила на своєрідну професію відкрит­тя інших народів та розкриття їхньої душі. До цієї мети вона йшла різними шляхами, про що свідчать, з одного боку, книга "Про Німеччину", а з іншого — роман "Корін­на, або Італія". Душу українського і російського народів вона сподівалася пізнати через простий люд, вникнення в

132

Французький романтизм

французький романтизм

його світовідчуття. Панівна верства, дворянство в цьому плані її не цікавили, вона вважала їх за людей, що пе­рейняли європейську культуру й втратили національну самобутність.

Б. КОНСТАН (1767-1830)

З-поміж письменників, що входили до групи мадам де Сталь або групи Коппе, виділяється Бенжамен Констан де Ребек, який теж є однією з ключових постатей у розвитку французької суспільно-політичної думки й літе­ратури періоду Консульства та Імперії. Говорячи про гру­пу Коппе, маємо на оці не тільки й не стільки особисті зв'язки письменників, скільки їхню типологічну близь­кість, передусім щільний зв'язок з просвітницькою тради­цією. Втім, Констан і Ж. де Сталь були не тільки однодумцями, між ними існували й найтісніші особисті зв'язки, тривалий час, з 1796 по 1811 p., вони перебували в громадянському шлюбі.

У діяльності Констана центр ваги ще більше, ніж у мадам де Сталь, зміщений у сферу суспільно-політичної думки й ідеології. Він теж був переконаним республікан­цем, що привело його до опозиції режиму імперії, проти якого він виступав не менш послідовно і теж зазнав пе­реслідувань. У його творчому доробку переважають трак­тати, есе, статті на суспільно-політичні й морально-політичні теми; серед цих його творів найвідомішими є трактати "Про дух завоювань та узурпації в їх зв'язках з європейською цивілізацією" (1814) та "Принципи полі­тики" (1815). Безперечно, Констан належить до найвидат-ніших представників ідеології лібералізму у Франції початку XIX ст., коли вона інтенсивно формувалася, спи­раючись на ідеї Просвітництва. Його самохарактеристика звучить як вираження символу віри лібералізму: "Сорок років я захищав один і той же принцип, принцип свободи в усьому — в релігії, в філософії, літературі, індустрії, політиці. Під свободою я розумів торжество індивідуаль­ності як над авторитарністю, яка б хотіла правити за допомогою деспотизму, так і над масами, які заявляють про право підкорити меншість більшості".

Літературно-художня творчість посідає в доробку Кон­стана порівняно скромне місце, але об'єктивно вона стала

значним і продуктивним явищем у розвитку тогочасної французької літератури. Складається вона, власне, з пе­рекладу драматичної трилогії Шіллера "Валленштейн", який є скоріше твором за мотивами шіллерівської трилогії (1808), і роману "Адольф" (1806), який є важливою віхою на шляху розвитку психологічного роману.

Робота Констана над перекладом Шіллерового "Вал-ленштейна" яскраво показує, як важко відбувався у Франції, надто у драматургії й театрі, перехід від класи­цизму до романтизму. Констан поділяв невдоволення ста­ном французької драматургії, її провідного жанру — історичної трагедії з її однолінійністю образів, її тирадами й алюзіями, на які переноситься смисловий центр твору. Він хотів збагатити французький театр здобутками ні­мецького й англійського театрів і реформувати його. В них він знаходив природніше й правдивіше змалювання жит­тя, зображення характерів у їхній повноті, в поєднанні людських чеснот і слабостей. Але при цьому він не зама-хувався на класицистичну основу французького театру, класицистичну художню систему він вважав такою, що відповідає французькій ментальності й культурі. Він пра­гнув лише до "покращення французького театру", але виявилося, що зробити це зовсім не просто, що його сис­тема активно виштовхує чужорідні елементи. Робота над перекладом звелася до нескінченних "узгоджень" та "до­робок", так що зрештою від Шіллерового "Валленштейна" в ньому майже нічого не залишилося. Такими скромними виявилися наслідки цієї першої, преромантичної спроби реформування французького театру.

Значно вільніше почувався Констан, пишучи роман "Адольф", тобто виступаючи в неканонізованому жанрі, що допускає свободу самовираження. Власне, це був пер­ший психологічний роман у літературі XIX ст., який, не будучи за своїм стилем романтичним твором, йшов однак у річищі найважливіших завдань і прагнень романтичної літератури. А саме — у відкритті "внутрішньої", "суб'єк­тивної людини", в розкритті глибини й складності її вну­трішнього життя. За своїм змістом і структурою роман Констана відповідає відомому визначенню Гегеля, за яким "дійсним змістом романтичного служить абсолютне внут­рішнє життя, а відповідною формою — духовна суб'єктив­ність, яка осягає свою самостійність і свободу".

Сюжет роману Констана відзначається крайньою зов­нішньою простотою і водночас великою внутрішньою

134

Французький романтизм

Французький романтизм

складністю. Це історія кохання Адольфа й Елеонори від його зародження до драматичної розв'язки, смерті героїні. Але точніше було б сказати, що дійсний сюжет твору складає блукання головного героя в лабіринті своєї душі. Написаний роман у "суб'єктивній формі", це "рукопис, знайдений в паперах невідомого", як гласить його підза­головок, проте це не стільки лірична сповідь, характерна для романтичної прози, скільки нещадний самоаналіз, здійснюваний досить-таки раціоналістично.

Як і романтичним героям, Адольфові властива презир­лива відчуженість від суспільства, зосередженість на собі, егоцентризм і егоїзм. Ріднить його з ними й "сум'яття почуттів", внутрішня роздвоєність, постійні переходи з одного емоційного стану в інший. Але у Констана герой не ставиться на романтичні котурни, його душевні стани не оповиваються серпанком загадковості, вчинки не наділя­ються рисами фатальності, — вони піддаються тверезому й прискіпливому аналізу, який розкриває також їхню про­заїчну мотивованість. Адольф бажає віддатися почуттям, які "піднімають душу над буденним", але перевірку таким почуттям він не витримує. І головна причина в ньому самому, в його роздвоєності: він не здатен ні віддатися беззастережно любові до Елеонори й зневажити практич­ними інтересами, кар'єрою, ні рішуче порвати з нею за­ради цих інтересів. Пояснення всьому цьому автор зрештою схильний шукати — і це теж пов'язує його з просвітницькою традицією — в людській природі, в тому, що людина взагалі позбавлена внутрішньої цілісності й "майже ніколи не буває ні цілком щирою, ні цілком об­лудною".

2.1.3. Ф. Р. де ШАТОБРІАН (1768-1848)

Величезну роль у становленні й розвитку французько­го романтизму відіграв Франсуа Рене де Шатобріан, який виступив водночас із Ж. де Сталь та її групою. Але його ідейно-художні шукання розвивалися в іншому напрямі і йому судилося стати зачинателем інших течій і тенденцій у французькій романтичній літературі. Якщо для згаданої групи був характерний тісний зв'язок з Просвітництвом, еволюція його дискурсів і структур та їх трансформація, то творчість Шатобріана була передусім реакцією на Про-

світництво й розривом з ним. її пафос полягав зрештою в реабілітації та апології "допросвітницьких" цінностей, на­самперед християнства та духовної культури, на ньому заснованої.

Постать Шатобріана не слід спрощувати й перетворю­вати його на зачинателя "реакційного романтизму" у французькій літературі — на противагу зачинательниці "прогресивного романтизму" мадам де Сталь, як це роби­лося в радянському літературознавстві. Подібні дефініції, засновані на політико-ідеологічних критеріях, є чимось зовнішнім до художнього процесу й науково безплідним. Та й з цього погляду Шатобріан є постаттю неоднознач­ною, він прожив довге життя і пережив немало світогляд­них метаморфоз.

Безперечно, магістральний розвиток його творчості пролягав у означеному напрямі, але не варто на цій під­ставі кваліфікувати його як реакціонера. І ним, і всім романтизмом здійснювалося те, що можна назвати "запе­реченням заперечення". Адже Просвітництвом було запе­речено й відкинуто немало духовних та художніх цінностей, пов'язаних із середньовічною та християнською культурою, і їх реабілітація та поновлення романтиками (у Франції передусім Шатобріаном та його школою) було необхідним і плідним для повноти розвитку духовної куль­тури, в тому числі й літератури.

Звертаючись до Шатобріана, варто належною мірою брати до уваги ставлення до нього на батьківщині, яке є разючим контрастом тому, що панувало в колишньому СРСР. У Франції традиційно вбачають у ньому одну з центральних постатей літератури епохи романтизму, ве­ликого письменника-класика. Генерал де Голь навіть зая­вляв, що Шатобріан є таким же уособленням французької літератури, як Данте — італійської, Шекспір — англій­ської чи Гете — німецької.

Народився Шатобріан 1768 р. у Бретані на заході Франції в аристократичній родині. В молодості великий вплив мав на нього Руссо, крізь призму руссоїзму дивився він тоді як на природу, так і на суспільство. Початок літературної творчості Шатобріана відноситься до кінця 80-х років, коли була написана віршована ідилія "Сільське кохання" і зроблені начерки роману "Начези". Начези — Це назва індіанського племені в Північній Америці, роман мав зобразити "природну людину", що живе в гармонії зі світом і не знає зла цивілізації. Згодом Шатобріан розповів

136

Французький романтизм

французький романтизм

137

у передмові до першого видання повісті "Атала": "Я був ще зовсім молодим, коли задумав написати епопею про людину природи або зобразити звичаї дикунів... Я накидав дещо з цього твору, але скоро помітив, що моїм описам бракує правдивості і що мені, щоб створити правдиві образи, необхідно за прикладом Гомера відвідати країну, яку я хотів зобразити".

Такою була принаймні одна із спонук подорожі до Північної Америки, в яку Шатобріан відбув у 1790 р. Мандри первісними лісами і преріями Америки (тоді єв­ропейцями була обжита лише порівняно неширока смуга вздовж атлантичного побережжя), зустрічі з індіанцями залишили глибокий слід у пам'яті письменника і тривалий час живили його творчість. Ці враження, зокрема, форму­вали притаманне Шатобріану нове відчуття природи і його пейзажний живопис, які вразили сучасників своєю незви­чайністю. В Америці він писав "Начезів", а завершив цей великообсяговий рукопис уже під час еміграції в Лондоні. До нього входили також повісті "Атала" й "Рене", але в їх першому варіанті, дуже відмінному від остаточного. Розпочатий як роман, цей твір був перероблений в епопею, що віддалено нагадує якусь "індіанську "Іліаду", а загалом він залишився непомірним за розміром і аморфним руко­писом, із якого автор багато брав для наступних творів, зокрема для "Есе про революції" і "Генія християнства".

На батьківщину Шатобріан повернувся у 1792 p., коли Французька революція наближалася до кульмінації. Він застав свою родину в стані бідування — на неї вже поширився гнів "революційного народу". Без ентузіазму приєднався Шатобріан до роялістської армії принца Кон-де, яка виступила проти республіки, а після невдачі цього виступу емігрував у 1793 р. до Англії, де провів сім років.

В еміграції Шатобріан написав "Есе про революцію" (1797), оцінюване в радянських підручниках як "контрре­волюційний трактат", ледь не як політична програма контрреволюційного дворянства. Насправді ж це есе, ці роздуми у вільній, підкреслено суб'єктивній формі, напи­сані Шатобріаном ще у "вільнодумний період", дуже да­лекі від подібних інтенцій. Від партії контрреволюції тут він відмежовується, характеризуючи себе як прибічника "релігії свободи", котрі однаково зле почуваються за будь-якого політичного режиму. Революцію, що відбувалася на його очах, він схильний осмислювати як відплату фео­дально-абсолютистському суспільству за його тяжкі гріхи

й кричущі пороки. Критика цього суспільства, монархії і церкви, витримана переважно в руссоїстському дусі, по­сідає значне місце в творі. Водночас він іронізує над про­світниками, які кликали до руйнування старого ладу, але, як виявилося, нічого надійного взамін вони не змогли запропонувати. Деякі із цих "знаменитих філософів", сар­кастично зауважує Шатобріан, вважали, що "під владою каналій із Сент-Антуанського передмістя можна бути ща­сливішим, ніж під владою версальських чиновників".

Репрезентуючи себе як адепта "релігії свободи", Ша­тобріан однак вважає політичну свободу чимось цілком ілюзорним. Єдина дійсна і в принципі досяжна свобода — це свобода духу й сумління, несумісна з будь-яким полі­тичним режимом. Тут Шатобріан розвиває ідею, яка знай­де жвавий відгук у романтиків. За Шатобріаном, доля носіїв такої свободи, дарованої людині природою, завжди драматична, в суспільстві вони приречені на самотність і страждання. Звідси притаманне їм прагнення до втечі від суспільства та його установ. Тут уже маємо справу з романтичною парадигмою, вихідною концептуальною схе­мою, до якої сходяться численні явища тогочасної літера­тури. І характерно, що "Есе про революції" завершується розділом "Ніч серед дикунів Америки", де автор розпові­дає про те, як він вперше відчув таку свободу, скинувши з себе тягар суспільства, в лісах Америки.

В еміграції, страждаючи від злиднів і хвороб, Шатоб­ріан переживає світоглядний перелом і з "вільнодумця" перетворюється в християнина. Якщо вірити самому Ша­тобріану й деяким його біографам, сталося це ледве не протягом однієї ночі 1798 p., під впливом передсмертного листа матері, отриманого ним вже після її смерті. Цей перелом, це "навернення до християнства" інтенсивно по­значилися на творчості письменника, яка відчутно набуває іншого змісту й спрямованості. І якраз у цей час розпочи­нається період його найбільшої творчої активності.

Сам Шатобріан у своїх мемуарах, "Замогильних запи­сках", поділив своє життя на три періоди залежно від переважаючого роду занять. "Коли смерть опустить завісу між мною і світом, — писав він, — то побачить, що моє життя поділяється на три акти. Протягом першого, моєї молодості, майже до 1800 р., я був солдатом і мандрівни­ком; з 1800 і по 1814 p., в часи Консульства й Імперії, я був літератором; з часу Реставрації і донині моє життя належить політиці".

Французький романтизм

Першим масштабним виявом названого перелому став трактат "Геній християнства", що з'явився 1802 р. Цей твір вийшов після його повернення на батьківщину у 1800 p., але він був задуманий і в основному написаний ще в Лондоні, в ньому відбилося не тільки згадуване навернення автора, а й рух ідей серед французької еміґ-рації. На рубежі XIX ст., зокрема, там ширилися ідеї поновлення "єдності літератури(j3 релігією", що й прагнув реалізувати Шатобріан у "Генії християнства".

Повернувшись на батьківщину з еміграції, Шатобріан знаходить релігію і церкву в стані повного занепаду. Він відвідує абатство Сен-Дені, знамените в історії Франції, і бачить там таку картину: "Двері розчинені, вікна вибиті, дощ сіється в зеленуваті нефи, кудись зникли гробниці". Запустіння Сен-Дені стає в його очах символом стану християнської релігії в пореволюційній Франції. З ентузі­азмом новонаверненого береться він в "Генії християн­ства" за її реставрацію. Своїми завданнями в обширному трактаті він ставить: розкриття "краси християнської ре­лігії", як звучить друга половина заголовку його твору; доведення її необхідності для людини як духовної особи­стості; показ її заслуг перед культурою, її внеску в літе­ратуру й мистецтво. Трактату притаманна антивольте-рівська і загалом антипросвітницька спрямованість, хоч водночас у релігійності Шатобріана уловлюється близь­кість до "Сповіді віри савойського вікарія" Руссо. Вона досить далека від церковного догматизму, їй властива пантеїстична забарвленість, і невипадково в клерикальних колах "Геній християнства" був сприйнятий з настороже­ністю й піддавався критиці.

В "Генії християнства" Шатобріан виступає проти ві­домої тези Вольтера "віра вбиває розум", протиставляючи їй тезу "розум одурюється безвір'ям". У своїй боротьбі з вольтеріанством і апологією християнства він вдається до доказів із природи й історії, культури й мистецтва. В його очах краса й гармонія природи є переконливим доказом існування бога: "В усьому Бог: трави, долини й гірські кедри благовістують його, комахи гудуть йому хвалу, сло­ни на світанку сурмлять йому вітання."

Значне місце в трактаті посідає розкриття заслуг хри­стиянської релігії перед культурою і мистецтвом. Порів­нюючи тут мистецтво античності й нового часу, "християнської ери", Шатобріан віддає перевагу останньо­му, хоч у своїх естетико-літературних поглядах він збе-

французький романтизм 139

рігав вірність класичним художнім ідеалам. Але в плані культурно-історичному визначальним для нього було те, що "поганське" мистецтво античності зображало людину як частку природи, поетизувало чуттєву красу й пристра­сті, тоді як християнство акцентує в людині духовну сут­ність і красу, поєднує поезію і мораль. Поряд з тим під його впливом мистецтво трактує людину як істоту супе­речливу, що поєднує в собі високе й нице, духовне й чуттєве, як осереддя конфлікту неба й землі, і розкриває в ній красу, незнану класичній давності.

До книги "Геній християнства" Шатобріан включив повісті "Атала" і "Рене", які тоді ж вийшли й окремими виданнями. Обидві вони в новій редакції набули іншого змісту й мали ілюструвати певні ідеї, які Шатобріан роз­вивав у "Генії християнства". Однак слід сказати, що в літературі й рецепції читачів ці повісті живуть окремим життям, поза контекстом цього трактату.

Дія повісті "Атала" розгортається в Північній Аме­риці, серед диких індіанців і християнських місіонерів, на тлі незайманої природи, якій належить у творі активна роль. Молодий індіанець Шактас у сутичці з ворожим племенем був захоплений у полон, де його чекала неми­нуча смерть, але його рятує дівчина-християнка Атала. Вони втікають від погоні, пробираються крізь лісові нетрі, де їх підстерігають різні небезпеки, і під час цієї втечі молоді люди палко покохали одне одного. Однак на шляху до "земного щастя" перед ними постає непоборна переш­кода — обітниця, яку принесла мати Атали; за цією обіт­ницею її донька мала стати "нареченою Христа", тобто черницею. Патетично змальовує Шатобріан жорстоку бо­ротьбу, що розігрується в душі нещасної дівчини, боротьбу між пристрастю й християнською вірою. Не в змозі вит­римати цю боротьбу, Атала заподіює собі смерть, а Шак­тас переживає тяжку душевну кризу.

Саме тут і виявляється пов'язаність повісті "Атала" з ідеями "Генія християнства": змалювання душевної бо­ротьби й самозреченості героїні в контексті трактату ста­вало показом тієї особливої духовної краси людини, що з'явилася на грунті християнства. На таке сприйняття повісті розраховував автор, і був прикро вражений, дові­давшись, що твір викликає іншу реакцію в читачів, про­тест проти безжальності "християнської ідеї", що руйнує Щастя молодих людей і прирікає героїню на загибель.

У повісті "Атала" знайшло яскраве вираження те нове

140

Французький романтизм

французький романтизм

141

відчуття природи, яке Шатобріан виніс із мандрів перві­сною Америкою. Тут персонажі вперше у французькій літературі постали в органічному зв'язку з природою, яка виступає ніби третім активним героєм повісті. Причому, на відміну від його колишнього наставника Руссо, який знаходив у природі силу дружню й добродійну щодо лю­дини, Шатобріан зображає її прекрасною і величавою, але водночас стихійною і грізною, такою, що своїми масшта­бами безмірно переважає людину і загрожує їй загибеллю. Таке її зображення було також розривом з пасторально-ідилічною традицією, яка домінувала у сприйнятті приро­ди протягом двох попередніх століть і у французькій літературі виявилася особливо стійкою. Романтизм ніс з собою інше відчуття і переживання природи, романтики знаходять красу в природі стихійній і дикій, безмірній і бурхливій, сповненій динаміки й контрастів, її відчуття у них суб'єктивізується й набуває ліричної експресії. Не все це ще можна знайти в повісті "Атала", але в цілому вона є важливим романтичним проривом у цьому напрямі.

Повість "Атала" має сюжетне обрамлення, за формою це розповідь старого Шактаса своєму прийомному синові Рене. Водночас вона звучить і сповіддю Шактаса про те, як він, переживши тяжку душевну драму, знайшов поря­тунок у християнській релігії. Дізнавшись про причину смерті коханої, він посилає прокляття небу, життя для нього втрачає сенс, світ перетворюється в пустелю. Та абат Обрі обертає його в християнство, яке виліковує душу, вносить в неї примирення з життям і світом. В обрамленні особливо виразно проступає, апологія христи­янської релігії, яка пов'язує повість з "Генієм християн­ства".

Це сюжетне обрамлення охоплює й повість "Рене", яка є вже сповіддю її героя, зверненою до Шактаса. Але драма Рене розігрується у Франції, вона інша за своїм змістом і формою вияву. В цій повісті Шатобріана немає напруженої фабули, зовнішніх ефектів, яких так багато в попередній, зате їй властива заглибленість у внутрішнє життя героя, ліризований романтичний психологізм. По­рівняно з "Аталою" вона здається майже безсюжетною, в ній відсутні чітко прокреслені "подійні лінії", а рух сюже­ту визначається процесами, що відбуваються в свідомості й душі героя. Почуття і настрій Рене, його меланхолія, його медитації й спогади, його переживання, — ось та "матерія", з якої створена ця повість. Події й люди, подо-

рожі й природа слугують побудниками й предметами ро­здумів та резигнацій героя.

У цій повісті маємо героя того ж типу, що й у романах Констана та Сенанкура, але визначенішого в своїх харак­терних рисах, зближенішого з романтичною літературою. І невипадково його ставлять в один ряд з байронівським Чайльд-Гарольдом, Октавом із "Сповіді сина віку" Мюссе тощо, вбачаючи в ньому не стільки їх попередника, скіль­ки співбрата. Рене теж властива відчуженість і самотність, розчарованість і розлад зі світом, ці відчуття у нього поглиблюються й інтенсифікуються і водночас набувають якогось спонтанного характеру, специфічної розпливчато-сті — в сенсі послаблення конкретних мотивацій, які за­мінюються відсиланнями до загального "стану світу". В повісті маємо розлад героя не з конкретним середовищем, а ледве не з світобудовою, його самотність набуває тоталь­ного характеру, розчарованість сягає самих основ буття, переростаючи в "світову скорботу".

Нащадок аристократичної родини, що прийшла в за­непад, Рене з дитячих літ страждає від самотності. На світ він з'явився ціною життя матері, батько й старший брат трималися з ним відчужено, і єдиною близькою йому істотою була сестра Амелі. Позбавлені родового гнізда, вони вирішують іти в монастир, але Рене змінює рішення і відправляється в подорож по Європі, відвідує і "класичну Італію" Госсіанівську Шотландію". Тут слід зафіксувати: якщо в повісті "Атала" Шатобріан дав зразки нового від­чуття й переживання первісної природи, то в повісті "Ре­не" він робить істотні кроки в романтичному освоєнні "культурного ландшафту", що теж мало значення для французької літератури. Цей ландшафт сприймається й переживається героєм повісті в специфічному ракурсі, як свідчення нетривкості й скороминущості всього людського, його підвладності часові й смерті: "Насамперед я відвідав древні народи, я бродив, відпочиваючи, по руїнах Греції й Риму, руїнах країн, переповнених великими й повчаль­ними спогадами, де палаци засипані пилом віків, а мавзо­леї царів заросли терном. Сила природи й слабість людини: билинки пробиваються через найміцніший мар­мур цих гробниць, а мерці, колись у житті такі могутні, вже ніколи не зрушать їхніх плит".

Коли Рене відбував у подорож, сестра "обняла його з поривом, схожим на радість", і це навіяло йому сумні думки про людську непостійність. Коли ж він повернувся

142

Французький романтизм

французький романтизм

143

з подорожі, Амелі починає його уникати, що прикро вра­жає Рене, робить тягар самотності нестерпним, і він думає про самогубство. Амелі йде в монастир, і тут Рене випад­ково дізнається про причину незрозумілої йому поведінки сестри. Виявляється, Амелі полюбила його "несестринсь-кою любов'ю", і від цієї гріховної пристрасті вона втікає в монастир і хоче там заживо себе поховати. Для Рене це стає доказом того, що не існує надійних зв'язків між людьми, не існує в людському світі нічого безсумнівного, на що можна було б покластися. Герой повісті залишається цілком самотнім і неприкаяним у пустелі, що називається життям. Але Шатобріан не залишає його в такому стані, він відправляє Рене в Америку, де відбувається його ре­лігійне відродження. Однак, на відміну від Шактаса, Рене виявляється нездатним повністю перебороти себе, звіль­нитися від духовного неспокою, "сум'яття почуттів" і вру­чити себе богу.

Повість "Рене" стала ще значнішою й знаменнішою подією в тогочасній французькій літературі, ніж повість "Атала". Вона справила велике враження на сучасників, її художню силу змушені були визнати навіть недруги Шатобріана. Один з найнепримиренніших серед них, Кон-стан, заявив: "Я дивлюся на цей твір як на один з най­кращих із написаних французькою мовою". А видатний критик Ш. де Сент-Бев згодом писав: "Рене є найяскра­вішим витвором Шатобріана, що пережив час; він є його портретом. — І нашим теж. — Хвороба Рене владарює ось уже близько сорока років; всі ми більше чи менше, по-рі­зному на неї хворіємо". Можна сказати, що за своїм змі­стом, типом героя, домінуючим умонастроєм повість "Рене" — це вже романтичний твір, хоча в своєму стилі він ще зберігає зв'язок з класичною традицією.

Цей зв'язок ще виразніший у наступному творі Шато­бріана, в епопеї "Мученики" (1808) на сюжет про гоніння християн у Римській імперії, написаній ритмічною прозою. Цей твір був задуманий і розпочатий як історичний роман, але в процесі роботи автор змінив його жанр і стиль, наблизивши їх до класичної епопеї. "Я не хочу ніяких змін, — проголошує тут Шатобріан, — не хочу запрова­джувати в літературу ніяких новацій, я схиляюся перед древніми, я вважаю їх нашими вчителями й цілком приймаю закони, стверджені Арістотелем, Горацієм і Буало".

Проте зміст "Мучеників" інший, ніж у класичних епо­пеях, якими надихався автор. Розповідаючи про давніх

християн і ті переслідування, яким їх піддавали в Римсь­кій імперії за часів імператора Діоклетіана, Шатобріан продовжував апологію християнської релігії, її духовної краси й величі, розпочату "Генієм християнства". Але слід сказати, що в цій "християнській епопеї" немало також сторінок і цілих розділів, які передають красу язичницької античності, її світовідчуття, овіяного духом епікурейства. Зображаючи в епопеї, за його ж визначенням, зіткнення язичницького і християнського світів, Шатобріан не зміг зректися першого на славу другого, не міг не піддатися його чарам, хоч, очевидно, й всупереч намірам. Сучасні йому критики й деякі пізніші дослідники навіть твердили, що античність зображена у нього яскравіше й привабли­віше, ніж християнство. Водночас він наповнив картини античності романтичним томлінням, оповив їх меланхолій­ним серпанком, в якому розпливаються класичні контури, одухотворяється її тілесна краса.

Читачами й критиками "Мученики" були сприйняті як "твір з тезою", котрій підпорядковується його зміст, тобто твір, не позбавлений упередженості й штучності. Сент-Бев, який так високо оцінив повість "Рене", писав про "Мучеників": "Це не тільки надумана епопея, плід вчено­сті й роздумів; її особливість полягає в тому, що вона створена спеціально для підтвердження теорії, на доказ певної системи". І слід визнати, що це судження не поз­бавлене підстав.

У 1810 р. була написана повість Шатобріана "Історія останнього з Авенсерахів", опублікована 1816 р., в 1811 р. — "Подорож із Парижа в Єрусалим", що нале­жить до жанрового різновиду "подорожнього щоденника". Третій період життя Шатобріана, після 1814 p., був відда­ний політиці. Але в цей час він писав свої мемуари, "Замогильні записки", видані вони були вже посмертно. їх можна віднести до найзначніших явищ цього жанру в французькій літературі, таких як "Мемуари" герцога Сен-Сімона та "Сповідь" Руссо.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: