Категории дисцыплины СПП

Выделяют онтологический и гносиологический аспект.

Онтология-учение о бытие.Онтолигическая сторона рассматривает реальное функцыонирование спп,их содержание и тенденцыи их развития.

Гносиология-учение о познании.(рассматривается методы исследования спп,а также необходимость обращения к содержанию самих этих процесов).

Категории науки:

1)соцыальный-общественный,т.е. принадлежащий обществу;

2)соц.. сфера-сфера взаимодействия имеющих в обществе соц.. групп,в том числе и класов професиональных и соціально-демографических слоях населения,а также нац.. общестей по поводу таких условий их жизни и деятельности которые способствуют воспроизводству их жизненых сил;

3)стратификацыя-деления общества по доступам к благам(деньги,престиж,образование,власть);

4)соц..процес-это соціально значимое изменение в обществе вызваное стремлением различных групп влияния на сложившиеся в соцыуме условия с целью удовлетворения определённого интереса.

3.Основные совтеменные направления исследования спп:либерализм,консерватизм,соціально-демократическое направление.

Наиболее распространенными в современном мире являются либеральное, консервативное, социал-демократическое и марксистское направления исследований.

Либерализм

Это направление заявило о себе, как проявление буржуазной общественной мысли.

Идеи либерализма были основаны в ХVII – XVIII вв. английским философом Дж.Локком и английским экономистом Адамом Смитом.

При оценке общественных явлений и процессов представители данного направления использовали определенные критерии, главным из которых они считали (и до настоящего времени считают) идея свободы человека. Как утверждал Дж. Локк «свобода является основанием всего остального» не только в «естественном», но и в «общественном» состоянии.[1]

В первую очередь подразумевалась свобода выражения каждым индивидом своих взглядов и интересов, свобода его деятельности и связанные с этим гражданские свободы.

Предмет исследования либеральных ученых - состояние общества с точки зрения наличия или отсутствия в нем тех или иных экономических, политических, гражданских свобод и нахождение путей их полной реализации.

Основная роль государства усматривается в защите интересов и прав граждан, их социальных свобод.

Консерватизм

Консервати́зм (от лат. conservo — сохраняю) — идеологическая приверженность традиционным ценностям и порядкам, социальным или религиозным доктринам. За главную ценность принимается сохранение традиций общества, его институтов и ценностей.

Консерваторы во внутренней политике подчёркивают ценность существующего государственного и общественного порядка и отвергают радикальные реформы, расцениваемые ими как экстремизм. Во внешней политике консерваторы делают ставку на укрепление безопасности, допускают применение военной силы, стараются поддерживать традиционных союзников, во внешнеэкономических отношениях отстаивают протекционизм.

Идеология консерватизма сформировалась как реакция на «ужасы Французской революции» (знаменитый памфлет Эдмунда Бёрка, 1790). Противостоит либерализму, требующему экономических свобод, и социализму, требующему социального равенства. Помимо Бёрка, огромный вклад в оформление консерватизма внесли французский иезуит Жозеф де Местр (1753—1821), английский философ Томас Гоббс (1588—1679) и австрийский канцлер Клемент Меттерних (1773—1859).

Соціально-демократическое направление

— політична ідеологія лівих та ліво-центриських партій на політичному спектрі.

Соціал-демократія відділилась від соціалістичного руху в другій половині XIX століття й досі має вплив у всьому світі. Концепція соціал-демократії зазнала змін з часів появи. Основною відмінністю ідеології соціал-демократії та інших проявів соціалізму, таких як ортодоксальний марксизм, є віра у верховенство політичної дії на противагу верховенству економічної дії або економічний детермінізм.

Історично, соціал-демократичні партії відстоювали соціалізм в строгому сенсі, досяжний через класову боротьбу. На початку XX століття, однак, деякі соціалістичні партії відмовились від революції та інших традиційних ідей марксизму, таких як класова боротьба, та стали на поміркованіших поглядах. До цих поміркованіших поглядів належала віра в те, що реформізм є бажаним способом побудови соціалізму. Однак, сучасна соціал-демократія відхилилась від соціалізму, та підтримує ідею демократичної соціальної держави, що містить елементи як соціалізму так і капіталізму.

4.Загальнонаукові та конкретно-предметні методи дослідження спп.

Общенаучные

общенаучные методы (например, классификации и типологии, наблюдения, эксперимента, идеализации, гипотезы).

Общенаучные методы, будучи методами познания действительности, являются одновременно методами мышления исследователей; с другой стороны, методы мышления исследований выступают в качестве методов познавательной деятельности.

5.Сутність політики:основні теоретичні підходи (субстанціональний,інституціональний,соціологічний,телеологічний,конфліктний і консенсуальний).

Існують різні розуміння політики: 2. Субстанціональний підхід,вказуючи на сутність політики, підкреслює її прямий зв'язок із владою.Політика - це або управління з використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади. Владні трактування яскраво виражені в роботах Н.Макіавеллі, М.Вебера, К Маркса, в американській політології. М.Вебер, наприклад, визначає політику як "потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення влади чи то між державою, чи то всередині держави між групами людей, які воно в себе включає". 3. Інституційний підхід робить акцент на організації, в якій матеріалізується влада. В одних трактуваннях політика -це участь у справах держави, використання класами державної влади для здійснення своєї мети (В.Ленін). Але політика здійснюється не тільки державою, тому інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть виступати суб'єктами політики. 4. Соціологічний підхід пов'язаний з розглядом суспільства як структури, що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби, головним важелем реалізації яких є влада. Політика в такому випадку розглядається як відносини, напрями і способи діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграє влада. Саме це визначення політики в подальшому буде використовуватися як робоче. 5. Теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського існування, пов'язану з ціледосягненням і організацією. Подібне трактування розширює кордони політики, тому що обдумування мети є в будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти (що й роблять прибічники цього підходу) в найрізноманітніших відносинах, наприклад, між подружжям, у стосунках між викладачем і студентом. 6. Згідно з консенсусним підходом політика - це сфера об'єднання всіх членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами згоди виключно мирними і ненасильницькими засобами. 7. Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика трактується як поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення суспільних благ.

6.Види та напрямки політики.

. По сферам жизни общества можно выделить следующие виды политики:

• экономическая — регулирование отношений между гражданами и социальными группами в экономической сфере;

• социальная — регулирование отношений между гражданами, социальными группами по поводу их места в обществе;

• национальная — регулирование отношений между нациями, национальными группами;

• культурная — регулирование отношений между гражданами, социальными группами в духовной жизни;

• государственно-административная — регулирование отношений во властно-политической сфере, политика государственно-административного строительства.

По уровням:

• местная — регулирование вопросов местного значения, связанных с развитием муниципального объединения (села, города, района);

• региональная — регулирование вопросов, связанных с развитием региона (субъекта федерации); • общегосударственная — регулирование вопросов, связанных с развитием общества в целом;

• международная — регулирование отношений между государствами, группами государств на международной арене;

• мировая (глобальный уровень) — регулирование вопросов, связанных с решением глобальных проблем современности.

По объему:

• стратегическая (долгосрочная) — выбор наиболее значимых приоритетов развития общества, стратегических долговременных целей, определение путей и способов их достижения, генерального курса;

• тактическая (краткосрочная, текущая) — решение текущих вопросов, выработка и реализация оперативных решений.

По функциям государства (по области распространения)

• внутренняя политика — регулирование отношений между гражданами и социальными группами в различных сферах внутри государства;

• внешняя политика — регулирование отношений между государствами, группами государств и другими субъектами международных отношений на международной арене.

В зависимости от носителей и субъектов

• политика государства;

• партии;

• движения;

• личности

По объектам воздействия каждый вид политики подразделяется на отдельные направления, например, социальная политика включает молодежную политику, геронтологическую политику, семейную политику и т. п. В рамках экономической политики различают: промышленную, денежную, налоговую, инвестиционную, ценовую, таможенную политику и др.

7.Основні функції політики.

Для підвищення ефективності реалізації політики існують основні її функції:

– управлінська, виражена в політичному керівництві суспільства;

– інтегративна, яка забезпечує консолідацію суспільства та сприяє досягненню стабільності;

– регулятивна, сприяюча регламентації, впорядкування політичних відносин;

– прогнозна, основна мета якої полягає у виробленні концепції та напрямки удосконалення суспільства;

– нормативна – пов’язана з розробкою та затвердженням системи цінностей в державі.

8.Політика як суспільне явище.

Політика — це організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, головна у системі таких же сфер: економічної, ідеологічної, культурної, правової, релігійної. Сам термін "політика” отримав розповсюдження під впливом трактату Арістотеля про державу, правління і уряд, названого ним "Політика”. Аж до кінця 19 ст. політика традиційно розглядалася, як вчення про державу. В даний час, розглядаючи поняття політики, необхідно підкреслити, що це: 1) відносини, що включають погодження, підпорядкування, панування, конфлікти і боротьбу між класами, групами і людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика). В основі такого розуміння політики лежить уявлення про стосунки людей, їхню взаємодію, спільне вирішення ними їхніх спільних справ, які вважаються справою держави; а також 2) найголовніший фактор суспільно-історичного процесу, який здійснює дві головні функції: а) загальної організаційної основи суспільства, б) конкретної регулятивно-контрольної системи, яка скеровує життя, діяльність, відносини людей, суспільних груп, класів, націй, народів і країн.

9.Політика як специфічна діяльність.

“Історія, — зазначали К. Маркс і Ф. Енгельс, — не що інше, як діяльність людини, що має свою мету” [129, 102]. Відтак і в політиці діяльнісний аспект є головним, визначальним. Звідси, зокрема, і бере початок так зване поведінкове (біхевіористичне) розуміння політики як специфічної діяльності, яку здійснює і якою керує людина.

Отже, стає зрозумілим існування таких визначень стосовно людини (особистості), як “людина політична”, “людина ідеологічна”. Це природно, оскільки людина — не лише біологічне, а й соціальне явище. їй притаманна будь-яка форма діяльності, зокрема й у сфері політики, адже і сама по собі політика — суто людське утворення. Людина потребує і спроможна брати участь у політиці, політичних процесах, отримуючи можливість реалізовувати (задовольняти) у такий спосіб свої інтереси, запити, потреби, переконання.

У політиці людина (на відміну від деяких інших видів діяльності) може реалізувати себе абсолютно не так одноосібно, як спільно з іншими людьми, групами, інтереси яких збігаються з її особистими. Об’єднує людину з іншими людьми система поглядів та ідей, яка і є ідеологією.

Будь-яка ідея завдяки людині політичній не лише підтримує, а й продукує певну ідеологію, ідеологеми. Завдяки суспільно-політичній діяльності такі ідеологеми існують, розвиваються, утверджуються.

Деякі політологи запроваджують у вжиток й активно використовують таке поняття, як “символічна політика”. Така політика можлива за наявності відповідних суспільно-політичних передумов у вигляді існуючих способів сприйняття інформації (специфіки суспільно-політичної комунікації) та організації простору політичної комунікації.

В. Поленська виокремлює такі варіанти символічної політики [211, 91]:

• символічні ерзац-акції;

• символічне законодавство;

• символічна персоніфікація;

• символічна ідеологізація.

10.Політична система:поняття та структура.

Полит. система-это система поведения включенная в окружающую среду и тем самым подверженная её воздействию,однако обладающая возможностью отвечать ей.

Структура:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя. До політичної системи як її інститути входять не всі суспільні організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади.
2. 2. політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади. Це міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями), відносини між організаціями та установами.
3. 3. нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини. Одні політичні норми безпосередньо і цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями та громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються і розвиваються поступово, під впливом як політичних, та і економічних, соціальних, духовних чинників (норми моралі, звичаї, традиції).

11.Загальна характеристика системного підходу до визначення сутності політичної системи.

Системный подход Девида Истона

Д.И. выделяет 4 основные категории

1.политическая система

2.окружающая среда

3.реакцыя

4.обратная связь.

П.С.- это система поведения включенная в окружающую среду и тем самым подверженная её воздействию,однако обладающая возможностью отвечать ей.

П.С. выполняет 2 осн.значения:

-распределение ценностей

-обеспечение принятия большенством граждан распределительных решений в качестве обязательных.

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального та культурного середовища надходять імпульси -- вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

12.Загальна характеристика структурно-функціонального підходу до визначення сутності політичної системи.

Структурно-функціональний підхід Г.Алмонда.

П.С.-это разные формы полит. поведения государственных и не гос. структур и которые обусловлены не сталько функциями некой универсальной системы сколько природой самих акторов соцыального взаимодействия.

3 уровня полит. системы Г.Алмонда:

1)уровень процеса

2)уровень системы

3)уровень управления.

13. Загальна характеристика інформаційно-кібернетичного підходу до визначення сутності політичної системи.

К.Дойч п.с.-это сеть комуникацыонных и информацыонных потоков.

4 этапа:

1)получение и отбор информацыи

2)обработка и оценка информацыи

3)принятие решения

4)осуществление решений с обратной связью.

14.Функції політичної системи.

1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.

7. Артикуляції інтересів – пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.

8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

15.Типології політичних систем.

1 критерий

В зависимости от характера взаимоотношения п.с. с внешней средой бывают:

-закратые-имеют ограниченные связи с внешней средой;невоспреимчевы к ценностям и самодостаточные;

-открытые-активно обмениваются с внешним миром,успешно усваивают ценности иных систем,подвижены и динамичны.

2 критерий

По содержанию и формам управления автор Жан Блондель выделяет 5 типов п.с.

1)либеральные демократии

2)коммунистические системы

3)традицыонные п.с.

4)папулистские

5)авторитарно-консервативные п.с.

3 критерий

По типу полит. культуры и разделению полит. ролей между различными учасниками полит. процесса выделяют (автором данного подхода явл. Г.Алмон)

1)англо-американская п.с.

2)европейско-континентальная п.с.

3)доиндустриальная

4)тоталитарная.

16.Політичний режим:поняття та якісні характеристики.

Политический режим-это совокупность характерных для определённого типа государства политических отношений,способов и методов реализацыи власти существующих отношений между гос. властью и общества,властвующих форм идеологии соцыальных и классовых взаимоотношений,состояния полит. культуры общества.

Выделяют качественные характеристики полит. режима:

1)оббьем прав(гражданские,политические,культурные)и свобод человека

2)методы осуществления гос. Власти

3)характер взаимоотношений между государством и гражданским обществом

4)наличие или отсутствие возможностей общества влияния на процесс принятия полит. решений

5)способы формирования полит. институтов.

17.Тоталітарний політичний режим:сутність та особливості.

Тоталитарний-1952г. Мусолини для характеристики режима в Италии.

Это полный контроль государства над всеми сферами человеческой жизни,ликвидацыя прав и свобод граждан,а так же применение репресий по отношению опозицыи.

18.Форми тоталітарного режиму.

Левый-идеология Марксизма и Ленинизма для СССР,Северной Корее,Китай и Северный Вьетнам.

Правый-нацыонал-соцыализм Италия и Германия.

19.Авторитаризм:визначення,суттєві риси.

При котором полит. власть осуществляется конкретніми лицами,но при минимальном участии граждан кроме єкономических.

Характерними ознаками авторитарного режиму є:

1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.

2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.

3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.

5. Можливість втручання армії в політичний процес.

б. Не виключені вибори, боротьба партій, але все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.

6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.

7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення і опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

20.Загальна характеристика різновидів авторитарного режиму.

характеристика різновидів авторитарного режиму:

-военно-бюрократический

-личностной диктатуры

-однопартийные системы

-теократические монархи.

21.Демократичний політичний режим:сутність та особливості.

Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

- вільна діяльність політичних і громадських організацій;

- обов´язкова виборність органів влади;

- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

22.Держава як основний інститут політичної системи.

Держава є найбільш важливим інститутом політичної системи суспільства. Її важливість визначається максимальною концентрацією в її руках ресурсів, що дозволяють державі впливати на соціальні зміни. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника, і, напевне не буде знайдено у найближчому майбутньому. Серед найважливіших завдань політології актуальним залишається висвітлення її сутності, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, політичних режимів і принципів міждержавної політики. Все вищесказане, дає можливість зробити висновок, що висвітлення даної теми важливе не лише з точки зору академічної політології, але і практичної політики.

23.Форма правління:поняття та форми.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: