Особливості становища ісламських меншин в окремих країнах

Іспанія

Як вже було сказано вище, серед європейських країн саме в Іспанії присутність мусульман була найтривалішою. Після восьми століть кровопролитних воєн ісламська держава Аль Андалус (711 -1492) була зруйнована хрестоносцями. Але вона встигла пустити глибоке коріння в культурі Південної Андалузії і всієї країни. Із усіх європейських мов саме іспанська піддалася найбільшому впливу з боку арабської. Всього в іспанській мові нараховується близько 6000 слів арабського походження.

У 70-ті роки, після більш ніж 500 років спокою, разом із зникненням диктатури Франко, іслам розпочав своє повільне повернення на іспанську землю. Конституція 1978 року поклала кінець монополії католицизму, що тривала п"ять століть. У 1980 році парламентом був прийнятий закон про свободу віросповідання. Він надав можливість різним релігійним общинам діяти і розвиватися на території країни.[37]

За таких умов ісламські об"єднання почали з"являтися на землях Андалузії, де збереглися ісламські традиції та багаточисельні пам"ятки мусульманської епохи: мечеть в Кордові, палац Альгамбра в Гренаді і вежа Джиральда в Севіль"ї. Частина цих общин була заснована жителями Андалузії, які почали вивчати своє минуле - і в результаті прийшли до ісламу. На сучасному етапі центром відродження ісламу стало місто Гренада - остання столиця мусульманської держави.

Мусульманська община розширювалася і за рахунок іммігрантів. Сюди приїздили студенти з Ближнього Сходу, особливо із Сірії і Палестини. Саудівська Аравія відкрила важливі центри ісламу, такі як мечеть в Марбелі, курортному містечку на березі Середземного моря, куди приїздили мусульмани із країн Персидської затоки у справах або у відпустку. Після Гренади Іслам розповсюджувався на Мадрид, Барселону та інші міста [37].

Крім інтересу до історії Іспанії, популярності ісламу сприяло збільшення кількості поїздок у мусульманські країни, особливо в Марокко і Туреччину, а також розповсюдження мусульманських книг, включаючи і ті, що були написані в андалузьку епоху.

Починаючи з 70-х років, близько 20 тисяч іспанців прийняли іслам, причому половина з них – жінки. Ініціативна група жінок-мусульманок проявила велику активність, організувавши три важливих конгреси. Останній проходив в Кордові в березні минулого року. На сучасному етапі в Іспанії нараховується близько 500 тисяч мусульман. 90% серед них - це марокканці або іспанці марокканського походження. Також діють общини мусульман із Алжиру і Сенегалу.

Одна із основних вимог іспанських мусульман – зміна статусу мечеті в Кордові (яка була перетворена в католицький собор після загарбання міста християнськими королями в 13 столітті і нещодавно оголошена ЮНЕСКО світовим культурним спадком), перетворення її в споруду, призначену для суто релігійних цілей, де і католики і мусульмани змогли б молитися. Однак, місцева католицька єпархія не задовольнила цієї вимоги, прагнучи завадити мусульманам молитися в мечеті. Під час останнього конгресу в Кордові декілька мусульман, які прийшли в мечеть помолитися, були потурбовані охоронцями, яких найняв єпіскоп.

Ще одна вимога мусульман полягає в ефективній реалізації угоди 1992 року, підписаної між іспанським урядом і представниками мусульманських, європейських і протестантських общин. Ця угода стала історичною подією для Іспанії. Парламент затвердив її в якості закону, який визнав певні права за людьми і общинами некатолицької віри – права, якими до того моменту володіла лише католицька церква: можливість викладання в державних школах, робота у в"язницях, казармах і лікарнях з наступним наданням релігійної підтримки [39, c.11]. Але, не дивлячись на статус закону, ця угода не була введена в дію іспанським урядом. Ось чому католицька церква залишає за собою багато привілеїв. Держава виділяє гроші з бюджету тільки для католицької церкви, хоча за Конституцією Іспанія не є країною однієї конфесії. Тому мусульмани в країні мають пройти ще довгий шлях, щоб отримати права, які їм належать, як громадянам Іспанії [37].

Франція

Як вважає Абу Аля Ал-Маудуді, ісламське суспільство не має меж за національною чи расовою ознакою. Це суспільство відкидає будь-які кордони, поширюючись по світу в ім"я досягнення загального людського блага. Ісламська ідейно-моральне спільнота відкрита для кожного, хто володіє певним віропереконанням і є носієм певної моральної системи [1, с.25].

Точна кількість мусульман, що проживають у Франції, не встановлена у зв"язку з забороною вказувати релігійну приналежність жителів країни під час перепису. Спеціалісти, однак, називають приблизну цифру, "автоматично" враховуючи як мусульман іммігрантів із мусульманських країн Азії і Африки, так і їхніх нащадків, що народилися у Франції і отримали французьке громадянство згідно з діючим законодавством. Звичайно, цей підхід не можна назвати науковим, адже, наприклад, не зовсім вірно вважати католиками всіх "чистокровних" французів, виходячи виключно із їх історико-культурної приналежності і зневажаючи особисте ставлення кожного з них до релігії. Але, через відсутність інших, залишається рахуватися з цими цифрами [19, с.36]. На 1995 рік приблизна цифра мусульман у Франції становила 3 млн. чоловік, а на 2003 рік – 5-7млн (10% усього населення) [12].

За кількістю послідовників іслам у Франції є другою релігією після християнства. Тим не менш, як релігійний, соціально-культурний і політичний феномен, іслам заявив тут про себе порівняно недавно. Так, до середини 70-х років у Франції діяло не більше одного десятка мечетей, головна з яких – Велика мечеть в Парижі – була відкрита ще в 1926 році в знак вдячності держави мусульманам, які воювали в рядах французької армії в роки першої світової війни. Приблизно стільки ж ісламських релігійних асоціацій діяло в державі.

У другій половині 70-х років становище почало змінюватися. Масова поява робітників-іммігрантів із країн Магрибу стала підставою для виникнення ініціативних груп, які почали вимагати від місцевих органів створення мінімальних умов для вільного відправлення мусульманами ісламського релігійного культу. В заселених емігрантами передмістях стали з"являтися імпровізовані мечеті. Згодом вони були відкриті на деяких великих промислових підприємствах, зокрема на заводах Рено. В результаті на початку 90-х років у Франції з"явилося близько тисячі мечетей і молільних приміщень [19, с.37].

На деяких цвинтарях були огороджені спеціальні "мусульманські" території. У місцевих кварталах почали відкривати магазини з продажу "халяльного" м"яса, ковбас тощо, а також ісламські книжкові та сувенірні лавки.

Все це означало посилення впливу ісламу у Франції, християнській, переважно католицькій державі, де до цього часу правами визнаної конфесіональної меншості користувалася лише іудейська община.

Французьке суспільство не відразу сприйняло іслам як загрозу власній релігійній ідентичності і традиціям світського світосприйняття. Якщо у 70-ті роки у Франції давав про себе знати лише антиарабський расизм, що став невід"ємною частиною "ідеології" і практики націоналістських рухів, то вже на початку 80-х заговорили про "ісламську загрозу". Іранська революція і загальне зростання ісламістського руху в мусульманському світі з характерною для нього антизахідною спрямованістю сприяло розповсюдженню в країні якщо не відверто ворожого, то у всякому випадку, підозрілого ставлення до Ісламу як до реального чи потенційного носія інтеграції, яка не співпадала зі світськими традиціями Франції.

У кінці 80-х років дві події сприяли спалаху антиісламських настроїв у державі: відома "справа Рушді" і так звана "справа про хустинку". Якщо відома фетва аятоли Хомейні", що виніс смертельний вирок автору "Сатанинських віршів", лише доповнювала уявлення про негативний образ ісламу, як "нестерпної" і "фанатичної" релігії, то "справа про хустинку" була широко сприйнята як прецедент, небезпечний для французького суспільства.

В 1989 році дві школярки одної із шкіл прийшли на заняття в хустинках в знак прихильництва принципу "хиджаб" (прикриття жінкою від сторонніх очей деяких частин тіла). Подія викликала справжній скандал у закладі і сплеск публікацій у пресі. Згідно закону про відокремлення релігії від держави, в державних закладах і, зокрема, в державних школах не дозволяється носіння предметів, які публічно демонструють приналежність людини до тієї чи іншої релігії [19, с. 33].

З іншого боку, Іслам "не винний" в тому, що в даному випадку дотримання однієї із його релігійних норм має саме публічний характер (учень християнин, наприклад, носить хрест під одягом).Врешті решт, у "справі про хустинки" було досягнуто компромісу: питання про те, дозволяти чи забороняти учням-мусульманам чи представникам інших конфесій носити знаки своєї релігійної приналежності, було передано на розгляд шкільної адміністрації. Та все ж цей інцидент сприяв виникненню у Франції широкої дискусії на тему світськості, в ході якої висловлювалася точка зору про те, що державі слід бути більш терплячою до "присутності" релігії в суспільному житті.

На початку 90-х років успіх Ісламського фронту порятунку (ІФП) в Алжирі, що з часом сприяв жорстокому зіткненню між алжирським режимом і озброєними групами ісламістів, надав в очах французького суспільства особливу загостреність проблемі "ісламської інтеграції", що було пов"язано з наявністю серед мусульман Франції груп, симпатизуючих ІФП чи пов"язаних з ним.

Взагалі, контакти мусульман Франції з країнами свого походження пов"язані з можливістю для різних держав мусульманського світу використовувати общини своїх співвітчизників (у тому числі і за "релігійними каналами": фінансування мечетей і асоціацій, видання брошур і книг і т.д.) в особистих політичних інтересах. Це сприймається владою як серйозна проблема.

Декілька років тому було вжито заходів з її вирішення на достатньо високому рівні. В міністерстві внутрішніх справ виникла ідея ініціювати створення у Франції деякої вищої ісламістської інстанції, яка б виступала від імені всіх проживаючих в державі мусульман та захищала б їх інтереси.

Один із високих чиновників МВС очолив спеціальний комітет, який займався пошуком лідера чи групи лідерів, що користувалися б авторитетом серед більшості мусульманського населення країни. Однак, не можна сказати, що у вирішенні цього питання було досягнуто успіху, тому що в ісламі, як відомо, відсутня церковна організація, а у Франції не існувало мусульманських "духовних управлінь" [19, с. 38].

Багатомільйонне мусульманське населення Франції можна розділити на дві великі групи: іммігранти-іноземці і, так звані, "французькі мусульмани". Більшість іммігрантів – вихідці із колишніх французьких колоніальних володінь в Африці. По-перше, це алжирці, тунісці і марокканці, а також громадяни із країн "чорної" Африки – Сенегалу, Малі та ін. Значна частина "мусульманської" імміграції представлена вихідцями із арабських країн Близького Сходу, а також пакистанцями, іранцями, турками і курдами.

Що ж стосується "французьких мусульман", то вони розподіляються на три категорії: "арки", "бьори" і, власне, французи-європейці, які з тих чи інших причин прийняли іслам [19, c.38].

Назва "арки" (від арабської назви "хараки") історично закріпилася за тими алжирцями, які під час війни за незалежність (1954 – 1962) служили в частинах французької "допоміжної поліції" ("харака"), в установах колоніальної адміністрації. У 1962 – 1963 роках разом з 900 тисячами "чорноногих" – європейських колоністів до метрополії переселилося близько 20 тисяч "арків" із своїми родинами. Їм було надано французьке громадянство. Нині їх за офіційними даними нараховується близько 450 тисяч чоловік.

Назва "бьор" – сучасного походження. На молодіжному жаргоні "верлан", розповсюдженому в паризькому передмісті, воно означає "араб" і спочатку було осоружним прізвиськом французів "у першому поколінні" - дітей арабських емігрантів, переважно із країн Магрибу. З часом це слово втратило колишнє принизливе значення і, фактично, перетворилося в самоназву для значної частини "французьких мусульман". Швидкому зростанню чисельності "бьорів" сприяв прийнятий у Франції в 1974 році, за умов економічної кризи, закон про обмеження трудової еміграції. В результаті магрибінці, відклавши репатріацію на невизначений термін або зовсім відмовившись від неї, всіма правдами і неправдами намагалися "закріпитися" у Франції і поєднатися зі своїми сім"ями, що не заборонялося прийнятим законом. Відповідно до французького законодавства, їх діти вже "автоматично" отримували право на французьке громадянство, що при різних труднощах інтеграції в нове суспільство надавало їм безперечні соціальні і економічні пільги.

Що стосується звернення французів до Ісламу, то це явище отримало більш чи менш широке розповсюдження лише після бурхливих подій "паризької весни" 1968 року на фоні кризи суспільних і моральних цінностей, що охопила тоді все французьке суспільство. Поширення на той час у середовищі інтелігенції і студентства потягу до "нетрадиційного" (в основному до східних вчень і культів - носіїв нової духовності) спонукало деяких молодих французів прийняти іслам. Цьому також сприяли діяльність ісламських місіонерів із різних мусульманських країн, а також зусилля організації "Джамаат ат-Табліг" ("Місіонерської общини", заснованої в 20-х роках в Британській Індії), французький філіал якої діяв під назвою "Віра і практика". Достеменно чисельність цієї категорії французьких мусульман, які глибоко вірують і дотримуються традицій ісламської релігії, невідома. За різними джерелами вона коливається від 30 тисяч до 300 тисяч чоловік (дані на 1995 рік). Серед них є відомі імена суспільних і політичних діячів, зокрема тих, хто раніше дотримувався марксистської орієнтації. Один із них – Роже Гароді, який здійснив паломництво в Мекку і прийняв мусульманське ім"я Раджа – свого часу був членом керівництва французької компартії [19, с. 37].

На території Франції мусульманське населення проживає нерівномірно. В цілому географія його розселення співпадає з географією магрибінської трудової еміграції. В Парижі існують окремі квартали (Барбес, Бельвіль), де чисельність мусульман досить велика. Те ж можна сказати і про передмістя французької столиці. Однак "лідируючі" позиції в цьому відношенні займають такі департаменти, як Марсель, Ліон і Лілль.

Етнокультурні відмінності, з одного боку, і орієнтація на різні держави та існуючі політичні моделі мусульманського світу - з іншого, допомагають відокремити в середині сучасного "французького ісламу" три основні течії, а також ряд другорядних.

"Магрибінський іслам" представлений у Франції, в силу історичних причин, найбільш широко. Крім "арків" і "бьорів", в країні проживає 800 тисяч алжирців, 450 тисяч марокканців і 200 тисяч тунісців. У Магрибі розповсюджений сунітський іслам, який вважається самим "суворим" після ханбалитського. Це викликає негативне ставлення до характеру релігійності вихідців із країн Магрибу, де найменш грамотні верстви населення зберігають прихильність до "народного ісламу" з його культом святих, авторитетом "святих" шейхів-марабутів тощо.

Молоде покоління мусульман – вихідці із Магрибу і освідчені верстви населення – є більш "секуляризованими": не будучи в більшості своїй практикуючими віруючими, вони дивляться на іслам як на основу власної культурної приналежності. Що стосується практикуючих мусульман, то вони знаходяться під впливом різних ідейних напрямків, які в останні 15 років розповсюдилися як у Магрибі, так і в інших країнах арабського світу. У формуванні обличчя "магрибінського ісламу" беруть участь три країни регіону – Алжир, Марокко і Туніс.

Алжир намагається розповсюджувати свій вплив на весь "контингент" магрибінських емігрантів у Франції та на їх нащадків. При цьому він спирається на паризьку Велику мечеть, що з самого початку контролювалася його представниками. Паризька мечеть намагається протистояти інтегристським течіям і її претензія на роль "виключного представника" мусульман у Франції фактично підтримується французькою владою.

Марокко – країна, якою керує король, що офіційно поєднує функції політичного і духовного лідера. Він носить титул "повелителя правовірних" (амір ал-му"мінін).Більшість проживаючих у Франції мусульман марокканського походження зберігають лояльність монарху. Їх порівняно незначно зачепила активність ісламістських груп також марокканського походження, які виступають проти сучасного режиму. Діюча у Франції "Співдружність марокканських робітників і комерсантів", яка зберігає зв"язки з королівським двором, контролює значну частину мечетей у Франції.

Серед вихідців із Тунісу найбільш впливові ті ісламістські рухи, ідеї яких користуються популярністю в основному у представників емігрантського "середнього класу". Так, опозиційний щодо світського туніського режиму Рух Ісламської Тенденції (РІТ), який вийшов із надр "Братів-мусульман", має у Франції власний філіал - "Об"єднання за іслам у Франції", створений у 1981 році і розташований на півдні країни. Успіхом серед туніської іміграції користується і вищезгадана організація "Віра і практика" - філіал "Джамаат-і Табліг", що проповідує благородний ісламський образ життя, обов"язкове виконання щоденної п"ятиразової молитви, носіння "ісламського одягу" і т.д., а також прийняття "істинної віри" атеїстами і послідовниками інших релігій[19, с.39].

"Африканський іслам" представлений вихідцями із країн "чорної" Африки – Сенегалу, Малі, Кот-д"Івуара та ін. Серед африканського населення Франції, за статистикою, мусульмани становлять 49% (проти 50% християн і 1% анімістів). Виключно сунітський, "африканський іслам" несе на собі сильний відбиток народної релігійності з характерним для неї культом марабутів. Зазвичай марабут - це освічена людина, що прибула у Францію, щоб закликати до "повернення в іслам" молодь. Але зустрічаються і неосвічені, "патріархальні" марабути, що займаються магією. Серед мусульман-африканців, які проживають у Франції, зберігається вплив суфійських братств, головним чином Хадрія і Тіджанія [19, c. 39].

Досить впливовою є течія "турецького ісламу". В країні проживає 150 тисяч вихідців із Туреччини, включаючи і національні меншини (перш за все це курди).Тут присутні всі турецькі релігійні і релігійно-політичні групи. У Франції діють і послідовники ісламістської Партії процвітання, основаної Н.Ербаканом, пантюркісти і члени законспірованої ультраправової організації "Сірі вовки" До конфесійних меншин можна відмітити алавітів; із суфійських братств – накшбанді і бек таші, а також послідовників секти Нурджулюк, відомої серед турецьких курдів-іммігрантів.

Багаточисельність різноманітних ісламських організацій є особливістю "французького ісламу". Іде процес його інтеграції у французьке суспільство та культуру. Головною проблемою при цьому є уникнення конфлікту з законодавством країни.

Німеччина

Перша хвиля імміграції мусульман до Німеччини стала наслідком потреби в робочій силі для виконання некваліфікованої роботи, в якій мала потребу німецька промисловість епохи «економічного дива», що стрімко розвивалася.

В 60-х та на початку 70-х років мусульмани були, в основному, "гастарбайтерами". Їх життя проходило в гуртожитках, спілкування і зустрічі відбувалися в кімнатах чи орендованих приміщеннях для молитв. Вперше можливість повноцінного сімейного життя була надана мусульманам тільки після довгих років проживання в Німеччині, тоді ж стало можливим і здійснення перших кроків у справі створення мусульманських організацій. До того часу відноситься і виникнення окремих турецьких організацій, і спроба віруючих мусульман організувати основні форми повсякденної молитви [34].

Для Німеччини 1960-80 років, типовою країною-експортером робочої сили стала Туреччина. Саме ця країна стала одним із регіонів, де зосереджувалися економічні, політичні і стратегічні інтереси ФРН. Праця турків переважно використовувалася в будівництві, сільському господарстві, промисловості. Турецька діаспора у ФРН була найбільш багаточисельною. Зацікавленість Німеччини у використанні турецької робочої сили пояснювалася наступними причинами:

1. дешевизною праці турецьких емігрантів;

2. дефіцитом власної робочої сили з низьким рівнем кваліфікації;

3. можливістю утримувати Туреччину у зоні свого впливу за рахунок перебування турків на території ФРН[31, c.77].

З кінця 70-х років більшість мусульман-іммігрантів переселялися, як правило, в результаті гонінь, воєн і переслідувань у себе на батьківщині. Більшість таких прибуло з Афганістану, Палестини, регіонів розселення курдів і Пакистану. З початку 90-х років з"явилися мусульмани із Боснії, пізніше із Косово, які тікали до Німеччини через війну і розпач.

Цим зумовлюється і специфіка різних мусульманських етносів, що проживають в Німеччині. Турки, а пізніше інші мусульмани із Північної Африки, Югославії, Пакистану та арабських країн постійно живуть в Німеччині, в той час як перебування інших обмежено часом і статусом. Відповідно, мусульмани, об"єднані у союзи і групи, в основному є постійними жителями країни і сприймають її як свою батьківщину. Ця "німецькість" Ісламу змінюється завдяки факту наявності в Німеччині мусульман - етнічних німців, чий вплив виходить за суто етнічні рамки.

Закінчення періоду бурхливого економічного піднесення торкнулося, а в багатьох випадках і негативно відбилося на мусульманах-робітниках. Та разом з тим з цього часу розпочалася активна підприємницька діяльність мусульман у сфері малого бізнесу. Вона була краще організована, ніж у німецьких конкурентів, оскільки мала сімейний характер. Вже на початку 80-х років не були рідкістю турецькі підприємці в сфері сільського господарства та пакистанські - в ресторанному бізнесі. З часом їх економічна діяльність розповсюджувалася і на інші сфери: будівництво, виробництво, торгівля. На сьогоднішній день мусульманські підприємці становлять у багатьох сферах важливу частину німецького ділового життя. Деякі з них, навіть, стали займатися інтенсивною інвестиційною діяльністю і створили великі торгові фірми та взаємопов"язані між собою ланцюжки підприємств. Внутрішня мусульманська солідарність і готовність допомогти один одному відіграли в цьому успіху велику роль.

Виходячи з такої економічної динаміки, мусульманські підприємці почали створювати свої власні союзи, які повинні були представляти інтереси їхніх фірм. Одне з таких важливих об"єднань знаходиться в Кельні (MUSIAD).Цей союз допомагає мусульманським підприємцям не тільки в організаційних питаннях, але і намагається, використовуючи міжнародні зв"язки, розширити їх вплив у ділових колах.

Іслам у країні знаходиться нині на доленосному перехресті. Представники мусульман другого і третього поколінь стоять перед вибором. З одного боку вони відчувають приналежність до цієї країни і до її традицій, з іншого – сприймають іслам як частину власного культурного і національного спадку. Виникає необхідність і потреба з"єднати ці дві сторони. Нерідко молоді мусульмани всупереч волі батьків відмовляються від ісламу, намагаючись влитися в німецьку культуру, сприймаючи іслам як щось "старовинне".

При відносно великій чисельності мусульманських об"єднань і їх гарному технічному устаткуванні вони все ж розглядаються як маргінальні. До цього часу в Німеччині жодні мусульманські групи не мали успіху, оскільки вони обмежувалися пасивним реагуванням на зовнішні фактори, в той час як розвиток руху "зелених" дає гарний урок, коли відносно невеликі групи за допомогою активної лобістської роботи змогли організувати обговорення важливих проблем у німецькому суспільстві.

Мусульмани Німеччини відчувають небезпеку, що майбутнє покоління може швидко втратити почуття цілісності мусульманської ідентичності. Однак, все гучніше лунають голоси тих, хто вважає, що Іслам може і повинен відігравати все більшу роль і мати важливе значення в житті країни саме зараз, на порозі 21-го століття.[34]

Після серії терактів в Іспанії, Росії та Туреччині німці занепокоєні своєю безпекою і з підозрою ставляться до всіх вихідців із мусульманського світу, тим більше до ісламських організацій. Перший міжнародний конгрес радикальних ісламістів із арабських країн повинен був відкритися у Берліні на початку жовтня. Основна мета конгресу, як повідомляється в розповсюдженій в Інтернеті заяві його організаторів, виступити проти дискримінації арабів і мусульман у Європі, Іраку та Ізраїлі, а також розпочати створення нових ісламістських союзів і організацій. Однак влада Берліну заборонила проведення конгресу в німецькій столиці. Цьому рішенню сприяв тиск на берлінський сенат з боку федерального міністра внутрішніх справ Отто Шілі.

Сенатор Ерхарт Кертінг заявив по берлінському радіо, що місту не потрібен цей захід, що породжує громадське протистояння. Християнський демократичний союз Німеччини також закликав владу не допустити проведення запланованого конгресу. "Ісламським екстремістам немає місця в Німеччині!" - заявив представник ХДС в бундестазі Вольфганг Босбах.

Берлінська влада з санкції Генеральної прокуратури Німеччини вже вислала із країни одного із організаторів конгресу ісламістів, вихідця із Лівану - Фаді Маді. Міністерство з іноземних справ, в свою чергу, направило у всі консульства і посольства Німеччини розпорядження не видавати візу іноземцям, які називають метою свого приїзду в країну участь у конгресі. Президент Австрії Хайнц Фішер висловив своє невдоволення у зв"язку з можливим перенесенням місця проведення конгресу з Берліну до Відня [34].

Як свідчить опитування, проведене Соціологічним інститутом в Аленсбасі, після трагедії у Беслані "ісламська загроза" набула для багатьох німців достатньо конкретні форм. Дані опитування, опубліковані на сайті "Німецька хвиля" (Deutsche Welle), показали, що велика частина жителів Німеччини вбачає в ісламі певну загрозу. На питання, з чим асоціюється у них слово "іслам", 93% опитаних назвали "пригнічення жінок", 83% - "тероризм", 82% - "фанатизм і радикалізм". Лише 6% відгукнулися про іслам з симпатією [27]. Зараз в Німеччині проживає близько 3,3 млн. мусульман. За даними німецьких спецслужб, на даний момент в країні діє близько 5 тис. ісламських екстремістів, що готові вдатися до насильства і відкрито закликають до розповсюдження ісламу "вогнем і мечем".

Заборона ж на проведення міжнародного конгресу ісламістів на території Німеччини ще раз свідчать про те, що влада і спецслужби країни намагаються по-новому підійти до цих викликів[27].

Греція

Для більшості європейських народів Перша світова війна закінчилася в 1918 році, а для Греції і Туреччини - лише у 1923 році, з підписанням Лозанського мирного договору. Цей договір, на думку його організаторів, мав раз і назавжди вирішити територіальні суперечки між двома країнами і ліквідувати в кожній з них національні меншини, що постійно провокували владу Греції та Туреччини на втручання у внутрішні справи іншої сторони.

З цією метою передбачалося провести обмін населенням між Грецією і Туреччиною так, щоб всі греки виїхали із території Туреччини, а турки - із території Греції. Час показав ефективність цього заходу, але проблема не була повністю вирішена, тому що на території Туреччини залишилося 111 тисяч греків, які проживали у Стамбулі (Константинополі) та на островах Імврос і Тенедос, а на території Греції, "для рівноваги" було залишено 106 тисяч турків, які проживали переважно в Західній Фракії. Ці турки і склали общину мусульман у Греції.

З того часу константинопольські греки та фракійські турки фактично стали заручниками взаємовідносин двох країн. Спочатку становище меншин було стабільним, але після Другої світової війни відносини між Грецією і Туреччиною почали поступово погіршуватися, наслідком чого було різке посилення санкцій проти меншин. Становище грецьких мусульман стало особливо тяжким після початку грецько-турецького конфлікту за Кіпр. Сьогодні турецька меншина в Греції, що скоротилася через кількість від’їжджаючих у Туреччину на постійне місце проживання, знаходиться в надзвичайно дискримінованому стані.

Влада Грецької Республіки, де відповідно Конституції православність офіційно проголошено державною релігією, не визнає за турками статусу етнічної меншини. Вони знаходяться в становищі релігійної меншості: офіційна версія стверджує, що це зовсім не турки, а греки, предки яких колись прийняли іслам. І понині вони живуть у провінції Ксанті (Західна Фракія). Але мусульманська община в Греції складається не тільки із турків, але і з представників ще однієї народності – помаки [28].

Етнічні помаки - слов"янського походження, вони родичі сучасних болгар і проживають в районі Родопських гір (провінція Родопі) поблизу кордону з Болгарією. Деякий час мусульманська община існувала і на Додеканезьких островах, що відійшли до Греції після Другої світової війни, але зараз вона практично зникла. Всього мусульманська община в Греції нараховує близько 150 тисяч чоловік (що становить приблизно 1,5% населення країни), а за деякими даними ще менше, не дивлячись на те, що серед грецьких мусульман рівень народжуваності достатньо високий.

Як вважає кандидат історичних наук Ольга Петруніна, протягом останніх десятиліть мусульмани в Греції зазнали релігійної, соціальної і політичної дискримінації, боротися з якою в них практично не було можливості: мусульманська община занадто нечисленна, не має своєї політичної партії, здатної захищати її інтереси в парламенті, а місцева адміністрація знаходиться під контролем центральної влади. Тим не менш, у мусульман існують дві офіційно зареєстровані політичні партії – "Довіра" в провінції Родопі та "Доля" в провінції Ксанті. Вони користуються підтримкою місцевого населення, і на парламентських виборах в 1989 - 1990-х роках їм вдалося двічі завоювати по одному депутатському мандату, дякуючи виключно сприятливому виборчому закону. Ці партії продовжували брати участь і в наступних виборах, однак безрезультатно, оскільки сучасна грецька виборча система встановлює трьохпроцентний бар"єр, що не допускає малі партії до парламенту. [28]

Міжнародні правозахисні організації взяли мусульманську общину в Греції під свою опіку. Дякуючи діяльності правозахисників, у 1990-ті роки були скасовані деякі принизливі обмеження, що діяли щодо мусульман протягом попередніх десятиліть. Так, до 1990 року мусульмани були зобов"язані отримати спеціальний дозвіл влади у випадку купівлі земельної ділянки чи будівлі. Навіть на ремонт власної домівки потрібно було мати ліцензію. Особливі ліцензії також були необхідні для заняття деякими професіями і для водіння автотранспорту. Довгі роки отримати такі ліцензії було майже неможливо, оскільки грецька влада розсилала секретні циркуляри місцевим органам управління з розпорядженням задовольняти не більше 5% заяв з проханням отримати ліцензію.

В той же час на початку 1990-х років влада провела конфіскацію значної частини земель мусульман, оправдовуючи це тим, що прийняті нові принципи державної земельної політики, але в результаті після конфіскації ці проекти так і не були реалізовані. В розпорядженні фракійських мусульман залишилося лише 35% їхніх земель, тоді як в 1923 році їм належало 85%. Мусульман намагаються не допускати до участі в державних справах, тому в апараті місцевих адміністрацій немає жодного мусульманина на відповідальних посадах.

Метою такої політики щодо мусульман в останні десятиліття було створення нестерпних умов нетерпимості навколо населення з тим, щоб змусити його емігрувати до Туреччини. Різними способами розгорталися антимусульманська і антитурецька кампанії в засобах масової інформації: періодична преса, радіо, телебачення і навіть мережа Інтернет регулярно оприлюднювала матеріали, які створюють негативний образ сусідньої мусульманської Туреччини та ісламу в цілому [28].

Інший спосіб змусити мусульман залишити країну – це позбавлення їх грецького громадянства. Згідно 19-ї статті грецького Закону про громадянство особи негрецького походження можуть бути позбавлені громадянства в тому випадку, якщо, виїхавши за межі країни, вони не доведуть свого наміру повернутися назад. 20-та стаття того ж закону передбачає позбавлення громадянства тих, хто добровільно перейшов на службу до іноземних держав. Вельми вільно трактуючи ці статті, грецька влада, позбавила громадянства тисячі людей, значну частину яких становили мусульмани.

Ще одним напрямком такої політики є культурна ізоляція мусульманського населення: в провінціях, де проживають мусульмани, не доступні книги та газети, що видаються в Туреччині, а також шкільні підручники, не дивлячись на те, що на інших територіях країни їх можна одержати без проблем. Якість освіти в школах, створених для мусульман, також знаходиться на низькому рівні. Вчителі в них призначаються владою і несуть покарання навіть за незначні проступки. Нарешті, в цих школах не дають знань грецької мови, достатніх для того, щоб продовжити освіту в вузах країни. В результаті багато сімей змушені відпускати своїх дітей на навчання до Туреччини.

Що ж стосується грецьких помаків, то вони багато років були ізольовані від світу: в роки "холодної війни" район їх проживання був оголошений зоною охорони на кордоні з соціалістичною Болгарією. Це означало, що місцеві жителі мали спеціальні внутрішні паспорти, які обмежували свободу їх пересування. З іншого боку, в"їзд у зону охорони ззовні був суворо обмежений. Ці обмеження були формально скасовані лише у 1995 році, однак і після цього іноземні спостерігачі скаржилися, що поліція не впускала їх в зону проживання помаків.

Уряд Греції намагається тримати під контролем не тільки економічну діяльність, але і духовне життя мусульман. До 1990 року грецькі мусульмани самі обирали своїх духовних лідерів, однак, в останні десятиліття влада ввела порядок призначення муфтіїв, мотивуючи це тим, що муфтій виконує не тільки релігійні обов"язки, але і деякі адміністративні функції. У відповідь на це мусульмани не визнали призначеного християнським правлінням муфтія і обрали двох нових - одного в місті Комотіні, а іншого - в Ксанті. Конфлікт між мусульманською общиною і владою закінчився тим, що у 1996 році обох вибраних лідерів приговорили до позбавлення свободи на різні строки, хоча у в"язницю ніхто не потрапив: один з них був звільнений під заставу, а інший домігся відміни покарання за апеляцією.

Европейські і міжнародні організації неодноразово звертали увагу влади і парламенту Грецької Республіки на порушення прав і свобод національних і релігійних меншин, але реальних заходів до зміни дискримінаційних актів прийнято не було. Все ж, не дивлячись на цілеспрямовану антимусульманську політику, в грецькому суспільстві не існує єдиної моделі ставлення до мусульман: частина греків вважає, що, не дивлячись на релігійні і національні відмінності, людей повинні об"єднувати спільні людські цінності. Тому грецькі лікарі з Кіпру надавали допомогу пораненим, а футболісти грецького клубу ПАОК провели благодійний матч, і всі вилучені кошти перевели в фонд допомоги жертвам стихії у сусідній Туреччині [28].

Таким чином у Греції переплітаються етнічні та релігійні проблеми, що ускладнює вирішення як побутових, так і соціальних та суспільних питань, що має відповідати міжнародним стандартам.

Італія

Варто погодитися з тим, що вираз “італійські мусульмани” звучить досить незвично. Особливо якщо мова йде про країну, в столиці якої знаходиться Ватикан – місто-держава, центр Римсько-Католицької Церкви. І все ж, якщо заглянути в глибину століть, то не важко побачити, що в Італії на відміну від інших західноєвропейських держав іслам почав розповсюджуватися ще більше тисячі років тому.

Саме тоді на острові Сицилія крім мусульманської Іспанії закріпилася ще й арабо-ісламська цивілізація, залишивши після себе великий слід в культурному житті цього регіону. Доказом того є прекрасні архітектурні пам”ятки в Палермо та в інших містах і поселеннях острову, його топоніміка, яскраві зразки декоративного та прикладного мистецтва, унікальні експозиції в сицилійських музеях, книги і рукописи арабською мовою, зокрема старовинні тексти Корану, що зберігаються в найбільших бібліотеках острова. Ряд пам”яток, пов”язаних з арабами, а також з турками, збереглися і на континенті. Але пізніше, вже в епоху Відродження іслам знайшов своє відображення в культурних традиціях середньовічної Італії. Так, у зв”язку з початком книгодрукування і відновлення інтересу до Сходу, видавець Паганіні випустив у 1530 році в Венеції перший друкований текст Корану, а в кінці 17 століття в сусідній Падуї з”явилося перше для західного світу наукове видання цієї священної для мусульманського світу книги, яке підготував італійський теолог і арабіст Людовико Марраччі [4].

Сьогодні іслам в Італії, як і в багатьох інших країнах Західної Європи, отримав нове поширення, і представлений тут на двох рівнях. З одного боку, це самі італійці,які в різний час прийняли іслам. Їх нараховується більш ніж 10-15 тис. чоловік, хоча іноді називаються і більш суттєві цифри, наприклад 30-50 тисяч. Але основна маса мусульман в Італії – це імігранти, вихідці приблизно із 30 країн Азії і Африки, кількість яких, за приблизними даними досягла 560 тисяч. Мова йде про людей, які мають італійське громадянство або тимчасовий вид на проживання і роботу. За деякими даними, число іммігрантів-мусульман в країні може досягати 700-800 тис. чи навіть 1 мільйону чоловік. Сюди включаються і ті, хто знаходиться на Апеннінах випадково або тимчасово, не маючи на те достатніх юридичних підстав і надійних джерел існування, тобто, мова йде, в дійсності, про нелегалів.

Процес масового припливу іммігрантів в Італію, включаючи і вихідців із мусульманських країн, розпочався з середини 80-х років, хоча окремі ісламські общини існували тут і раніше. До їх складу, в основному, входили вихідці із африканських країн Сомалі та Лівії, які в свій час були італійськими колоніями. А в 80-ті роки Італія разом з іншими державами Південної Європи (Іспанією, Грецією і пізніше Португалією) стала центром, що приваблював іммігрантів із країн „третього світу”. Це було викликано тим, що почалося введення суттєвих обмежень на в”їзд бажаючих до країн Центральної і Північної Європи, де їх праця використовувалася в 50-60-ті роки, в період становлення і розвитку національних економік, зруйнованих під час Другої Світової війни. Ці обмеження були викликані все тими ж економічними причинами, наприклад, кризою, що привела до посилення безробіття серед місцевого населення.[4]

Таким чином, приплив іммігрантів, зокрема мусульман, в Італію став, з одного боку, одним із наслідків тих соціально-економічних проблем, які у 70-ті роки постали перед найбільш розвинутими країнами Заходу, а з іншого - результатом погіршення умов існування, що характерно для деяких бідних країн Азії та Африки. Мається на увазі і тяжка колоніальна спадщина, і статус постачальників дешевої сировини і робочої сили, і конфлікти з сусідами, що часом переростали у воєнні сутички, і природні катаклізми, що призводило мільйони людей на голод і страждання. З початком 90-х років слово „біженець” міцно увійшло в повсякденний лексикон італійців, тому що крім іммігрантів із далеких країн на Аппеніни направилися тисячі людей із Албанії, Боснії, югославського Косово.

Італійська держава вже давно перейшла до обмежень припливу біженців і з 1991 року послідовно проводить лінію на зменшення доступу іноземців. Однак, навіть політики не були в змозі завадити природному процесу об”єднання сімей іммігрантів та створенню нових, що стало характерним для Італії 90-х років. Частина прибулих, включаючи мусульман, серйозно влаштувалися тут, одержавши постійну роботу або відкривши власну справу. Маючи надійну економічну базу, люди залишалися в країні, купували квартири чи власні домівки. Таким чином, на підході вже друге покоління італійських мусульман, дітей першої хвилі іммігрантів. Однак їх поступова інтеграція в реалії італійського суспільства не змогла відокремити людей від етнічних та конфесіональних коренів.

У наш час іслам в Італії, як і в сусідній Франції, став другою релігією після католицизму. В зв”язку зі значним збільшенням кількості іммігрантів за останні півтора десятиліття стали з"являтися чіткі організаційні форми релігійного життя італійських мусульман. Спочатку виникали общини, відкривалися будинки для молитв, мечеті, потім почали засновуватися різноманітні ісламські культурні асоціації. За даними, опублікованими в міланській газеті „Іль Джорнал”, в Італії нараховується 350 мечетей, із яких тільки третина має характерні купол і мінарет.

Етнічні відмінності між емігрантами-мусульманами не дозволяють поки що говорити про якусь єдність між ними. Часто вони спираються перш за все на національну спільність, що приводить до створення і паралельних структур. Так, марокканці складають найчисленнішу ісламську общину в Італії. Їх більше 100 тис. чоловік. За ними йдуть албанці і тунісці. Далі -- сенегальці, які створили такі форми об"єднання, як мусульманські братства, що займаються не тільки питаннями культу, але і працюють над вирішенням соціально-економічних проблем общини. Вони притримуються принципів солідарності і діють автономно від інших мусульманських організацій.

Не дивлячись на різноманітність етнічних і релігійних общин, в Італії існують і такі ісламські центри, до яких тягнуться мусульмани різного походження, навіть італійці-мусульмани. Подібних центрів нараховується в країні більше тридцяти, але найвідоміші з них знаходяться у Мілані і Римі, а на півдні країни у Неаполі і частково у Палермо. У Мілані – це Ісламський Центр і Ісламський інститут культури, засновані при відповідних мечетях. Перший із них був створений ще у 1977 році, а провідну роль у ньому відіграють італійські мусульмани – сунніти. Цей центр проводить різноманітні заходи на ісламську тематику, видає вісники італійською та арабською мовами, розповсюджує літературу, організовує різні курси, займається реалізацією дозволеного шаріатом м”яса халяль. Старійшиною міланських мусульман вважається Абдал Вахід Паллавічіні, представник одного із найвідоміших італійських сімейств[4].

Ісламський інститут культури і його мечеті проводять велику роботу серед віруючих. Однак останнім часом, особливо після подій 11 вересня в США, цей ісламський центр привернув увагу влади, оскільки деяких із його відвідувачів підозрюють у причетності до “Аль-Каїди”. Директор інституту імам Абделхаміду Шаарі говорить: “У нас працюють таємні служби усього світу: італійські, арабські, американські... Слава Богу, вони все реєструють, все знають. Тому ми є найбільш прозорим ісламським центром, і про нас усе відомо. Якби мова йшла про терористів, то вони були б дурнями, якби намагалися переховуватися у нас”.

Інший важливий центр мусульман – це Рим. Прекрасна мечеть, побудована тут у 1995 році, вважається найбільшою у Західній Європі. Вона знаходиться у віданні Італійського ісламського інституту культури, пов”язаного з акредитованими у Римі посольствами мусульманських країн. Дипломатичні представники цих країн входять до складу керуючої ради інституту. Провідна роль впродовж 25 років належить тут представництву Саудівської Аравії, яке внесло основний вклад у створення і утримання інституту та мечеті. Однак у відносинах між ісламськими центрами Риму і Мілану існує певне протистояння не тільки у релігійних питаннях. Наприклад, на сході країни на роль центру ісламу претендує, і не без підстав, Неаполь. Тут знаходиться Ісламський Центр, в якому розташовані мечеть і школа Корану, існує навіть своя радіостанція.

Ясно, що за подібних умов в Італії не раз здійснювалися спроби об”єднання мусульман на загальнонаціональному рівні. Як і в інших країнах, давно вже стала очевидною потреба мати єдине офіційне представництво, необхідне для діалогу з державою для вирішення важливих проблем ісламської умми в країні. Заради цього декілька років назад був створений Союз ісламських общин в Італії, до складу якого ввійшли десяток мусульманських центрів і ряд окремих мечетей. Його генеральним секретарем був обраний Хамза Роберто Піккардо [4].

Головну роль у цьому союзі став відігравати вищеназваний Ісламський центр Мілану, що підготував проект угоди між державою і мусульманською общиною. Але Ісламський культурний центр із Риму представив альтернативний проект, а потім ще один проект був підготовлений Асоціацією мусульман Італії.

Нарешті, два роки тому було досягнуто певного прогресу у справі згуртованості мусульманської спільноти в країні: створена Ісламська рада Італії, що об”єднала міланський Союз ісламських общин, римський Ісламський культурний центр, спонсоруючий нині столичну мечеть, і община “Курейш”, основу якої складають італійці, які прийняли іслам. Президентом нової ради був обраний колишній італійський посол у Саудівській Аравії Маріо Шалойя, а його заступником – сірієць Нур Дахан. Цікаво, що прийняв іслам також інший італійський посол в тій же країні Торквато Карділі, причому про його перехід в іслам стало відомо в листопаді 2001 року, тобто одразу після драматичних подій 11 вересня в США.

Першочерговим завданням ради стала підготовка угоди з державою, в якій повинні бути викладені основні вимоги послідовників ісламу в Італії. При цьому вони спираються на закон, оскільки свобода віросповідання гарантована Конституцією Італійської Республіки. Зокрема, стаття 8 говорить: “Усі релігійні віросповідання рівні перед законом. Віросповідання, що відрізняються від католицизму, мають право створювати організації за своїм статутом, якщо це не суперечить італійському правопорядку. Їх відносини з державою визначаються законом на основі домовленостей з організаціями, які представляють відповідні віросповідання” [4].

Серед вимог італійських мусульман – викладання Корану в школах, створення мусульманських учбових закладів, що зрівняні у правах з іншими, право жінок фотографуватися з покритою головою при оформленні посвідчень, дозвіл з місця роботи на період виконання хаджа, визнання п”ятниці неробочим днем для мусульман, їх право виконувати полуденний намаз під час робочого дня, отримання дозволу на визнання шлюбу, укладеного за ісламськими традиціями. Багато чого вже досягнуто: відкриті і зареєстровані мечеті, одержані дозволи на державному і місцевому рівнях відкривати пункти заготівлі і продажу халяльного м”яса, надання мусульманам окремих ділянок на кладовищах. Підтвердження цьому можна знайти у великих і малих містах. Все ж, в цілому, в Італії поки ще немає багато чого з того, що є в інших західноєвропейських країнах.

Крім цього, існують і проблеми суто італійського характеру. Так, відповідно національному законодавству, кожен громадянин країни і навіть тимчасово працюючий тут іноземець, заповнюючи податкову декларацію, зобов”язаний “добровільно” внести 0,008% від суми свого заробітку у фонд допомоги Церкві чи іншій організації. Але на практиці цей внесок, якщо він мав релігійне призначення, був спрямований на допомогу лише католицьким чи іудейським храмам, що, звісно, викликало протест з боку італійських мусульман. Другий приклад: у освітніх програмах шкіл країни передбачений „час релігії”, коли самі діти і їх батьки вирішують, якій релігії віддати перевагу або ж зробити атеїстичний вибір, тобто зовсім не відвідувати цих занять. Але поки що мусульманські діти не мають можливостей відвідувати заняття з вивчення норм ісламу із-за дефіциту підготовлених кадрів чи приміщень. Між іншим, третина італійських мусульман вважають пріоритетною проблему викладання дітям основ своєї віри. Також гостро стоїть проблема надання духовної допомоги тим, хто знаходиться в лікарнях, в”язницях чи в таборах для біженців.

Релігійне протистояння в суспільстві супроводжується наростанням незадоволення щодо іммігрантів у цілому. Адже не кожному з них властиве сумлінне виконання своєї роботи, більшість віддають перевагу проживанню за рахунок допомоги від різноманітних фондів чи релігійних організацій, а деякі поповнюють ряди злочинців. У подібних випадках протестує все італійське суспільство, а винними виявляються всі іммігранти. Ускладнили ситуацію і події 11 вересня 2001 року. У ті вересневі дні можна було стати свідком багатогодинних словесних баталій буквально на всіх каналах державного і приватного телебачення. Вибухи у Нью-Йорку дали антиісламістам привід розгорнути кампанію проти мусульман у цілому і проти їх присутності в Італії, зокрема. Справа дійшла до того, що сам прем”єр Сільвіо Берлусконі безапеляційно заявив про „переважання” західної цивілізації над ісламською, що викликало хвилювання навіть у деяких його колег із інших західноєвропейських країн. А певна частина італійських політиків, особливо із об”єднання „Ліга Півночі” і правого „Національного альянсу”, послідовника неофашистської партії, вимагала прийняття найрішучіших заходів проти емігрантів: від вигнання з країни усіх мусульман і арабів і закриття деяких мечетей до заборони в”їзду інших громадян ісламського віросповідання. Втім, таке ставлення до іммігрантів вони проявляли і раніше. Рецидиви ворожості щодо мусульман спостерігалися і у лоні Католицької Церкви, хоча її керівництво намагалося проявляти відому обережність з цих питань і свого часу навіть дало згоду на будівництво мечеті в Римі. На цьому фоні постійним дисонансом звучали заяви архієпископа Болоньї кардинала Біфі, який, зокрема, закликав до того, щоб в Італію впускали в основному емігрантів-християн. ”Мусульмани надто далекі від нас, і вони хочуть зробити нас такими ж, як і вони самі”, – так обґрунтовував він свій заклик.

Повагу до італійців викликає той факт, що вони не підтримували екстремістських підходів до проблеми взаємовідносин з мусульманами, і в суспільстві переміг здоровий глузд. До того ж б”ють тривогу італійські підприємці, відчуваючи значну недостачу робочої сили як на промислових підприємствах, так і в аграрному секторі. На думку газети “Корр”єра делла сера”, Італії щорічно „потрібні” нові 357 тис. робочих-іммігрантів, адже без них можуть закритися багато малих і середніх підприємств, які є основою економіки Італії. Часто емігранти вимушені виконувати чорну роботу, від якої відмовляються італійці. Як вважає дослідник і публіцист Гамер Баутдінов, фактор потреби в іноземній робочій силі відіграє суттєву роль і в наш час, коли влада, вже вкотре за останні роки, намагалася зменшити приплив іммігрантів із мусульманських та інших країн. Зараз у країні перереєстровуються всі іммігранти, включаючи і нелегалів. Після цього, мабуть, будуть отримані більш точні дані щодо їх кількості.

Хоча іммігранти створюють великі проблеми для Італії та інших країн Заходу, але без них вони практично не можуть обійтися. Ці проблеми настільки складні, що ними зараз вимушений займатися Європейський союз. І можна не сумніватися, що при їх вирішенні буде враховуватися і ісламський фактор [4].
2.5 Англія

«Я увидел, что в Исламе нет расовой дискриминации, различий в коже и языках, что все люди равны, во время совершения намаза нет разницы между президентом и бедняком. Поэтому и стал мусульманином»

Томас Глейтон

Значна частина британських мусульман прибула в країну ще на початку 19-го століття. Першими були моряки і купці із її колоній. Інша хвиля мала місце після Першої світової війни, коли демобілізовані жителі колоній залишилися у Великобританії. Третя велика хвиля прибула після Другої світової війни, щоб поповнити недостачу робочої сили на копальнях і фабриках. Відповідно до закону 1948 року, громадянами Великобританії визнавалися усі жителі Співдружності націй [25, c.25]. У семидесятих роках мусульмани прибували в основному із Кенії і Уганди, а в кінці століття більшість емігрувало із Ірану, Іраку, Сомалі, а також із Боснії і Косово. Всього ж на островах нараховується 1,5 – 2 млн. мусульман [13].

За нинішніх умов прийняття Ісламу – вибір не легкий. Він може стати серйозним випробуванням як для самих новообранців, так і для їх сімей.[14] Так чому ж 14 тисяч жителів Великобританії вже зробили цей вибір, і багато інших продовжують приймати Іслам? Режисер Радже Омар намагається знайти відповідь на це питання у своєму фільмі “Мусульманин у сім”ї”.

Героями цього документального фільму стали чотири новообранці – дві жінки і два чоловіка. Кожен з них вважає, що прийняття нової віри зіграло в їх житті важливу позитивну роль, однак їм прийшлося чимось і пожертвувати, а також зіткнутися з переживаннями і соромом з боку близьких їм людей.

У самому кінці фільм вселяє надію: в той час як більшість говорять про “зіткнення” двох цивілізацій – східної ї західної, людей прийнявших Іслам можна вважати живим мостом між ними.

Ось декілька прикладів із життя англійців:

Шахнааз Малик виросла в європейській сім”ї і прийняла іслам після того, як вийшла заміж за Насира – юнака із Азії. До цього її чоловік не дуже дотримувався законів ісламу, однак за шість років, пройшовших після весілля, Шахнааз повернула його до виконання обрядів ісламу.

Сама вона стала носити хиджаб (хустку). Потім, самостійно, без всіляких прохань з боку Насира, почала носити “класичний” одяг мусульманської жінки – бурку [17, c.54]. Деякі із знайомих називають жінок, одягнутих подібним чином, - “ніндзя”. Однак Шахнааз не розчарована.

Крім того, вона відчуває, що звільнилася від необхідності постійно вважати себе учасницею конкурсу краси, до чого її раніше змушувала західна культура.

Однак, Шахнааз до цих пір не наважується сказати своїй сім”ї про ці зміни [29].

Акііл Бертон виріс у Манчестері і був вихований батьками-християнами, але він знехтував своєю вірою і вірою своїх батьків, вважаючи, що вона являється “релігією тільки для білих”. Однак, деякий час Іслам здавався йому також “етнічно-зорієнтованою” релігією. Акііл зацікавився Ісламом тільки тоді, коли один з його друзів-англійців прийняв цю віру. Він прочитав Коран і знайшов у ньому відповіді на багаточисельні запитання які хвилювали його раніше. Акііл раніше був професійним боксером. Зараз він не приймає участі в поєдинках, однак тренується. Він вважає, що тренування допомагають йому підтримувати самодисципліну, що відповідає вимогам його віри.

Івона Рідлей – журналістка, що була захоплена талібами у полон під час своєї спроби таємно вести репортажі із Афганістану після подій 11 вересня 2001 року. Вона боялася, що її,як підозрювану у шпіонажі,заб”ють камінням. Однак,замість цього вона побачила гарне ставлення до себе і дала обіцянку своїм захватчикам,що після звільнення буде вивчати іслам. Івона прочитала Коран,шукаючи у ньому пояснення,чому ж талібан так відноситься до жінок,але не знайшла у ньому нічого подібного. Більш того вона впевнилася, що ця Священна Книга – свого роду хартія прав саме жінок.

Вона прийняла іслам минулого літа і зрозуміла, що нова віра допоможе їй пережити розчарування, які залишилися після невдалих шлюбів. Але Рідлей до цих пір не змогла переконати свою маму, що зробила правильний вибір [29].

Отже, тут можна сказати, що Коран обмежив безправність жінок, визнав їх, у певному сенсі, рівними з чоловіками, наділив майновими правами, окреслив коло обов"язків чоловіків щодо жінки і запропонував модель відносин між чоловіком і жінкою, спрямовані на створення сприятливих умов для продовження роду і збільшення умми [42, c.56].

У своїй книзі «Женщина в Исламе» Гульнар Нуррулліна намагається знайти відповідь на запитання «Чому жінки Великобританії приймають Іслам?». Вона говорить, що в той час, коли англіканська і католицька церкви зазнали глибокого розколу, велика кількість жителів Великобританії цілими групами приймають Іслам. Більшість із них – жінки.Зростаючий відсоток приймаючих нову релігію доводить, що в близькому майбутньому іслам стане важливою, міцною релігійною силою в країні [5]. В зв"язку з цим Роз Кейндрайк, викладач релігії і автор підручника з вивчення Корану, зазначає: «В течении двадцати ближайших лет число британцев, принявших Ислам, будет равно числу мусульман-эмигрантов, привнесших эту религию в страну, а может быть, и превзойдет его». Як зазначає Г. Нурруліна, здається дивним, що велика частина британців, приймаючих Іслам, – жінки. І це – не дивлячись на поширену на Заході думку про її пригнічене становище в ісламському суспільстві.

Якщо говорити про сам акт прийняття Ісламу, то варто зазначити, що він дуже простий. Для цього потрібно тільки, щоб бажаючий очистився, одягнув чистий одяг, постав перед свідками і промовив шахаду – своє власне свідоцтво [36, c.25].

Варто сказати, що щоб підтримати рівень зайнятості етнічних і расових меншин, поліція Лондону дозволила мусульманкам, які працюють офіцерами поліції, носити хиджаб на службі.

Це рішення прозвучало на конференції, яка пройшла у центрі Лондону 24 квітня 2001 року, де поліція Метрополітену озвучила другу частину своєї стратегії [ 6,c.219].

Мусульманські поліцейські привітали рішення на користь мусульманок і мають надію, що воно буде прийняте і в інших містах Англії.

Голова Асоціації Мусульманської поліції, організації, що входить до структури Поліції Метрополітену, інспектор Річард Варлі (прийнявший Іслам), зустрів це рішення з радістю, сказавши: “До нас звертається багато мусульманок з проханням прийняти їх на роботу, але як тільки вони дізнаються, що за правилами вони не мають права носити хиджаб, розчаровано відступають”.

На його думку, тепер весь світ стане свідком того, наскільки британське суспільство поважно ставиться до культурних цінностей Ісламу, навіть не дивлячись на те, що деякі поліцейські висловили свою незгоду з цим рішенням. Варлі додав, що семиміліонне місто стало домівкою для мільйону мусульман. На сьогоднішній день в поліції Лондону працює близько 100 мусульман, а після рішення їх кількість зросла до 3000 чоловік [6, c. 215].

Дизайнери вже розробили прототип мусульманської жіночої поліцейської форми, в якій службовці з”явилися на вулицях міста вже влітку 2001 року. Окрім введення нового зразку робочого одягу, очікується, що Метрополітен у найближчі роки прийме ще декілька постанов на користь мусульманських віруючих. Так, планується, що в Скотленд-Ярді і в поліцейській школі відкриються кімнати для здійснення молитв. Інспектор розглядає і можливість перебудови прибиральних на поліцейських станціях, щоб поліцейські-мусульмани змогли здійснювати там омовіння перед молитвою.

Все це свідчить про те, що процес духовного перетворення надихає: постійно зростає число людей, що мають сумніви щодо системи цінностей своєї культури, ставляться важливі запитання про ситуацію, яку переживає західна культура, а саме як же можна зберегти і закріпити спадщину, що стільки років передавалася з покоління в покоління. Та все ж, наслідки цього процесу, який виглядає вельми скромно, мабуть будуть позитивними. Наявність людей, що стали на позиції Ісламу в британському суспільстві (багато з них мають високий культурний рівень), може допомогти процесу взаєморозуміння між двома культурами, тому взаєморозумінню, про яке говорив принц Чарльз у відомій промові, що була виголошена ним на факультеті Ісламознавства Оксфордського університету [6, c.223].

У Великобританії мусульмани відчувають до себе повагу з боку влади. Тут варто зазначити, що один із найавторитетніших представників західноєвропейської еліти – принц Чарльз - демонструє великі симпатії до Ісламу. Він через діяльність свого благодійного фонду фінансує більшість ісламських проектів. Він спонсорував заснування Оксфордського фонду ісламських досліджень, центру Традиційних ісламських мистецтв, мета якого – підтримувати традиції і культуру мусульман Великобританії.

Особливу увагу принц Чарльз приділяє освіті мусульманської молоді. І це тільки невелика частина із досягнутого.

Без сумнівів, такий підхід з боку принца Чарльза і Тоні Блера мають велике значення.

Висновки

Отже, в дипломній роботі зроблена спроба дослідити проблему становища ісламу в європейських країнах, що дало можливість переконатися у зростанні ролі ісламського фактора у всіх сферах життя європейців.

Всі, без виключення, аналітики мають спільну точку зору щодо стрімкого чисельного зростання європейських мусульман. Цей процес обумовлений стабільно високою народжуваністю в мусульманських сім’ях, складними демографічними процесами в середовищі корінного атеїстичного і християнського населення, а також переходом багатьох його представників в іслам.

За даними бельгійського комітету «Іслам в Європі», число мусульман, проживаючих в Європі, включаючи і Росію, становить від 20 до 24 мільйонів чоловік. У Західній Європі проживає, за різними даними, від 7 до 15 мільйонів мусульман. Результати соціологічних опитувань, дані міграційних служб і експертних оцінок говорять про те, що найбільша кількість вихідців із мусульманських держав в країнах Західної Європи знаходяться на території Франції – 3,5 – 5 млн. чол., Німеччини – 2,8 – 4,5 млн. чол., Великобританії – 1,5 – 2,0 млн. чол., Нідерландів – 0,6 і Бельгії – 0,25 млн. чол. [16].

Зростання кількості мусульман в Європі – це, перш за все, результат міграційних процесів, які були найбільш інтенсивними після Другої світової війни і були зумовлені політикою європейських урядів. Вони прагнули залучити не обхідну робочу силу із афро – азіатських країн, давали політичний притулок тим, хто прагнув урятуватися від переслідувань чи іншої небезпеки в зонах різних національно – етнічних та релігійних конфліктів, допомогти одержати освіту. Іммігранти першої післявоєнної хвилі адаптувалися в європейських країнах, склали основу мусульманської спільноти, забезпечили можливість життя і навчання дітей і внуків, які сприймали європейський світ як свій власний. Не втрачаючи проте національно – релігійних коренів.

Другим джерелом поповнення ісламської спільноти в Європі стало місцеве населення, яке приймало іслам. Цьому сприяла діяльність мусульманських місіонерів. Але головним був пошук молоддю та інтелігенцією чогось нового і нетрадиційного за умов кризи цінностей буржуазного суспільства кінця 60-х – 70-х років, що постраждало від підвищеного рівня злочинства, розпаду сімей, поширення алкоголізму і зловживання наркотиків.

До ісламу зверталися жінки, яких приваблював особливий статус у сім’ї та захищеність. А емансипація на західний манер, вважають вони, позбавляє жінку свого істинного, природного призначення.

Інтеграція мусульман у європейське суспільство проходить суперечливо. Вони багато чого досягли, створивши власні общини та організації, які відстоюють свої права у відносинах з державною владою окремих країн, налагоджують організаційні форми релігійного життя.

Прагнення відстояти свої власні інтереси, захистити культурно – національні цінності, права і свободи, не допустити дискримінації в економічній та політичній сферах обумовлює посилення конфліктності у відносинах мусульманських організацій з владою. Це може бути причиною розповсюдження ісламістських настроїв, стати базою для діяльності екстремістських елементів, які нині досить сильні в ісламських країнах і підживлюються тривалими конфліктами в Палестині, Іраку та інших регіонах.

Реакцією на такі явища стає розповсюдження серед європейців відчуття загрози з боку ісламської спільноти. Воно значно посилилося після трагічних подій 11 вересня 2001 року у США, серії терористичних актів ісламістів у інших країнах світу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: