Активізація національного руху. Формування національних громадських організацій і об’єднань

Охопивши у кінці 80-х років усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у реформуванні політичної системи. Існуючі державні інститути були неспроможні подолати застій в господарському і суспільному житті й прирекли на невдачу численні реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що потрібна докорінна перебудова системи в цілому.

Осінь 1988 р. принесла нові важливі зміни. Листопадовий (1988) пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва». На сесії Верховної Ради СРСР, яка зібралася після пленуму, було вирішено ґрунтовно змінити структуру, порядок формування та зміст роботи вищих органів влади. Вищим законодавчим органом держави оголошувався З'їзд народних депутатів. Метою цих змін, на думку їхніх ініціаторів, було «відновлення повновладдя Рад». Передбачалося забезпечити поступовий перехід влади на всіх рівнях від партапарату, якому вона безроздільно належала, до конституційних органів.

Наприкінці березня 1989 р., відповідно до нового закону відбулися вибори народних депутатів СРСР. Закон давав можливість, маніпулюючи громадською думкою, формувати бажаний склад депутатського корпусу. Право направляти делегатів на з'їзд без виборів дістали партія, громадські організації — в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше від комсомолу, профспілок, ветеранських організацій тощо.
Однак, незважаючи на це, делегатами з'їзду обрано і представників від демократичних сил України. Серед них, зокрема, письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський.
У травні-червні 1989 р. відбувся І з'їзд народних депутатів СРСР. На ньому було сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку обрано М. Горбачова, котрий одночасно з тим залишився генеральним секретарем ЦК КПРС.
З'їзд доручив Верховній Раді СРСР підготувати найближчим часом законодавчі акти, у яких би знайшов конкретний і послідовний вираз принцип повновладдя рад. Однак перші дні роботи З'їзду народних депутатів показали його неспроможність вирішити завдання, що постали. Закони, прийняті депутатами, запізнювалися, були половинчасті й до того ж не виконувалися. Партійно-державний апарат не здавав своїх позицій, міцно утримуючи керівництво всіма сферами економіки, політики та культурного життя держави. В народі зростало розчарування, зневіра у спроможність керівництва вивести країну з кризи.

На відміну від Москви, де динаміка політичних процесів проходила в цей період з великою інтенсивністю, в Україні панував застій. Його пов'язували в першу чергу з ім'ям першого секретаря ЦК Компартії республіки В. Щербицького, котрий масовою свідомістю сприймався як один із «стовпів застою».

Життя неминуче ставило питання про його відставку, тим більше, що з такими вимогами до генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова звертався цілий ряд українських політиків та представників інтелігенції.
28 вересня 1989 р. в Києві відбулася давно очікувана подія: на пленумі ЦК КПУ, який проходив за участю М. Горбачова, «у зв'язку з виходом на пенсію» було увільнено від обов'язків першого секретаря і члена політбюро ЦК КП України В. Щер-бицького. Таємним голосуванням першим секретарем ЦК республіки обрано В. Івашка.
Володимир Івашко народився в Полтаві 1932 р. Закінчив Харківський гірничий інститут. 17 років працював на викладацькій роботі. З 1973 р. очолював відділ науки Харківського обкому Компартії України. Згодом став секретарем обкому з ідеологічних питань. Стрімкий злет політичної кар'єри В. Івашка розпочався 1986 р., коли його було обрано секретарем ЦК Компартії України.

Усунення В. Щербицького відбулося у ситуації, коли в керівництві зміцнювалося переконання, що без поступового демонтажу тоталітарної системи, «запрограмованої» на збереження старих виробничих відносин і політичних структур, «перебудова» приречена на провал. В КПРС, і особливо поза нею, посилювалось розуміння того, що лише за умов політичного плюралізму і багатопартійності можна створити реальну противагу закостенілим державним і компартійним структурам. У лютому 1990 р. після тривалої й напруженої політичної боротьби пленум ЦК КПРС на вимогу З'їзду народних депутатів нарешті погодився виключити з Конституції СРСР статтю 6, що закріплювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві. Отже, партія визнавала політичний плюралізм і багатопартійність як необхідну передумову нормального суспільного розвитку і власного оновлення. III з'їзд народних депутатів прийняв з цього питання відповідне рішення. Тепер не лише КПРС, а й інші політичні партії та громадські організації та масові рухи через своїх представників, обраних до рад народних депутатів, діставали можливість впливати на державні справи.
За умов, що склалися, втрата Компартією України монополії на владу через внутрішню слабкість лише прискорила її кризу — фактично припинився приплив у партію свіжих сил, зокрема молоді. Натомість, масовим явищем став добровільний вихід з її лав робітників, інтелігенції тощо. В 1990 р. про своє небажання перебувати в лавах партії офіційно заявило більш як 250 тис. чоловік, тимчасом як вступили до неї ледь більше 11 тис. першій половині 1991 р. зменшення чисельності Компартії прискорилось. Чимало комуністів поривало з партією без мового повідомлення про вихід. Вони просто не відвідуВ'аЛ партійні збори, не виконували жодних доручень, не сплачува ли партійних внесків.
Після вересневого пленуму ЦК КП України (1989) і увільнення від обов'язків першого секретаря В. Щербицького, ще до виключення з Конституції СРСР статті 6, прискорилося формування в республіці багатопартїйної системи. За короткий час з'явилися різні, а почасти й протилежні за своїми ідеологічними засадами і програмними цілями партії, організації та рухи: від таких, що мали на меті докорінне, радикальне перетворення економічних відносин, суспільного життя та вихід України зі складу Радянського Союзу, до орієнтованих на часткове оновлення або на повну консервацію існуючого стану суспільства.

Залежно від ставлення до суспільно-економічної системи наявні партії та організації поділялися на праві, центристські і ліві. Що ж стосується їхнього ставлення до іншого важливого питання — державного статусу України, то за ідам критерієм партії слід поділити на самостійницькі (обстоювали ідею повної самостійності України), конфедералістичні (виступали за державний суверенітет України і укладення воєнно-політичного союзу з державами, які виникнуть після розпаду СРСР), федералістичні (декларували прагнення бачити Україну у складі «оновленої» радянської федерації). Ця класифікація досить умовна, бо процес еволюції партій проходив швидкими темпами. Деякі з них припинили існування, так і не розпочавши діяльності. Окремі ж насправді стали впливовим чинником суспільного життя.
Першими, не чекаючи офіційного дозволу властей України, почали формуватися праві, націонал-радикальні партії. У жовтні 1989 р. у Львові відбувся установчий з'їзд Української національної партії (УНІІ). Своєю метою УНП проголосила «відновлення УНР, проголошеної Центральною радою в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах». Уряд УРСР партія не визнавала і вважала «УРСР не республікою, а колоніальною адміністрацією в Україні».

На подібних позиціях стояло також об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), утворене у квітні 1990 р. Очолив його відомий правозахисник Іван Кандиба. Членів ОУН-УПА об'єднання оголосило героями визвольної боротьби за волю і долю України, а Компартію України — злочинною організацією.
УНП і деякі інші партії та організації — всього майже 20 політичних формувань національно-радикального напряму — 1 липня 1990 р. утворили Українську міжпартійну асамблею
(УМА). Об'єднання проголосило своїм завданням створення иальтернативних державним структур: комітетів громадян і Національного конгресу як верховного органу влади, оголосила, що визнає повноваження тільки тих рад, що ^заявляють про свою готовність визнати над собою зверхність Національного конгресу».
Національно-радикальні партії в перші місяці своєї діяльності не мали помітного впливу на населення і були нечисленними. Значно більше прихильників було у центристських пар-тій, на правому фланзі яких перебувала Українська республіканська партія (УРП), утворена на базі Української гельсінської спілки у квітні 1990 р. На час з'їзду партія нараховувала 2300 членів — більше, ніж будь-яка з новоутворених. Очолив ц юрист Левко Лук'яненко. Осередки УРП існували в усіх областях України. За мету вона ставила завдання побудови «Української незалежної соборної держави». Комуністичну ідеологію і практику партія засудила як антигуманну.
Представники УРП мали сильні позиції в керівництві Руху, Один із засновників УРП, М. Горинь, на І з'їзді Народного руху України був обраний головою секретаріату цієї масової політичної організації.
Наприкінці березня 1990 р. ряд керівників Руху, в тому числі В. Яворівський, Д. Павличко, І. Драч, вийшли із КПРС і закликали до утворення Демократичної партії України. У грудні 1990 р. відбувся установчий з'їзд партії. Він закріпив її програмні положення: утворення суверенної Української республіки, роздержавлення власності, приватизація, рішучий перехід до ринкових відносин.
Як і інші центристські партії, ДемПУ виступила за державну незалежність України. Головою партії було обрано Ю. Бадзьо.
В умовах формування політичного плюралізму до активного громадського життя пробудилися й ті прошарки українського суспільства, які орієнтувалися на соціал-демократичні цінності. Наприкінці травня 1990 р. у Києві відбулися установчі збори відразу двох соціал-демократичних партій: Соціал-демократичної партії України (СДПУ) і Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДІІУ). Пізніше ОСДПУ була перейменована на Соціал-демократичну партію України (об'єднану) — СДПУ (о).
Термін «об'єднана» підкреслював, що партія прагне поєднати традиції як західноукраїнської, так і східноукраїнської соціал-демократії, що в основу її організаційної структури буде покладено федеративний принцип.
З початку свого існування СДПУ виступала за незалежність України. Об'єднані соціал-демократи відносини з іншими республіками тоді ще існуючого Радянського Союзу прагнули будувати на засадах конфедерації. Пізніше, як і всі інші національні партії, вони перейшли на позиції самостійництва.

Окреме місце у політичному житті України посіла створена в кінці вересня 1990 р. Партія зелених України (ПЗУ)- Організаторами ПЗУ виступили відомі в республіці народні депутати СРСР Ю. Щербак і Л. Сандуляк. Зелені ставили за мету створення «екологічного солідарного суспільства», в якому інтереси людини, кожної соціальної та професійної групи громадян і кожної нації «гармонійно поєднувалися б з вищими біосферними законами природи». ГІЗУ вважала, що «ні комуністична ідеологія, ні капіталізм не прийнятні для загалу». Необхідно щукати третій шлях, де замість протиставлення різних соціальних і національних угруповань пануватиме «принцип консолідації всього суспільства у справі захисту екологічних, політичних і духовних прав людини...».

Посилення руху за закриття Чорнобильської АЕС в другій половині 90-х років в Україні і країнах Європейського Співтовариства активізувало в цьому напрямку і рух зелених.
Партійно-політична диференціація суспільства негативно позначилася на становищі Компартії України. У 1990-1991 рр. її залишили сотні тисяч членів. Однак і після цього в її складі залишалося понад 3 млн чол. Але тієї монолітної єдності, яка була властива КП України раніше і яка підтримувалася жорстоким придушенням будь-якого інакодумства в партії і в суспільстві, наприкінці 80-х років уже не було.
У січні 1990 р. в КПРС з'явилася група реформаторів, що оформилася в Демократичну платформу. Головною метою вона оголосила перетворення КПРС на партію парламентського типу. На загальносоюзній конференції Демократичної платформи в КПРС, що відбулася в середині червня 1990 р., більшістю голосів було прийнято рішення: на XXVIII з'їзді КПРС поставити ряд вимог, головними з яких були відмова від монополії однієї ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, право на створення фракцій. У руслі цих вимог відбувалося утворення Демплатформи в Компартії України. Реформаторам вдалося провести своїх делегатів на XXVIII з'їзд Компартії України, де вони сформулювали свої вимоги: дозволити організаційне об'єднання за платформами, здійснити деполітизацію органів КДБ, МВС, військових і управлінських державних установ. Крім того, Демплатформа в КПУ виступила за реорганізацію КПРС, перетворення її в союз компартій республік.
Оскільки ці вимоги були відкинуті, координаційна рада Демплатформи вирішила вийти з КПУ і утворити нову партію. Установчий з'їзд цієї партії — вона одержала назву Партія демократичного відродження України (ІІДВУ) — відбувся в Києві 1-2 грудня 1990 р. У прийнятій на з'їзді Декларації ПДВУ характеризується як партія «ліводемократичної орієнтації». У питаннях національно-державного будівництва вона стояла на Конфедеративних позиціях. Частина членів Демплатформи залишилася в КПРС, не наважуючись на повний розрив з нею
сподіваючись демократизувати її зсередини.
На фоні активізації опозиційних тоталітарному радянському режиму в Україні політичних сил позиція переважної більшості комуністів була пасивною і очікувальною, частина з них перебувала в партії формально, фактично підтримуючи національно-визвольний рух.
На початок 1991 р. в Україні, окрім Комуністичної, нараховувалось 13 партій, куди входило близько ЗО тис. чоловік. І хоча діяльність переважної більшості з них мала епізодичний характер і була в 100 разів меншою від числа комуністів, вони не лише зуміли розхитати тоталітарну систему, а й відіграти першочергову роль у формуванні суспільної свідомості, ідеології, спрямованої на досягнення суверенітету України.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: