Специфічні риси психологічної корекції

Визначальними рисами психокорекції є дискретність і орієн­тація на норми психічного розвитку. Розглянемо ці важливі для визначення змісту психокорекційної діяльності ознаки.

Психологічна корекція - це спрямований і обґрунтований вплив психолога на дискретні характеристики внутрішнього світу людини [1]. Це треба розуміти так, що психолог має спра­ву в конкретними проявами психологічної реальності людини -її бажаннями, цінностями, емоційними станами, пізнавальною діяльністю, особливостями характеру і поведінки.

Однак, беручи до уваги дискретність як диференційну рису психокорекційного впливу, необхідно зробити ряд важливих уточнень.

По-перше, не можна забувати, що людина - єдина психоло­гічна реальність. Тому, впливаючи на дискретні характеристи­ки внутрішнього світу людини, розв'язуючи її конкретні про­блеми (емоційні, поведінкові, характерологічні та ін.), ми впли­ваємо на її особистість у цілому. Таким чином, психологічна допомога в руслі психокорекції здійснюється шляхом усунен­ня, компенсації труднощів розвитку особистості в процесі її ста­новлення.

По-друге, ми переконані, що без внесення коректив у диспо­зиційні утворення (переконання, уявлення, цінності, настано­ви), без зміни ставлення людини до своєї проблеми неможливо досягти тривалого успіху. Тому одним із завдань практичного психолога є сприяння людині в зміні її ставлення до соціально­го оточення і власної особистості, «відкриття нових шляхів для розв'язання проблемних ситуацій», «досягнення нового погля­ду, нового усвідомлення» [149].

По-третє, багато теоретичних і експериментальних дослі­джень переконливо свідчать, що ефективність і результативність корекційного процесу визначаються ступенем суб'єктної актив­ності самої особистості. Тому надзвичайно важливо не тільки корегувати окремі психологічні структури, а й формувати на­вички саморозвитку особистості загалом [79]. Важливими за­вданнями практичного психолога є розвиток навичок особисті-сної рефлексії і саморегуляції, формування в учасників корекції відповідальності за свій стан і поведінку і, зрештою, переведен­ня корекції в самокорекцію.

Які ж особистісні проблеми, труднощі розвитку може роз-в язувати психокорекція?

Визначимо основний зміст психологічної корекції.

Це емоційні стани й переживання (об­раза, тривожність, відчуття самотності, провини, дратівливість, агресивність та ін.),

внутрішньоособистісні конфлікти (перева­жно ситуативного характеру), проблеми поведінки та ставлен­ня до себе й до інших (низька самооцінка, невпевненість у собі, сором'язливість або завищений рівень домагань, неадек­ватна самооцінка, зневажливе ставлення до оточення тощо),

проблеми персоналізації (становлення самосвідомості) - як ві­кові, так і екзистенційні, проблеми адаптації й соціалізації (у родині, дитячому садку, школі, групі та ін„),

проблеми спілкування, міжособистісних взаємин, тобто повний спектр емоцій-но-смислового життя людини.

Відзначимо, що всі зазначені психологічні проблеми перебу­вають на рівні свідомості людини, отже усвідомлюються нею, і можуть підлягати самоаналізу та самокорекції з допомогою пси­холога, який проводить психокорекційну роботу.

Виходячи з визначення психологічних проблем особистості, можна вирізнити такі види психологічної корекції:

1. Корекція пізнавальної сфери людини. Розвиток пізнаваль­них процесів (уваги, пам'яті, мислення, сприймання, уяви), допомога в організації пізнавальної діяльності, в оволодінні тими чи іншими видами пізнавальної діяльності (наприклад, читання, писання та ін.).

2. Корекція емоційно-вольової та мотиваційної сфер особис­тості, розвиток самосвідомості. Цей блок відбиває багато­гранність психологічної реальності людини: емоції, почут­тя, переживання, бажання, мотиви, цілі, настанови, оцін­не ставлення до себе та інших, самоконтроль, саморегуля­ція, прояви волі тощо.

3. Корекція аспектів поведінки, проблем спілкування, міжосо­бистісних стосунків (серед яких взаємини батьків і дітей, подружжя, у групах та колективах)*

4. Корекція невротичних станів, психопрофілактика виникнен­ня неврозів.

Варто підкреслити, що виокремлення видів психокорекційної діяльності є умовним, тому що всі психологічні проблеми особистості поєднані і взаємовпливають одна на одну. Психо­лог, який проводить психокорекційну роботу, повинен обов'яз­ково враховувати цей момент і будувати психокорекційну взає­модію з людиною як з єдиною психологічною реальністю. А класифікацію психологічних проблем за змістом здійснено лише з метою упорядкування, систематизації широкого спектра психологічних проблем особистості, виділення напрямків психокорекційного впливу.

Відзначимо також, що віднесення психологічної проблеми до змісту психокорекції залежить і від ступеня її глибини, стій­кості, складності. Психологічні проблеми і труднощі можуть бути не тільки відносно автономними й усвідомлюваними особистісними утвореннями, а й мати більш тотальний, стійкий характер, і бути, наприклад, пов'язаними із загостреннями акцентуацій характеру, що межують із психопатичними формами поведінки, викликаними глибоким внутрішньоособистісним (ча­сом неусвідомлюваним) конфліктом, стресом (смерть близької людини, сильний переляк) чи глибоким потрясінням (пов'яза­ним, наприклад, з насильством над особистістю). У цих випад­ках людина потребує психотерапії і допомоги спеціально підго­товленого психотерапевта.

Основною науковою категорією, що спрямовує й обґрунто­вує психокорекційний процес, є норма психічного розвитку. Найчастіше психологічна корекція орієнтована на людину, яка має певні утруднення в межах психічної норми. Знання про норму, потенціал, можливості розвитку психіки дає вікова пси­хологія, що описує закономірності, механізми й особливості психічного розвитку людини. Для практичного психолога ці знання абсолютно необхідні, тому що вони дають можливість визначити сензитивний період для розвитку того чи іншого пси­хічного процесу, створити зону «найближчого розвитку», про­контролювати формування психічних новоутворень, попереди­ти можливі труднощі вікових криз, труднощі соціалізації, ви­кликані зміною соціальної ситуації розвитку.

Не знаючи норм емоційного розвитку, можна вчасно не по­мітити невротичні прояви, що сигналізують про можливість ви­никнення неврозу чи психогенної дезадаптації. Не знаючи норм розумового розвитку, можна вчасно не помітити наявність у дитини затримки психічного розвитку, а от своєчасна корекція пізнавальної діяльності цих дітей може вирівняти їх розумовий розвиток. Це стосується і різних проявів, наприклад, акцентуацій характеру в підлітковому віці. Такі поведінкові й характе­рологічні прояви можна, звичайно, віднести до «своєрідності» особистості, але не можна не враховувати ті внутрішні пережи­вання і труднощі соціалізації, що відчуває підліток з визначе­ною акцентуацією характеру (концепція «місця найменшого опору» - П.Б.Ганушкін, О.Є.Лічко, Є.Г.Ендміллер, В.В.Юстицький). Сказане вище підтверджує те, що практичний психолог повинен глибоко знати вікові закономірності й норми психічно­го розвитку, його динаміку та індивідуальні особливості. Ці знан­ня необхідні для того, щоб відокремити індивідуально-неповто­рну своєрідність розвитку особистості в межах «норми» від тру­днощів, проблем, які виникають у розвитку і при наявності яких необхідна психокорекційна допомога.

Проте не можна механічно підходити до поняття «норма роз­витку і зводити його до абсолюту. Багато психологів звертають увагу на відносність понять «норма» і «патологія». Дотепер у психології немає (і, як нам здається, не може бути) наукового визначення так званої «норми особистості». Між нормальним типом поведінки, нормальним способом реагування на впливи соціального середовища і патологічними проявами, що відзна­чаються явно хворобливими рисами (такими, як безвільність, надмірна активність, збільшення афектів гніву і страху, різко виражена навіюваність, нав'язливі думки і дії тощо), розташо­вується велика кількість перехідних ступенів від здорового до аномального розвитку. Тому при категорізації проявів психі­ки на «норму» і «відхилення від норми» важливо враховувати їх предметне наповнення й час прояву. Так, наприклад, «відо­мо, що перший період дитинства характеризується значною тілесно-психічною рухливістю. Тому в кожному окремому ви­падку важко визначити, чи потрібно цю рухливість вважати хворобливим явищем і навіть нервово-психопатичним симпто­мом, чи вона являє собою вияв природної особливості дитини».

Тривожність у госпіталізованої дитини чи учня, що складає іспити, зовсім не говорить про якесь відхилення, а підвищена чутливість дошкільника до правил соціальної взаємодії в ро­льовій грі чи реакція (навіть хвороблива) молодшого школяра на дотримання норм поведінки чи оцінку вчителя свідчать про більш ніж успішне формування особистості.

Не менш прогресивною може бути неслухняність чи непоко­ра батьківському авторитету. Навіть сукупність «аномальних симптомів» типу негативізму, упертості, свавілля і т.д. у підлі­тків засвідчують цілком нормальну кризу чи етап формування особистості. Лише затяжний і суто негативний характер цієї кризи може говорити про виникнення відхилень.

Через неможливість дати строго наукове тлумачення понят­тя норми, за прийнятне визнається просто середнє значення і водночас те, що найчастіше зустрічається. Це значення «нор­ми» також не буде постійним, а змінюватиметься залежно від соціально-економічних, культурно-історичних, кліматичних та інших умов формування особистості.

Цікаво, що здатність суб'єкта до адаптації визнається аме­риканськими й західноєвропейськими дослідниками як найбільш популярний, основний і разом з тим загальний критерій норми психічного розвитку. Так, у гуманістичній психології умовами успішної адаптації індивіда до мінливого соціального середови­ща є: «гарна інтеграція особистості» (Г.Олпорт), гармонічна Я-концепція (при мінімумі внутрішніх суперечностей і єдиному по­гляді на життя), а також відносна автономія (у розумінні спро­можності до незалежної, самостійної поведінки). Автономія по­в'язується з формуванням комунікативних здібностей і впевне­ності в собі (позитивна самооцінка) на їх основі (Р.Берне, Г.Олпорт, К.Роджерс, М.Херберт, Е.Фромм, Е.Еріксон та ін.). У свою чер­гу, невпевненість у собі й низька самооцінка розглядаються як джерела порушення адаптації та аномалії розвитку.

Багато вітчизняних і зарубіжних досліджень показують, що негативна Я-концепція приводить до виникнення захисних форм поведінки, знижує соціальну активність особистості, прагнення до саморозвитку, самоактуалізації, сприяє виникненню дезада­птації людини, тобто веде до появи різного роду проблем, труд­нощів розвитку емоційного, характерологічного, поведінкового плану.

Такий погляд, сформований у руслі гуманістичної психо­логії, узгоджується з цілим рядом положень вітчизняної психо­логії про важливу роль ставлення до себе і самосвідомості зага­лом у процесі формування зрілої особистості. Так, наприклад, вважають: якщо криза, пов'язана з переходом від одного віко­вого етапу до іншого, супроводжується руйнуванням самопова­ги особистості, то її варто розглядати як перевищення межі при­пустимої норми [125, 126]. Таким чином, позитивне уявлення людини про себе (образ Я), позитивна Я-концепція може бути критерієм норми психічного розвитку особистості, а формуван­ня позитивної Я-концепції слід розглядати як одне із завдань психологічної корекції [79].

Для практичної психології вагомою є думка багатьох вітчи­зняних і зарубіжних психологів (М.Й.Воришевський, В.І.Слобод-чиков, Д.Б.Ельконін, Дж. Ловінгер, Е.Еріксон та ін.), які вва­жають за необхідне включити в коло критеріїв норми не тільки успішну адаптацію до соціального середовища, а й прогресив­ний, хоч і нерівномірний розвиток творчого потенціалу особистості, що насамперед засвідчує процес її формування.

Природно, що при такому підході в процесі розвитку особис­тості мають виділятися якісні новоутворення. Відхиленням же від нормального розвитку в цьому випадку можна вважати несформованість характерних, актуальних, закономірних для ко­жного вікового періоду психологічних новоутворень. Наприклад, пасивність дошкільника (недопитливість, безініціативність), бай­дужість до соціальної оцінки молодшого школяра, інфантиль­ність підлітка чи, наприклад, такі прояви психічного життя, як «страх нової дії» [17], «вивчена безпорадність» [137], прояви госпіталізму [22, 24, 57, 124] в будь-якому віці.

3. Психокорекційна ситуація

Незважаючи на розбіжності в теоріях, цілях, процедурах і фор­мах корекційної роботи, психологічний вплив зводиться до того, що одна людина намагається допомогти іншій.

Можна виділити такі основні моменти корекційної ситуації:

1. Особа, що має психологічну проблему й потребує допомоги психолога, у психокорекції - це клієнт.

2. Особа, що допомагає і завдяки професійній підготовці й до­свіду спроможна надавати психологічну допомогу, - психо­лог, психокоректор.

3. Теорія, за допомогою якої пояснюються проблеми клієнта. Психологічна корекція завжди відбиває визначену парадиг­му того напрямку поглядів, якого дотримується психолог, що проводить психокорекцію.

4. Набір процедур (техік, прийомів, методів), використовува­них для розв'язання проблем клієнта. Відзначимо, що в су­часній психокорекційній практиці для розв'язання одного чи декількох завдань часто застосовуються методи різних напря­мків, які доповнюють і посилюють один одного. Ступінь ефе­ктивності й результативності того чи іншого методу залежить як від його якості, так і від особистості психолога, що володіє ним і застосовує його. Практика показує, що людські якості, індивідуальний стиль психолога можуть мати навіть більше значення, між застосовувані ним методики і прийоми.

5. Специфічні соціально-психологічні відносини між клієнтом і психологом, які дозволяють клієнту вірити у свої сили, почу­вати себе комфортно і з оптимізмом дивитися на розв'язання своїх проблем. Такі специфічні відносини є чинником, харак­терним для всіх видів надання психологічної допомоги.

Отже, Психокорекційна ситуація включає 5 основних елементів:

1. Людина, яка потребує психокорекційної допомоги (клієнт);

2. Людина, яка допомагає (психолог);

3. Теорія, яка використовується для пояснення проблем клієнта.

4. Набір процедур (технік, методів), що використовуються для вирішення проблем клієнта.

5. Спеціальні соціальні відносини між клієнтом і психологом.

З розвитком практичної практичної психології поняття “корекція” стало все ширше використовуватися у віковій психології і психологічній допомозі не тільки дітям з проблемами у розвитку, але і з нормальним психічним розвитком. Розширення сфери використання психологічної корекції в роботі із здоровими дітьми обумовлене наступними причинами:

Активним впровадженням в систему навчання нових освітніх програм, успішне засвоєння яких вимагає максимального розвитку творчого та інтелектуального потенціалу дитини.

Гуманізацією процесу освіти, яка неможлива без диференційного підходу до навчання дитини і вимагає врахування індивідуально-психологічних особливостей кожного учня і, у відповідності із цим, різноманітних способів психолого-педагогічної корекції.

У зв’язку з цим відбулися принципові зміни характеру задач і напрямків корекційних впливів – від виправлення дефектів при порушеному розвитку до створення оптимальних можливостей і умов для психічного розвитку здорової дитини

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: