Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики

Критика – це обгрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше. Структура будь-якої критики складається з тези, аргументів і демонстрації. Окремим випадком критики є спростування.

Спростування – це логічна дія, в процесі якої встановлюється хибність тези, або неспроможність доведення в цілому. Спростування може бути виконано трьома способами:

· спростування тези;

· спростування аргументів;

· спростування демонстрації.

Спростування тези. Спростування тези - це такий вид спростування, за допомогою якого встановлюється хибність тези. Спростування тези здійснюється 2 способами:

1) доведення істинності антитези,

2) зведення до абсурду.

Спростування шляхом доведення істинності антитези полягає у встановленні істинності нової тези, яка суперечить спростовуваній. Цей вид спростування будується так:

1) висувають антитезу,

2) шляхом доведення встановлюють її істинність,

3) застосовуючи закон виключеного третього, відкидають тезу як хибну.

Наприклад, потрібно спростувати тезу: “Суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі”.

1) Висуваємо антитезу: “Невірно, що суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі”.

2) Будуємо доведення антитези. Відомо, що суддя Н. є потерпілим. Існує загальне положення: “Суддя не може брати участь у тому судовому процесі, де він виступає як потерпілий”.

3) Отже, тезу треба визнати хибною.

Спростування в формі “зведення до абсурду” полягає в тому, що з тези, яку треба спростувати, виводяться наслідки, які суперечать фактам дійсності або доведеним раніше істинним положенням.

Побудова даного виду спростування відбувається так:

1) припускають істинність спростовуваної тези,

2) із даної тези виводять наслідки, які також повинні бути істинними, згідно з пунктом 1,

3) якщо наслідок виявиться хибним, то за правилом умовно-категоричного умовиводу визнають хибність підстави, якою є спростовувана теза.

Переконавшись у хибності наслідків, робимо висновок про хибність тези. Наприклад:

Якщо пароплав зазнав аварії, потрапивши на коралові рифи, то в цьому районі дно моря повинно бути вкрите кораловими рифами.

В цьому районі дно моря не вкрите кораловими рифами.

Пароплав зазнав аварії не внаслідок того, що потрапив на коралові рифи.

Міркування відбувається наступним чином:

1. Т®С 2 .С Ú F, F 3. Т®С, ùС

ù C ù Т

Спростування аргументів. Спростування аргументів – це такий вид спростування, за допомогою якого встановлюють необґрунтованість тези шляхом доведення хибності аргументів. Коли встановлено, що аргументи, за допомогою яких обґрунтовується теза, хибні, то теза буде необґрунтованою.

Для того, щоб спростувати аргументи, треба з’ясувати їх суть. Після цього встановлюється, що аргументи є хибними і непереконливими положеннями. Спростування аргументів не означає спростування самої тези. Також критика аргументів може бути виражена в тому, що опонент вказує на неточність фактів, підтасовування процедури узагальнення статистичних даних, на некомпетентність експерта.

Наприклад, теза: “Злочин скоїв Н., який мав уже засудженість” "доводиться" таким чином:

1. Усі, раніше засуджені, скоюють нові злочини.

2. Н. був раніше засудженим.

Отже, Н. скоїв злочин

Це доведення спростовується тим, що істинність більшого засновку (аргументу) є сумнівною.

Спростування демонстрації. Спростування демонстрації досягається шляхом встановлення того факту, що між аргументами і тезою немає логічного слідування. Спростування, як і доведення здійснюється у формі умовиводу.

Слід мати на увазі, що для створення видимості логічного зв’язку між аргументами і тезою полемісти можуть використовувати “мовні трюки”:“З усією визначеністю можна сказати, що з наведених фактів випливає…”, “Всім зрозуміло, що в цій ситуації можна зробити лише один висновок...”, “Факти впевнено підтверджують ідею про те, що…” і т.п.

Критика не може бути визнана спростуванням у трьох випадках:

1. Аргумент не є вірогідним твердженням.

2. Демонстрація – правдоподібне (ймовірне) міркування.

3. Якщо має місце як перше, так і друге.

5.4. Правила й помилки в доведенні та спростуванні

Правила щодо тези

1. Теза повинна бути судженням чітким і визначеним.

2. Теза повинна зберігати свою визначеність і чіткість протягом всього процесу міркування.

У разі порушення першого і другого правил виникає помилка, що має назву “підміна тези”. Ця помилка має свої різновиди:

а) Логічна помилка “Аргумент до людини”.

б) Логічна помилка “Аргумент до публіки”.

в) Логічна помилка “Хто дуже багато доводить, той нічого не доводить”.

3. Теза не повинна містити суперечливих суджень.

Правила щодо аргументів

1.Аргументи доведення (спростування) повинні бути судженнями істинними, які мають бути безсумнівними і доведеними.

Порушення цього правила веде до наступних помилок у доведенні:

а) Основна помилка.

б) Помилка випередження основи.

2. Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких визначена незалежно від тези.

Можлива помилка має назву “від сказаного у відносному розумінні до сказаного безвідносно”.

3. Аргументи не повинні бути суперечливими судженнями.

4. Аргументи мають бути достатніми, необхідно створити систему аргументів.

Правила щодо демонстрації

Основною вимогою щодо демонстрації є необхідність логічного слідування між аргументами і тезою. Оскільки формою доведення та спростування є умовивід, то в залежності від форми доведення в них застосовуються відповідні правила конкретного умовиводу. В разі порушення цього правила виникають типові помилки:

а) “занадто поспішне узагальнення” (в індуктивній формі доведення);

б) “почетверіння термінів” (у дедукції).

Коли із аргументів не випливає істинність тези, тобто між собою вони не “зклеюються”, виникає помилка “уявного наслідку”. Вона може бути коли:

а) стався логічний перехід від вузької галузі до більш широкої галузі;

б) стався перехід від умовно сказаного до безумовно сказаного;

в) логічний перехід від сказаного у певному відношенні до сказаного безвідносно до чого б то було.

Неспіввідношення між аргументами і тезою може статися за умов, коли логічно слабкими аргументами обґрунтовують логічно більш сильну тезу. Помилка “уявного наслідку” також може виникати, коли існують:

а) “аргумент до сили”;

б) “аргумент до невігластва”;

в) “аргумент до користі”;

г) “аргумент до здорового глузду”;

д) “аргумент до співчуття”;

е) “агрумент до вірності”;

ж) “аргумент до авторитету” тощо.

5.5. Парадокси і софзми.

Парадоксом називають вмотивоване висловлювання, що суперечить “здоровому глузду”, хоча формально-логічно воно правильне. Вважають, що парадокси виникають як результат однобічного характеру логічних форм, які по суті не можуть вичерпно відобразити предмет мислення.

Відомий парадокс давньогрецького філософа Евбуліда “Брехун”:

“Крітянин Епіменід сказав: “Усі крітяни – брехуни”. Епіменід - сам крітянин. Отже, він брехун. Але якщо Епіменід - брехун, тоді висловлення “Всі крітяни – брехуни” хибне. Звідси випливає, що крітяни не брехуни, отже, й Епіменід не брехун, і тому його висловлення “Усі крітяни - брехуни” істинне. Яке ж насправді висловлення Епіменіда: істинне чи хибне?

До найбільш відомих парадоксів належать: парадокс Б.Рассела "Перукар", парадокс Зенона Елейського "Купа", парадокс Протагора "Тяганина про плату" та інші.

Софізми - це помилки, що виникають в мисленні внаслідок навмисного порушення вимог законів і правил мислення. Можна назвати основні риси софістичного методу мислення і методу ведення суперечки:

1. Суто “особистісна” (тобто, спрямована на людей, їх психологію), а не “речова” (тобто, байдужа до предмета дослідження) практика переконання опонента в тому, що стверджується, безвідносно до істинності цього твердження.

2. Принципова несерйозність софістичного твердження. Переконавши людину в чомусь, він знову береться переконувати її в протилежному.

3. Корислива зацікавленість: переконання словом спрямоване на досягнення особистої користі, політичних цілей, слави, багатства.

4. Встановлення однобічного зв’язку при спілкуванні, підпорядкування волі слухача ораторові.

5. “Агональний” (напружений), войовничий характер софістичних методів ведення бесіди. Софіст - це борець у словесних змаганнях.

Деякі відомі софізми:

- "Цей собака має дітей, отже, він – батько. Але це твій собака. Значить, він – твій батько. Ти його б'єш, отже, ти б'єш свого батька"

- "Ти маєш те, що ти не втратив. Ти не втратив рога. Отже, ти – рогатий"

- " Той, хто сидить, встав. Хто встав, той стоїть. Отже, той хто сидить, стоїть."

Цілком природно те, що теоретичні складнощі, які пов’язані з взаємоперетіканням об’єктивних категорій, перетворюються в софізмах у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто, суперечками суто семантичного плану. Саме цим софістика і здобула погану славу.

Окрім софізмів та парадоксів існують ще антиномії та апорії.

Антиномія – протилежність між двома думками, які взаємовиключають одна одну та одночасно припускають одинаково переконливе логічне обґрунтування. Термін "антиномія" запропонував німецький філософ Р. Гоклен (бл.1547- 1628), а розвинув в своїх працях І. Кант. Кант називав антиноміями ті протиріччя, в які з необхідністю попадає розум при спробі дати відповідь на метафізичні питання про світ в цілому. Проте Кант зводив антиномії лише до протиріччя у свідомості (до суб’єктивного протиріччя) і їх причину вбачав в недостатніх знанях про світ та в неможливості розуму вийти за межі безпосереднього чуттєвого досвіду.

Апорія – термін, за допомогою якого античні філософи позначали важкорозв'язувані проблеми, нездолані логічні труднощі, які виникають з суперечності між даними чуттєвого досвіду та їх логічним аналізом.

Найбільш відомі апорії Зенона Елейського (490 – 430 рр. до н.е.) "Ахілл і черепаха", "Дихотомія", "Стріла", "Стадій".

Незважаючи на розмаїття запропонованих в історії філософії, логіки та математики рішень зенонівських апорій, поки що немає жодного загальновизнаного рішення. Слід звернути увагу і на ту обставину, що в сучасній логіці немає однозначного тлумачення антиномій у їх зв’язку з апоріями та парадоксами.

Класичним виразом скептично-агностичного відношення до світу є тріада Горгія: 1) ніщо не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.

5.6. Загальна характеристика гіпотези

Оскільки в процесі доведення та спростування широко застосовується гіпотетичний вид знань, що особливо характерно на початковій стадії пізнання, розглянемо що являє собою гіпотеза. Гіпотеза має важливе значення в криміналістиці та юридичній теорії.

Гіпотеза – це припущення про можливий причинний зв’язок між явищами або про інші закономірні зв’язки між відомими явищами і невідомими. Гіпотеза - це форма умовиводу, висновок якого фіксує припущення про можливий зв’язок між явищами, це процес мислення, що веде до формування припущення, форма розвитку знання, істинне значення якого ще не визначено. Те чи інше судження є гіпотезою лише настільки, наскільки воно належить до поки-що або у принципі спостережуваних фактів, або може бути уточнене та виправлене за наявності нового знання. Як структурний елемент теорії гіпотеза складається з: наявного знання; понять, категорій та законів; знакових засобів, що вказують на ступінь загальності введеного припущення; правил її висування і перевірки. Гіпотеза проходить дві основні стадії розвитку: формування і перевірку.

Гіпотеза – це форма розвитку людських знань, що являє собою обґрунтоване припущення, яке пояснює якості і причини досліджуваних явищ.

Правила формування гіпотези:

1) Гіпотеза формулюється, коли виникає практична або теоретична проблема.

2) Вона повинна бути обґрунтованим припущенням, яке спирається на глибокі наукові знання. Гіпотеза повинна бути до деякого ступеня обґрунтованою попереднім знанням або, у випадку її повної оригінальності, принаймі не суперечити існуючим у науці законам та теорім.

3) Гіпотеза повинна претендувати на максимально можливу широту охоплення явищ дійсності.

4) Гіпотеза повинна втілюватися у досконалий логічний понятійний апарат, тобто гіпотеза не повинна бути логічно суперечливою.

5) Гіпотеза має бути припущенням, яке в принципі може бути перевіреним.

6) Припущення, що складають зміст гіпотези, повинні бути достатніми для того, щоб можна було пояснити усі ті факти, відносно яких висунута гіпотеза.

Дотримуючись цих правил ми можемо висунути гіпотезу в формі достовірного гіпотетичного знання.

5.7. Види гіпотез. Поняття версії

Гіпотеза може пояснити або явище в цілому, або окремий бік явища, тому розрізняють гіпотези загальні і часткові. З формально-логічної точки зору гіпотезу можна класифікувати за різними піставами.

Загальна гіпотеза – це припущення, яке пояснює причину явища або групи явищ у цілому.

Часткова гіпотеза – припущення, яке пояснює окрему сторону чи властивість явища чи події.

Також існують наукові і робочі гіпотези.

Наукова гіпотеза – це гіпотеза, що пояснює закономірність розвитку явищ природи і суспільства. Наукова гіпотеза може бути загальною і частковою

Робоча гіпотеза – це тимчасове припущення, що висувається на перших етапах дослідження.

В судово-слідчій практиці для пояснення окремих фактів часто висувають ряд гіпотез, що по-різному обґрунтовують факти. Такі гіпотези називаються версіями.

У процесі висунення і побудови гіпотези в судово-слідчому пізнанні мислення проходить декілька стадій його розвитку. Головними з них є:

1) виникнення гіпотези,

2) розвиток гіпотези,

3) порівняння з даними спостереження за конкретними фактами,

4) перевірка і спростування гіпотези.

Пізнавальне значення гіпотези досить велике, бо істинна гіпотеза за відомих умов переходить у достовірне знання і сприяє більш ефективному використанню пізнавальних логічних засобів.

Важливою умовою побудови гіпотези як в науці, так і в судово-слідчій практиці є дотримання принципу об’єктивності дослідження, що тлумачиться в двох аспектах: психологічному та логіко-методологічному. В психологічному плані об’єктивність означає відсутність упередженості. В логіко-методологічному плані об’єктивність означає всебічність дослідження:

а) гіпотеза повинна надати раціональне пояснення всім зібраним фактам,

б) всебічність потребує побудови всіх можливих в конкретних умовах гіпотез (версій).

5.8. Способи підтвердження і спростування гіпотез

Існують два способи підтвердження гіпотез:

- прямий (основний) - виведення з неї наслідків і їх верифікація, тобто перевірка фактами. Логічно цей висновок відбувається за такою схемою:

Якщо А, то В

В

Отже, А

- непрямий - проводиться шляхом спростування всіх висунутих гіпотез крім однієї, яка і визнається правильною.

У логічному відношенні непряме доведення гіпотези відбувається за формою заперечення стверджувального модусу розподільно-категоричного силогізму

Х є або А, або В, або С

Х не є ні В, ні С

Отже, Х є А

Спростування гіпотези відбувається шляхом спростування їх наслідків за формою заперечувального модусу умовно-категоричного силогізму:

Якщо мала місце причина (гіпотеза) А, то мають бути наслідки а, в, с

Факти а, в, с відсутні

Отже, не існувало і причини (гіпотези) А.

Гіпотетичні припущення та ідеалізація – необхідний етап побудови теорії. За їх допомогою створюється ідеалізований об’єкт теорії, тобто теоретична модель суттєвих зв’язків досліджуваних предметів, явищ, процесів. Без ідеалізації, без аналізу досліджуваного предмета у "чистому" вигляді, тобто у його загальній логічній формі, важко, а часто і неможливо, зрозуміти його закони, механізми їх дії та практичного використання.

Ідеалізований об’єкт юридичної теорії виступає як конструктивний засіб розгортання системи доказів та виведених у теорії тверджень. У той же час будь-яка теоретична модель не лише відтворює суттєві риси дійсності, а й задає вектор її подальшого дослідження, містить програму або алгоритм вирішення дослідницьких задач. Стосовно юридичних теорій, то мова про специфіку побудови ідеалізованого об’єкта дослідження повинна вестись лише в контексті завдань конкретних теорій і при суворому дотриманні вимог формально-логічних законів.

Питання для самоконтролю

1. Як визначити тезу?

2. Як визначається демонстрація?

3. Що таке аргументи?

4. Чим пряме доведення відрізняється від непрямого?

5. Що таке розділове доведення?

6. Чим відрізняється логічне доведення від судового доказу?

7. Назвіть правила доведення стосовно тези.

8. Що таке помилка “аргумент до людини”?

9. Сутність помилки “аргумент до публіки”?

10. Які помилки виникають внаслідок порушення правил стосовно аргументів?

11. Наведіть приклади порушення правил доказу стосовно демонстрації, а саме: “аргумент до сили”, “аргумент до невігластва”, “аргумент до користі”, “аргумент до здорового глузду”, “аргумент до співчуття”, “аргумент до вірності”, “аргумент до авторитету”.

12. Що таке парадокс, софізми, антиномії, апорії?

13. Яке значення має термін “гіпотеза”?

14. Що характерно для гіпотези як форми розвитку знань?

15. Яким умовам повинна відповідати гіпотеза?

16. Які види гіпотез ви знаєте?

17. Що таке версія?

18. Яку роль відіграє гіпотеза у судово-слідчому пізнанні?

Завдання для самостійної роботи

Практикум №5, тест №6

Змістовий модуль 6. Мистецтво полеміки

Основні питання лекції та семінарського заняття

6.1. Вербальні (мовні) форми аргументації.

6.2. Риторика – мистецтво красномовства.

6.3. Культура судових промов.

Основні поняття: дискусія, диспут, дебати, полеміка, риторика, оратор, судова промова.

6.1. Вербальні (мовні) форми аргументації

Поняття аргументації тісно пов’язане з поняттям суперечка, оскільки саме в ситуаціях суперечок найчастіше застосовують різні види аргументації. Суперечка – це процес обміну протилежними думками. Учасниками суперечки є: пропонент, опонент, аудиторія. Втім така повна структура суперечки характерна лише для тих випадків, коли ведеться суперечка-полілог (в суперечці приймають участь три та більше осіб). За кількістю осіб, які беруть участь в суперечці, виділяють ще: суперечка-монолог (людина сперечається сама з собою) та суперечка-діалог (сперечаються дві особи).

Суперечка-полілог може бути, в свою чергу, масовою (в суперечці беруть участь всі присутні) та груповою (суперечливе питання розв’язує окрема група осіб у присутності всіх учасників суперечки).

За формою прийнята наступна класифікація суперечок: дискусія, диспут, полеміка, дебати.

Дискусія (від лат. discussio – дослідження, розгляд) – публічна суперечка для з'ясування та порівняння різних точок зору з метою розв’язання спірного питання. Дискусія вважається ефективним засобом переконання і вирішення спірних питань, оскільки її учасники самі доходять певного висновку.

Диспут (від лат. disputar – міркувати) – публічна суперечка з приводу наукового або суспільно важливого питання. Терміном "диспут" спершу називали публічний захист наукового твору для отримання наукового ступеня або звання.

Дебати (від франц. debat – суперечка) – суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на конференціях, засіданнях, зборах тощо.

Полеміка (від грец. polemicos – ворожий, войовничий) - публічна суперечка з метою захисту і відстоювання своєї точки зору та заперечення протилежної. Для полеміки характерна різка, а часто непримирима, конфронтація, протистояння і протиборство думок, ідей, сторін, людей. В зв’язку з цим полеміку визначають як боротьбу принципово протилежних думок.

З такого визначення випливає суттєва різниця між дискусією, диспутом і дебатами з одного боку, та полемікою – з іншого. Якщо учасники дискусії, диспуту чи дебатів, висловлюючи і відстоюючи різні думки, налаштовані і намагаються дійти консенсусу, єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. В полеміці потрібно будь-що відстояти свою точку зору, одержати перемогу над противником. Тому тут широко застосовуються позалогічні методи аргументації, логічні хитрощі, виверти, казуїстика, софізми, свідомо порушуються правила і закони логіки. Як правило, полеміка пов’язана з обговоренням суспільно важливих і принципових для суспільства питань, оскільки причиною їх виникнення є принципова різниця світогляду та ідеології супротивників. В наукових суперечках полеміка не застосовується.

В залежності від мети, яку переслідують учасники суперечки, розрізняють наступні види суперечок:

- суперечку заради істини;

- суперечку заради переконання;

- суперечку заради перемоги;

- суперечку заради суперечки.

Залежно від мети обирається форма суперечки і методи аргументації, логічні та позалогічні засоби впливу на опонента та аудиторію.

6.2. Риторика – мистецтво красномовства

Діяльність багатьох професій, в тому числі адвоката, прокурора, інших юристів немислима без ґрунтовних знань принципів та правил ораторського мистецтва. Для них ораторство, публічна мова – важливий засіб досягнення мети.

Ораторське мистецтво або красномовство має свою тисячолітню історію. Почалося воно, мабуть, із оракульства, яке виникло у релігіях Стародавнього Сходу, Греції та Римі. Саме слово оракул (від лат. oraculum – прорікання) – місце, де проголошується пророцтво, в переносному сенсі – людина, усі судження якої визнаються непохитною істиною. Звідси походить і слово оратор. Термін оратор вказує на:

1. Особу, що виголошує, виступає з промовою.

2. Красномовну людину, яка майстерно володіє словом.

Ораторське мистецтво стало визначним суспільним явищем, що досягло високого рівня розвитку ще в стародавньому світі: Єгипті, Ассирії, Вавілоні, Китаї, Індії, Римі. Однак саме Давня Греція визнається батьківщиною красномовства, де виникає особлива наука риторика і складається теорія красномовства. Бути шанованим серед громадян Давньої Греції, особливо в Афінах – культурному, політичному і економічному центрі Еллади, не маючи навиків публічних виступів, стало неможливо. Виникає гострий попит на викладачів ораторського мистецтва і риторики, одна за іншою виникають школи красномовства.

Першими починають досліджувати проблеми красномовства софісти, багато з яких були також учителями риторики як особливого мистецтва красномовства. Завдяки софістам красномовство досягло значної досконалості. Софісти вміли майстерно вести суперечку, відзначалися кмітливістю в будь-яких словесних баталіях. Однак згодом софістична система суджень починає складатись як система продуманого використання в суперечці, особливо в полеміці, логічно неправильних доказів. Невипадково найвідомішим постулатом софістики став вислів найвидатнішого із софістів – Протагора: "Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежні одне одному". Тому з часом софістична риторика виродилася в свого роду словесне фехтування, її метою став не пошук та обґрунтування істини, а досягнення перемоги в суперечці за будь-яку ціну.

Риторика (грец. – наука про ораторське мистецтво) у широкому значенні так називають мистецтво красномовства; в іронічному – красиві, але малозмістовні слова. Структура риторики складається з 5 частин: знаходження матеріалу, його розташування, словесне вираження, запам'ятування і вимовляння.

У риториці існують так звані фігури – особливі зафіксовані стилістичні звороти мови, що застосовуються для посилення експресивності (виразності) висловлювання: анафора (єдинопочаток), епіфора (повторення), рими, асонанси (повторення голосних звуків) і консонанси (благозвучна комбінація звуків), симплока (сплетіння єдинопочатку і єдинозакінчення), ампліфікація (збільшення, прикрашення), антитеза, паралелізми, градація (посилення), інверсія (перестановка порядку слів), замовчування. Застосовують також тропи (переносне значення слів), а також незвичні словопоєднання, що виходять за рамки мовної норми та солецизми (неправильні звороти).

Теорія риторики була розроблена ще в античності (Цицерон, Квінтіліан), активно розвивалася у Середні віки і Новий час. В Україні її викладали з початку 17 ст., переважно в Києво-Могилянській академії.

В ораторській майстерності чи не найважливішу роль відіграють техніка мовлення, голос, дикція, елементи артистизму, мімічна виразність. Успіх публічного виступу значною мірою залежить від ерудиції оратора, що особливо важливо в судових промовах, в яких вирішується доля людини. Ґрунтовні знання породжують переконаність і дають змогу переконати інших. Загальноприйнято вважати, що лаконічність є виявом майстерності в публічному виступі. І хоча стислість виступу не завжди є бажана, логіка, втім як і психологія, вимагає скорочувати фразу до розміру думки.

Види ораторського мистецтва поділяють на такі, які викладені в монологічній і діалогічній формах. П. Сопер вважав, що існує два види красномовства: інформаційне та агітаційне. Інші вчені виділяють п’ять різновидів красномовства:

- юридичне (судове);

- академічне;

- політичне;

- церковне;

- суспільно-побутове.

Судове красномовство – один з найдавніших видів ораторського мистецтва, що розвинувся ще в Стародавній Греції. В Україні воно почало активно розвиватися в ІІ пол. ХІХ ст.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: