Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Антична філософія: космоцентризм




Початок античної філософії пов'язують з представниками мілетської школи (VI ст. до н.е.), що виникла в місті Мілеті - Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом. Вони уявляли першоос­нову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого - вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря - ефір, що насичує всі істоти і з якого походить світ; Анаксімандр вважав початком всього існуючого первинну матерію - «алейрон», котрий є безмежним, невизначеним не тільки у просторі, але й у часі.

Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт Ефеський говорить про нескінченність матерії, що не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, що законо­мірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, що виникла на ґрунті загального споглядання природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні, заз­начав про відносність понять.

У кінці VI ст. до н.е. виникає Піфагорійський союз, заснова­ний видатним математиком Піфагором. Союз мав свій спосіб життя, що визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували прекрасне, на друге - корисне, на третє -приємне. Піфагор стверджував, що саме «мудре» - число, бо воно володіє речами, моральними й духовними якостями. «Зем­ний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, котрі і створюють космічний порядок. Одиниця - ос­нова всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла -четвірка. Числа є самостійними сутностями. Священною декадою є число 10, тому що це подоба Всесвіту з десятьма небес­ними сферами і десятьма світилами.

Опонентами Геракліта у дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Парменід, Зенон. Світ вони сприйма­ли як вічне нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все - без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все - в су­часному. Буття для Парменіда єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Ксенофан виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки у своїх віршах, зазначаючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що завгодно,- коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики. Гносеологічні висловлювання Ксенофана - перша в історії грецької думки постановка питання про можливості й межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофаном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб'єктивної думки і має імовірний характер.

Зенон говорив, що рух (реальність) та множина (почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо при­пустити існування руху, то, за Зеноном, виникають невирішувані суперечливості. Зенон висунув п'ять спростувань руху у своїх апоріях (апорія - трудність, спантеличеність). Перша апо­рія формулюється просто: «рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». Друга апорія «Дихотомія» твердить, що рух не може закінчитися, оскільки, перш ніж до­сягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчи­тися, але й початися. Третя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскіль­ки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже про­повзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який момент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою? Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху.

Засадами всього сущого, «коренями всіх речей» Емпедокл оголосив чотири стихії - землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, є сполученням цих стихій. У своїх поемах - «Про природу» й «Очищення» - він називав їх Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю, Ворожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування. Космогонія Емпедокла будується як безмежне чередування «любові» або «ворожнечі». У центрі уваги Анаксагора - питання про перетворення одних речей у якісно інші. Згідно з Анаксагором вся природа - це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток, котрій він сам називав «зерном речей», а пізніше - гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються деяким космічним розумом (нус), що існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м'ясо складається з частинок м'яса, кістка - з кісточок»..

Левкіпп вперше висунув атомістичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним викладенням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори Левкіппа і Демокріта вже в IV ст. до н.е. були об'єднані й пізніше одержали назву «Corpus Demokriteum». Демокріт вчив, що весь світ, у тому числі й наша земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших частинок - атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом - найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що, трясучись на всі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізно­манітніші сполуки, що презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа - це теж сполука особливих атомів, що найбільш рухомі й подібні атомам вогню.

Важливими були також розробки Демокріта для теорії пізнання. Він вважав, що існують предмети «за істиною» (об­'єктивно) і «за враженням» (суб'єктивно); у враженні існує тепле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокрітом,- у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Вра­ження» теж відображає існуючу реальність, але лише її тимча­сові виявлення. Існують два роди пізнання: «темний» (за до­помогою почуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і почуття, і народжується істина. Демокріт розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на органи чуття образи предметів.

Суспільні й політичні умови в Греції V ст. до н.е., особливо в Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу в опануванні красномовством - мистецтвом переконувати, слу­хачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості со­фісти. Вони навчали мистецтва красномовства (риториці), мистецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу (діалек­тиці). Представник софістів Протагор учив, що «людина є мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких вла­стивостей, а набувають властивостей залежно від відношення їх до людини. Горгій проводить три тези: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо це і мож­на пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому. Для його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, з її логіч­ною і граматичною структурою.

Сократ прагнув знайти точний метод, що полягав би, насамперед, у самопізнанні. Його вихідною засадою був висновок, кот­рий Сократ сформулював у вигляді афо­ризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упе­редженості. Пізнання починалось з ретель­ного аналізу самого себе як духовної істо­ти, що мислить і діє. Після завершення аналізу механізму свого духовного апарату, на думку Сократа, мудрець міг правильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об'єктивно існуючого духу, тобто пізнати об'єктивно існуючу істину. Муд­рець після цього повинен був навчити цієї істини якомога більшу кількість людей.

Пізнавальний метод, що виробив Сократ, отримав назву «майєвтика» (з грецького: повивальна майстерність). Сократ порівнював свою діяльність, що допомагає народженню істини, з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демонстрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діалогічно бесіди використовував два засоби для отримання знан­ня - індукцію та дефініцію. Але починався «сократичний метод» з іронії, коли мислитель зіштовхувався з самим собою, розумів суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво.

Платон - об'єктивний ідеаліст, від нього бере початок іде­алізм взагалі, «лінія Платона». Він визнавав існування об'єктив­ного світу, але вважав його лише відбиттям, витвором дійсно реального потойбічного світу ідей. Таким чином, він гадав, що існує, наприклад, ідея коня в потойбічному світі, яка в нашому світі вилилась у реального коня. Існує, наприклад, ідея стола, різних тварин, тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям, втіленням. За Платоном, істинним є тільки загальне, а не одинич­не. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня є вічна й незмінна. Ідея за Платоном, - це граничне уза­гальнення речей. У ній закладено власне принцип речі, модель і метод її конструювання та пізнавання. Таким чином, матеріаль­ний світ, за Платоном, - «тінь» світу ідей, вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище за все стоїть ідея краси і добра.

Платон розробив так звану «теорію спогадів», що є ядром його гносеологічної концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є, за Платоном, нашими знаннями про світ. Чим краще душа пам'ятає світ ідей, тим більше людина знає. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої у людини з'являється мудрість; душу вольову як основу мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства - справедливості.

Існуючі державні форми Платон ділить на дві групи: при­пустимі й регресивні. До упадочних він відносить тимократію (владу кількох осіб, засновану на військовій силі), олігархію (владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство), демократію (владу невдячного демосу, натовпу) і тиранію.

Філософія мегарської школи базувалася на поєднанні сократівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатської школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумового пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки за­гальне. Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Бре­хун», «Рогатий», «Лисий», «Купа». В софізмі «Рогатий» гово­риться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив роги, таким чином, ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо люди­на запевняє, що вона - брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням котрої волосини людина стає лисою? З додаванням котрої зернини утворюється купа?).

Матеріалістична і атеїстична орієнтація була характерна для ніколи кіренаїків. Вони не заперечували існування зовнішньо­го світу, але проголошували його непізнаванним. Єдине, що можна досягти,- це відчуття, які діляться на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні проблеми, кіренаїки були гедоністами, проголошували вищим благом та метою життя насолоду.

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 pp. до н.е.). Він написав близько 150 наукових праць, серед яких можна виділити кілька груп: 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія суд­ження, «Аналітика перша і друга» - голов­ний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знан­ня); 2) трактати про природу і рух («Фізи­ка», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику); 5) етичні твори - «Нікомахова етика», «Евдемова етика»; соціально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мис­тецтво, поезію і риторику, перш за все Іде - «Поетика».

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлума­читься як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першо­основу, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина - дорожча».

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких суб­станцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» бут­тя і тому у «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мисли­тель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати мате­рія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Ма­терія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина (архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Та­ким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки все у світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму.

Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Він вид­ілив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузь­кому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, дру­горядним, а небесний - найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого - в холодне, сухого - у мокре та навпаки). Але обов'язковим є п'ятий елемент - божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зірки.

Арістотель - засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму ви­хідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує кла­сифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об'єкти Арістотель ділить на дві групи: 1) які можуть сприйматися лише завдяки органам чуття - звук, колір, запах; 2) які сприйма­ються одразу всіма або більшістю органів чуття - рух, розмір, фігу­ра. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскіль­ки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.

Арістотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, що описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція, або сутність, якість, кількість, відно­шення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) бут­тя потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння ак­туальної та потенційної нескінченності та руху; 3) буття акциденцій - це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

Абсолютне знання є, за Арістотелем, системою першопочатків, якими є перша філософія, або метафізіка. Сама метафізика тлумачиться Арістотелем у чотирьох смислах: як дослідженння причин, тобто перших та вищих початків; як пізнан­ня сутності буття; як знання про субстанції; як знання про бога і субстанції надчуттєві. Арістотель формулює класичну струк­туру філософії, виділяючи в ній практичну філософію (поети­ку, риторіку, політику та етику), теоретичну філософію (зооло­гію, психологію, космологію, фізику або онтологію), першу філософію, або теологію (метафізику), що включає буття, кате­горії буття, субстанцію, надчуттєву субстанцію. Логіка, або ана­літика, є при цьому інструментом міркувань.

Арістотель дійшов висновку, що існує три типи держав: монархія (тобто правління одного), аристократія (небагатьох) і демократія (правління всіх). При цьому він вважав, що всі ці державні форми хороші, якщо і монарх, і представники не­багатьох, і демократія дбають тільки про благо народу. Та ра­зом із тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і перетворитися в гіршу форму правління. Так, монархія може перейти в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія - в олігархію, тобто в пану­вання небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто панування юрби - черні. Сам Арістотель був прихильником правління небагатьох -аристократії. Як син свого часу, що відобразив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість, Арістотель був іде­ологом рабовласницького ладу. Він вважав, що рабство є не­обхідним і справедливим. Він учив, що в людському суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність па­нувати, і раби, які створені підкорятися.

Таким чином, для філософської спадщини Арістотеля ха­рактерні систематизм та енциклопедичне осягання проблем. Розроблений Арістотелем понятійний апарат до нашого часу пронизує філософський лексикон, а також сучасний стиль на­укового мислення (історія питання, «постановка проблеми», аргументи «за і проти», «рішення» тощо).

Отже, антична філософія зуміла протиставити міфології космологічну теорію, що відмовлялась від будь-яких антропоморфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрун­тування висунутих положень. Антична філософія мала певні загальні риси:

· насамперед космологічно-онтологічний характер;

· існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики у межах онтологічної;

· підкреслення пасивної ролі суб'єкта пізнання, усвідомлення людської діяльності лише як активного перегрупування природних речей;

· пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б природній доцільності.

У цілому в античній філософії абсолютне знання сприй­мається як система першопочатків, якими є перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути до­ведені або виводитися з чогось, то метафізика і є метанаукою, що обґрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных