Філософія українського Просвітництва

Другої половини XVII-XVIII століття.

Григорій Сковорода

У розвитку духовного життя України другої половини XVII ст. - це період формування світогляду Просвітництва. Це час активного засвоєння і осмислення вікових досягнень захі­дноєвропейської культури, створення власних наукових тра­дицій для розвитку філософії і науки Нового часу.

15 жовтня 1615 р. було засновано Київську Братську шко­лу, звідки почалися витоки вищої освіти в нашій країні. Восе­ни 1631 р. у Києві з'явилась ще одна школа, Лаврська. Засну­вав її архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила. Братство і Лаврська школи об'єдналися і почали дія­ти з 1 вересня 1632 року на території і в приміщенні Братсь­кої школи під назвою колегії, а з 1701 року - академії. У другій половині XVII ст. Києво-Могилянська академія стає головним центром культури й освіти в Україні, центром основних нау­кових сил, що ідейно боролися проти католицизму, уніатсь­кої церкви. Увівши до своїх курсів філософії як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи вчення Арістотеля, київські вчені доповнювали, узгоджували, а іноді просто підмінювали його погляди християнською теологією. Певну матеріалістич­ну тенденцію, що пробивалася крізь ідеалізм київських курсів філософії, можна пояснити як відбиття боротьби між номіна­лізмом і реалізмом.

Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філо­софії у різні роки XVII ст., були Кононович-Горбацький, Гізель, Кроковський, Баранович та Яворський. Курс філософії в Киє-во-Могилянській колегії поділявся, як і в Арістотеля, на три частини: логіку, фізику й метафізику. Центральними проблема­ми логіки були «три дії розуму»: поняття, судження, висновок. Оскільки викладання філософії було більш-менш вільним, кож­ний професор мав право складати свій оригінальний курс, внаслідок чого в академічних філософських курсах почали з'являтися прогресивні думки окремих київських професорів. Найвидатнішими викладачами філософії у цей період були Прокопович, Поповський, Левицький, Дубневич, Миткевич, Кулябка, Козачинський, Кониський.

Феофан Прокопович визнавав об'єктивність матерії, гово­рив про її вічність і нестворюваність. Єдине, що створив Бог, стверджував він, - це розумну душу людини. Все, що існує, зок­рема людина, «походить з матерії». Матерія - первинна, арістотелівська форма - вторинна: «матерія є первиннішою, ніж фор­ма». Він визнавав релігійну істину - «святе письмо» і природознавчу - «природу й науку». Прокопович твердив, що можна довести як те, що Бог існував одвічно й створив мате­рію, так і те, що матерія вічна і ніким не створена.

У курсі філософії Прокоповича є й елементи діалектики. Він визнавав рух однією з корінних властивостей усіх форм існу­вання матерії і твердив, що без усвідомлення цього не можна як слід зрозуміти і всього іншого, що вивчається в природі. Одним із видів руху, за Прокоповичем, є рух живого тіла, а причиною руху (внутрішнього) тіла - душа.

В епоху зрілого Просвітництва розвивається ідея про позастанову цінність людини, пробуджується самосвідомість і гідність особи, а також почуття патріотизму і вболівання за долю Вітчизни. Ці риси свідчать про те, що у добу зрілого Про­світництва проблеми науки поступаються перед проблемою людини. Підтвердженням цього є хоча б той факт, що у першій половині XVIII ст. серед курсів філософії Києво-Могилянської академії з'являються спеціальні курси етики. Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, ствердження гідності людини стали підґрунтям прийнятого етикою обов'язку вести людину до мо­ральної досконалості та земного блага. Знання стає вищим етич­ним принципом, що визначає призначення людини.

Григорій Савич Сковорода повстає проти соціального відчу­ження людини і, насамперед, проти влади речей, багатства, на­копичення. Він виступає на захист вільного потягу людини до «спорідненої праці». У народі образ Сковороди пов'язаний з незвичайним для того часу іміджем мандрівного дяка-філософа, але презирство до сильних світу цього, протест проти неспра­ведливості і зла, засудження багатства і наживи, духовна неза­лежність створили йому в народі славу великого філософа. Протягом свого життя Сковорода поступово позбавлявся всьо­го, що могло поневолити його дух, волю до постійного само­вдосконалення. Він просив написати на його могилі: «Мир ло­вил меня, но не поймал». Він жив, спрямований на духовне самовдосконалення, досягнення вершин людського.

Еволюція філософських поглядів Сковороди пов'язана як із внутрішніми психологічними причинами, так і з труднощами теоретичного характеру. Від моралізаторських ідей він рухаєть­ся у напрямку обгрунтування цілісного етичного вчення, цент­ром якого є ідеї щастя і єдності людини з природою. Паралель­но з цим він шукає онтологічні і гносеологічні обгрунтування свого філософського етичного вчення. Філософською основою вчення Сковороди є концепція «двох натур: все існуюче має дві «натури»: ту, що видно, тобто ту, що дана нам у відчуттях, і ту, що не видно, внутрішню, котра підсильна лише інтелектуаль­ному баченню. Сковорода приділяє багато уваги характеристиці «видимой натури», або матерії, її різноманітних виявів і влас­тивостей, але постійність і визначеність останніх обумовлюють­ся у нього «натурою» невидимою. Це означає, що матерії про­тистоїть форма (натура невидима).

Форма, чи ідея, згідно з поглядами Сковороди, не виперед­жає матерію в часі, але є першоосновою матерії, визначаючи її розвиток: народження, встановлення, розквіт, відмирання, пе­рехід із одного стану в інший. Вічна за своєю суттю духовна форма зумовлює вічність і незнищенність матерії. «Видимая натура называется тварь, а невидимая - Бог». Бог, на думку Сковороди, є тим початком, який складає першооснову сущо­го, його внутрішню необхідність, закономірну причину, зумов­лює постійність і визначеність природи речей.

Таке розуміння Бога наводить Сковороду до пантеїстичного пояснення природи. Бог як початок і першооснова існуючого -«высшая всех причин причина и резон» - уособлює єдність усіх можливих світів. Через це Сковорода категорично запере­чує як думку про можливість якихось двох чи більше «начал» світу, двох богів, так і думку про визнання Богом самої матерії. «Бог», «начало», «истина» складають внутрішню пружину розгортання світу в різноманітну картину розвитку живого і неживого. Тому дуже часто Сковорода називав Бога істинною натурою, бо він є носієм суттєвих характеристик того чи іншо­го явища. Це означає, що філософ знімає питання про Бога як про якусь надприродну істоту, що керує світом на основі без­межного свавілля. Принциповою властивістю Бога як суб­станції і субстрата природи є відповідність законам природи, що виявляються у визначеному розвитку матерії. Звідси Ско­ворода переходить до повного зречення чудес, що відіграють, як відомо, важливу роль у християнському вченні.

Світогляд Сковороди відображав історичну тенденцію пе­реходу від об'єктивного ідеалізму до матеріалістичного пантеї­зму і до незалежної від релігії філософії. Сковорода вважає суб­станцією Бога ідеальний початок, атрибутами якого є вічність і невидимість, а визнання того, що початок виявляється в види­мих речах, нічого не змінює. Ця субстанція є основою як нежи­вих речей, так і людини і навіть символічного світу Біблії, оск­ільки усім речам властива єдність цих двох сторін -матеріальної і ідеальної. На думку Сковороди, світ, природа, людина внаслідок внутрішніх законів детерміновані у своєму розвитку і цілеспрямованості, оскільки розвиток є втіленням існуючого в речі напрямку.

Доцільність живих організмів, тваринного і рослинного світу для Сковороди є доказом того, що в усьому існуючому закла­дені певні можливості саморозвитку, обмежені «блаженною» натурою, чи Богом. І тому вічне не виключає людину, людську самодіяльність, творчість, що спрямовані на перетворення при­роди, із загального детермінованого процесу «природного» роз­витку. Філософ виходить з того, що завдання і мета, які свідо­мо ставлять перед собою розумні істоти (люди), теж не залежать від самих людей, а від народження визначені їх фізичною і ду­ховною природою.

У філософії Сковороди одержала обгрунтування ідея «трьох світів», розгорнута в діалозі «Потоп Земний». Перший і голов­ний світ у Сковороди - макрокосм. Це «всеобщий мир обительный, где все рожденное обитает», «составлен из бесчисленных миров и есть великий мир». Макрокосму як загальному світу Сковорода протиставляє два часткових світи - мікрокосм, або малий світ (людина), і символічний світ (Біблія).

Всі «три світи», на думку Сковороди, мають дві натури -видиму і невидиму, але характер їх взаємодії різноманітний в кожному із світів. В макрокосмі зовнішнє, матеріальне, кінцеве виступає як прояв внутрішнього, духовного, нескінченного. Тут атрибута руху передаються матерії і крайнощі сходяться. В інших світах видиме виступає тільки як тінь невидимого, ду­ховного, яке є джерелом блага та істини. Складність пізнання суті за допомогою засобів раціонального абстрактного мислен­ня обумовлена тим, що, на думку філософа, при цьому змінюється не тільки засіб, але й сам об'єкт, іншими словами, з переходом від явища до сутності людська думка пізнає вже не матеріальне, а ідеальне, трансцендентальне, а це і є головна мета філософської науки.

Стосовно ж чуттєвого пізнання, то за його допомогою пізнається лише визначена «обличительная тень», а не сама таємниця явищ, бо, за словами Сковороди, «в великом и в малом мире вещественный вид дает знать об утаенных под ним формах, или вечных образах». Якраз вічні «форми», які він вважає основою зовнішніх, доступних відчуттю образів, і є об'єктом пізнання в істинному розумінні слова.

Людина в її взаємовідносинах зі світом у вченні Сковоро­ди посідає основне місце. Це особливе становище людини виз­начається тим, що вона має розум і волю, здатна піднести свою природну силу. Одним із способів самовдосконалення є ду­ховна творчість, що відбиває духовні пориви людини. У самій людині виділяв він не пізнання єства, а пізнання духу. Проте, «если нечто узнать хочешь в духе или его истине, - стверд­жує філософ, - усмотри прежде во плоти, сиречь наружнос­ти». Пізнати істину людини означає пізнати «Бога» в людині: «один труд в обоих сих - познать себя й уразуметь Бога, по­знать й уразуметь точного человека есть труд й обман его от его тени, на которой все останавливается. А ведь истинный человек й Бог есть тоже».

Науку про людину і її щастя Сковорода вважав головною і вищою з усіх наук. Безпосереднім суб'єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, серце. Досягти щастя можна, лише слідуючії почуттям внутрішньої натури. За більш конкретного розгляду проблеми виявляється, що внутрішня натура є спорідненою із певним видом праці. Як виразник інтересів селянства, Сковорода сенс буття бачив у праці («жизнь й дело есть то же»), а істинне щастя - у вільній праці за покликанням.

Сковорода відрізняв процес праці та її результат. Завдяки праці створюються продукти харчування, котрі мають просте призначення - підтримувати життя. Насолода процесом харчу­вання не є істинною людською насолодою. Істинна насолода - в насолоді самим процесом праці, бо приносить тільки «сродний труд». Таким чином, у своїй філософській концепції спорідне­ної праці Сковорода за основу людського щастя вважав пере­творення праці на первинну потребу і у вищу насолоду.

Розглядаючи проблему рівності людей, Сковорода визнавав лише одну нерівність - нерівність в обдарованості і покликанні в одному й тому ж виді діяльності, що має не соціальне, а природне походження. Звідси принцип «неравного равенства». «Бог, - пи­сав він, - богатому подобен фонтану, наполняющему различ­ные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись спя: «Неравное всем равенство... Меньший сосуд менее имеет, но в том равен есть большему, что равно есть полный».

Участь «в сродном труде», на думку Сковороди, визначає міру реалізації людиною особистого покликання і суспільної користі, бо «мертва совсім душа человеческая, неотрешенная к природному своєму делу, подобна мутной й смердящей воде, в тесноте заключенной».

Характерною ознакою щастя в розумінні Сковороди є його органічний зв'язок із внутрішнім світом особи, але це не озна­чає, що воно антисуспільне, егоїстичне по своїй суті. Щастя суспільства, як стверджував Сковорода, є наслідок індивідуаль­ного самопочуття кожного з його членів, а тому істинне щастя не любить самотності, йому властиве бажання мати спільників. Той, хто володіє собою, хоча і бідний, насправді багатший за царів, а той, хто володіє світом, не володіючи собою, потерпає за своє багатство і не може почувати себе щасливим. Тому «не тот скуден, кто убогий, а тот, кто желает многого», бо це при­зводить до внутрішнього спустошення душі. Однак не можна сказати, що Сковорода негативно ставився до матеріальних потреб в житті людини і закликав до загального аскетизму.

Починаючи із Сковороди, можна чітко розрізнити науково-освітній і етико-гуманістичний напрями у філософії Про­світництва в Україні. Якщо філософські курси Академії явля­ють перший з них, що продовжується далі філософами і природознавцями Київського і Харківського університетів, то праці Сковороди є лише яскравим прикладом другого напря­му. Тут переважає розробка суспільно-політичних ідей і підви­щення суспільної свідомості українського народу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: