Зародження дисидентського руху

У період «хрущовської відлиги» зароджується дисидентство (лат. dissidens - незгодний, інакомислячий) - опозиційний до панівного радянського режиму рух, учасники якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини (українські дисиденти ще й за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність).

Причинами появи руху були:

· згортання процесу десталінізації радянського суспільства;

· монопольна влада партійно-радянської номенклатури;

· утиски національно-культурного й духовного життя,

· політика русифікації;

· недотримання конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань;

· прорахунки в галузі соціально-економічної політики;

· вплив національно-визвольної боротьби 1940-1950-х років у Західній Україні та антикомуністичних виступів у країнах Східної Європи.

Українське дисидентство мало такі риси:

· мирні, ненасильницькі форми боротьби;

· чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання, комітети);

· поширення по всій території УРСР;

· включення у свої лави представників різних верств суспільства, різних національностей (інтелігенція, студенти, робітники).

Течії:

· Національно-визвольна;

· правозахисна;

· релігійна;

· за демократичний соціалізм

Форми боротьби дисидентів:

· відкриті протести;

· інтелектуальний опір (написання й поширення через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких викривалися вади радянського суспільства);

· звернення на адресу керівників СРСР, «відкриті листи» до ООН;

· створення в Україні дисидентських організацій.

В історії українського дисидентського руху поділяють два етапи:

1) друга половина 1950 — середина 1960-х років - протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, національної символіки.

2) середина 1960-х — 1970-ті роки - поширення легальних форм боротьби.

Протягом другої половини 1950 — середини 1960-х рр. в УРСР дисидентські організації основний акцент робили на розв’язанні національної проблеми, розширенні суверенних прав УРСР, створенні сприятливих умов для національно-культурного розвитку республіки, забезпеченні розвитку української мови та культури:

1) Об’єднана партія визволення України (1955 р., Івано-Франківська обл.); «Союз борців за звільнення України» (середина 1950-х роках, у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956—1961 рр., поширював свій вплив серед населення Львівської обл.) - ідеологічну основу організацій складав інтегральний націоналізм;

2) Український революційний центр (1953 р., Львів) - у програмному документі організації («Маніфест Українського революційного центру») визначалися 33 «принципи свободи»: запровадження демократичної системи, суверенітету України, установлення державних кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації і діяльності різних політичних партій;

3) «Реалістичний робітничий гурток демократів» (1956 р., Донбас, на чолі з Євгеном Доніченком) — члени гуртка ставили за мету боротьбу з радянським ладом, але не виношували ідеї створення незалежної Української держави.

4) Українська робітничо-селянська спілка (1959 —1961 рр., у Львівській обл. на чолі з Л. Лук’яненком, І. Кандибою) - стояла на засадах націонал-комунізму, її програма передбачала:

· ненасильницький, конституційний вихід України зі складу СРСР;

· створення самостійної Української держави з радянським політичним ладом та соціалістичним устроєм економіки;

· входження суверенної України до співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.

Головними акціями дисидентів протягом середини 1950-х - початку 1960-х були:

1) конференція в Київському університеті з питань культури української мови, що перетворилась у масову антирусифікаторську акцію;

2) виступ інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т.Г. Шевченка;

3) 1955 р. - «Відкритий лист» до ООН українських політв’язнів мордовських концтаборів, у якому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації українства.

У відповідь на діяльність дисидентських організацій влада розгорнула репресії:

травень 1961 р. - закритий судовий процес у Львові над членами Української робітничо-селянської спілки («справа юристів»): чекісти інкримінували

членам УРСР не статтю 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»), а статтю 56 («зрада Батьківщини»). Л. Лук’яненко був засуджений спочатку до вищої міри покарання, пізніше вирок було замінено 15-річним ув’язненням (73 дні провів у камері смертників, очікуючи виконання вироку), 10 — 15 років ув’язнення отримали інші члени організації;

· 1961 р. - у Донецьку засуджено групу громадян на чолі із журналістом

Г. Гайовим;

· 1962 р. - у Запоріжжі за створення в Мелітополі підпільної організації, що ставила за мету демократизацію режиму, засудили групу із шести молодих робітників (В. Савченко, В. Чернишов, В. Ринковенко, Ю. Покрасенко та

· восени 1962 р. — у Львові засудили до семи років ув’язнення членів Українського національного комітету.

Відповіддю на арешти дисидентів та своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала стаття Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), адресована П. Шелесту (секретар ЦК КПУ), у якій розкритиковано політику ігнорування прав українського народу, засуджено національну політику КПРС-КПУ, звинувачено партійно-державне керівництво СРСР у відході на практиці від декларованих принципів національної політики.

Розвиток української культури в 1956-1964 рр.

Загальна характеристика духовного життя в Україні

· Активні, але не завжди вдалі освітні реформи.

· Русифікація.

· Поява плеяди творчої молоді, що вилилося в рух шістдесятництва.

· Пробудження громадської активності й початок національного відродження.

· Певне розширення можливостей для культурної та наукової діяльності.

· Адміністративне утвердження атеїзму

Освіта

Література

Мистецтво

20 травня 1961 р. за високоідейні й високохудожні твори та роботи в галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії запроваджено Республіканську премію імені Т.Г. Шевченка.

Антицерковна політика УРСР

Основні напрямки

· Посилення атеїстичної пропаганди засобами масової інформації

· Створення атеїстичних музеїв і планетаріїв.

· Відкриття кафедр наукового атеїзму у вузах

· Законодавче обмеження відкриття нових церков і молитовних будинків

· Спрощення процедури закриття храмів.

· Зростання податків на релігійні громади

На початку 50-х років усі греко-католицькі приходи були ліквідовані, а їхні хра ми й монастирі передані РПЦ. Сталінський режим бажав винищити греко-католицьку церкву, яка була найбільш стійким чинником національної самобутності західноукраїнського населення. З осені 1955 р. в західні області почали повертатися із заслання репресовані священики. Населення стало вимагати відновлен ня легальної діяльності греко-католицької церкви. Першою стривожилася РПЦ. На нараді єпископів західних областей у Києві, що

відбулася в січні 1957 р., патріарху Алексію було запропоновано «ліквідувати уніатську спадщину» за допомогою властей. Влада пішла назустріч РПЦ.

Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР заявила, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови. КДБ оточив пильною увагою тих, хто

контактував з пастирем греко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим. Митрополит давно відбув строк ув’язнення, але його тримали на поселенні в Красноярському краї.

Персоналії

Олексій Кириченко

Радянський партійний і державний діяч, генерал-майор, учасник Великої Вітчизняної війни, став першим українцем, який очолив Компартію України, перший секретар ЦК КП(б)У 1953—1957 рр.

Алла Горська

Українська художниця, представник покоління «шістдесятників», діяч правозахисного руху, співзасновниця Клубу творчої молоді в Києві, учасниця щорічних Шевченківських свят, автор творів «Автопортрет з сином», «Біля річки», «Портрет В.Симоненка» тощо.

Іван Дзюба

Літературознавець, громадський і політичний діяч. Участь у русі за незалежність України він розпочав ще у 1950-і роки. За гострі публіцистичні публікації й відкриті виступи на захист української інтелігенції, самвидавські матеріали, безпрецедентну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) у 1972 р. був заарештований, у 2001 р. отримав звання Герой України.

Ліна Костенко

Українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Перші книги «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) були новим словом в українській поезії. На початку 1960-х рр. Ліна Костенко брала участь у літературних вечорах Клубу творчої молоді. 1965 р. підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого».

Левко Лук’яненко

Український політичний і громадський діяч, адвокат, правозахисник, один із засновників Української робітничо-селянської спілки (1958 р.) й Української Гельсінської групи (1976 р.), засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду» до страти, згодом заміненої ув’язненням, автор книги «Сповідь у камері смертників», автор Акту про незалежність України від 24 серпня 1991 р., балотувався на посаду Президента України, бувнародним депутатом незалежної України кількох скликань, Герой України

Євген Сверстюк

Видатний сучасний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, один з його інтелектуальних лідерів. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза», «На мамине свято».

Іван Світличний

Український політичний і громадський діяч, поет, літературний критик, правозахисник, неодноразово засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду» до ув’язнення, автор збірки поезій «Серце для куль і для рим», лауреат літературної премії ім. В. Стуса, Державної премії ім. Т. Шевченка (посмертно).

Bасиль Симоненко

Український поет, прозаїк, журналіст, представник покоління «шістдесятників», «лицар українського відродження», автор збірок поезій «Тиша і грім», «Земне тяжіння», лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (посмертно).

Тема 29 Україна у період загострення кризи радянської системи

Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні (середина 1960 - початок 1980-х рр.). Кадрові зміни в політичному керівництві УРСР.

Причини і наслідки застійних явищ

· Колективна диктатура керівних діячів партії (до рівня членів ЦК КПРС, які звинуватили М. Хрущова у волюнтаризмі й відправили його на пенсію) не врятувала партію, державу та суспільство від волюнтаризму невеликої купки людей на вершині влади.

· Дотримання певних домовленостей і показового демократизму на вершині влади спричинило небачений раніше різновид диктатури – геронтократію.

· Спроби досягти воєнно-стратегічного паритету з країнами НАТО завели Кремль у глухий кут й зумовили зростання залежності радянської наддержави від цих країн.

· Політика «розрядки» й Гельсінські угоди створили нову ситуацію в Україні і сприяли трансформації дисидентського руху в рух правозахисників, який міг розраховувати на підтримку Заходу.

· Зростання в Україні за відсутності масового терору прагнення до незалежнення від волюнтаризму кремлівських керівників, що охопило, насамперед, частину партноменклатури та творчої інтелігенції. Це спричинило на початку 70-х рр. нову к ампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».

· Прагнення утримати країни РЕВ в економічній залежності від Кремля вимагало постійного збільшення поставок їм на пільгових умовах устаткування, металу, енергоносіїв і сировини. Це деформувало українську економіку, з мушену поставляти в ці країни свою продукцію без будьякої матеріальної компенсації в межах окремо взятої союзної республіки. Такий напрямок економічних взаємовідносин у межах РЕВ зумовив двократне зниження питомої ваги України в загальносоюзних капіталовкладеннях. Їх відтоді спрямовували здебільшого на Сибір і на Далекий Схід. Водночас Україна виявилася регіоном, де розпочалося прискорене будівництво АЕС з метою передачі електроенергії в сусідні країни РЕВ.

· Щоб зробити електроенергію максимально дешевою, був обраний варіант будівництва АЕС з найменшими питомими капіталовкладеннями на одну кіловат-годину. У кінцевому підсумку це призвело до Чорнобильської катастрофи.

· Провал економічної реформи другої половини 60-х рр. надав кризі радянського комунізму всеохопного характеру. Під поверхнею «застійного часу» вирували процеси виняткової напруги, які повинні були закінчитися економічним коллапсом і політичною катастрофою.

· На зміну двом хвилям українізації (20 – 30-х рр. І на переламі 60–70-х рр.) в Україну прийшла в 1972 р. хвиля русифікації. Вона мала довготермінові наслідки.

· Політика русифікації збіглася з об’єктивним процесом урбанізації. Обидва процеси в умовах здебільшого неукраїнського (ще з 19 ст.) характеру міст України взаємодіяли між собою.

· Колгоспний лад мав певну перспективу, коли міську третину України годували дві третини сільського населення. Коли ці пропорції стали протилежними, продовольча проблема різко загострилася, оскільки колгоспний лад не мав можливостей розвиватися за рахунок зростання продуктивності праці.

Загальна характеристика суспільно-політичного життя

Результат

• Неосталінізм — часткова реанімація сталінської адміністративно-командної системи: відмова від критики культу особи Й. Сталіна, висока оцінка його діяльності в соціаліс­тичному будівництві, відтворення образу мудрого вождя у фільмах і художній літературі.

• Засилля корупції, хабарництва, існування «подвійної моралі»

Період 1964-1985 рр. отримав назву «застій», оскільки характеризувався наростаючою політичною та економічною кризою

Основні напрямки політичного розвитку УРСР

У період загострення кризи радянської системи республіканське компартійне керівництво очолювали почергово два керівники, які обстоювали різні моделі розвитку УРСР: П. Шелест (1963-1972) («харківський політичний клан») - автономізаційну, В. Щербицький (1972-1989) («дніпропетровський політичний клан») - централістську, тобто орієнтовану на Московський (союзний) центр.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України став П. Шелест. Він був крутої вдачі, переконаним і послідовним прибічником компартійної диктатури, яка тримала республіку в залізних обіймах, проте не знаходив підстав для виправдання курсу на приховану русифікацію України, який здійснювався центром з повоєнних часів.

Шелест відіграв провідну роль в усуненні від влади свого патрона Хрущова, і тому поводив себе у відносинах з Брежнєвим досить незалежно. Він негайно скористався підвищенням свого посадового статусу (з листопада 1964 р. став членом президії ЦК КПРС), щоб подолати втрати, заподіяні національній освіті реформами Хрущова. Викладання соціогуманітарних дисциплін у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах знову почали переводити на укранську мову. Розширилася кількість укаїнських передач на республіканському радіо і

телебаченні. Діловодство в установах почали переводити на українську мову.

Л. Брежнєв не вступав у відкритий конфлікт з Шелестом, але готував йому заміну. Ще в 1948 р. він висунув у партійний апарат 30-річного фронтовика В. Щербицького. Незважаючи на відчайдушний опір Шелеста, Брежнєв наполіг на призначенні Щербицького у жовтні 1965 р. головою Ради мiністрів УРСР.

Розв’язка настала у квітні 1971 р. на XXIV з’їзді КПРС. Щербицький, як і Шелест, був обраний тоді членом політбюро ЦК. Стало ясно, що хтось із них двох незабаром буде зайвим. Дійсно, у березні 1972 р. П. Шелеста піддали критиці на політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму».

Однак він був звільнений від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ у зв’язку

з призначенням на іншу відповідальну посаду – заступника голови Ради міністрів СРСР. Тільки через рік його без зайвого галасу вивели зі складу політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію.

Першим секретарем ЦК КПУ у травні 1972 р. став В. Щербицький.

Позбавлення П. Шелеста статусу члена політбюро ЦК КПРС зробило його від критим для критики. За дорученням М. Суслова в АН УРСР була підготовлена погромна рецензія на його книгу «Україно наша радянська», в якій автора винувачували в націоналізмі. Журнал «Комуніст України» опублікував її без підписів як редакційну статтю.

Політика П. Шелеста (1963-1972 рр.)

· Прибічник розширення прав УРСР у внутрішній та зовнішній економічній політиці.

· Підтримка поміркованої українізації (переведен­ня вищої школи на українську мову викладання, спроба українізувати управлінський апарат).

· Учасник усунення М. Хрущова від влади.

· Засуджував політику десталінізації.

· Боротьба з дисидентством.

· Підтримка збройної інтервенції військ Варшав­ського Договору в Чехословаччину (1968 р.).

· У 1972 р. П. Шелеста звільнено з посади першого секретаря ЦК КПУ під приводом переведення на іншу роботу

1972 р. - зміна політичного керівництва УРСР. В.Щербицький;

Політика В. Щербицького (1972-1989 рр.)

· Прибічник жорсткої централізації.

· Орієнтація економіки України на загальносоюзний господарський комплекс.

· Посилення русифікації.

· Усунення від влади прибічників П. Шелеста.

· Підбір кадрів за принципом особистої відданос­ті: В. Маланчук — секретар ЦК КПУ з ідеології, О. Ляшко — Голова Ради Міністрів УРСР

· Боротьба з дисидентським рухом

Конституція УРСР 1978 р.

20 квітня 1978 р. — прийняття нової Конституції УРСР, розробленої на основі Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р.

· УРСР — суверенна держава в добровільному Союзі Радянських Соціалістичних Республік

· Керівною силою радянського суспільства та ядром його політичної системи є КПРС (Ст. 6 Конститу­ції УРСР)

· УРСР має право вільного виходу із СРСР

· В УРСР побудовано розвинуте соціалістичне суспільство з потужними продуктивними силами, неухиль­но підвищуються добробут і культура народу

· Влада в УРСР належить народу, який здійснює її через ради народних депутатів різних рівнів

· Економіка УРСР є складовою частиною єдиного народно-господарчого комплексу СРСР

· Гарантія прав (на працю, житло, безкоштовну освіту, медицину тощо) і свобод (слова, зборів, віро­сповідання та ін.) громадян

Конституція 1978 р. закріплювала підлегле становище УРСР, чимало її статей мали декларативний харак­тер і не відповідали реаліям життя

Стан економіки СРСР засвідчив, що завдання комуністичного будівництва, передбачені новою Програмою КПРС до 1980 р., виконати неможливо. Тому, аби подолати ідеологічну кризу, обґрунтувати нереалізованість комуністичних гасел, радянсько-партійне керівництво висунуло тезу спочатку про «розвинений соціалізм» (епоха Л. Брежнєва), а потім «удосконалення розвинутого соціалізму» (епоха Ю. Андропова) як перехідний етап до комуністичного суспільства, віддаленого майбутнього, заповітної мрії людства.

Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр.

1965 р. - реформи в сільському господарстві та промисловості («косигінська реформа»)

Екологічні проблемп України

Розвиток сільського господарства

Позитивні тенденції

· Механізація сільськогоспо­дарського виробництва (посівні та збиральні машини, автодоїлки тощо).

· Завершення електрифікації колгоспів та радгоспів, змен­шення тарифів на електро­енергію для виробничих по­треб села.

· Послаблення тиску на підсоб­ні господарства, які забезпе­чували третину загального обсягу м'ясного виробництва, чверть молока, майже 40 % картоплі

Негативні тенденції

· Розростання апарату управління, жорстка централізація.

· Нераціональне використання капіталовкладень.

· Недостатність і низька якість сільськогосподарської техніки; нестача міндобрив, захисних хімічних засобів тощо.

· Повільне впровадження наукових розробок.

· Нераціональне використання земель:

· — непродумана меліорація;

· — передання найкращих чорноземів під забудову, шляхи, водосхо­вища.

· Недбала переробка та зберігання врожаю; щорічна втрата третини ово­чів і фруктів, 10 % зерна.

Загалом низькі матеріальні стимули сільськогосподарської праці. 1982 р. — прийняття Продовольчої програми із забезпечення СРСР основними видами продовольства до 1990 р.; програма провалилася

Тенденції розвитку соціальної сфери.

Розвиток соціальної сфери

Позитивні тенденції

· Підвищення життєвого рівня населення Укра­їни.

· Збільшення мінімальної та середньомісячної зарплатні, пенсій, стипендій, введення пен­сій колгоспникам.

· Покращення забезпечення побутовою техні­кою.

· Збільшення майже в 5 разів загальної суми виплат та пільг за рахунок громадських фон­дів.

· Введення в експлуатацію значної кількості житла, шкіл, будинків культури.

· Низькі ціни на житло та комунальні послу­ги.

· Безкоштовні медицина та освіта.

· Призначення грошової допомоги малозабез­печеним сім'ям із неповнолітніми дітьми.

· Безоплатне користування підручниками в се­редній школі.

· Поліпшення транспортного обслуговування населення (дешевий проїзд, нові марпірути, відкриття метрополітену в Харкові тощо

Негативні тенденції

· Уповільнення темпів зростання добробуту, відставання за якістю життя від сусідніх європейських країн.

· Товарний дефіцит, спекуляція.

· Недостатні розміри пенсій та соціальних виплат.

· Низька якість житла, великі черги на його отримання, розподіл квартир за відсутності громадського контролю,

· Великий розрив у соціальному забезпеченні села та міс­та.

· Залишкове фінансування соціальної сфери.

· Недостатній розвиток соціальної сфери села, від'їзд мо­лоді в міста; збільшення кількості неперспективних, «вимираючих» сіл.

· Низька якість рівня охорони здоров'я: у 1970 р. на неї виділялося 12,3 % бюджету, у 1985 р. — 9 %, природ­ний приріст населення знизився в 2,2 раза.

· Прихована інфляція.

· Зростання розриву між життєвим рівнем звичайних гро­мадян та «номенклатури». Уповільнення темпів зростання прибутків населення

Номенклатура

Номенклатура — панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролювала всі сфери життя суспільства

Привілеї но­менклатури

• Власна закрита система постачання продовольства й промтоварів.

• Зарплата — у 2-3 рази вища за робітничу.

• Закриті санаторії, поліклініки, лікарні, пансіонати тощо.

• Покращене житло, спеціальна прислуга.

Гарантія навчання й престижної роботи для дітей

Етносоціальні процеси в Україні

• Зменшення темпів приросту населення удвічі.

У Радянському Союзі переписи насе лен ня проводилися раз на десять років. За 30 років (1959–1989) населення України збільшилося на 9,6 млн і дійшло на початку 1989 р. до 52 млн чоловік. Порівняння дина міки населення між переписами засвідчило стійку тенденцію до зниження народжуваності і зростання смертно-

сті. Приріст населення у 1959–1970 рр. Дорівнював 5,3 млн людей, у 1970–1979 рр. – 2,2, а в 1979–1989 рр. – 1,9 млн осіб.

Погіршення показників народжуваності здебільшого залежало від економічної незабезпеченості людей. У другій половині 80-х років Україна опинилася перед загрозою депопуляції.

• Депопуляція: переважання смертності над народжуваністю.

• Скорочення тривалості життя.

• Міграція робочої сили, особливо на новобудови Сибіру й Далекого Сходу, в Урбанізація.

• Від'їзд євреїв до Ізраїлю.

• Скорочення чисельності сільських мешканців.

Держава більше не могла розглядати селян як робочу силу, на все життя прикріплену до колгоспів. Се ля нам почали видавати паспорти, івони могли переїжджати в міста, якщо цього бажали. Внаслідок цього урбанізація просувалася вперед стрімкими темпами.

За 1960–1985 рр. міське населення України зросло з 20 до 33 млн, а сільське ско ротилося з 23 до 17 млн осіб. Села за лишала здебільшого молодь.

Внаслідок цього вікова структура сільського населення погіршилася. Чисельність працюючих у громадському господарстві колгоспів зменшилася з понад 6 до 4 млн осіб.

· Зростання чисельності росіян, особливо в Криму й великих містах

ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ.

Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців зросла з 78 руб. у 1960 р. до 155 у 1980 р. Підвищення мінімальної зарплати за штучного обмеження високих заробітків призводило до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років у деяких галузях інженери заробляли менше робітників. Престиж інженерної праці різко впав.

Оплата праці в колгоспах за 1965–1985 рр. Зросла майже втричі (до 134 руб.), а в радгоспах – більше, ніж удвічі (до 163 руб.). Розрив в оплаті праці між селом і містом практично зник. Однак держава як господарюючий суб’єкт однаково погано платила як робітникам, так і селянам.

Час від часу держава змушена була випускати в обіг не забезпечені товарною ма сою гроші. За 1971–1985 рр. грошова маса збільшилася утричі, а виробництво товарів народного споживання – удвічі.

У економіці з фіксованими цінами інфляція виявлялась у вигляді дефіциту. Довгі черги за дефіцитними товарами стали характерною рисою побуту 70–80-х років Найбільш дефіцитними були продовольчі товари. Якщо в 1960 р. сільські жителі становили половину населення України, то в 1985 р. – тільки третину. Продуктивність праці за цей період майже не зросла. Тому сільська третина не могла нагодувати дві міські третини населення. Держава змушена була різко посилити імпорт продовольства, витрачаючи на його закупки валюту, виручену від продажу енергоносіїв.

За 1965–1985 рр. в Україні було споруджено 7305 тис. нових квартир. 33 млн лю дей поліпшили свої житлові умови. Однак житлова проблема й далі існувала. Темпи урбанізації виявилися надто високими, щоб ліквідувати її повністю. Якість безплатно одержуваного житла була вкрай низькою, а квартири – невеликими за площею.

За кількістю медичного персоналу і лiкарняних ліжок у розрахунку на душу на селення республіки Радянського Союзу займали перші місця у світі. Однак медицину фінансували за «залишковим» принципом. На підготовку лікаря витрачалося вдесятеро менше коштів, ніж у країнах Заходу. Радянські дипломи там не визнавали. Технічна оснащеність лікарень була незадо вільною. Працівники компартійно-радянського апарату лікувалися у спеціальних лікарнях.

Опозиційний рух.

Опозиційний рух другої половини 60-х - першої половини 80-х років.

Особли­вості

· Рух здобуває більше прибічників, в основному в середовищі інтелігенції.

· Встановлено зв'язок із громадськими та правозахисними організаціями Європи й США.

· Рух не мав цілісної загальної програми

Протягом другої половини 1960-х і на початку 1970-х років відбувалося наростання руху дисидентів.

Причинами його розгортання стали:

грубе порушення прав і свобод людини в СРСР, інтервенція радянських військ до Чехо-Словаччини (1968),

посилення ідеологічного контролю над духовним життям суспільства, реабілітація сталінізму,

консолідація міжнародної громадськості та створення міжнародних правозахисник організацій.

В опозиційному русі другої половини 1960-х - 1970-х років виокремилося декілька течій:

Національно-визвольна (В. Мороз, Л. Лук’яненко та ін.) — виступали за відновлення незалежності України, за вільний розвиток української мови й культури;

Правозахисна (М. Руденко, П. Григоренко, В. Чорновіл, С. Хмара) - вимагали до-тримання в СРСР основних прав і свобод людини, демократизації радянського суспільства;

Релігійна (Й. Тереля, В. Романюк, Г. Вінс, І. Гель) — вимагали свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій;

Ліберальна - виступали за створення вільного суспільства зі змішаною економікою;

Марксистська - виступали за соціалізм із «людським обличчям».

Основними методами боротьби дисидентів за досягнення своїх цілей були:

Масові заходи:

-відкритий виступ правозахисників І. Дзюби, В. Стуса і В. Чорновола у вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С. Параджанова «Тіні забутих предків» із різкою критикою арештів інтелігенції); - - демонстрація кримських татар, організована в 1968 р. генералом П. Григоренком;

-щорічні зібрання національно свідомої молоді 22 травня з приводу вшанування пам’яті Т. Шевченка, коли читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо);

Листи-протести до керівних органів УРСР та СРСР, під якими підписувалися пред-ставники української інтелігенції;

Самвидав - рукописна політична публіцистика. Нелегально видаються й поширюються публіцистичні праці дисидентів, які засуджують радян­ський режим:

«Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму» В. Чорновола - збірка документів та біографічних відомостей про жертв репресій 1965-1966 рр.;

«Собор у риштованні» - блискуче літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що порушувались у романі «Собор»;

запальні антисталіністські статті В. Мороза «Репортаж із заповідника ім. Берія» і «Серед снігів»,

— «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюби (1965 р.);

— «Мойсей», «Хроніка опору», «Серед снігів», «Репортаж із заповідникаім. Берії» В. Мороза (1970 р.);

1970-1972 рр. — самвидавничий журнал «Український вісник»редагував В. Чорновіл) тощо);

Створення правозахисних організацій: у листопаді у 1976 р. група правозахисників об’єдналася в Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську групу (УГГ).

Організацію очолив письменник Микола Руденко, серед її членів (загалом 36) були: Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та інші.

Культура і духовне життя. Русифікація

Розвиток української культури в 1960-1980 рр.

Розвиток освіти

Позитивні тенденції

• Впровадження у вузах нових дисциплін: кібернетики, суспільствознавства, гене­тики тощо.

• 1976 р. — завершення переходу до обов'язкової загальної середньої освіти.

• Ухвалення Верховною Радою «Основних напрямів реформ загальноосвітньої і професійної шоли»

— навчання дітей із 6 років;

— перетворення 8-річних шкіл на 9-річні, середніх — на 11-річні;

— зростання ролі трудового виховання.

• Збільшення кількості навчальних профтехосвітніх закладів.

• Створення на основі педінститутів Донецького, Сімферопольського та Запорізько­го університетів.

• Збільшення кількості студентів майже удвічі.

• Зміцнення матеріально-технічної бази вузів (будівництво нових навчальних корусів, гуртожитків, спортивних комплексів тощо)

Негативні тенденції

Посилення ідеоло­гізації навчання.

Зменшення кіль­кості шкіл з укра­їнською мовою на­вчання.

Невисока якість під­готовки спеціалістів (особливо на заочних і вечірніх відділен­нях).

Знецінення знань через корупцію ви­щої школи

Розвиток науки

Загальна характе­ристика

• Провідна наукова установа — АН УРСР на чолі з Б. Патоном.

• Ізоляція вчених від світової наукової спільноти як складова державної політики у сфері науки.

• Незацікавленість учених у впровадженні їхніх винаходів через відсутність реальних автор­ських прав

Обмежене фінансування республіканських наукових установ порівняно із загальносоюзними.

• Пріоритет галузей, які працювали на воєнно-промисловий комплекс

Розвиток літератури й мистецтва

Тема 30 Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України

Зміни в державному апараті СРСР на початку 80-х років

«Перебудова» в СРСР

Чинники, що зумовили процес перебудови:

У міжнародній сфері:

– реальна загроза відставання від країн Заходу;

– загострення міжблокового протистояння, гонка озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі;

– участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат.

У політичній сфері:

– підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади, що зумовлювало відчудження народу від владних структур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;

– ігнорування принципу розподілу влад, що призвело до невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад;

– узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;

– максимальне обмеження самостійності, одержавлення громадських організацій, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства;

– обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об’єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної свідомості;

– зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль.

У соціально-економічній сфері:

–падіння основних економічних показників, що призвело до прогресуючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров’я тощо);

– розростання бюрократичного апарату;

– деформування структури розміщення продуктивних сил, що ускладнювало економічне управління, погіршувало екологічну ситуацію, загострювало протиріччя між регіонами;

– зрівнялівка в оплаті праці;

– поглиблення кризи організації праці, яке мало наслідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;

– фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зумовлювало низький рівень продуктивності праці, погіршення якості та конкурентоспроможності продукції на світових ринках;

– загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на природу;

– спрощений підхід до вирішення національного питання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;

– ускладнення демографічної ситуації, що знаходило свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили.

У духовній сфері:

– встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;

– блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;

– посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість.

Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники:

– міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;

– прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М.Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;

– накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування;

– дисидентський рух, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перспективі могла стати гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;

– наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ.

Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом).

Перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

У лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Основні етапи «перебудови»

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: