Тема 5.2. Фольклорні свята та обряди подолян

Обряд „ГОНИТИ ШУЛЯКА" виник іще тисячоліття назад, а затримався й існував іще в XIX стор. Спогади з раннього дитинства та розповідання стареньких бабусь, колишніх активних учасниць у цьому обряді, дали змогу відносно уявити й частково відтворити цей ритуал.

У лісових місцевостях, – північна Волинь, Полісся, Поділля, Чернігівщина, – цей обряд затримався довше й [420] прийняв інший зміст, ніж він мав у давнину. Це й природньо, бо в лісах спогаданих місцевостей водилось чимало шуляків-хижаків (яструбів). Ці хижі птиці налітали на села й винищували свійську птицю, зокрема курчат, каченят та курей.

Дуже важка була боротьба з цими хижаками. Стерегти курчат та курей – було для господині майже неможливо: бо вона на весні ввесь час була за працею.
А крім того, коли шуліка вхопить "куря", то це вважа лося тоді лихою ознакою для господині... А тому цілком природньо, коли людина шукала захисту від цієї напасти в надприродніх силах, і магічних діях.

Насправді в глибокій давнині цей обряд-ритуал мав інше, досить глибоке значення: відганяти від весі (села) "чорну птицю" – смерть, що її уявляли наші пращурі у ті давні часи в образі великої чорної хижої птиці (антропоморфізм)... "Смерть налітала з лісу, з повітря, зверху" і, коли не попадалась людина – хапала птицю... Люди вірили, що цей "птах" – смерть, перебуває в лісі та річкових зарослях-плавнях, в очеретах та болотах... Цей образ "чорного птаха" народ – у своїй уяві поєднав іще з двома птахами нічними: пугутькалом та совою. Взимку та й улітку цей птах кричав: "Пу-гууу! Пу-гуу!" Інколи в лісі верещав на всі лади... А коли смеркало, кричав: "Поховав... Поховав!"

У тих звуках шуліки, сови та пугутькала народ розумів недобрі ознаки... Але коли "той птах" пролітав над селом, то пролітав мовчки. Це ще більше лякало...

Уся птиця – і свійська, і дика – розуміла, що то "смерть", тому перестрашена ховалась мовчки, а інколи з переляку й кричала...

Обряд "ГОНИТИ ШУЛЯКА" відбувався у перший понеділок Петрівки, що припадало за нашим календарем на середину червня. Інші місцевості проводили цей обряд трохи раніш, – в останніх днях травня. А в загальному обряд "Шуляка" відбувався на початку літа. [421]

Отже, у перший петрівчаний понеділок, уранці, майже зі сходом сонця, починався цей обряд й кінчався, коли череда поверталася з поля.
Обід для сім'ї готувався напередодні увечорі, а чи дуже рано, до світанку. В самий день "Шуляка" готувалося лише для тварин (кабанців) та курей; звичайно, для малих дітей.

Подоївши корів та вигнавши "до череди", господиня скликали курей до хати, годували добірним зерном, потім зеленою гілкою-зеленосвятським клечанням, пізніше святою вербою, з певними заговорами-примівками, поклавши перед тим ніж чи сокиру на порозі, виганяла їх із хати. Далі порає господиня, також із заговорами, – інші тварини – кабанця та телята.

Після цього сім'я обідає. Господиня, як і всі жінки в той день, брала з собою достатньо їжі, розраховуючи й на інших учасниць свята; крім цього брала іще й пляшку (колись старого українського напою – меду, а пізніше якоїсь наливки чи оковитої), і виходила на „горбочок". Коли збиреться вся вулиця – йшли зо співами на "вигін".

Одягались жінки у цей день своєрідно, по-літньому: у сорочках, запасках чи плахтах, підперезані однією, а то й двома крайками; старші "заверчували" намітки на голови, а молодші – зав'язували хустки поверх очіпка. Через плечі накидали корсетки чи юпки (своєрідні жакети), а замість фартуха – причіплювали хустки (тоді самоткані), чи настінні рушники. Щодо їжі, то брали таку: пампушки, коржі, пироги, вареники, ковбасу, шинку, холодну печеню, холодець, сир із сметаною, яєчка – хто що мав подостатку.

Коли вже зібралось досить жінок, починали співати:
Ой, Шуляку – чорна птахо, до нас не літай.

Ой, Шуляку-Шулячисько, людей наших не лякай,
Ой, Шуляку – чорна птахо, курей наших не хапай...

Співаючи, підтанцьовували та махали хустками та рушниками в бік лісу. Потім сідали колом молоді жінки, а старенькі також колом, окремо, розстеляли свої хустки-рушники, розставляли їжу та питво; гуртом починали їсти, [422] але, головне, увесь час кружляла "чарочка", переходила з рук до рук, обходила коло. Приговорювали так:

..."Дай же, Боже, нам здоров'я, щоб нас "чорні птахи" не знали, щоб нам кури-гуси водились, а курчата лупились, – "Шуляки – Чорні Птахи" – губились..." (В розумінні: гинули б).

Але їжу не всю жінки розкладали, лише частину. За цією спільною їжею ввесь час проходили жарти, співи, примівки-приказки... Через деякий час чоловіки приносили сюди вбитих і прив'язаних на тичках шуляків та воронів, а коли попадались, то й сов чи пугутькалів, за що одержували "поштування" та по "келішку". Треба згадати, що в день "Шуляка" дозволялося всім полювати по всіх лісах, приватних, державних та громадських, але виключно лише на шуляків, пугутькалів та сов. (Пізніше заборонялося вбивати сов та пугутькалів, а дозволялося нищити лише шуляків). Звичайно, це полювання з вогнепальною зброєю належить до пізніших часів, а як саме переводилось в давнину, в період родового побуту – сказати трудно.

Далі жінки збирали "своє військо" та незачеплену їжу, піднімали високо шуляків на тичках, і рушало це гомінке шестя до лісу.

...Ой, Шуляку-розбишако, крильми не махай...
Ой, гай, гай!
Ой, Шуляку – Чорна птахо, людей не займай…
Ой, гай, гай!
Людей не займай!
Ой, Шуляку – злодіяко, курей не хапай...
Ой, гай, гай!
Курей не хапай!
А ми тебе заб'ємо
Ой, гай, гай!
Заб'ємо!
Тобі курей не дамо...
Ой, гай, гай!
Не дамо! [423]
Твої крила всічемо...
Ой, гай, гай!
Всічемо!

Веселі молодиці витанцьовують і приспівують усю дорогу, вимахуючи шуляками, хустками та рушниками в бік лісу. (Старенькі бабусі в ліс не ходили, а ввесь час сиділи "за чаркою" на вигоні, споживали спільну їжу, співали, жартували, а головне, згадували своє минуле та своїх померлих давно родичів).

Що це був символічний обряд, а може й свято – закляття та відвернення "Чорної Птиці" – смерти, підтверджують пісні стареньких бабусів, які нездужали вже йти до лісу й залишалися на вигоні. Вони й спогади мали відповідні й співи. Вони благали смерть не поспішати до них, але, коли вона, "Чорна Птиця-Шуляк" – неминуче хоче їх "вхопити"-взяти, то щоб заждала "час-годину", поки збиреться вся родина попрощатися:

…Смерте наша коханая,
Нам від Бога посланая!
Зажди, смерте, час-годину,
Покиль зберу всю родину...

Це лірницька апокрифічна пісня. Отже, вона могла виникнути в перших віках християнства на Русі, найпізніше ХV-ХVІ сторіччі. Але, цілком можливо, що основа цієї піснії взята з часів дохристиянських. Принаймні, в Ушицькому повіті, на Поділлі, співали в першому рядкові: "Смерте! наша коханая, нам із неба посланая"...

Цей похід надзвичайно голосний, шумний. Пізніше на чолі його йшли троїсті музики: цимбали, бубон та скрипка. Врешті цей веселий похід наближається до лісу:

...Ой, гай, гай!
Гай, гай, гай!
Ти, Яструбе, утікай! Ой, гай, гай!
Гай, гай, гай! [424]
До нас в село не літай!
Гай, гай!
Гай, гай, гай!

З великим шумом і гамором входила ця процесія в ліс. Зупинялася серед ліса на великій поляні. Тут усі розбігаються у всі кінці, ламають зелені гілки, обвивають себе, затикають за крайку, квітчають голови й беруть гілки в руки. Знову збираються посеред поляни, розглядаються на всі боки, чи де не літає шуляк...

Ой, лісу-лісочку,
Ой, гаю-гайочку!
Не плодь яструбочка, його занехай!
Ой, лісу-лісочку,
Ой, гаю-гайочку!
Ой, вітре-вітрочку,
Діток з гнізда поскидай,
Шуляченька занехай!
Ой, гаю-гайочку,
Ой, лісу-лісочку!
Шуляченька занехай!
Хай!
Ой, гай, гай, ой, гай, гай...

І знову декілька раз жінки розглядаються у всі сторони за шуляком, махають гілками та шуляками у всі боки, а вгледівши, неймовірно галасують:

Гай, гай!
Гай, гай, гай!
Птице чорна, смерте наша,
Ти нас не займай,
Май! Гай, гай, гай, гай, гай!
Птице-чорна, смерте наша,
Ти нас не займай
Обминай! [425]
Ти нас не займай –
Покидай!
Гай, гай, гай!
Обминай, не займай!
Гай, гай, гай!

Після цього розбігаються у всі сторони, подібно курчатам, і заклинають Шуляка-яструба, Чорну-птицю смерть...

Ой, яструбе-яструбоньку,
В село не літай, не літай,
Наших людей не займай, не займай...
Наших курей не хапай, не хапай...
А ми тебе паєм-злапаєм...
Гу-ку-гу!
Гу-ку-гу!
Почепимо на гаку!
Ку!
Чорна-Птице, геть! Геть!

Одноразово із співом провадяться ввесь час і відповідні рухи у всі сторони – "вбік шуляка". Після цього знову з галасом збігаються, ловлячи одна-одну, на середину поляни, встромляють тички з шуляками з трьох-чотирьох сторін, обтикають площу навколо зеленими гілками, стають великим, але щільним колом, навколо вже розкладеної їжі й питва й співають хвальних пісень лісові-гаєві:

...Ой, гаю, гаю,
Зелений розмаю...
...Ходить шум по діброві,
А шумиха по гаю...
Йшли дівчата шума заплітати...
А в нашого шума Зеленая шуба...
Ой, дівки-парубки,
Зеленая шуба...[426]

У час цих співів підходив досить гучно гурт мисливців із застреленими шуляками. Усі жінки зриваються з місць і біжать до мисливців видирати шуляків. Ті вдають, що не хотять віддавати. Довший час відбувається гра-боротьба, галаслива й жвава. Врешті, молодиці купують за "келішки" шуляків. Після цього жінки знову стають у коло, співають – заклинають шуляків та "Чорного-птаха", і разом роблять певні магічні рухи-дії.

Ой, Шуляку-розбишако, крилом не махай! (У цей час зупиняють усі рухи)
Ой, Шуляку – "Чорна птахо" – людей не чіпай!
Курей наших не хапай,
Бо ми курей не дамо, (рухи руками до себе).
Твої крила всічемо; (відрубують чи відрізують крила).
Твої дряпці обітнем, (обтинають кігті).
А головку відірвем (відривають чи відрізують голову).

Заклинають, замовляють, що знищать усього, а потім усе це кидають у вогонь, що на поляні розклали чоловіки. І знову сідають уже разом з чоловіками, їдять, "чарку пускають", жартують, співають магічних пісень.
Після цього починається, так зване, "поховання Шуляка-Чорного птаха" – смерти у лісі. Як саме цей ритуал проходив – трудно сказати. Я занотував лише окремі фрагменти на Гайсинщині (бувший повіт на Поділлі), в селі Кисілях, на Волині, та в с. Якушинцях, на Вінниччині. Ритуал цей, правдоподібно, проходив так:

Чоловіки розкладали на поляні вогонь, як про це вже була мова попереду, – на цьому вогні урочисто спалювали одного чи двох шуляків. А поблизу вогню всі гуртом копали "Чорному-птахові-шулякові" могилу-яму.
Біля "могили" розпластували убитого шуляка, зв'язували йому ноги й зав'язували голову. Три жінки – одна з горящою головешкою, друга – з водою, а третя з землею (грудка землі у руці); на Гайсинщині ставало чотири жінки – четверта з зеленою гілкою – ставали навколо шуляка [427] та його могили. Решта жінок стають колом навколо шуляка та його могили, як це звичайно буває при похоронах.

Співи під час цього ритуалу дуже близькі до співів під час поховання Ярили, Русалки чи Кострубонька. Лише і тут не вдають, що плачуть, а навпаки, веселяться:

...Чорний ворон – птах
у землі, у землі!
А ми, люди, при житті,
при житті!
Умер наш шуляк,
Умер наш чорний...
Його закопали...
Його поховали!
Тіштесь люди.
Пійте півні,
Кури радійте
Веселіться!

Далі засипають та притоптують всі "могилу чорного птаха", усі на тій могилі танцюють та скачуть.

По закінченні цього ритуалу-гри, рештки їжі залишають на галявині, – шумові-гаю, і весело з піснями, танцями, грами, обквічані зеленню, з гілками в руках, з музиками попереду, – повертається цей вибуялий похід у село зустрічати череду. Вогонь на галявині гасять під час гри, затоптуючи ногами. Це, певно, вважали, що затоптують у землю попіл "чорної птиці", яку спалили на цьому вогні. А разом це все – символізувало, що життя бере верх над "чорним птахом" – смертю. Можна думати, а дехто з етнографів схиляється до такої думки, що це є заворожіння людей та господарства – тварин, від наглої смерти, чи взагалі від смерти та очищення й освячення людей вогнем.

Цей обряд-ритуал цілком жіночий. Ані молодь, ані чоловіки, за винятком музиків та мислівців, – участи не беруть. З жінками бувають лише діти-стрибунці, 6-7 річні.

У кінці XIX сторіччя цей обряд-ритуал зійшов лише на спільну їжу й "круглий келішок" на царинах, майданах [428]та вигоні. У ліс уже не ходили й шуляків не носили й не полювали. Але пісні таки співали відповідні до останнього часу.

"Шуляка гонили" не по всій Україні (принаймі в XIX стор.), цей обряд у більшості забутий. Але в лісових місцевостях він відносно довше затримався. Хоч і не можу на себе взяти сміливости остаточно ствердити це.

Про цей обичай, як і про багато інших, дуже скупо згадується в етнографічній літературі. На жаль, і я повністю не зміг його подати, бо більшість "живих джерел", що мені оповідали – це глибокої старості люди, які у більшості, цілком уже неспроможні були поновити у своїй пам'яті минулих звичаїв. Тому й подаю скупі уривки з пісень та звичаїв. На еміграції, скільки я не питав, – не зміг знайти людину, яка пам'ятала б цей звичай. Більшість відповідей було, що "чули, але не можемо пригадати". Це й не дивно, бо глибокі старці, за малим винятком, на еміграцію не виїхали, а молодші – це люди здебільшого з інтелігентських кіл, що етнографією не цікавились та, здебільшого, не так близькі й зв'язки мали з селом.

З письмових джерел – це найцінніше – С. Венґржиновський – "Язическій обичай в Брацлавщине – "Гонити Шуляка", Кіевская Старина, т. 50, 1896 г. Є короткі спогади про обряд "Гонити Шуляка" і в 1 томі Української Літератури, М. Грушевського та в "Енциклопедії Українознавства", том 1-й, видання НТШ, Мюнхен-Нью-йорк, 1949 рік, стор. 236.

Зовні цей обряд здається нам дивовижним, малозрозумілим, дитячим, а навіть смішним. Насправді ж, аналізуючи ці синкретичні дії – пісні, гри, заклинання, погрожування та благання – ми бачимо тут виразний АНІМІСТИЧНИЙ світогляд, зокрема у справі заворожіння смерти – Шуляка від села. В останніх часах цей обряд був скерований вбік захисту селянського "дробу" від хижої птиці.

Але на Гайсинщині, крім "хижої птиці", таки виразно позначалось, що це й заворожіння смерти.

Отже, в обичаї "Гонити Шуляка" поєднано чимало цікавих моментів з анімістичних вірувань та магічних дій [429] наших пращурів. Тут і заворожіння смерти – "Чорної птиці – шуляка чи ворона", тут і методи охорони дрібної птиці від лісових хижаків; тут і свято лісу; тут і пошана і та спогади покійників – добрих духів.

На Літинщині (повіт на Поділлі) виразно співали на "Шуляка":

...Дід-Ладо, Дід-Ладо,
Ворона гони – Гай!
Дід-Ладо, Дід-Ладо,
Весь, зело охорони!
Гай, гай... і т.д.

Цікавим і нерозв'язаним питанням є: чому це такий важливий ритуал, як заворожіння та відвернення смерти – є лише ритуалом жіночим, а не обичаєм загальним? Другим питанням: чому у такий важливий день брали з собою дітей? Багато незрозумілого й у піснях та діях. Ясно, що обряд поданий вже як далеко пізніший варіянт. Тут і мова наверствована та змінена; тут і послідовність досить оригінальна...

Не підлягає сумніву, що саме влітку бували серед населення різні епідемічні хвороби, яким сприяло і тепло, і мухи, й повітря. Тому не дивно, що саме на початку літа цей ритуал і відбувався.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: