ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 3 страница

Державні інвестиції доцільно спрямувати в ті галузі та сфери, які є неефективними для приватного бізнесу. Передусім це стосується виробничої та соціальної інфраструктури, фундаментальної науки, екології, ресурсозбереження. Це сприятиме прогресивним структурно-технологічним перетворенням, вирішенню завдань соціального характеру, і в тому числі стримуванню безробіття, а також стимулюванню приватних інвестицій.

Надзвичайно важливо відновити роль заощаджень населення в інвестиційному процесі. Сьогодні практично відсутній механізм трансформації особистих заощаджень у інвестиції. Переважна їх більшість конвертується в іноземну валюту і лише незначна частина, яка не має практичного значення, надходить у вигляді депозитів до банківсько-інвестиційної системи.

Необхідно стимулювати залучення іноземних інвестицій, особливо в реальний сектор економіки, у тому числі в експортно-зорієнтовані галузі та імпортозамінні виробництва. Важливо, щоб ці інвестиції спрямовувались на реалізацію конкретних проектів модернізації виробництва з максимальним використанням вітчизняних товарів та послуг, виконання програм екологічної безпеки.

Великий потенціал для активізації інвестиційної політики має банківська система. До останнього часу комерційні банки всіляко ухилялися від кредитування реального сектору економіки. Переважна більшість комерційних банків не має достатнього капіталу для фінансування великих довгострокових проектів у виробничій сфері. Незначна кількість провідних банків, здатних здійснювати весь спектр банківських операцій, переживає важкі часи. Передусім це зумовлено значними обсягами неповернених кредитів, і, як результат – більша частина банківських активів є розпорошеною та знеціненою. До того ж досі відсутній механізм санації, реструктуризації та банкрутства банків, підвищення рівня їх капіталізації.

Зростання ефективності інвестиційної діяльності потребує збереження пріоритетів грошової та валютної стабілізації: зниження ціни кредитних ресурсів. Цього можна досягти, зміцнюючи національну грошову одиницю.

Національний банк має відмовитися від здійснюваної монетарної політики і забезпечити поступове підвищення рівня монетизації економіки. Водночас необхідно вдосконалити структуру грошової маси, забезпечити зменшення її частки, що перебуває в обігу, витискуючи з платіжного обігу іноземну валюту та неякісні грошові сурогати.

Сутність інноваційної політики полягає в заохоченні господарських суб’єктів до інноваційної діяльності. Основні інструменти інноваційної політики:

- податкова політика;

- пільгове кредитування та інші кредитні інструменти (кредитування під гарантію держави і т.д.);

- охорона інтелектуальної власності;

- технічна та організаційна підтримка з боку держави;

- патентно-ліцензійна діяльність.

4. Антимонопольна політика. Сутність її полягає у формуванні та збереженні конкурентного середовища, організації системи моніторингу природних монополістів. Основні інструменти антимонопольного регулювання:

- цінова політика, а саме встановлення граничних цін – це прямий інструмент; встановлення граничної норми рентабельності – непрямий; обов’язкове декларування собівартості;

- санкції проти природних монополістів і порушників антимонопольного законодавства (штрафи, пені, арешт майна, скасування ліцензій, дозволу на діяльність).

5. Зовнішньоекономічна політика. Сутність її полягаї у впливі на господарські суб’єкти, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, з метою захисту вітчизняного товаровиробника і вітчизняного ринку. Використовується дві групи інструментів:

а) тарифне регулювання ЗЕД. До них відноситься митна політика – встановлення мита і маніпулювання його величиною;

б) нетарифне регулювання ЗЕД, що включає:

- обмежувальні нетарифні методи регулювання (ліцензії, квоти, антидемпінгове мито, компенсаційне мито, різні види митного контролю – ветеринарний контроль, фітосанітарний, екологічний, метрологічний контроль, радіологічний контроль);

- заохочувальні нетарифні методи регулювання (субсидування експорту, кредитне субсидування експорту, організація виставок, ярмарок, інша технічна та організаційна допомога).

6. Соціальна політика. Виходячи із задекларованих у Конституції України соціальних прав і концепції побудови ринкової економіки, має забезпечити свободу та суверенітет особи і сім’ї, активність і відповідальність індивіда за свої дії у сфері праці, споживання і освіти. У свою чергу, держава забезпечує політичні, правові та економічні умови для реалізації особистості, не допускаючи розвитку патерналізму, характерного для командної економіки.

До функцій держави належать: забезпечення мінімальних соціальних гарантій, підтримка різних верств населення, встановлення правового простору в суспільстві, охорона навколишнього середовища.

В основі соціальної політики має лежати оптимальне узгодження соціальних гарантій та соціального страхування, які запобігають погіршенню умов існування особистості в основних сферах життєдіяльності у зв’язку з безробіттям, хворобою, старістю, необхідністю підвищення кваліфікації. Наприклад, не можна реформувати пенсійну систему таким чином, щоб у якоїсь групи пенсіонерів погіршилися матеріальні умови життя.

Безперечно, швидко досягти такого рівня соціального захисту та соціальної підтримки за нинішніх умов Україні не вдається. Тому соціальна політика перехідного періоду має ґрунтуватися на механізмі, який поєднує елементи державних гарантій, соціальної підтримки та лібералізму. Роль соціального страхування для всіх членів суспільства виконує певне коло благ, які надаються як державна гарантія. Такі гарантії (насамперед мінімальні заробітна плата та пенсії, право на безкоштовне лікування та освіту) повинні забезпечувати прожитковий мінімум усім членам суспільства, створювати їм рівні стартові можливості. Той, хто з незалежних від нього причин позбавлений їх, потребує соціального захисту (наприклад, хворі, інваліди, люди похилого віку).

Крім наведених вище, держава має цілий арсенал інших інструментів і методів регулювання економіки (промислова, транспортна, аграрна, кон’юнктурна та інші політики), що застосовуються для впливу на різні сфери і сегменти національної економіки для досягнення поставлених цілей.

3. Державність та економічна безпека

Національна безпека – це категорія правова, економічна та політична, пов’язана з поняттями суверенітет, територіальна цілісність, автономність систем життєзабезпечення, рівень життя і т.д.

Складовою національної безпеки є економічна безпека. Економічна безпека – це такий стан соціально-економічної системи країни, за якого забезпечується можливості ефективного економічного розвитку в умовах макроекономічної рівноваги.

За своєю структурою відповідно до рішення міністерства економіки України, економічна безпека національної економіки включає наступні компоненти:

1) макроекономічна безпека – це такий стан економіки, за якого забезпечується розширене відтворення суспільного продукту в умовах сприятливих макроекономічних пропорцій;

2) фінансова безпека – це такий стан бюджетної, грошово-кредитної, банківської, валютної систем, фондового ринку, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх викликів і загроз, її здатністю забезпечити ефективне функціонування економічної системи. Фінансова безпека свою чергу включає:

- бюджетну безпеку;

- грошово-кредитну безпеку;

- боргову безпеку;

- валютну безпеку;

- безпеку страхового ринку;

- безпеку фондового ринку.

3) зовнішньоекномічна безпека характеризує такий стан економіки, коли забезпечується збалансованість зовнішньо-торгівельних і зовнішньоекономічних операцій, захист вітчизняного ринку від недобросовісної конкуренції і недоброякісної продукції, підтримка вітчизняного товаровиробника;

4) інформаційна безпека (економічної інформації) – це позитивний імідж країни на світових і регіональних ринках та інформаційний супровід зовнішньоеконмічної активності;

5) інвестиційна безпека – це такий стан економіки, коли забезпечені рівні сприятливі умови господарювання для всіх інвесторів;

6) науково-технологічна безпека – це такий стан економіки, коли її розвиток спирається на вітчизняний науково-технологічний потенціал, здатний генерувати не тільки поліпшувальні та копіювальні технології і продукти, але й принципово нові;

7) енергетична безпека – це такий стан економіки, який забезпечує захист національних інтересів в енергетичній сфері від зовнішніх і внутрішніх загроз і здатність забезпечити паливно-енергетичними ресурсами потреби в межах території країни;

8) соціальна безпека – це такий стан економіки, коли забезпечується гідний і якісний рівень життя населення;

9) демографічна безпека – це такий стан економіки, який забезпечує нормальне відтворення населення і робочої сили;

10) продовольча безпека – це такий стан економіки, який забезпечує нормальне споживання продовольства населенням, в першу чергу за рахунок власного виробництва, а також за рахунок платоспроможного імпорту;

11) виробнича безпека – це здатність національних господарських суб’єктів забезпечити стабільне, стійке, здатне до розвитку функціонування виробничого колективу.

Важливим аспектом забезпечення економічної безпеки є визначення загроз і ризиків. Загрози економічній безпеці можна поділити на дві групи:

1. Внутрішні загрози, наприклад, деградація науково-технічного потенціалу, зношеність основних фондів, значна майнова диференціація та диференціація доходів, високий рівень корупції і т.д.;

2. Зовнішні, до них належать: експортна орієнтація економіки, висока частина сировини в експорті, зовнішня енергозалежність, значний рівень зовнішнього боргу і т.д.

Загрози в перспективі породжують ризики, тому забезпечення економічної безпеки можна розглядати як систему управління ризиками.

Методологія визначення рівня економічної безпеки.

Для вимірювання і оцінки загроз економічній безпеці і їх впливу на розвиток економіки застосовують спеціальні методики і показники, зокрема:

1) критерії економічної безпеки – це статистичні показники, за якими оцінюється стан економіки країни з точки зору здатності забезпечити сталий розвиток;

2) індикатори економічної безпеки – це статистичні показники стану економіки країни, які характеризують явища і тенденції в економіці і визначаються на основі критеріїв економічної безпеки. Розрізняють індикатори:

- оптимальні, визначають межі, в яких створюються сприятливі умови для економічного розвитку;

- порогові індикатори, визначають межі, в яких вже можуть формуватися несприятливі умови для економічного розвитку;

- граничні, визначають межі, в яких вже можуть формуватися загрози економічному розвитку.

Загальна методика визначення економічної безпеки ґрунтується на інтегральній оцінці економічної безпеки, яка визначається в наступному порядку:

1) визначення індикаторів;

2) визначення меж індикаторів;

3) нормалізація індикаторів;

4) визначення вагових коефіцієнтів;

5) визначення інтегральної оцінки як середньозваженої величини.

До індикаторів економічної безпеки відносяться:

1) індикатори макроекономічної безпеки:

- рівень тінізації економіки;

- відношення обсягу ВВП України до середньоєвропейського;

- відношення обсягу ВВП на душу населення до середньосвітового значення;
- відношення сальдо платіжного балансу до ВВП;

- відношення темпів зростання продуктивності праці до темпів зростання заробітної плати і т.д.;

2) індикатори фінансової безпеки:

- рівень перерозподілу ВВП через бюджет;

- відношення дефіциту або профіциту державного бюджету до ВВП;

- рівень монетизації економіки (М3/ВВП);

- рівень доларизації економіки (обсяг валютних депозитів/обсяг всіх депозитів);

- частка іноземного капіталу в статутних фондах банківської системи;

3) індикатори боргової безпеки:

- відношення загальнодержавного боргу до ВВП;

- відношення зовнішнього державного боргу до ВВП;

4) індикатори науково-технологічної безпеки:

- питома вага видатків державного бюджету на науку у ВВП;

- кількість фахівців, що займаються науково-технічною діяльністю з розрахунку на 1000 душ населення;

- частка інноваційно активних підприємств у загальній їх кількості;

- частка реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої продукції;

- відношення впроваджених науково-технічних розробок до загальної кількості зареєстрованих інженерно-технічних розробок;

5) індикатори зовнішньо-екномічної безпеки:

- частка імпорту продовольства в загальному обсязі споживання продовольства в країні;

- відношення експорту до ВВП або експортна квота;

- відношення імпорту до обсягу ВВП або імпортна квота;

- коефіцієнт покриття імпорту експортом;

6) індикатори продовольчої безпеки:

- добова калорійність їжі в розрахунку на одну людину;

- споживання м’яса і м’ясопродуктів на одну людину;

- споживання риби і рибопродуктів на одну людину;

- споживання овочів і фруктів у розрахунку на одну людину;

- споживання хліба і хлібопродуктів у розрахунку на одну людину;

- перехідні запаси зерна, визначаються у % до обсягу річного споживання;

- виробництво зерна за рік у розрахунку на одну особу;

7) індикатори демографічної безпеки:

- очікувана тривалість життя;

- коефіцієнт смертності;

- коефіцієнт народжуваності;

- коефіцієнт старіння;

- демографічне навантаження непрацездатного населення на працездатне;

8) індикатори соціальної безпеки:

- відношення середньої заробітної платні до прожиткового мінімуму;

- частка витрат на харчування в загальному обсязі споживчих витрат домогосподарств;

- частка населення, що перебуває за межею бідності;

- децильний коефіцієнт – це відношення доходів 10% найбагатших громадян до 10% найбідніших громадян;

- рівень безробіття;

- забезпеченість житлом у розрахунку на одну особу;

- обсяг видатків зведеного бюджету на охорону здоров’я по відношенню до ВВП;

- обсяг видатків зведеного бюджету на освіту по відношенню до ВВП;

9) індикатори виробничої безпеки:

- частка обробної промисловості в загальному обсязі промислового виробництва;

- металомісткість продукції;

- фондомісткість виробництва;

- рентабельність операційної діяльності;

- індекс реального промислового виробництва;

- ступінь зносу основних фондів.

Аналіз індикаторів економічної безпеки України за останні 10-15 років показує, що основні проблеми економічної безпеки концентруються в енергетичній і технологічній сферах і вже вони генерують серйозні проблеми у виробничій і соціальній сферах.

В системі державного регулювання економіки існують механізми забезпечення економічної безпеки за рахунок використання певних важелів державного регулювання і управління економікою. Для їх реалізації необхідно:

1) визначити межі державного сектору економіки і межі державного втручання в економіку;

2) сформувати нормативно-правову базу для проведення економічної політики із забезпечення економічної безпеки;

3) розробити стратегію забезпечення економічної безпеки;

4) розробити і реалізувати тактику забезпечення економічної безпеки, тобто систему способів реалізації стратегії.

Необхідно зазначити, що основною умовою забезпечення економічної безпеки має бути поєднання зусиль всіх гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової).

ТЕМА 8

ДЕМОКРАТІЯ, ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА ТА ЕКОНОМІЧНИЙ ПОРЯДОК

1. Сутність демократії, економічна демократія.

2. Види економічної свободи.

3. Економічний порядок.

1. Сутність демократії, економічна демократія

Демократія – це такий суспільний лад і така організація державного управління, за яких джерелом влади у всій її повноті виступає народ.

Економічна демократія – це теорія, практика і наслідки втілення принципів демократії в економічні відносини, демократизація всього господарського механізму суспільства.

На сучасному етапі ідеї економічної демократії розвиваються як на мікрорівні через безпосередню участь трудящих в управлінні підприємствами, вільне підприємництво, забезпечення реалізації принципів добросовісної конкуренції тощо, так і на макрорівні – в масштабах національної економіки з урахуванням рівня її розвитку.

Розвиток економічної демократії гальмує наявність бюрократизації суспільства, під якою слід розуміти монополізацію у корисливих цілях основних важелів влади та управління в руках працівників апарату управління державними органами.

2. Види економічної свободи

Економічна свобода – це можливість для економічних суб’єктів вільно набувати прав власності, вільно обирати види і способи економічної діяльності, вільно обирати обсяги виробництва і ринки реалізації, вільно обирати обсяги і види споживання.

Реалізація економічної свободи в рамках суспільства можлива лише у поєднанні з економічною відповідальністю. І економічна свобода, і економічна відповідальність формуються в кожній країні еволюційним шляхом під впливом інституційних чинників.

Основою економічної свободи є:

- плюралізм форм власності;

- наявність політичної свободи;

- законодавство, зорієнтоване на права людини;

- економічний прогрес;

- високий рівень зайнятості.

Розрізняють економічну свободу:

- суб’єктів господарювання;

- домашніх господарств;

- найманих працівників;

- виробників;

- споживачів;

- держави.

3. Економічний порядок

Економічний порядок – це система інституціональних чинників, яка забезпечує суспільне виробництво в кожний період розвитку тієї чи іншої країни, тобто, якісна характеристика стану соціально-економічної системи щодо морально-етичних і політичних норм.

ТЕМА 9

СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Поняття структури національної економіки.

2. Характеристика структурних диспропорцій національної економіки.

3. Напрямки структурної перебудови національної економіки.

1. Поняття структури національної економіки

Структура національної економіки – це відповідні пропорції, які характеризують фактичне співвідношення економічної активності галузей, секторів, територій, інституціональних одиниць за різними напрямками аналізу.

Виділяють наступні види структури національної економіки:

- відтворювальна;

- галузева

- територіальна;

- секторальна;

- інституційна;

- зовнішньо-економічна та ін.

Відтворювальна структура національної економіки характеризується макроекономічними пропорціями, а саме структурою валового продукту, національного доходу, валових приватних інвестицій. Галузева структура національної економіки визначається співвідношенням різних галузей економіки, як правило, за обсягами виробництва або за часткою виробленого продукту (іноді за кількістю зайнятих). Територіальна структура національної економіки характеризується співвідношенням регіонів за часткою у ВВП країни (іноді за часткою в основних фондах країни, експорті країни).

Секторальна структура національної економіки характеризується співвідношенням державного і недержавного секторів за частками у ВВП або за кількістю зайнятих.

Інституційна структура національної економіки характеризується співвідношенням галузей основного виробництва і інфраструктурних галузей за часткою у ВВП або за кількістю зайнятих. Зовнішньоекономічної структура національної економіки характеризується співвідношенням експортно-орієнтованих галузей і галузей, орієнтованих на внутрішній ринок за частками у ВВП або за кількістю зайнятих.

Для розвинутих країн характерним є:

1) переважання обробних галузей над сировинними, а серед обробних переважання галузей з високим рівнем доданої вартості над галузями з низьким її рівнем, тобто, фактично переважання галузей, що випускають кінцеву продукцію;

2) для територіальної структури характерний більш-менш рівномірний розвиток регіонів і зосередження економічного потенціалу в мегаполісах;

3) для секторальної структури існує дві тенденції: для Великої Британії та країн переселенського капіталізму (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія) характерна низька питома вага державного сектору (10-20%) і зосередження в державному секторі переважно інфраструктурних галузей. Для країн континентальної Європи, а також для країн Південно-Східної Азії характерною є висока питома вага державного сектору (від 40 до 70%). При цьому державний сектор охоплює як інфраструктурні, так і основні галузі;

4) для інституціональної структури розвинених країн світу характерною є тенденція зростання ролі і питомої ваги в національній економіці інфраструктурних галузей;

5) розвинені країни мають різну зовнішньоекономічну структуру. Для деяких з них характерною є висока питома вага експортно-орієнтованих галузей (Німеччина, Японія), для інших – нижча (США), але практично для всіх розвинутих країн характерною є ситуація, коли основна увага зосереджується на розвитку внутрішнього ринку, а експортно-орієнтовані галузі розвиваються з метою реалізації конкурентних переваг.

2. Характеристика структурних диспропорцій

національної економіки

Для України характерні значні структурні диспропорції. Зокрема, значне погіршення галузевої структури відбулося в процесі економічних реформ 90-х років. В цей період різко зменшилась питома вага машинобудування та легкої промисловості – галузей з високою доданою вартістю, і зросла питома вага сировинних галузей, в першу чергу гірничо-металургійного комплексу. При цьому рівень доданої вартості в металургії знизився. Основні причини:

- розрив традиційних господарських зв’язків, більшість з яких сформувались на адміністративній основі і в умовах ринкової економіки стали неефективними;

- втрата оборонного замовлення (на нього працювало 60% машинобудування);

- орієнтація національної промисловості на виробництво проміжного продукту, що склалася в умовах розвитку народногосподарського комплексу Радянського Союзу;

- значне вичерпання власних родовищ енергоносіїв і перехід на світові ціни в імпорті енергоносіїв.

Суб’єктивні причини:

- відсутність стратегії реформування національної економіки;

- відсутність підготовлених управлінських кадрів для здійснення економічних реформ.

Для територіальної структури національної економіки України теж характерне значне погіршення, що відбулося в ході економічної реформи в 90-х років. Це проявилося в гіпертрофованому розвитку економічної активності в мегаполісах і крупних містах за рахунок занепаду і депресивного стану економіки в сільській місцевості, малих та середніх містах.

Для секторальної структури національної економіки навпаки, в 90-х рр. склалися позитивні тенденції, а саме, активне формування недержавного сектору економіки переважно за рахунок приватизації державних підприємств, але також і за рахунок створення приватних підприємств та підприємницьких структур, особливо у сфері малого та середнього бізнесу.

Для інституційної структури характерні диспропорції викликані інфраструктурною кризою в країні. Основна причина інфраструктурної кризи – це недостатні інвестиції на підтримку її функціонування та розвитку.

3. Напрямки структурної перебудови національної економіки

Для нейтралізації структурних диспропорцій держава має цілий ряд інструментів державного регулювання економіки, зокрема, для регулювання галузевої структури такими інструментами є промислова, аграрна, транспортна; для регулювання територіальної структури – регіональна політика, містобудівна політики; для регулювання секторальної структури – приватизаційна політика; для регулювання інституціональної структури – житлова, комунальна політика, фінансування капіталовкладень в крупні інфраструктурні об’єкти, інвестиційна політика, спрямована на пошук інвесторів для цих об’єктів.

У промисловій політиці основним напрямком структурної перебудови є підтримка галузей з високим ступенем доданої вартості (машинобудування), підвищення ступеню доданої вартості в сировинних галузях за рахунок зростання їх наукомісткості, технологічного переоснащення і переходу на випуск інноваційної продукції. Крім того, важливими напрямами промислової політики є конверсія надлишкових потужностей, особливо сировинних галузей, широка державна підтримка створення підприємств і виробництв вищих технологічних укладів (5, 6, 7 технологічні уклади). Реалізація цих напрямків промислової політики повинна відбуватися на інноваційній основі, винятково на принципах енерго- і ресурсозбереження.

Основні напрямки структурної перебудови в аграрному секторі через використання аграрної політики наступні:

1) підвищення наукомісткості аграрного виробництва на основі розвитку сортовипробування і генної інженерії;

2) відродження традиційних галузей з високим експортним потенціалом та імпортозаміщуючих, які з різних причин зазнали руйнації, зокрема, у рослинництві – хмелярства, льонарства, буряківництва, у тваринництві – вівчарства, кроликівництва, шовківництва та ін;

3) вирішення проблеми земельних відносин з урахуванням національних інтересів і національних традицій.

В галузі транспортної політики основними напрямами структурної перебудови є:

- формування інфраструктури транзитних транспортних коридорів через територію України;

- технологічна модернізація і рухомого складу, і інфраструктурних об’єктів для всіх видів транспорту;

- залучення до управління газотранспортними і нафтотранспортними системами України постачальників на умовах, що відповідають національним інтересам.

ТЕМА 10

ПРОГРАМУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Загальна характеристика програмування як методу державного регулювання економіки.

2. Досвід програмування в Україні.

3. Роль і основні методи прогнозування економіки.

1. Загальна характеристика програмування як методу державного регулювання економіки

Програмування почали широко використовувати у повоєнний період у таких країнах як Франція, Німеччина, Скандинавські країни, пізніше Японія, Південна Корея. Успішна апробація цього методу призвела до його поширення у всьому світі.

Програма економічного розвитку в загальному розумінні є сукупністю цілей цього розвитку та заходів по їх досягненню з тим чи іншим рівнем конкретизації. Більшість програм мають індикативний характер, тобто визначають пріоритети, орієнтири, бажані способи їх досягнення. Такі програми не мають конкретних виконавців і термінів, а визначають лише напрямок, в якому бажано рухатись економічним суб’єктам, перспективи досягнення певних результатів. В той же час частина програм мають директивний характер, тобто з чітким визначенням термінів, виконавців, ресурсів тощо. Перші програми, як правило, є національними, державними, регіональними, другі зазвичай є комплексними або вузькоспеціалізованими.

Важливе місце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми (ЦКП). Особливість цільових комплексних програм – це їх адресний і директивний характер, тобто вони є визначеними щодо термінів виконання, конкретних виконавців і ресурсного забезпечення.

За змістом до комплексних цільових програм відносться:

1) соціально-економічні, що спрямовані на підвищення добробуту, рівня життя, поліпшення соціальних умов, в т.ч. умов праці та відпочинку;

2) виробничі, що спрямовані на розвиток виробництва, зростання обсягів випуску пропозиції, освоєння нових видів продукції, поліпшення її якісних характеристик;

3) науково-технічні, що спрямовані на розвиток наукових досліджень, впровадження досягнень науки і техніки у виробництво;

4) екологічні, що спрямовані на виконання природоохоронних заходів і підвищення екологічної культури населення;

5) інституційні, що спрямовані на поліпшення організації управління господарськими системами;

6) регіональні, що спрямовані на розвиток регіонів, реструктуризацію їх економіки, освоєння їх ресурсних багатств, формування територіально-виробничих комплексів.

В структурі ЦКП можна виділити наступні блоки:

- цільовий – постановка цілей програми;

- структурний – визначення системи об’єктів, на які спрямована програма, системи програмних заходів та їх структури;

- блок техніко-економічного обґрунтування (розрахунки обсягу виробництва та ефективності);

- блок ресурсного забезпечення – визначення необхідної для виконання програм кількості та номенклатури ресурсів;

- організаційний блок – визначення виконавців, джерел і термінів виділення ресурсів, графіків виконання заходів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: