ТЕАТР СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

Театр займав помітне місце у повсякденному побуті середньовічної людини, так що серед фігур середньовічних мешканців є не тільки лицарі, купці, ченці, селяни, а й фігура актора - забавника та блазня. Середньовічний актор був невід'ємною частиною суспільства; він розважав і на подвір'ї замка лицаря, і на міській площі, і навіть, у стінах монастиря. Без актора не відбувалося жодної важливої події чи то ярмарок, чи свято, чи то коронація, чи то приїзд іноземних гостей.Одне з головних місць у театральному мистецтві середньовіччя належить літургійній та напівлітургійній драмі,світській драмі,міраклям,містеріям,мораліте, фарсам.

Літургійна і напівлітургійна драма.

Однією з форм театрального мистецтва раннього середньовіччя стала церковна драма. Вже в IX столітті театралізується меса, виробляється ритуал читання в особах епізодів з легенд про життя Христа, про його поховання і воскресіння. З цих діалогів народжується рання літургійна драма. Існувало два цикли такої драми - різдвяний, який розповідає про народження Христа, та пасхальний, який передає історію його воскресіння.З часом літургійна драма ускладнюється, урізноманітнюються костюми "акторів", створюються "режисерські інструкції" з точною вказівкою тексту і рухів. Всім цим займалися самі священики.Не бажаючи відмовитися від послуг театру, церковні власті виводять літургійну драму з-під зведень храмів на паперті. Народжується напівлітургійна драма (середина XII в.). І тут церковний театр, формально знаходячись у володінні духівництва, підпав під вплив міського натовпу.

Піклувавшись про успіх, церковники стали підбирати більш житейські сюжети, і
матеріалом для напівлітургійної драми стають біблейські сюжети, схильні
побутовому тлумаченню. Біблійні легенди піддаються з часом поетичній обробці.
Вводяться також і технічні новинки: остаточно встановлюється принцип
симультанноі декорації, коли одночасно показується декілька місць дії; збільшується
число трюків.Проте, не дивлячись на все це, церковна драма продовжувала зберігати тісний зв'язок з церквою. Драма ставилася на паперті, на церковні засоби, її репертуар складався духовними особами.

Світська драматургія.

Перші паростки нового реалістичного напряму зв'язуються з ім'ям трувера (трубодура) Адама де Ла-Аль (близько 1238-1287) з французького міста Арраса. Де Ла-Аль був пристрасно зосереджений поезією, музикою і театром. Він жив в Парижі і в Італії (при дворі Карла Анжуйського) і здобув досить широку популярність як поет, музикант, драматург.В творчості Адама де Ла-Аль народно-поетичний початок поєднувався з сатиричним. В його творах були зачатки майбутнього театру Відродження. Сатиричний початок народних видовищ драматургії Адама де Ла-Аль знайшло своє продовження у фарсах, героями яких були то ярмарковий закликальник, то лікарь-шарлатан, то цинічний поводир сліпця. Проте жанр фарсу досяг свого розквіту пізніше, в XV столітті. В XIII же столітті комедійний струмінь заглушався театром міракля, тобто тим, що мав своєю темою життєві події, але які були звернені до релігії.

Міракль.

Сама назва міракль походить від латинського слова "чудо". І дійсно, всі конфлікти, деколи дуже гостро відображали життєві суперечності, в цьому жанрі дозволялися завдяки вмішуванні божественних сил святого Миколи, діви Марії і т.д. З часом ці п'єси, зберігаючи релігійну моралізацію, все гостріше показували свавілля феодалів, силу темних пристрастей, що володіли знатними і багатими людьми. В першому з відомих нам міраклей - "Гра про святого Миколу" (1200)-в центрі уваги було чудо, зроблене святим для позбавлення християнина, що потрапив в язичницький полон, і історія в нього лише відгомоном хрестових походів. Більш пізній "Міракль про Роберта-диявола" давав вже загальну картину кривавого століття Сторічної війни (1337-1453) і страшний портрет безсердечного феодала. XIV століття повне воєн, народних хвилювань і нелюдяних розправ, - пояснює розвиток такого суперечливого жанру як міракль.З однієї сторони, селянські маси бралися за сокири, повставали, з другої підчинялись важкому життю. Звідси і елементи критики, і релігійне відчуття в міраклях.Більшість міраклей будувалася саме на побутовому матеріалів - з життя міста, з життя монастиря або середньовічного замка.

Містерія

Час розквіту містериального театру - ХУ-ХУІ століття, час бурхливого розквіту міст і загострення соціальних суперечностей. Місто вже в значній мірі подолавши феодальну залежність, але ще не під­пало під владу абсолютного монарха. Містерія і з'явилася виразом розквіту середньовічного міста, його культури. Вона виросла з так званих "мімічних містерій" - міських процесій на честь релігійних свят, на честь урочистих виїздів королів. З цих святкувань поступово складалася площадкова містерия, яка використовувала ранній досвід середньовічного театру.

Представлення містерій організовувалися не церквою, а міськими цехами і муніципалітетами. Авторами виступали діячі нового типу: вчені - богослови, юристи, лікарі. Недивлячись на те, що керувала постановками вища буржуазія міста, містерії були масовими площадковим самодіяльним мистецтвом. В уявленнях брали участь сотні чоловік.Містеріальная драматургія розділяється на три цикли: "вєтхозаветний", який має своїм змістом цикли біблійних сюжетів; "новозаветній",який розповідає історію народження і воскресіння Христа, і "апостольский", в якому сюжети п'єс були запозичені з "Життя святих" і частково з міраклей про святих.

Яскравим прикладом ранньої містерії може служити величезна (50 тисяч віршів, 242 діючі особи) "Містерія Вєтхого завіту", що містила 38 окремі епізоди. Ії головними героями були Бог, ангели Люцифер, Адам і Єва. В містерії показувалося створення світу, востання Люцифера проти Бога, біблійні чудеса.

Виконавцем містерії був міський люд. Окремі епізоди величезного театрального уявлення виконувалися представниками різних міських цехів. При цьому містерія давала можливість кожній професії проявити себе якомога повніше.

Мораліте

Реформаційний рух розвернувся в Європі в XVI в. Він носив антифеодальний характер і прийняв форму боротьби з ідеологічною опорою феодалізму католицькою церквою.

Рух реформації затверджує принцип "особистого спілкування з Богом", принцип особистої чесноти. В руках заможного бюргерства мораль стає зброєю боротьби і проти феодалів, і проти неімущих міських мас. Прагнення додати святість буржуазному світогляду народжує театр моралите.Він зростає з містерій, в яких повчальна дидактика полягала в релігійній формі і часто втрачала значення через сусідство побутових комічних сцен. Мораліте звільнило моралізацію як від релігійних сюжетів, так і від побутових відволікань та, відокремившись, знайшло стильову єдність і велику дидактичну спрямованість. Проте при цьому була загублена дієвість постановки і життєві риси персонажів.

Основною ознакою мораліте була алегорія. В п'єсах діють алегоричні персонажі, кожний з яких втілює якусь людську ваду або чесноту. Ці персонажі позбавлені індивідуальних характерів, і навіть реальні речі в їх руках перетворюються в символи. Зіткнення героїв будувалися відповідноборотьбі двох початків: добра і зла, духу і тіла.

Розумні люди йдуть по дорозі чесноти, нерозумні ж стають жертвами порока - цю основну дидактичну думку затверджували на різні лади усе мораліте.

Авторами деяких мораліте були ранні гуманісти, професори середньовічних шкіл. В Нідерландах твором і постановкою мораліте займалися патріоти,які борлись проти іспанського засилля. їх п'єси були повні сучасних політичних натяків, за що автори і актори нерідко переслідувалися.

В своєму розвитку мораліте частково звільнялося від сувороі аскетичної моралі, під дією нових суспільних сил в ньому виявлялося деяке прагнення до реалізму. Суперечності жанру були ознакою зближення з життям. В інших моралите вже можна було зустріти мотиви соціальної критики.

Історичне значення алегоричного жанру було в тому, що він вніс в середньовічну драматургію чіткість, поставив перед театром задачу побудови типового образу. Але, будучи у владі догматичної моралі, цей жанр не зміг породити нічого значного.

Фарс

Площадковий фарс виділяється в самостійний,.театральний жанр з другої половини XV століття. Проте він до цього пройшов довгий шлях прихованого розвитку. Сама назва походить від латинского Ішіа ("начиняю"). І дійсно, улаштовувачі містерій суцільно і поряд писали: "Тут вставити фарс".

. В XV ст. блазенські суспільства розповсюджуються по всій Європі. В Парижі були чотири великі організації і регулярно влаштовувалися огляди-паради їх фарсових уявлень. В цих парадах висміювалися виступи єпископів, сперечання суддів, в'їзди королів в місто. У відповідь на це світські і духовні власті переслідували фарсерів, виганяли їх з міста, кидали у в'язниці.

Фарс повернений всім своїм змістом і художнім ладом до дійсності. Він висміює солдат-мародерів, монахов-торговців індульгенціями, чванливих дворян, купців. Гостро підмічені і змальовані риси характерів несуть сатирично загострений життєвий матеріал. Головними принципами акторського мистецтва для фарсерів були характерність, доведенная до пародійної карикатури, і динамізм, виражаючий активність і життєрадісність самих виконавців.

Сценічною задачею фарсерів було відтворення визначених типів: ловкого міського молодчика, хвалькуватого солдата, хитрого слуги і т.п.

Фарс зробив великий вплив на подальший розвиток театру Западної Європи. В Італії з фарсу народилася комедія „Дель Арте"; в Іспанії - творчість "батька іспанського театру" Лопе де Руеда; а в Англії по типу фарсу писав свої інтерлюдії Джон Гейвуд, в Німеччині - Ганс Сакс; у Франції фарсові традиції живили мистецтво геніального Мольера. Саме фарс став ланкою між старим і новим театром.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: