Їй-право, далебі, справді, справді-бо, бігме, таки так

Відповідно до російських вигуків ей-ей, ей-же-ей є чимало українських слів, але останнім часом багато авторів і промовців уподобало рідкісне їй-право: «їй-право, я нічого не знав». Цей вислів помітно витискує такі відомі здавна слова, як далебі («Далебі, не знаю, що й діяти». – І. Нечуй-Левицький), справді («Справді, нічого не знаю». – З живих уст), справді-бо («Кажу вам, справді-бо, нічого не чув і не бачив». – Із живих уст), бігме («Бігме, я не брав твоєї сокири». – Словник за редакцією А. Кримського), таки так («Таки так, не було його там». – Із живих уст). Звісно, краще користуватись не рідкісними, а внормованими в літературній мові словами.

Л е ле, л е лечко, от біда, ой горе, ой л и хо (ой л и шечко, ой л и шенько)

Вигук л е ле дедалі рідше чується в сучасній українській мові, поступаючись перед вигуками от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько). Але наша класика и народне мовлення широко послугуються цим вигуком, що передає захоплення або подив («Леле, лелечко мені!» – М. Номис) чи гіркоту («Ой леле! Даремні питання!» – Леся Українка). Будучи відповідником до російського увы, вигук леле не є абсолютним синонімом вигуків ой біда («Ой біда мені з тобою, не знаю, що й робити!» – З живих уст), ой горе («Ой горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі». – Народна пісня), ой лихо, ой лишечко, ой лишенько («Ой лишечко! Хто іде!» – Т. Шевченко). Ці вигуки передають почуття більшого жалю, ніж вигук леле, за яким чути легкий смуток чи невдоволення: «Леле, я таки не встиг дочитати книжки – забрали її в мене» (з живих уст); «Ой лелечко, лелечко, болить моє сердечко!» (П. Чубинський).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: