Основні підходи до періодизації процесу розвитку людського суспільства.

За сучасними уявленнями вчених найдавніші люди з’явилися приблизно 2,5 млн. років тому, їх прабатьківщиною була Африка. Їм дали видову назву „люди вмілі”. З плином часу ці люди трансформувалися у ”людей прямоходячих” (архантропів), ареали розвитку яких знаходилися в межах екваторіального і тропічного поясів Африки й Азії. Звідси розпочалося розселення людини у Старому світі. 700 – 600 тис. років тому архантропи почали змінюватись іншими давніми людьми – палеоантропами.

Проіснувавши декілька сотень тисяч років, палеоантропи стали безпосередніми попередниками неоантропів, тобто „людей розумних”, до роду яких належать і сучасні люди. Поява неоантропів відбулася приблизно 40 – 30 тис. років тому. Приблизно тоді перші люди переселились в Австралію і Америку (за іншими даними в Америку люди вперше прийшли 12 – 15 тис. років тому), поступово заселивши їх території.

Періодизацію процесу розвитку людства здійснюють представники різних наук. В основу археологічної періодизації покладено матеріали, з яких люди виготовляли засоби праці. Виділяють три „віки”: кам’яний (найбільш тривалий – від 2,5 млн. років тому до 3 тис. років до н. е.) бронзовий і залізний, що триває досі. Два останніх періоди розпочиналися в різних районах Землі не одночасно: бронзовий – у ІV – ІІ тисячоліттях до н. е., залізний – із середини ІІ – початку І тисячоліття до н. е. Кожен з названих періодів має внутрішню періодизацію. Наприклад, кам’яний вік поділяють на палеоліт (давній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) і неоліт (новий кам’яний вік).

Історична періодизація передбачає поділ процесу людського розвитку насамперед на два періоди – первісний і період існування складно організованих суспільств. Перший період людської історії співпадає з археологічним кам’яним віком, тривав сотні тисяч років. Саме тоді людина стала людиною у повному розумінні слова, виникла його культура. Первісні общини людей були відносно невеликими і просто організованими, з примітивними побутом і економікою, родинними зв’язками.

Період існування складно організованих суспільств триває відносно недовго. Його початок характеризувався появою організованої виробничої діяльності людей, наслідком якої стали зміни характеру взаємовідносин людей у суспільстві, становлення державності, ускладнення соціальної структури, прискорення процесу утворення етнічних спільнот тощо. З появою перших державних утворень людства

(у ІV тисячолітті до н. е.) розпочався процес формування політичної карти світу.

Водночас традиційна історична періодизація передбачає виділення трьох (чотирьох) історичних епох: давніх віків, середніх віків, нового часу, а в ньому також новітнього часу. Давні віки (або стародавній світ) охоплюють всю первісну історію людства і перші складно організовані суспільства на етапі існування рабовласницьких держав. Початком епохи середніх віків (середньовіччя) зазвичай вважають V ст., коли перестала існувати рабовласницька Західна Римська імперія (падіння Риму в 476 р.). Щодо початку нового часу існує декілька думок. Одні вчені називають рубіж ХV і ХVІ століть, коли розпочалися Великі географічні відкриття і започаткувалися у Європі Відродження та Реформація, інші – середину ХVІІ ст., коли відбулася Англійська буржуазна революція (1640–1648 рр.). Новітнім часом називають здебільшого період розвитку людства від початку Першої світової війни.

Як приклад географічної періодизації всесвітньо-історичного процесу можна назвати періодизацію Льва Мечникова, наведену у роботі „Цивілізація і великі історичні ріки” (Женева, 1889). В її основу покладено масштаби освоєння людством географічного середовища і використання водного простору для міжнародних зносин. Л. Мечников виділив три періоди, а в кожному з них – по дві епохи: 1) річковий період (давні віки), що включає а) епоху ізольованих народів (до ХVІІ ст. до н. е.) і б) епоху початкових міжнародних зносин і зближень народів (до 800 р. до н. е.); 2) середземноморський період (середні віки), який поділяється на а) епоху власне Середземного моря і б) морську епоху (дальшого освоєння середземних чи внутрішніх морів – Балтійського, Чорного); 3) океанічний період (новий час), який творять: а)атлантична епоха (від відкриття Америки до „золотої лихоманки” в Каліфорнії і на Алясці) та б) всесвітня епоха.

Останнім часом широкого поширення набуває економічна періодизація світової історії, згідно з якою виділяють три стадії розвитку людського суспільства – доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну. Доіндустріальна стадія – найтриваліша, охоплює господарський розвиток людства до початку промислового перевороту. Спочатку базувалася на привласнювальній економіці (мисливство, збиральництво, рибальство), а після т. зв. неолітичної революції (оволодіння людиною культурами тваринництва і землеробства, що відбулося 8–7 тис. років до н. е. у народів Стародавнього Сходу і 6–3 тис. років у народів Європи) – на постпривласнювальній чи аграрній економіці. Основою останньої було сільське господарство, а провідним елементом господарського механізму – земля. Індустріальна стадія розвитку започатковується промисловою революцією (розпочалася у Західній Європі в останній третині ХVІІІ ст.), характеризується економікою постаграрного (індустріального) типу. Основою такої економіки стає спочатку легка, а пізніше важка промисловість, а провідним елементом господарського механізму – капітал. У ході науково-технічної революції (середина ХХ ст.) виникає постіндустріальна економіка, центр тяжіння в якій переноситься на сферу послуг, а головним чинником розвитку стає інформація, нагромадження знань.

3. Політична карта світу від стародавніх часів до Великих географічних відкриттів (до кінця ХV ст.).

Найдавніші держави утворилися в окремих землеробських осередках біля великих рік (Східне Середземномор’я, Месопотамія, Індія, Китай). Поступово простір державного життя народів розширюється. У пізньорабовласницький час сформувалася вже суцільна смуга держав у субтропіках Старого Світу (від Атлантичного до Тихого океанів), а в середньовіччі активне державотворення перекинулося також у помірну Європу.

Характерними рисами політичної карти світу середніх віків були: а) роз’єднаність світового простору, яка проявлялась на різних рівнях, — між Старим Світом і невідомими для його мешканців Америкою, Австралією та Центральною і Південною Африкою; між окремими регіонами Старого Світу; між окремими культурами в межах одного регіону; між окремими осередками в межах однієї культури; б) крайня роздробленість у зв’язку з повним пануванням натурального господарства і низьким рівнем поділу праці, нестабільність внаслідок майже безперервних війн. У той же час наприкінці даної епохи сформувалися централізовані держави в Європі — Франція, Англія, Іспанія та ін., в Азії — Індія, Китай, Персія, Туреччина та ін.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: