Теоретичне осмислення і типологія політичних конфліктів

Поняття «конфлікт» розглядали з різних точок зору. Спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому. Психологи розцінювали як зіткнення протилеж­них цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єк­тів взаємодії. Політологи вважають, що конфлікт вира­жає не просте зіткнення, а зіткнення, пов'язане з усклад­неннями та боротьбою у владних відносинах.

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в іх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із бо­ротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політич­ного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністич­ні, властиві «експлуататорському» ладові, та неантагоні­стичні, притаманні соціалістичному суспільству. Науко­ва неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що «соціалістичні» конфлікти були часто гострі­шими від «капіталістичних», а в твердженні про можли­вість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всі­єї різноманітності підходів спільним для них є розумін­ня політичного конфлікту як постійно діючої форми бо­ротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жа­добу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові на­прями поділяють на дві групи залежно від того, яке міс­це відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два під­ходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.

Т. Парсонс:

1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;

2) кожне суспільство — добре інте­грована структура;

3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи;

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільст­ва, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф:

1) кожне суспільство змінюється в ко­жній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці прони­зане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постій­ний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конф­лікт — постійно присутні в суспільному житті в певних поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціаль­ного конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироб­лення власне конфліктологічних концепцій можна дату­вати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроб­лені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зо­середилися на аналізі й розв'язанні реальних конфлікт­них ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоши­ренішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх ін­тересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та систе­ма розподілу таких цінностей, як влада, соціальний пре­стиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відно­син, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддава­тися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різ­ного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умо­вою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.

Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхід­на, але не основна умова. Конфлікт передбачає усвідом­лення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'є­ктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріч­чя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, бороть­бу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.

У політичній науці ще не вироблено універсальної типо­логії конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерва­тори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжнос­ті в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли во­ни виходять за певні межі, виникає конфліктний потенці­ал, формується передконфліктна ситуація.

В Україні кон­флікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуні­стичного (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна пере­мога індивідуалістських цінностей вільного демократич­ного суспільства; 3) реанімація колективістських ціннос­тей у ліво- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів. Пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інте­ресів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як но­менклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне правлячих груп перетворитися на еко­номічно панівний клас. Такий інтерес вступив у супереч­ність з інтересом широких верств населення, яке було на­лаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як супере­чність щодо вільного визначення вільним громадяни­ном своєї етнічної та громадянської належності. Влас­тивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Просте­жується і в країнах, де національні меншини компакт­но проживають у районах, що колись належали їхнім етнічним батьківщинам (проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифіка­ції було зумовлене тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизна­чення своєї етнічної та громадянської належності. Че­рез це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неан­тагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непри­миренні). Вони вважають, що невміння чи небажання ви­рішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в анта­гоністичну. Натомість пошук взаємних компромісів, спо­собів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологі­чного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.

В об'єктивному історичному процесі розрізняють кон­флікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за пе­вних умов — негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб'єктів—учасни­ків конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — від­верте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точи­ться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території ко­лишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди». Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структу­ри, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обсто­юють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

— конфлікт між владою та громадськими силами, ін­тереси яких не представлені у структурі владних відносин;

— конфлікт всередині існуючої влади, який пов'яза­ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних по­вноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунту­вання нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональ­них та інших відносин. Нині часто спостерігається один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний, по­в'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали кра­ху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Понят­тя «конфлікт» використовують у політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені (І. Прокопенко, В. Малишенко) визнача­ють декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, по­в'язаних із генезисом владних відносин: 1) у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її визнання чи невизнання (йдеться про «народну» легіти­мацію, що основана на довір'ї мас до вла/ці, на підтрим­ці політичної еліти); 2) конфліктні відносини в політич­ній еліті щодо обсягу владних повноважень, обґрунтуван­ня їхньої необхідності; 3) боротьба й протистояння полі­тичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базо­вих параметрів, до яких належать рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, техно­логія врегулювання. Вирізняють певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує виокремлювати такі стадії: 1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуа­ції); 2) переходу потенційного конфлікту в реальний (ус­відомлення зазіхання на власні інтереси); 3) конфлікт­них дій; 4) розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конф­лікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація (англ. eskalation — поступове розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім — спад і завершення. Кон­фліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в ін­шій сфері. Часто після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний синдром, який характери­зується напруженням у відносинах сторін, які щойно кон­фліктували. У разі загострення він може започаткувати новий конфлікт. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт, конфлікти у Північній Ірлан­дії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути класи­фіковане за ступенем розв'язання — як повне або частко­ве вирішення, та за характером наслідків — як успіх, компроміс, вихід з компромісу, поразка.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у сві­ті існує лише одне місце, де нема конфліктів, — кладо­вище.

Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Сучасний період розвитку суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах життя. Але суб'єкти управління не завжди розу­міють внутрішні причини того, що відбувається, неспро­можні адекватно реагувати на небезпечні процеси. Нерід­ко це є наслідком відсутності прикладних методик моні­торингу, експертизи та оптимізації конфлікту.

Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов'язаній з регулюванням конфліктів та управлінням ни­ми, із співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоре­тичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекепікіна, В. Небоженко, М. Шрен, Е. Степанов, К. Боулдінг та ін­ші розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реаль­ним зіткненням суб'єктів на ґрунті певних суперечливо усвідомлених переваг Інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються цілковитому усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку Укра­їни актуальним є дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього пов'язана із слаб­ким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обста­вин, як перехідний період.

Якщо перехідний період, який є трансформацією со­ціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), аналізувати з позицій конфліктології, то очевидними стають такі його особливості:

— всі найважливіші сфери суспільного життя прони­зує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологіч­ний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набу­ває вирішального значення;

— якщо за стабільних умов соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (бо­ротьба в межах режиму), то в перехідний період — вер­тикальний (боротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньо­му СРСР, а потім в Україні та деяких інших пострадян­ських державах досліджують у політико конфліктологіч-ній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багатопартійності, політико-економічні колізії в державному і приватному секторах економі­ки, а також політичне підґрунтя етнічних процесів. По­ряд з теоретичним аналізом пропонують механізми, які можуть згбезпечити зниження негативних наслідків.

Більшість соціально-політичних конфліктів може бу­ти оптимізована на будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом управління ними.

Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, приду­шення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в ін­тересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління забезпечує мінімі­зацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності. Позитивну його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Вважають, що оптимальним варіантом дій щодо кон­флікту є запобігання та відвернення. Наскільки це можливо, однозначної думки нема. Адже конфлікт виникає, коли порушується консенсус, а консенсус з'являється, коли врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільнот суперництво та співробітництво пронизують більшість конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт здебільшого марні. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлене сенсу. Інша річ, ко­ли йдеться про відвернення великого, відкритого, трива­лого конфлікту. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідни­ки підкреслюють, що управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між об'єктивними по­требами розвитку і суспільною оболонкою, в якій він реалізується. Якщо така оболонка перешкоджає розвит­ку, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управ­ління не може відвернути або замінити соціальну рево­люцію чи локальні колізії, але воно здатне мінімізувати неминучі втрати і збільшити досягнення. В цьому й по­лягає сутність управління конфліктом.

Для локалізації конфліктогенного поля важливо вмі­ти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній си­туації, їх умовно поділяють на морально-правовий, сило­вий, реалістичний (примусово-переговорний), ідеалістич­ний, інтегративний.

Морально-правовий (нормативний) підхід. За цього підходу можливе врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода щодо цих норм.

Силовий підхід. Використовується, коли сильніша сторона намагається придушити слабшу, нав'язати їй свою волю. Але його використання здебільшого не усу­ває причини, зберігає загрозу нового загострення. Крім того, слабка сторона може не підкоритися, чинити паси­вний опір, що може провокувати «подвійний», «заблоко­ваний» конфлікт. Перемога з використанням сили є пе­рехідною, а за певних умов переможець може стати пе­реможеним. Такими засобами користувався тоталіта­ризм, намагаючись усунути конфлікти. Цей підхід спри­чиняє поглиблення, ускладнення конфліктів, викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Однак це не означає, що силова модель не може використовуватись взагалі. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у разі по­рушення законів, захисту честі й гідності окремих грома­дян, суспільства в цілому. За таких обставин, якщо для влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення мети, вона, врешті-решт, перетворю­ється на інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. Тому в сучасному світі політичною стає тен­денція до ненасильницьких форм вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід. Його називають іще методом торгу, або примусово-переговорним. За такого підходу суть конфлікту розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, можливе тільки перемир'я, яке довготривалої стабільно­сті не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимча­сове врегулювання проблеми. Цей підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових еконо­мічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід. Ефективний, коли між зацікав­леними сторонами, незалежно від стану і статусу, вста­новлені відносини, які цілком відповідають індивідуаль­ним поглядам кожної. В основу покладено визнання того, що на даний час усі сторони зазнають небажаних втрат, але водночас і всі виграють. Задоволення інтересів відбу­вається без явного чи прихованого примусу, що забезпе­чує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Багато вітчиз­няних політиків кінця 80-х — початку 90-х років XX ст. вважали такий підхід компромісом, найкращим способом розв'язання конфліктів.

Інтегративний підхід. Передбачає, що кожна зі сто­рін, відмовившись від своїх попередніх цілей і цінностей, знаходить нові, взаємоприйнятні. А позаяк вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмеж-ний, то обов'яз­ково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Щодо поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи: пряме протиборство чи конкуренція; ухи­лення; пристосовництво; уступки, співробітництво.

Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вив­чення принципів і стадій управління конфліктним про­цесом. Деякі вчені серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація.

У політології існує поділ управління конфліктним про­цесом на етапи:

1. Інстшпуціоналізація — встановлення чіткої проце­дури врегулювання конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах.

2. Легітимізація конфлікту. На цьому етапі слід про­аналізувати норми та правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

3. Управління конфліктом — структурування конф­ліктуючих груп. На цьому етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою до-тично до груп, які репрезентують інші інтереси, але вод­ночас — і посередницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди по­тенційно є небезпечнішими для конфлікту, ніж ті, що належать до організованих груп.

4. Послідовне ослаблення конфлікту завдяки переве­денню його на інший рівень. Для реалізації даної процеду­ри використовують шкалу, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: «друг — сою­зник — партнер — співробітник — суперник — против­ник» і т. ін. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні: «відносини співробітництва — відносини про­тидії — відносини суперечностей — непримиренні відно­сини». Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агресивність — війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних відносин із ними.

Для вирішення конфлікту існують і спеціальні конф­лікте логічні процедури: парламентські дебати, у згоджу -вальні комісії, громадський, арбітражний, третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинст­во, конституційний суд.

Запитання. Завдання

1. Співставте основні підходи до поняття «конфлікт» І запропонуй­те власне його визначення.

2. Порівняйте погляди на сутність І природу конфлікту!. Парсонса і Р. Дарендорфа, зробіть висновок щодо їхньої обумовленості та об­грунтованості.

3. Визначте основні типи політичних конфліктів, наявних в Украї­ні з 1990 р.

4. Чим зумовлені роль і значення конфліктології у посттоталітарних державах? 5 Проаналізуйте сучасні технології врегулювання конфліктів та управління можливими чи наявними конфліктними ситуаціями в Україні.

Теми рефератів

1. Основні етапи еволюції теорії соціальне політичних конфліктів

2. Конституційні основи і правові норми врегулювання конфлікт­них ситуацій

3. Політичні конфлікти в Україні причини виникнення І способи розв'язання

4. Політико правове виховання молоді як засіб запобігання полі тичним конфліктам

5. Конфлікт і консенсус у перехідному суспільстві

Література

Аг А. Введение в теорию конфликтов Политология вчера и сегодня — Вып 3 — М, 1991

Бекешкіна І. Е. Конфліктолопчний підхід до сучасної ситуації в Україні — К,1994

Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоя щее Украина четыре года пути — К 1995

Джаконини В. Дарендорф теория конфликта Политология вчера и сего дня. — Вып 2. — М., 1990.

Дмитриев А. В., Кудрявцев В. Н, Кудрявцев С. В Введение в общую те орию конфликтов — М, 1993

Здравосмыслов А., Матвеева С Межнациональные конфликты в Росии и постсоветском пространстве — М 1995.

Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. — М, 1995.

Иванов Н. Н., Смоленский В. Г Конфликты и конфликтология — М 1995

Конфликты в обществе // Общественные науки. — 1995. — № 1.

Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера и сегодня — Вып 3-М 1991

Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів.та насильства // Гене за 1995 — №3

Небоженко В. С. Соціальна напруженість І конфлікти в українському сус пільстві — К 1994

Пазенок В. С. Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Політика і час. — 1991. — № 17—18

Степанов Е. И. Конфликтология переходного периода методологические теоретические технологические проблемы. — М., 1996.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: