Загальна характеристика суперечок. Види суперечок.

ВСТУП

Говорячи сьогодні про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію і давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль та місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з’ясувати головні правила їх проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.

Якщо історія, філософія та мистецтво в Стародавній Греції мали одну покровительку - музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди (від eridzo –сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку “конструктивну”, спрямовану на досягнення істини, від суперечки “конфліктної”, метою якої є не з’ясування істини, а боротьба з противником і перемога в цій боротьбі (агоне, звідси й українське слово “агонія” –боротьба зі смерттю).

Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору: суперечку заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а суперечку заради перемоги, агональний спір – еристичною суперечкою.

Загальна характеристика суперечок. Види суперечок.

Суперечка –це процес обміну протилежними думками.

Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок, або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору та намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає і самого спору, а є якась інша форма комунікації. Так, наприклад, проповідь, молитва, лекція, доповідь не є суперечками. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які нейтрально або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.

Отже, суперечка – це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.

Обов'язковими учасниками суперечки є

• пропонент;
• опонент;
• аудиторія.

Пропонент —це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі по собі, вони повинні бути кимось сформульовані та поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або репрезентовати колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент — другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія —третій, колективний суб'єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу обговорюваного питання. Вона є головним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Розрізняють декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути

• дискусією;
• полемікою;
• диспутом;
• дебатами.

Дискусія — це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Дискусію можна також кваліфікувати як своєрідний спосіб пізнання. Вона дозволяє краще зрозуміти те, що не є достатньо чітким і зрозумілим. Навіть якщо учасники дискусії не приходять до спільного висновку, все ж таки взаєморозуміння між протилежними сторонами посилюється. Безпосередня мета дискусії –це досягення консенсусу між учасниками суперечки щодо обговорюваної проблеми. У зв’язку з цим застосування некоректних прийомів, спрямованих на обдурювання співрозмовника, в такій суперечці заборонене. У протилежному випадку дискусія може припинитися і виникне конфліктна ситуація.

Унікальним прикладом такого виду суперечки є дискусія, яка відбулася між двома видатними фізиками Н. Бором та А. Ейнштейном. Ця дискусія тривала впродовж декількох десятиліть. Вони сперечалися і усно, і письмово, і на відстані, і при зустрічі. Іноді суперечка була по-академічному строгою, а іноді була схожою на вибух.

Причина дискусії полягала в обговоренні проблематики квантової механіки, із створенням якої значно змінилися погляди фізиків на оточуючий світ. Дискусія викликала значний інтерес серед науковців: за нею уважно слідкували, в ній приймали участь найвидатніші вчені –соратники Бора та Ейнштейна. Відомий голландський фізик Пауль Еренфест був “секундантом” суперечки. Він допомогав організовувати зустрічі між сперечальниками, вів їхнє листування, стимулював до активних дій.

У цій дискусії не було переможців. Ніхто нікого не переконав. Кожний з учасників залишився на своїй позиції. Ейнштейн помер раніше Бора на сім років. Проте Бор до останього продовжував мисленнєво сперечатися зі своїм опонентом. Саме про це свідчить одна цікава подробиця його життя. Останній малюнок, зроблений Бором на дошці в кабінеті за день до смерті, відтворював ейштейнівський “ящик з фотоном”, розмірковувати з приводу якого Бор, мабуть, ще продовжував.

Хоча до спільної думки два найвидатніших фізики нашого століття так і не дійшли, проте їхня дискусія була напрочуд плодовитою. Вона не зводилася до фіксування різних точок зору. Вчені спільно намагалися знайти істину, тому метою їхньої дискусії було не знищення, а, навпаки, збагачення один одного. В результаті уточнювалися їхні позиції, виправлялися неправильні визначення, будувалися нові аргументації. Вчені не були ворогами, вони з великою повагою ставилися один до одного, про що свідчать численні факти. Так, в одному з листів Ейнштейн, звертаючись до свого опонента, пише: “ Дорогий, якщо не сказати любий, Боре! ” У приватній бесіді в Москві Бор говорив: “ Ейнштейн був не тільки геній, але й прекрасною і дуже доброю людиною. Його посмішка ще й зараз перед моїма очима”.

Полеміка —це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Із цього визначення випливає суттєва різниця між полемікою, з одного боку, та дискусією —з іншого. Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно отримати перемогу над супротивником, відстояти і захистити власну позицію. Прийоми, які застосовують в полеміці мають бути коректними, проте на практиці сперечальники часто застосовують також некоректні прийоми.

Диспут та дебати як види суперечки в літературі часто розглядають як схожі поняття.

Відмітні ознаки диспуту такі:

• Диспут - це завжди публічна суперечка.
• Предметом диспуту як публічного спору є наукове або суспільно важливе питання.
• Організаційні форми диспуту можуть бути різноманітними: обговорення дисертації, публічний захист тез тощо.
• На відміну від дискусії диспут не тільки з’ясовує підстави, але й виявляє позиції сперечальників. Часто останнє в диспуті стає головним.

Дебати - це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Мета дебатів –визначення ставлення учасників обговорення до спільних для всіх тез виступу.

Крім наведеної вище класифікації суперечок існують також інші. Так, залежно від мети розрізняють такі види суперечок:

• суперечку заради істини;
• суперечку заради переконання;
• суперечку заради перемоги;
• суперечку заради суперечки.

Суперечка заради істини, або діалектична суперечка у чистому вигляді зустрічається рідко. (Тут слово “ діалектична ” застосовується в своєму первісному значенні. Діалектикою в Стародавній Греції називали мистецтво досягнення істини в процесі бесіди). У такій суперечці дуже старанно підбирають та аналізують доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюють позиції та точки зору протилежних сторін, тобто ведуть спільне дослідження істини. Такий спір можливий лише між компетентними, обізнаними з цією проблемою людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Девізом такої суперечки можна назвати вислів: “ Платон мені друг, але істина дорожча ”. Її учасники, як правило, глибоко поважають один одного, взаємно спонукають до уточнення формулювань та визначень, проявляють толерантність, намагаються прояснити точку зору співрозмовника, погоджуються з положеннями супротивника, які здаються правильними. Образно учасників суперечки заради істини можна уявити як двох людей, що розпилюють однією пилкою стовбур дерева. Як підкреслював відомий філософ та логік Сергій Поварнін, цей вид суперечки “дає, крім безперечної користі, істинну насолоду та задоволення і є насправді “розумовим бенкетом”. Поварнин С.И. Спор. О теории и практике спора. –С.Пб., 1996. –С.29.

Цікаву характеристику саме цього виду спору дає відомий польський філософ і логік Тадеуш Котарбінський (1886-1981), який називає суперечки заради істини “предметними дискусіями”. Він пише: “Хто хоче з’ясувати істину, той не менш старанно шукає її і в переконаннях, і в припущеннях супротивника, хоча останні спочатку і не погоджуються з його власними поглядами. Щоб витягти її також звідти, він намагається допомогти супротивнику знайти для його думки слова, які б найбільш точніше виражали б її. Він намагається, як говорять, зрозуміти супротивника краще, ніж той сам себе розуміє. Замість того, щоб використовувати кожний слабкий пункт аргументації супротивника для розвінчування та знищення тієї справи, яку віш відстоює, учасник предметної дискусіє докладає зусиль до того, щоб витягти із міркувань супротивника все те цінне, що допоможе виявленню істини. І в цьому немає протиріччя. Це немов би певний розподіл праці: “Ти будеш намагатися відстоювати свою гіпотезу, а я свою, і подивимося, що з цього вийде. Я буду намагатися спростувати твої твердження, а ти –мої. Давай у нашому дослідженні спростовувати все, бо тільки таким способом можна виявити те, що спростуванню не піддається. Те, що при цьому встоїть, і буде спільно знайденою істиною. Нехай же вона і буде єдиним переможцем у цій суперечці”. Котарбинский Т. Избранные произведения. - М., 1973. –С.482.

Метою діалектичної суперечки є передусім досягнення істини. Істина, як правило, пов’язана з певними описами, тому суперечка про неї –це суперечка про відповідність опису, який наводить сперечальник, реальному станові речей. У зв’язку з цим суперечку заради істини можна ще також назвати суперечкою про описи. Говорити про перемогу в подібних спорах немає сенсу: коли в результаті суперечки відкривається істина, то вона стає надбанням обох сторін. Дискусія між Н. Бором та А. Енштейном, описана вище, як раз і репрезентує подібний вид спору.

Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а переконання іншої людини. Тут важливо зазначити два моменти: людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить в те, що є предметом переконання, або тому, що “так треба” з огляду на певні обставини, хоча сама насправді не поділяє думки, які відстоює (наприклад: офіційні проповідники різних вчень, сект, агітатори, торгівельні представники різноманітних фірм тощо). Прийоми, які застосовують у подібних суперечках можуть бути як коректними, так і некоректними, головне - переконати співрозмовника у слушності своєї думки.

Одним з мотивів переконання може бути переконання людини у мудрості співрозмовника. Якщо для цього застосовують різноманітні хитрощі, то така суперечка називається софістичною. Звичайно у такому випадку може йтися лише про позірну, а не справжню мудрість. Як приклад такого спору наведемо діалог, який відбувається між давньогрецьким софістом і звичайною людиною.

• Скажи, - звертається софіст до молодого любителя суперечок, - може одна й та сама річ мати якусь властивість і не мати її?
• Очевидно, ні.
• Подивимося. Мед солодкий?
• Так.
• І жовтий також?
• Так, мед солодкий і жовтий одночасно. Але жовтий –це солодкий, чи ні?
• Звичайно, ні. Жовтий –це жовтий, а не солодкий.
• Отже, жовтий –це не солодкий?
• Звичайно.
• Про мед ти сказав, що він солодкий і жовтий, а потім погодився, що жовтий не означає солодкий, і тому наче сказав, що мед є і солодким, і несолодким одночасно. А спочатку ти твердо сказав, що жодна річ не може мати і не мати якусь властивість.

Метою суперечки буває не тільки дослідження істини чи переконання, а й перемога. Мотиви проведення такого спору можуть бути різноманітними. Один вважає, що обстоює справедливість, інший —захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як має бути, четвертому потрібно самоутвердження тощо. Головне завдання, що стоїть перед суперечниками в цьому випадку, полягає в тому, щоб “взяти гору” над супротивником за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Така суперечка називається ще еристичною суперечкою. Іноді можна зустріти також назву “парламетська суперечка”.

Характерною ознакою еристичної суперечки є те, що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власних оцінок і критику протилежних. У зв’язку з цим метою такої суперечки завжди є перемога, а не досягнення істини. Причому перемогу тут витлумачують як ствердження якоїсь системи цінностей (оцінок або норм) і відповідно до цього - прийняття конкретного напряму майбутньої діяльності. До речі, суперечка заради істини також може перетворитися на суперечку заради цінностей, якщо вона буде орієнтуватися не на істину, а на перемогу однієї з сторін.

Слід зазначити, що у процесах реальної комунікації суперечка заради перемоги зустрічається значно частіше, ніж суперечка заради істини. Остання, як правило, має місце в науковій діяльності, але й там не рідко переростає в суперечку про цінності.

Досить часто зустрічається і такий вид спору, як суперечка заради суперечки. Це свого роду “мистецтво заради мистецтва”, своєрідний “спорт”. Для людей, які ведуть подібний спір, однаково, про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них —перебувати в стані сперечання. “Такий “спортсмен”, —пише Сергій Поварнін, —не розбирає часто, заради чого потрібно сперечатися, а заради чого не потрібно. Радий сперечатися за все і з будь-ким, і чим парадоксальніша, чим важча відстоювана думка, тим вона іноді для нього стає ще привабливішою. Для деяких взагалі не існує парадокса, який вони не взялися б захищати, якщо ви сказали:”ні”… Сьогодні такий спортсмен доводить, що А є Б, і так гарячкує, немов би це - саме свята святих його душі. Завтра він буде доводити, що А є не Б, а В, і так саме гарячкуватиме”. Поварнин С.И. Спор. О теории и практике спора. –С.Пб., 1996. –С.34-35..

Суперечки також можна розрізняти за кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань. За цією ознакою виділяють три види спорів:

• суперечка-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір);
• суперечка-діалог (сперечаються дві особи);
• суперечка-полілог (спір ведеться кількома особами).

У свою чергу, суперечка-полілог може бути

• масовою (усі присутні беруть участь в спорі);
• груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників).

І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки поділяють на

• усні;
• письмові.

Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування сперечальників. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: їх проводять на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.

Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки триваліші за часом, порівняно з усними.

Висновок
З усього вище сказаного випливає, сто суперечка - це мистецтво. Людина, яка вступає в Суперечка, повинен володіти ним. Володіння цим мистецтвом є важливим аспектом нашої ділової життя.
Людина, яка вступає в суперечку повинен завжди діяти, грунтуючись на логіці і мисленні, а не на почуттях та емоціях.
Сперечається на час повинен стати «своєю ж точкою зору», він повинен на час забути про оточуючих і вести суперечку, стати її частиною. У суперечці головне зберігати самовладання і не переходити за рамки загальноприйнятих канонів закону
Ще треба запам'ятати, що в суперечці не завжди перемагає той, хто правий, а перемагає той, у кого більше прав, а взагалі найкраще не вступати в суперечку і кращим засобом для цього є компроміс.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: