Давноминулий час і описова форма з словами було, бувало

В українській мові є два минулі часи – минулий і давноминулий. Минулий час, не маючи особових закінчень, означає, що дія відбувалася в минулому, колись: читав цю книжку; давноминулий час, який твориться з форм минулого часу відмінюваного дієслова й допоміжного дієслова бути, означає, що одна минула дія відбулась раніше від другої: «я читав був цю книжку, та забув її зміст»; «дознався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, і заборонив» (Марко Вовчок). Цією складеною формою давноминулого часу користуються й тоді, коли треба показати минулу перервану дію: «Лукаш... знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези» (Леся Українка).

На минулий час указують також частки було, бувало: «А ще, було, як намалює що-небудь та підпише... що це – не кавун, а слива, так тобі точнісінько слива» (Г. Квітка-Основ'яненко); «Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю» (Леся Українка).

Варто нагадати, що слів було, було б часто вживають у розумінні слід було, слід би було: «Було тобі, моя мати, цих брів не давати, та було тобі, моя мати, щастя й долю дати» (народна пісня); «Та було б не рубати зеленого дуба, та було б не сватати, коли я – нелюба» (народна пісня).

Наказовий спосіб

Часто забувають, що українська мова має в наказовому способі не тільки форми 2-ї особи однини й множини, як російська, – читай і читайте, роби і робіть, а ще й форму 1-ї особи множини – читаймо, робімо. Російська мова, не маючи цієї форми, користується описовою конструкцією типу давайте читать або формою доконаного виду майбутнього часу дієслова – прочтём.

Українська класика й народне мовлення знають наказовий спосіб 1-ї особи множини, що надає фразі динамічності, заклику. Досить згадати хоч би народні пісні, де раз у раз натрапляємо на цю форму: «Заспіваймо пісню веселеньку»; «Пиймо за щастя, пиймо за долю, пиймо за те, що миліше» і т. ін.

Незважаючи на це, один плакат закликає: «Завершимо будівництво вчасно!», – замість завершімо; читаємо й у творах сучасних письменників: «Давайте підемо зараз до неї», – замість ходімо; «Давайте спечемо, мамо, пироги», – замість спечімо.

Часто до дієслова в наказовому способі 1-ї особи множини помилково додають закінчення -те, наприклад: ходімте. Якщо російською мовою, де нема форми наказового способу 1-ї особи множини, таке закінчення – потрібне (пор. идёмте), щоб надати фразі тону заклику чи прохання, то українською мовою в цьому нема ніякої потреби: ходімо, спечімо, виконаймо, заспіваймо.

1-ї та 3-ї особи однини й 3-ї особи множини наказового способу нема ні в українській, ні в російській мовах, через те, щоб надати реченню тону наказу, прохання чи побажання, користуються описовою формою, додаючи до дієслова теперішнього часу частки хай або нехай: «Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу!» (Т. Шевченко); «Хай чабан, – усі гукнули, – за отамана буде!» (П. Тичина); «Хай вони виздихають йому до ночі» (М. Коцюбинський).

Слід зазначити, що частка хай інколи поєднується й з 2-ю особою однини дієслова, коли акцентується на побажанні, а не йдеться про наказ: «Хай колись навчишся» (Панас Мирний); «Хай же ти, молодший, будеш брехати...» (Панас Мирний); «Хай ти скиснеш!» (із живих уст).

Замість описової форми для 3-ї особи однини наказового способу з частками хай, нехай, можна вживати форми наказового способу 2-ї особи однини, що надає реченню дійовішого характеру: «Про мене хоч вовк траву їж» (приповідка), замість – «хай вовк траву їсть»; «Яка штучка! І не думай ніхто її зачепити» (з живих уст), замість – «хай ніхто не думає».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: