Стаття 169. Правові форми участі територіальних громад у цивільних відносинах

Територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.

Територіальні громади можуть створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Територіальною громадою визнаються жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Територіальна громада наділена певними ознаками цивільної правосуб'єктності. Моментом її виникнення слід вважати визнання у встановленому законом порядку адміністративно-територіальної одиниці. І вже внаслідок створення такої слід визнати можливість набування ознак цивільної правосуб'єктності територіальної громади, яка проживає на території тієї чи іншої адміністративної одиниці.

Однак, крім того, згідно із ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади можуть об'єднатися в одну шляхом проведення місцевого референдуму. У такому випадку цивільної правосуб'єктності нове утворення набуває з моменту вступу в законну силу рішення місцевого референдуму у порядку, встановленому Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

Територіальні громади сіл, селищ і міст також можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби (ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). У цьому випадку бюджетні кошти чи майно закріплюються за однією із територіальних громад, яка є відповідальною за здійснення цієї діяльності. Можуть ці кошти направлятися у бюджет районної чи обласної ради, а також створюватися юридична особа, створення якої спрямоване на досягнення спільної мети або для забезпечення спільних інтересів територіальних громад.

Набути ознак цивільної правосуб'єктності можуть і органи самоорганізації населення, які створюються за згодою відповідних органів місцевого самоврядування у порядку, передбаченому Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Законом України «Про органи самоорганізації населення».

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (ст. 142 Конституції України).

Під бюджетом місцевого самоврядування (місцевий бюджет) визнають план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування (ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), а саме бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань (ст. 2 Бюджетного кодексу України).

Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів (ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансове підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Територіальна громада може виступати суб'єктом речових правовідносин. Вона наділена правом комунальної власності (ст. 327 ЦК), яке від її імені реалізують відповідні органи місцевого самоврядування, набуває права власності на безхазяйну річ (ч. 2 ст. 335 ЦК), знахідку (ч. 2 ст. 338 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ч. 2 ст. 341 ЦК), набувати право власності на спадщину, яка визнана судом відумерлою (ч. З ст. 1277 ЦК) тощо.

Територіальна громада може набувати право власності на майно шляхом передачі його безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також набуття майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

При цьому слід звернути увагу на те, що суб'єктами права комунальної власності відповідно до ст. 32 Закону України «Про власність» визнаються не відповідні територіальні громади, а адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад.

Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку (ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

В окремих випадках територіальні громади мають певні пріоритети на вступ у цивільні правовідносини. Так, наприклад, відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об'єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад.

Аналогічно до правового статусу держави та АРК територіальна громада може мати майно у власності і поза межами адміністративно-територіальної одиниці.

Територіальна громада в особі своїх органів може виступати суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності (ст. З Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Територіальні громади можуть бути учасниками низки договорів та інших цивільних зобов'язань, здійснюючи емісію цінних паперів тощо. Так, рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб'єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до закону із зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету (ст. 70 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Аналогічно до держави та АРК територіальна громада може нести цивільно-правову відповідальність за своїми зобов'язаннями, а також за шкоду, заподіяну органами та посадовими службовими особами при виконанні покладених на них посадових (службових) обов'язків.

Що стосується опосередкованої форми участі територіальної громади у цивільно-правових відносинах, то вона забезпечується можливістю зазначених суб'єктів створювати юридичні особи. Муніципальне законодавство України визначає порядок взаємодії органів місцевого самоврядування з юридичними особами публічного та приватного права, як тих, які створені територіальною громадою чи створеними нею органами, так і тими, які мають інших, ніж територіальна громада, власників, засновників, учасників. Так, відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування, а відносини з іншими юридичними особами будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом (ст. 16, 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Право на обов'язкову частку у спадщині - це особисте майнове право непрацездатних спадкоємців першої черги отримати визначену законом частку у спадщині незалежно від змісту заповіту.

Відповідно до ст. 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Правило про обов'язкову частку у спадщині є встановленою законом поправкою до заповідального розпорядження. Утім, застосування цього правила не означає, що буде застосований порядок спадкування за законом. Залишається чинним заповіт у тій частині, в якій він не потребує поправок, передбачених правилами про обов'язкову частку. У частині позбавлення права на спадкування обов'язкового спадкоємця заповідальне розпорядження є недійсним, що в свою чергу не тягне недійсність інших частин заповіту. Зазначене зумовлене застосуванням до цих відносин ст. 217 ЦК України, відповідно до якої недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших Його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, що визначений ст. 1241 ЦК, є вичерпним і розширеного тлумачення не потребує. В юридичній літературі осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, називають "необхідними", а також "обов'язковими" спадкоємцями.

Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років (ст. 31 ЦК України).

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ст. 6 СК України, ст. 32 ЦК України).

Непрацездатними вважаються жінки - після досягнення 55 років та чоловіки - після досягнення 60 років; інваліди1731, П, Ш груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія.

Якщо неповнолітня особа набуває повної цивільної дієздатності (у разі реєстрації шлюбу особи, яка не досягла повноліття, або у випадку, якщо особа, яка досягла шістнадцяти років, працює за трудовим договором, а також якщо неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини), вона також зберігає за собою право на обов'язкову частку.

У разі, якщо особа досягла пенсійного віку, але продовжує трудову діяльність, вона не позбавляється права на обов'язкову частку у спадщині. В осіб, які не досягай встановленого чинним законодавством пенсійного віку, але які мають право на отримання пенсії на пільгових підставах, право на обов'язкову частку у спадщині не виникає.

В липні 2006 року М. звернувся із позовом до суду, мотивуючи його тим, що після смерті матері - П., у 2005 р. відкрилася спадщина за заповітом на квартиру на користь його брата, відповідача Б. Він, позивач, як інвалід НІ групи, має право на обов'язкову частку у спадщині, а тому просить визнати за ним право на обов'язкову частку у спадщині -1/4 частину квартири.

Відповідач Б. та його представник позов не визнали і пояснили, що оскільки позивач на день смерті матері працював, то він не був непрацездатною особою і не має права на обов'язкову частку в спадщині, через це просять у позові відмовити.

У ході розгляду справи було встановлено, що П., мати сторін, 23.05.1997 склала заповіт, згідно з яким належну їй на праві власності квартиру заповіла синові Б., а всі інші речі домашнього вжитку, грошові вклади та майнові приватизаційні сертифікати заповіла синові М.

Після смерті П. спадкоємці Б. та М. подали заяви до Коломийської міської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини.

Відповідно до пенсійного посвідчення та довідки МСЕК позивач М. є інвалідом III групи. Посилання відповідача та його представника на те, що позивач працює вартівником в охороні ДП "Механіко-складальний завод" ВАТ "Коломиясільмаш", тому не є непрацездатним, суд відхилив, оскільки згідно зі ст. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" непрацездатні громадяни - це ті особи, в тому числі, які визнані інвалідами, тобто без встановлення певних груп інвалідності. Крім цього, відповідно до вимог ст. 36 цього Закону непрацездатними членами сім'ї вважаються діти-інваліди.

Позивач М. є сином померлої П., що стверджується свідоцтвом про його народження. Через те, що М. був непрацездатним на момент смерті матері, він має право на обов'язкову частку у спадщині останньої незалежно від змісту заповіту.

За таких обставин суд задовольнив позов повністю та визнав за М. право на обов'язкову частку у спадковому майні - 1/4 частину квартири вартістю 3314 грн. 75 коп.

При визначенні розміру обов'язкової частки у спадщині беруться до уваги всі спадкоємці за законом першої черги, увесь склад спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій установі), щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї смерті, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу.

За згодою особи, яка має право на обов'язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини.

Право на обов'язкову частку виникає лише у разі спадкування за заповітом, оскільки особи, що мають таке право, належать до спадкоємців за законом першої черги, а відтак, за відсутності заповіту (визнання його недійсним, усунення спадкоємців за заповітом від права на спадкування тощо) неодмінно закликаються до спадкування. Отже, обов'язковий спадкоємець наділений правом на спадкування у разі, якщо:

- він взагалі не вказаний у заповіті як спадкоємець;

- він прямо позбавлений права на спадкування змістом заповіту;

- частка спадщини цієї особи визначена змістом заповіту в меншому розмірі, ніж це встановлено законом.

Право на обов'язкову частку має особистий характер.

Спадкування обов'язкової частки є правом, а не обов'язком спадкоємця. У зв'язку з чим такі особи мають реалізувати своє право шляхом прийняття спадщини, та, відповідно, можуть відмовитися від нього. При цьому малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо не відмовилися від неї (ч. 4 ст. 1268 ЦК України).

До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. Мова йде, зокрема, про заповідальний відказ та заповідальне покладення.

Згідно із ч. 1 ст. 1241 ЦК України розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Серед таких обставин Пленум Верховного Суду України називає майновий стан спадкоємця (п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про спадкування" від 30.05.2008 № 7).

Серед підстав для зменшення обов'язкової частки у спадщині в юридичній літературі вказують: 1) непідтримання спадкоємцем зв'язків зі спадкодавцем, незважаючи на потребу останнього в цьому; 2) погане поводження із ним; 3) нездійснення належного догляду; 4) надання заздалегідь неправдивих свідчень у суді проти спадкодавця; 5) звинувачення спадкодавця у вчиненні тяжкого злочину; 6) неповідомлення про те, що готується замах на життя спадкодавця; 7) не надання спадкодавцеві допомоги, коли той перебував у небезпеці; 8) аморальна поведінка обов'язкового спадкоємця не лише щодо спадкодавця, а й щодо інших спадкоємців, зокрема й тих, хто має право на обов'язкову частку; 9) виокремлення спадкоємцю певної частки майна ще за життя спадкодавця.

Позбавлення особи права на обов'язкову частку судом ЦК України не передбачає, хоча особа, яка має право на обов'язкову частку, може бути усунена від права на спадкування за правилом ст. 1224 ЦК України.

Рішенням Печорського районного суду м. Києва від 18.03.2010 спадкоємця, що має право на обов'язкову частку у спадщині, усунено від права на спадкування обов'язкової частки у спадщині. У судовому засіданні було доведено, що з 2003 р. заповідач потребувала стороннього догляду, адже за станом свого здоров'я не могла виходити з квартири, а поступово стан її здоров'я погіршувався і став таким, що вона не могла себе обслуговувати самостійно. З березня 2004 р. її стан був тяжким, тому вона не могла самостійно забезпечити умови свого життя і необхідний догляд. Піклування та турботу про спадкодавця здійснював позивач.

З наданих суду документів встановлено, що відповідач хоча і перебував зі спадкодавцем у зареєстрованому шлюбі, тривалий час із нею не проживав, ніякої допомоги не надавав, не опікувався нею.

З огляду на поведінку відповідача, розуміння ним його обов'язку щодо надання допомоги своїй дружині та намір на спадкування її майна як чоловік, суд встановив, що він свідомо не виконував встановленого законом обов'язку з догляду за дружиною та спадкодавцем, тобто ухилявся від надання такої допомоги та догляду.

За таких обставин відповідача було усунено від права на спадкування обов'язкової частки у спадщині.

При посвідченні заповіту нотаріус в порядку пункту 1.10 глави 3 розділу П Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, зобов'язаний роз'яснити особі, яка складає заповіт, зміст ст. 1241 ЦК України.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: