Суспільство як процес. Проблема сенсу історії

Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот та Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх та Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історичного процесу починається з виз­начення складу і статусу, сої щільної ролі та історичної долі дійо­вих осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія історії постає як наука про людей в просторі і часі, про їхні ре­альні дії та взаємовідносини.

Вивченням історичного факту класової будови соціально­го, конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього економічного і соціально-політичного розмежування займались Тьєррі, Гізо, Міньє, визначенням закономірностей і прогресив­ного характеру історичного процесу - Шлосер, Маурер, Кант, Гегель, Маркс, Вебер, Дільтей, Тойнбі. Шпенглер. Ці мислителі зробили значний внесок у створення цілісних моделей все­світньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особ­ливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах.

Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела розвитку капіталістичноговиробництва, господарювання і способу життя М.Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігій­них ідей, учений зумів пояснити причини масового утверджен­ня таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, ощадливість тощо. Саме вони, па думку Вебера, станов­лять основу духу капіталізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної актив­ності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань. Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами і інститутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту, способу життя тощо) та історії еволюції людського духу. Соціальна історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів. Людський вимір історії - у розумінні чільного місця людини в історичному процесі - дає можливість цілісно сприй­мати життя у просторі й часі.

Водночас такі представники позитивізму і неопозитивізму, як Карнап, Нейрат, Рассел та Поппер скептично оцінюють еврістичні можливості історизму. Поппер, наприклад, взагалі до­водить принципову неможливість наукового знання в історії і суспільних науках, бо історія суспільства не знає вічних і не­змінних законів. Ідеї історичного мислення Карл Поппер про­тиставляє так зване соціальне конструювання, суть якого - у творчо-практичній діяльності за потребами моменту без ураху­вання історичних тенденцій, традицій, звичаїв.

До розуміння історичного характеру соціуму філософи й історики йшли століттями, намагаючись проникнути у приро­ду і суть історії, визначити детермінуючі факторії і рушійні сили. Першу спробу охопити історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат божественного визначення. Етап­ною стала історична концепція Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистсь­ка концепція її матеріалістичного розуміння, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами) Концепція матеріалістич­ного розуміння історії викликала неоднозначне ставлення. Одні пов'язували з нею надії на побудову соціально-справедливого комуністичного майбутнього, інші вважали схематизацією істо­ричного процесу і орієнтацією пролетаріату на руйнування спо­конвічних підвалин суспільного життя.

Відомий німецький філософ Юрген Хабермас висуває аль­тернативну марксизмові концепцію соціальної еволюції, фундаментом створення якої він вважає лінгвістичний аналіз мови. Саме мовна комунікація і мовне розуміння створюють передумови для практичного здійснення передбачуваних форм життя, відповід­них форм соціальної дійсності. Марксистський аналіз історії роз­витку суспільства як історії становлення відповідних форм праці Хабермас намагається замінити історією комунікативних про­цесів. Категорії «продуктивні сили» і «виробничі відносини» мають поступитися місцем більш загальним поняттям: «праця», що Хабермас тлумачить як раціональний вибір, «інструменталь­на дія» і «інтеракція» (всі комунікативні дії). Історичний процес німецький вчений розглядає як соціокультурний процес навчан­ня, відповідно до цього робить висновок про існування чотирь­ох суспільних формацій людської історії (передвисококультурної. традиційної, капіталістичної, посткапіталістичної, державно-соц­іалістичної). Еволюціоністська концепція Хабермаса спрямована проти основ марксизму - вчення про класову боротьбу як го­ловного джерела суспільного розвитку. Талановитий культуро­лог, історик і соціальний філософ В. Дільтей досліджував струк­туру й функціональну сутність людської свідомості. Специфіка історичного пізнання, на його думку, полягає у відтворенні історії як співпереживання. Свідомість складається з трьох відносно са­мостійних пластів: предметного (відтворює реальність), емоцій­ного (відбиває ставлення людини до цієї картини) і волі (імпуль­си, спрямовані на трансформацію дійсності). Завдання історика полягає не просто в описі сукупності речей і подій, а у розкритті закладеної в них внутрішньої активності людського духу.

Концепцію історії як прояв духовного відтворили представ­ники неогегельянства італійський вчений Бенедіто Кроче та англійський філософ Р. Колінгвуд. У працях «Історія Італії», «Історія Європи у XIX ст.» Кроче наголошує на визначальній ролі ідей у розвитку суспільства. Головними рушійними сила­ми історії постають п'ять світоглядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібералізм. Історія є ніщо інше, як вічно живе життя духу. Р. Колінгвуд у своїй праці «Ідея історії» теж спирається на пріоритетну роль ідей у історії - абсолютно­го духу як її головного джерела і рушійної сили. Головним критерієм істинності історичного пізнання він вважає тільки дум­ку історика. Неотомісти Жильсон, Марітен, Бохеньський та інші вбачають головну причину історичних процесів у Богові і заперечують осягнення історії будь-яким іншим шляхом, крім пізнання реальних діянь Бога. Саме ним закладено в історію сенс, обумовлено долю людини. Створена Богом (і людиною) історія постає у вигляді безпосереднього життя, сенс котрого -в дотримуванні біблійного вчення і гуманістично-людяних пріо­ритетів. За Марітеном, головними цінностями є солідарність підприємців і трудящих у межах корпорацій, ідеї «персоналістської демократії», християнізації всіх галузей духовної куль­тури і екуменічного зближення релігій.

Сучасні представники «Вічної філософії» (Вагнер, Піпер, Мюллер, Ранер) твердять, що входження в історію засобом «прислуховування до слова божого» є єдиною стежинкою, що нарешті приведе до Храму, відродить одвічні гуманістичні пріо­ритети, подарує людському розуму втрачений раніше сенс. Представники франкфуртської школи соціальної філософії Хоркхаймер і Адорно у спільній роботі «Діалектика просвіти» подають історію у дусі ніцшеанської волі до влади як процес утвердження панування. Вони виділяють у всесвітній історії три етапи. Перший характеризується пануванням сліпих при­родних сил над людиною, другий - відокремленістю і протис­тоянням суб'єкта і об'єкта, людини і природи. Третій період всесвітньої історії - це маніпулятивне суспільство, тобто систе­ма, всі життєві процеси і взаємозв'язки якої підпорядковані єдиній волі і спільній меті соціальної еволюції. Хоркхаймер, Адорно та Маркузе відкидають історичний матеріалізм як за­гальну теорію історичного процесу, тлумачать матеріалістичне розуміння історії як зневаження і нищення гуманного характе­ру великих ідей людства - істини, свободи, справедливості, гуманності, прогресу.

Французький філософ і соціолог Раймон Арон вважав, що історик має охоплювати минуле своїм розумінням, «шукати у минулому себе і іншого». Історію він тлумачить як ірраціональ­ний, індетермінантний перебіг подій і хаос, в якому неможливо розібратись. Р. Арон заперечує існування історичних за­конів, єдності світової історії, ідею суспільного прогресу як сход­ження людства ступенями розвитку. Німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер у роботах «Буття і час», «Про сутність людської свободи», «Буття й істина» та інших пропо­нує аналіз історичного процесу як «інстинтування людини» у царині свободи, як безпосереднього існування людства, його істинного буття і факторів забезпечення.Центральним понят­тям історії є поняття світу - своєрідна система символів, цінно­стей, принципів, в якій розгортається людська життєдіяльність. Це феноменальна сфера смислів як можливих способів розум­іння і витлумачення речей. Смисли, зафіксовані в мові, переда­ються від покоління до покоління через традиційні фундамен­тальніуявлення і звичаї. Світ, за Хайдеггером,- це міфологічне обгрунтований спосіб життя народу, що розгортається в систе­му повсякденно-практичного ставлення до землі, неба, батьків і богів. Сенс світової історії полягає у збереженні заданих пер­винним світоглядним полем свідомості фундаментальної єдності них чотирьох начал (землі, неба, смертних й богів). Якщо якийсь з першоелементів першосвідомості випадає з ор­біти мислення наступних поколінь, відбувається руйнація цілісності буття в світі.

Історія людства, на думку філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса має єдину основу -духовну, яка грунтується на вірі. Історія по­чинається із своєрідного осьового часу - з мо­менту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислен­ня всезагального, забезпечили їй духовну са­мостійність і самість. У своїх працях «Психо­логія світоглядів», «Джерела історії та її мета», «Розум і антирозум у нашу епоху» та інших Ясперс доводить, що дійсну основу єднання людей становить дух, а не родова, природна чи економічна спільнота. Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному праг­ненні до свободи, застерігає від раціоналістичнихутопій. Мислитель обґрунтовує ідею духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як головного фактора, що спрямовує істо­ричний поступ до свободи.

Британський-історик і філософ Тойнбі розуміє історію як послідовну генезу цивілізацій, то проходять у своєму розвитку і падінні фази народження, зростання, катастрофи, розкладу і за­гибелі. Кожна цивілізація існує у просторі і часі. Джерело істо­ричного руху- у розумінні виклику Логосу. Осягнення історії -це розуміння суті божественного виклику, що реалізується через різноманітні форми людської діяльності. Історію рухає вперед творча меншість. Засобами застереження цивілізації від руйну­вання і падіння Тойнбі вважає духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств населення, здатність лідерів до нового розуміння суті виклику часу.

Професор філософії США Френсіс Фукуяма у 1989 році опублікував статтю «Кінець історії», де доводить, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, поступово підтягує реальність до вселюдського ідеалу суспільного і державного співжиття. Лібералізм пропонує кінцеву раці­ональну форму суспільства. Головною ідеєю лібералізму є ідея самоцінності індивіда. Вона викристалізовувалась у полеміці двох головних соціально-політичних течій - фашизму та комунізму. Фашизм наголошував па можливості подолання відчуження засобами сильної держа­ви і виховання нової людини на ідеях національної виключ­ності. Комунізм обирав шлях соціальної революції і диктатури пролетаріату. Якщо перший призвів до Нюрнберзького процесу, то другий - до краху політики перебудови. Сьогоденну заг­розу лібералізму Ф. Фукуяма вбачає у релігії і націоналізмі.

Отже, пошук оптимальних ідей організації суспільного жит­тя триває. У XXI ст. проблема виживання людства зумовлює новий виток теоретичних досліджень.

Суспільство включає в себе множину взаємопроникних один одного системно-структурних утворень, що виступають як певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип суспільних зв'язків і залежностей.

Суспільно-економічна формація становить скелет суспіль­ства, де фіксуються і опорні точки соціального організму, і ос­новні залежності його елементів, і основні механізми, що пов'я­зують ці елементи один з одним. Виступаючи основною типологічною характеристикою суспільства, виражаючи його цілісність, суспільно-економічна формація постає і головним ключем для розуміння еволюції суспільства, тобто постає і як ха­рактеристика історичних етапів розвитку соціального організ­му. Суспільно-економічні формації - це такі стадії суспільного розвитку, котрі базуються на пануванні певного способу вироб­ництва, що в кінцевому рахунку виступає критерієм історич­ного прогресу.

Розробка вчення про суспільно-економічні формації як ета­пи історії мало принципове значення для розуміння всесвітньої історії людства. По-перше, історія постала не як хаотичний аморфний потік соціальних змін, а як послідовна схема якісно відмінніх один від одного історичних етапів. По-друге, історія постала як сукупність революційних і еволюційних змін. По-третє, історія постала як процес прогресивного розвитку суспільства, тому що кожна формаційна сходинка означала більш високий рівень людської цивілізації. Отже, відкриття суспільно-економ­ічних формацій мало революційний вплив на історичну науку, відкривши принципово нові шляхи її розвитку на основі діалектико-матеріалістичної методології.

Існують різні схеми всесвітньо-історичного процесу: п'я­тичленна (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капі­талістична, комуністична); шестичленна, коли додається ще аз­іатський спосіб виробництва, що базується на особливостях ранньокласових суспільств Сходу; чотирьохчленна, в якій ра­бовласницьке і феодальне суспільство об'єднуються в одну сус­пільно-економічну формацію; трьохчленна (особиста залежність, особиста незалежність, але матеріальна залежність, вільна інди­відуальність); двохчленна (передісторія, включаючи капіталізм, та суто історія людства) и одночленна, коли вважається, що суспільство набуває рис суспільно-економічної формації лише на певному, досить високому рівні суспільного життя.

На рубежі ХХ-ХХІ ст. одним з важливих принципів под­ілу історії виступає цивілізаційний підхід, в межах якого все­світня історія виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій.

Цивілізація це певна реальність цілісність матеріального і духовного життя людей певних просторових та часових меж. У філософії виділяються чотири підходи до ро­зуміння цивілізації: 1) пряме суміщення по­нять цивілізації та культури, навіть їх ототож­нення; 2) цивілізація вважається ідеалом розвитку людства; 3) вона виступає певною стадією у розвитку локальних культур; 4) це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характеризують рівень суспільно-матеріального розвитку різних регіонів планети. Шпенглер, наприклад, нараховує вісім культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, «аполонівська» (греко-римська), «магічна» (візантійсько-арабська), «фаустівська» (західноєвропейська) і культура майя; очікується також народження російсько-сибірської культури. Згідно зі Шпенгле­ром, кожна культура існує тисячу років, а потім вироджується у цивілізацію, тобто «бездушний інтелект» (Шпенглер), «масо­ве суспільство» (Ніцше). Перехід від культури до цивілізації тлумачиться як перехід від творчості до безплідності, від герої­чних «діянь» до механічної «роботи».

Особливість цивілізаційних етапів розкривається при співставленні з принципами виділення формаційних структур. По-перше, цивілізація містить вказівки на певну висоту, зрілість розвитку суспільства; в цьому контексті співставляють­ся дикість, варварство, цивілізація як етапи людської історії. По-друге, цивілізація не пов'язана з жостким виділенням способу виробництва, суспільного виробництва як певного фактора Функціонування соціуму, а заснована на більш широкому колі засад соціальної структури. По-третє, в якості основ суспільства виділяються культурологічні фактори, духовні засади суспіль­ства. Четвертим важливим моментом є те, що цивілізація фіксує конкретніше емпіричний пласт суспільного життя, його особли­вості та взаємозв'язки, ніж формація. По-п'яте, цивілізація по­в'язана з особливостями всесвітньо-історичних змін, що харак­теризують загальні тенденції розвитку всіх країн на сучасному етапі. Виділяють локальні цивілізації, цивілізації Сходу, Заходу, Півдня та інші, а також космогенну, традиційну, техногенну, су­часну планетарну цивілізації тощо. Без сумніву, цивілізаційний підхід є важливим аспектом розуміння всесвітньої історії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: