Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Людина в античній культурі. Еллінська традиція являє нам феномен вільного громадянина, який є самостійним приватним власником і разом с такими самими економічно незалежними власниками




 

Еллінська традиція являє нам феномен вільного громадянина, який є самостійним приватним власником і разом с такими самими економічно незалежними власниками утворює громадянське суспільство, підпорядковуючи собі державні інститути.

Давній грек уявляв соціальні відносини як горизонтальні, тобто в принципі рівноцінних людей, а не як вертикальні, що йдуть з висоти влади до підлеглих їй людей.

Процес великої колонізації грецькими спільнотами Малою Азії та Балканського півострова формував еллінське суспільство як політичний союз рівноправних воїнів; грецькі поліси вели постійні жорстокі війни. Це піднесло на рівень ідеалу людину дії.

Історія людини розглядалась як історія подвигів, діянь (міфи про Геракла). Полісна людина була воїном і громадським діячем. Кожен громадянин не лише мав право, а й повинен був брати участь у вирішенні державних справ. За законами Солона, під час міжусобиць кожен мав обрати одну з ворогуючих сторін, інакше його позбавляли громадянських прав.

Еллін віддавав свої сили й життя державі не від усвідомлення обов’язку, а тому, що розумів себе діяльною персоною історії, яка ретельно впливала на оточення. Позбавлене сумнівів почуття єдності особистого й спільного – ось основа полісного існування. Отже, приватне життя індивіда розчинялось у громадському житті.

Героїзм став тим, що надавало сенсу людському буттю. Еллін жив у світі тотального всевладдя долі. Однак для нього було важливим подолати її. Герой знищує в собі рабське, тоді як раб приймає це і зживається з цим.

Герой і раб утворюють полюси античного світу, в якому героїчне стало вищим містом буття, що вимагало від людини набувати божественного за допомогою власних людських ресурсів.

Смерть у бою вважалася гідним закінченням життя, особливо порівняно з спокійною смертю в ліжку: смерть – доля спільна для всіх, геройство – тільки для обраних. Героїзм вимагав активності, дієвості, конкретних вчинків.

Антична трагедія моделювала ситуацію зіткнення героя і долі. В цій ситуації герой утверджував свій героїзм, а доля – своє всевладдя. Тема воїнів, героїв стала головною в давньогрецькій літературі („Іліада” та „Одіссея” Гомера, „Прикутий Прометей” і „Орестея” Есхіла).

Важливим образом античної культури став образ стрункого, оголеного юнака, атлета („Дорифор” Поліклета, „Дискобол” Мірона). В ньому передано сутнісні риси довершеної людини, її універсальні якості, втілено космічний устрій і гармонію індивідуального існування по той бік недосконалості.

Обличчя імперсональне, внутрішній світ позбавлений конкретних психологічних рис: у цьому прочитувалася і підпорядкованість долі, фатуму, і полісне світовідчуття, яке знищувало розуміння особистісного, не дозволяло протиставляти його цілому. Отже, скульптура гранично тілесна. Відображення духовної динаміки можливе лише настільки, наскільки її може бути передано пластикою тіла. Душа являє себе через тіло.

У пізньокласичній та елліністичній культурі втрачається громадянській пафос, але відкривається емоційність людини, дія поступається місцем роздумам і почуттям, з’являється інтерес до людського обличчя („Пізнай себе” Сократа, трагедії Еврипіда, комедії Арістофана, скульптура „Менада” Скопаса, „Гермес з Діонісом” Праксиля, „Лаокоон”, Пергамський олтар, портретні роботи Лісіппа).

Таким чином, героїчна концепція краси класичної еллінської традиції зазнає краху.

Для римської людини покликанням було займатися справами побудови людського суспільства, яке здійснювалося передовсім у побудові держави. Римська держава століттями була метою і сенсом існування громадян.

Свій героїзм громадянин зробив засобом служіння державі. Героїзм набув рис громадянськості.

У Римі, де держава в усьому нехтувала правами особистості почалося відчуження, відокремлення індивіда. Набуло цінності приватне життя людини з її прихильністю до свого дому, професії. Філософія осмислила можливість різних поведінкових моделей: стоїцизм, епікуреїзм. Тема зрадливої долі, несталості й мінливості життя людини стало провідною в римській літературній традиції („Метаморфози” Овідія).

Сформувалася портретна традиція. Зародження портрета пов’язане з давнім заупокійним культом предків, який передбачав зняття маски з померлого. Римський портрет наслідував гостру, часом жорстоку подібність обличчя.

Стиль римського портрета еволюціонував відповідно до зміни моралі й ідеалів. Ідеалом республіканського устрою була мудра і вольова людина-громадянин, перейнята духом республіканських форумів.

Отже, у портретах імператорського Риму утверджено героя, сповненого надзвичайної енергії, егоцентризму, владолюбства, що породжені жорстокою боротьбою за владу (портрети Каракалли, Нерона).

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных