Коштовність, дорогоцінність, коштовні речі, скарби, дорогоцінний камінь, самоцвітний камінь, самоцвіт, брильянт, діамант

У художній літературі й публіцистиці слова "коштовність", "коштовні речі" й "дорогоцінність" майже витиснули давнє українське слово "скарби". Може, до цього частково спричинилось те, що іменник "скарб" є синонімом до другого українського слова – "клад" («Нащо ліпший клад, коли в дітках лад». – Приказка), але наша класика та й сучасна українська література широко послугувалися множиною цього іменника – "скарби": «Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі...- їхала Чорним гаєм і попалася розбійникам» (Марко Вовчок); «Розум – скарб людини» (народне прислів'я); «Хай вам завжди мати мила буде скарбом дорогим» (М. Рильський). Отже, не слід цуратись і цього слова. По-різному називаємо ми також скарби, що складаються з коштовних каменів: "дорогоцінний камінь", "самоцвітний камінь", "самоцвіт". Останнє слово майже зникло чомусь тепер з ужитку, а тим часом у А. Кримського читаємо: «Срібло, злото, самоцвіти», в Панаса Мирного: «На довгих листочках грає і сяє, мов самоцвітне каміння, чиста роса». Чи не краще заради уніфікації мови взяти для постійного користування якусь одну з цих трьох назв, що означають однакове поняття, приміром, слово самоцвіт? Мабуть, варто.

Так само слід позбутись розбіжності в відповідниках російського слова "брильянт", який наші автори пишуть то "брильянт", то "діамант". Українські класики воліли писати "діамант": «Діамант дорогий на дорозі лежав» (В. Самійленко); «Найчистіші діаманти сяють ясні та прозорі» (Леся Українка). Сучасний український письменник В. Собко вживає від іменника "діамант" прикметника "діамантовий": «Тільки-но пройшов свіжий дощ, діамантові крапельки мінилися під сонячним промінням». Проте в цитованої вже Лесі Українки ми можемо прочитати фразу й зі словом брильянт: «Дістаньте шкатулку з брильянтами», – але це тільки стверджує потребу прийти до якогось одного з цих слів, що не мають ніякої значеннєвої різниці. Певно, що давня мовна традиція дає перевагу слову "діамант".

Лівша і шульга

Слово "лівша" майже витиснуло давнє українське "шульга". Ось читаємо, наприклад, у газеті заголовок фейлетона: «Про лівшу – лівою рукою». Тритомний Російсько-український словник наводить слово "шульга" як застаріле, даючи перевагу "лівші". А тим часом скільки прізвищ утворилось від цього слова: Шульга, Шульженко, Шульженчук, Шульгін! Скільки разів ми натрапляли на слово "шульга" в класичній літературі й живій народній мові, ба навіть у сучасного українського письменника О. Ільченка, доброго знавця української мови, читаємо: «Він, шаблюку вхопивши по-татарському, лівицею, хоч і не був шульгою, рубався люто». Навряд чи є підстави виводити це слово «за штат» і не послуговуватись ним у нашій сучасній літературній мові.

Ліс і дерево

«Ми щодня одержуємо 4 тисячі кубометрів лісу», – читаємо в одній газеті. Така фраза звучить по-українському дуже неприродно, бо лісом зветься сукупність дерев, що ростуть на певній площі землі: «Кругом яру зеленіє старий ліс» (І. Нечуй-Левицький). Одержувати щодня ліс, та ще до того ж не гектарами, а кубометрами – неможлива річ.

Якщо слово "ліс" має українською мовою одне значення, то "дерево" – два: "рослина" («На похиле дерево й кози скачуть». – Прислів'я) й "матеріал, що добувають із цієї рослини на різні господарські потреби" («Я покажу, де є хороше дерево на хату». – Леся Українка; «Нам треба ще багато будівельного дерева». – З живих уст).

Отже, й у першій фразі треба було написати: «Ми щодня одержуємо 4 тисячі кубометрів дерева».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: