В якому виявляється, що сенатор теж має серце

Зблиски полум’я, що весело палахкотіло, в каміні, осявали м’який килим на підлозі затишної вітальні, вигравали на фарфорових чашках та добре начищеному чайнику. Сенатор Берд щойно стягнув з себе чоботи і саме намірявся встромити ноги в гарні нові пантофлі, що їх пошила йому дружина, поки він їздив у своїх сенаторських справах. Місіс Берд, що вся ніби променилася щастям, наглядала за тим, як накривають стіл, і раз у раз погукувала на пустотливих дітлахів, які чимдуж скакали по кімнаті й робили, що кому заманеться.

— Томе, ану облиш смикати клямку! От молодець… Мері! Мері! Не тягни кицю за хвіст. Бідна киценька!.. Джіме, на стіл лізти не можна. Не можна, чуєш?.. — Тоді, вибравши хвилинку, щоб звернутися до чоловіка, сказала: — Ти собі не уявляєш, любий, які ми всі раді, що ти нарешті приїхав.

— Атож, я подумав, що варто відбути цю подорож, щоб хоч одну ніч відпочити вдома. Страх як натомився, аж голова болить!

Місіс Берд метнула оком на пляшечку з камфорою, що стояла в прочиненій шафці, і вже хотіла дістати, та чоловік зупинив її.

— Щ ні, Мері, не треба ліків! Чашечку твого доброго гарячого чаю і трохи домашнього затишку — оце і все, чого мені треба. Та й нелегко ж бути державним діячем!

І сенатор усміхнувся, немовби його потішила думка про те, що він приносить жертву рідному краю.

— Ну, а що там чути в сенаті? — спитала його дружина, коли метушня біля столу трохи вщухла.

Тендітна й лагідна місіс Берд ніколи не мала звичаю сушити собі голову державними справами, мудро розваживши, що з неї вистачить і власного клопоту. Отож містер Берд здивовано витріщив очі, а тоді відказав:

— Та нічого особливого.

— А це правда, ніби мають ухвалити закон, що забороняє давати їжу та воду отим нещасним неграм, які тікають на Північ? Я чула, кругом говорять про такий закон, але думаю, що жодна людяна влада його не ухвалить!

— Еге, Мері, то ти, виходить, зацікавилася політикою!

— Анітрохи! Як на мене, то вся ваша політика анічогісінько не варта, одначе я вважаю, що такий закон був би надто жорстокий і несправедливий. Сподіваюся, любий, ви його не ухвалили?

— Ні, голубонько, закон ухвалено. Він забороняє подавати допомогу збіглим рабам, що приходять з Кентуккі.

— Як це розуміти? Невже можна заборонити нам прихистити на ніч когось із тих бідолах, нагодувати його, дати якусь стару одіж і пустити з миром далі?

— Саме так, голубонько. Це ж, бач, і є допомога й сприяння.

Місіс Берд була невеличка на зріст, боязка й сором’язлива жінка, з добрими голубими очима, ніжним, мов персиковий цвіт, обличчям та напрочуд м’яким, лагідним голосом. Вона ніколи не відзначалась хоробрістю, і всі знали, що досить їй почути сердите ґерґотіння не дуже то й великого індика, як вона чимдуж пускається навтіки, а звичайнісінький двірний собака може нагнати на неї страху, лиш злегенька вишкіривши зуби. Весь світ був обмежений для неї чоловіком та дітьми, але й тут вона порядкувала більше проханням, аніж примусом. Лише одна річ здатна була збудити гнів у її навдивовижу добрій і лагідній душі: найменший прояв жорстокості викликав у неї такий бурхливий спалах, що аж страх і подив брав, звідки б то воно в цій тихій, сумирній жінці. Навряд чи була в світі ще одна така поблажлива й згідлива мати, проте сини її все життя шанобливо згадували, як одного разу вона суворо покарала їх за те, що разом з лихими сусідськими хлопчаками вони кидали каміння в беззахисне кошеня.

Ось і тепер місіс Берд рвучко підвелась і, вся розшарівшись, від чого її обличчя стало ще милішим, рішуче підступила до чоловіка.

— Я хочу знати, Джоне, — твердо промовила вона, — чи ти вважаєш цей закон справедливим?

— Але ж ти не вб’єш мене, Мері, коли я скажу, що так?

— Не сподівалась я від тебе, Джоне! Ну, а хоч сам ти за нього не голосував?

— Уяви собі, що голосував, любий мій політику!

— Як тобі не сором, Джоне! Нещасні, бездольні, безпритульні люди! Це лихий, ганебний, підлий закон, і я радо порушу його при першій же нагоді. Сподіваюсь, така нагода мені випаде, неодмінно випаде! Оце-то ми дожилися, що людині вже не вільно нагодувати й прихистити на ніч бідне голодне створіння лиш через те, що воно мало нещастя народитись рабом і його все життя кривдили й гнобили!

— Але ж послухай і ти мене, Мері. Твої почуття цілком природні, голубонько, вони гідні всілякої поваги, і я ще дужче тебе за них люблю. Одначе не можна, голубонько, щоб наші почуття брали гору над розумом. Треба зважати на те, що тут ідеться про важливі суспільні інтереси. Громадськість дуже занепокоєна, і ми мусимо поступатися своїми особистими уподобаннями.

— Ні, Джоне. Я не розуміюся на політиці, але твердо знаю одне: коли я бачу голодну, нещасну людину, я повинна її нагодувати і втішити. Так велить мені сумління.

— Ну, а якщо цим ти завдаєш шкоди цілому суспільству?..

— Доброчинність не може завдати суспільству ніякої шкоди, я певна. Найкраще чинити так, як підказує сумління.

— Ось послухай мене, Мері, я наведу тобі такий переконливий доказ, що ти…

— Дурниці, Джоне! Ти можеш говорити хоч до ранку, але нічого мені не доведеш. А от скажи-но мені, Джоне: чи ти сам прогнав би від своїх дверей злиденну, змучену, голодну людину тільки тому, що вона втекла від свого пана? Прогнав би, скажи?

Коли відкрити всю правду, наш сенатор, на свою біду, мав надзвичайно людяне й добре серце і ніколи не був здатен прогнати людину, що потребувала допомоги. Його становище в цій суперечці ускладнювалось тим, що дружина знала його вразливе місце і провадила наступ на досить слабко укріплену позицію. Отож йому не лишалось нічого іншого, як відтягувати час із допомогою звичайних за таких обставин способів: він гмукнув, прокашлявся, тоді витяг з кишені хусточку і заходився протирати окуляри. Помітивши замішання в стані су противника, місіс Берд не забарилася скористатись із своєї переваги.

— Хотіла б я побачити, Джоне, як би в тебе стало духу таке зробити, дуже хотіла б! Приміром, узимку, в заметіль, вигнати за двері якусь нещасну жінку… Чи, може, ти забрав би її і одвів у холодну, га? Ото здобув би собі славу!

— Звичайно, то був би дуже тяжкий обов’язок… — м’яко почав містер Берд.

— Обов’язок, Джоне? Не кажи цього слова! Ти добре знаєш, що ніякий то не обов’язок, не може бути обов’язком! Коли господарі хочуть, щоб їхні раби від них не тікали, нехай поводяться з ними по-людському — ось як я вважаю. Якби я мала рабів (а я сподіваюсь, що ніколи їх не матиму), я б не стала їх ловити, коли б вони схотіли втекти від мене… чи й від тебе, Джоне. Ніхто ж не тікатиме від добра, правда? А коли вони й утечуть, то подумати лишень, скільки їм, бідолашним, усього терпіти доводиться, — і холод, і голод, і страх. і ви ще хочете, щоб усі їх цькували! Ні, хай там буде хоч який закон, а я цього ніколи не робитиму!

— Мері, голубонько, поміркуймо разом…

— Я не люблю розмірковувати, Джоне, а надто про такі речі. То ви, політики, маєте звичай туману напускати, навіть і там, де все ясно, мов божий день. А коли доходить до діла, ви й самі не вірите в те, що говорите. Я ж добре знаю тебе, Джоне. Ти віриш у справедливість цього закону не більше, ніж я…

Під цю критичну хвилю в двері просунулась голова старого Куджо — негра, що робив у домі всіляку роботу.

— Нехай пані вийде до кухні, — мовив він. Сенатор з полегкістю подивився вслід своїй маленькій дружині, і на обличчі у нього кумедно змішались задоволення і досада. Він сів у крісло й узявся читати газету. Та за мить біля дверей почувся схвильований голос дружини:

— Джоне! Джоне, іди-но мерщій сюди!

Він поклав газету, вийшов до кухні і раптом завмер на місці, вражений видовищем, що постало перед його очима.

На двох зсунутих докупи стільцях лежала непритомна якась струнка молода жінка. Одяг на ній був весь подертий і обмерзлий, одного черевика бракувало, розірвана панчоха зсунулась, і з порізаної ноги текла кров. На обличчі її лежала печать знедоленої раси, однак не можна було не помітити його сумовитої і зворушливої вроди.

Побачивши це змарніле обличчя, заклякле й нерухоме, мов у мерця, сенатор відчув холодний дрож. Він стояв мовчки, затамувавши віддих. Тим часом його дружина і темношкіра тітонька Діна, єдина їхня служниця, клопоталися коло жінки, намагаючись привести її до притомності, а старий Куджо посадовив собі на коліна хлопчика і, стягнувши з нього черевички та панчохи, почав розтирати його холодні ноженята.

— Ви тільки подивіться на неї! — жалісливо проказала стара Діна. — Мабуть, це вона від тепла зомліла. А була ще сяк-так кріпилася, як зайшла і попрохала пустити їх трохи обігрітись. Я її питаю, звідки вони йдуть, а вона тут-таки й заточилася, додолу. А руки в неї он які білі—знати, ніколи не бачили тяжкої праці.

Бідолашні! — співчутливо мовила місіс Берд. Жінка поволі розплющила свої великі темні очі і втупила в неї невидющий погляд. Раптом на обличчі її відбився розпач, і вона з криком схопилася на ноги.

— Мій Гаррі! Вони забрали його?

Почувши материн голос, хлопчик зіскочив з колін старого Куджо й підбіг до неї, простягаючи рученята.

— Ні, він тут, зі мною! — вигукнула вона і в нестямі обернулася до місіс Берд. — О пані! Захистіть нас! Не дайте їм забрати його!

— Ніхто вас не скривдить, сердешна, — заспокійливо відказала місіс Берд. — Тут ви в безпеці, тож не бійтеся.

— Дякую вам, дякую! — сказала жінка і, затуливши руками обличчя, гірко заплакала. Побачивши, що вона плаче, хлопчик поліз до неї на коліна.

Нарешті, після довгих і лагідних умовлянь, до яких така здібна була місіс Берд, бідолашна жінка трохи заспокоїлась. Нашвидкуруч послали постіль на скрині біля груби, і невдовзі вона вже спала глибоким сном, пригорнувши до себе хлопчика, що стомився не менш від неї і відразу ж міцно заснув у її обіймах. Мати з відчайдушним страхом опиралася найменшій спробі покласти його окремо, і навіть уві сні не попускала руки, якою обіймала хлопчика, наче й тепер йому загрожувала страшна небезпека.

Містер і місіс Берд повернулися до вітальні. Хоч як це дивно, але ні він, ні вона жодним словом не згадали про попередню розмову. Місіс Берд заклопотано схилилася над плетивом, а містер Берд удавав, ніби читає газету.

— Цікаво, хто вона така і звідки, — нарешті обізвався він, відклавши газету.

— Нехай вона поспить, відійде трохи, тоді спитаємо, — відказала місіс Берд.

— Слухай, голубонько… — мовив містер Берд, „кілька хвилин поміркувавши про щось над своєю газетою.

— Що, любий?

— Чи не підійшла б їй котрась твоя сукня, якби її трохи випустити, абощо? Здається, вона таки більша за тебе.

По обличчю місіс Берд перебігла ледь помітна усмішка.

— Побачимо, — сказала вона.

Знову запала мовчанка, і знову її порушив містер Берд.

— Слухай, голубонько…

— Ну? Що там ще?

— Знаєш, отой старий плащ, яким ти накриваєш мене, коли я лягаю задрімнути по обіді… Ти могла бі його віддати тій бідоласі — адже ж їй потрібен одяг.

В цю мить до кімнати заглянула Діна і сказала, що та жінка прокинулась і хоче бачити пані.

Містер і місіс Берд пішли до кухні. Слідом за ними подались і двоє більших хлопчиків — дрібнота на той час уже мирно спочивала в своїх ліжках.

Жінка сиділа на скрині біля груби, втупивши очі в огонь. Обличчя її було сумне, але спокійне, без жодного сліду недавньої дикої нестями.

— Ви хотіли мене бачити? — лагідно спитала місіс Берд. — Сподіваюсь, вам трохи полегшало, сердешна?

У відповідь, вона почула лиш тяжке уривчасте зітхання. Жінка звела свої темні очі й подивилась на неї так тужно та благально, що в місіс Берд аж сльози навернулися.

— Вам нема чого боятися, бідолашко, ми всі ваші друзі, — мовила вона. — Розкажіть нам, звідки ви прийшли і чого хочете.

— Я прийшла з Кентуккі, — відказала жінка.

— Коли? — запитав містер Берд, і собі приєднуючись до розмови.

— Сьогодні ввечері.

— Як же ви сюди дісталися?

— Перейшла по кризі.

— По кризі? — перепитали всі в один голос.

— Еге ж, — тихо відповіла жінка. — Мене врятувала щаслива доля. Я пішла по кризі, бо вони гналися за мною… на п’яти наступали… Отож я не мала іншої ради.

— Ой лишенько! — обізвався старий Куджо. — Таж там на річці таке діється! Кригу вже геть поламало, і все громаддя аж гуде за водою.

— Я знала, що крига скресла… так, знала! — нестямно промовила жінка. — І все ж я пішла! Я й не сподівалася, що перейду, навіть не, думала про це, мені було однаково. Коли б я не пішла, мені б лишалося тільки померти.

— Ви були невільниця? — запитав містер Берд.

— Так, пане. Я належала одному господареві в Кентуккі.

— Він вас кривдив?

— Ні, пане, він був добрий хазяїн.

— То, мабуть, хазяйка була лиха?

— Щ, пане, ні! Моя хазяйка завжди була добра до мене.

— Що ж тоді змусило вас покинути їх і податися світ за очі в таку небезпечну дорогу?

Жінка допитливо подивилась на місій Берд, і від її пильного ока не сховалося те, що господиня ходить у жалобі.

— Пані, — раптом мовила вона, — вам доводилося втратити дитину?

Запитання було несподіване і роз’ятрило незагоєну рану: минув лише місяць, як у цьому домі померло мале.

Містер Берд відвернувся й одійшов до вікна, а місіс Берд не могла стримати сліз. Нарешті вона опанувала себе й відказала:

— Чому ви про це спитали? Так, я недавно поховала дитину. т

— То ви зрозумієте мене. Я поховала двох, одного за одним… їхні могилки зосталися там, звідки я прийшла. Тепер у мене лишився тільки цей один. Я ніколи з ним не розлучалася, він був моєю гордістю і втіхою, всім моїм життям. І уявіть собі, пані, — вони надумали забрати його від мене… продати… так, продати на пониззя одного… малу дитину, яка від самого народження і дня не була без матері. Чи могла я таке знести, пані. Та я б жити не змогла без нього і коли я дізналася, що папери підписано, що його продано, я ту ж ніч забрала його і втекла геть. А вони погналися за мною — торговець, що купив його, і двоє хазяїнових слуг — і вже наступали мені на п’яти, я чула їх. То я й стрибнула просто на кригу, але не знаю навіть, як і перейшла, бо тільки тоді отямилася, коли якийсь чоловік допоміг мені зійти на берег.

Жінка не плакала, бо вже не мала сліз, але всі, хто її слухав, у той чи той спосіб виказували своє щире співчуття до неї.

Обидва хлопчики марно нишпорили по кишенях, шукаючи носовичків, що їх, як відомо всім матерям, ніколи там не буває, а тоді припали до материної спідниці і зайшлися нестримним плачем, витираючи носи й очі об цупку тканину. Місіс Берд затулила обличчя хусткою. По чорних щоках доброї тітоньки Діни текли рясні сльози, і вона раз у раз примовляла: «Ой лихо-лишенько!» Старий Куджо ревно тер кулаками очі, на всі лади кривив обличчя і з запалом вторував їй.

Сенатор уособлював державну владу, і йому негоже було плакати, мов звичайному смертному; отож він повернувся спиною до всіх і став дивитись у вікно, зосереджено прочищаючи горло й витираючи скельця окулярів. Час від часу він так голосно сякався, що якби хто-небудь був у змозі добре придивитися, то напевне добачив би щось підозріле.

— Як &е ви могли мені сказати, що у вас добрий хазяїн? — раптом вигукнув він, сердито ковтнувши якийсь клубок, що підступав йому до горла, і обертаючись до жінки.

— Бо він таки був добрийся й тепер це скажу. І хазяйка добра. Але вони не могли нічого вдіяти. Вони заборгували багато грошей, і я вже не знаю, як воно там сталось, але над ними забрав владу один чоловік, і вони мусили йому коритись. Я сама чула, як хазяїн казав про це хазяйці, а коли вона стала просити за мене, він сказав, що нічого вже не зарадить, бо всі папери підписано. Отоді я й схопила малого і подалася з дому. Я знала, що мені без нього не жити. Ця дитина — все, що я маю.

— А чоловіка у вас нема?

— Є, але він належить іншому господареві, його пан дуже недобрий до нього й не хоче, щоб ми зустрічалися. Він усе дужче злоститься на нас і погрожує продати мого чоловіка на пониззя. Мабуть, я вже ніколи його й не побачу!

Вона промовила ці слова досить спокійним тоном, і неуважний спостерігач міг би подумати, що їй до того байдуже. Та вираз глибокої туги в її великих темних очах свідчив про інше.

— А куди ж ви думаєте йти, голубонько? — спитала місіс Берд.

— До Канади, якщо тільки знайду туди дорогу. Вона дуже далеко, та Канада? — мовила жінка, простодушно й довірливо дивлячись на господиню.

— Бідолашна! — несамохіть вигукнула місіс Берд.

— Що, так далеко? — серйозно запитала жінка.

— Куди далі, ніж ви собі уявляєте, сердешна дитино! — відказала місіс Берд. — Але ми спробуємо вам допомогти. Ти, Діно, постели їй у своїй комірчині біля кухні, а вранці ми щось придумаємо. А тим часом, голубонько, лягайте спати й нічого не бійтеся;

Місіс Берд і її чоловік знову повернулися до вітальні. Вона сіла в своє крісло-гойдалку перед каміном і, злегенька погойдуючись, про щось замислилася. Містер Берд походжав по кімнаті й бурмотів сам до себе:

— Хм-хм! Страшенно неприємна історія!.. Нарешті він рішуче підступив до дружини і сказав:

— Ну ось що, жінко. Треба, щоб вона ще до ранку зникла звідси. Завтра, тільки-но розвидніє, той торговець пуститься в погоню. Якби вона була сама, то могла б перечекати тихенько, доки все минеться. Але ж дитину ніякою силою не змусиш сидіти тихо, це безперечно. Чи то іона вистромить голову за двері, чи то визирне у вікно — і тоді все пропало. Ото матиму я халепу, якщо їх застукають тут! Ні, треба забрати їх звідси цієї ж таки ночі.

— Цієї ночі! Яким чином? І куди?

— Ну, куди — це я добре знаю, — відказав сенатор, беручись за чоботи.

Та, натягши до половини один чобіт, він обхопив руками коліно і про щось глибоко замислився.

— Страшенно неприємна й паскудна історія! — мовив він зрештою і знову потяг до себе вушка чобота. — Атож!..

Узувши один чобіт, сенатор узяв другий і замислено втупив очі у візерунчастий килим.

— І все ж, хоч-не-хоч, а їхати треба, хай йому грець! — докінчив він і, швидко натягши другий чобіт, виглянув у вікно.

Маленька місіс Берд була стримана жінка; вона ніколи в житті не казала чоловікові: «Бач! Таки на моє вийшло!» — отож і тепер, напевне догадуючись, про що він думає, розважливо не озивалась ані словом і тихенько сиділа собі в кріслі, дожидаючи, поки її володар визнає за потрібне поділитися з нею своїми намірами.

— Розумієш, — мовив він нарешті, — один мій давній клієнт із Кентуккі, ван Тромп, відпустив на волю всіх рабів і переїхав сюди. Він купив собі садибу десь миль за сім од нас, у верхів’ї притоки Огайо, серед лісових хащів, куди ніхто не потикається без потреби. Та й знайти його дім не так-то легко. Там вона буде в цілковитій безпеці. Ото тільки лихо, що ніхто, крім мене, поночі туди не проїде.

— Чому? Куджо дуже добрий візник.

— Та воно так, але річ у тому, що там треба двічі переїжджати бродом через притоку, і другий переїзд досить небезпечний, коли не знати його так, як я. Бо я їздив там верхи безліч разів і добре знаю, де треба повертати. Отож, як бачиш, іншої ради нема. Нехай Куджо десь над північ потихеньку запряже коней, і я повезу її сам. А потім, щоб сховати кінці у воду, Куджо відвезе мене до найближчого заїзду, і я сяду в диліжанс до Колумбуса, що проходить там між третьою і четвертою. Тож усе й виглядатиме так, наче я саме до диліжанса і поїхав каретою. А вранці я вже засідатиму в сенаті. От тільки, мабуть, подуватиму я себе там досить кепсько після всього, що ми тут сьогодні говорили й робили. Та біс із ним, нікуди не дінешся!

— Серцем ти добріший, аніж розумом, Джоне, — сказала місіс Берд, поклавши свою маленьку білу руку чоловікові на плече. — Та чи могла б я тебе покохати, якби не знала тебе краще, ніж сам ти себе знаєш!

На очах маленької жінки зблиснули сльози, і така була вона гарна в ту мить, що сенатор мимоволі подумав: певно, він і справді неабиякий розумник, коли вже зумів полонити серце цієї чарівної істоти Тепер йому лишалося одне: піти подивитись, чи запрягають там коней. Одначе біля дверей він спинився і, обернувшись до дружини, нерішуче мовив:

— Мері, не знаю, як ти… але там в нас повна шухляда речей… нашого бідного маленького Генрі…

З цими словами він рвучко крутнувся на підборах, і двері за ним зачинились.

Його дружина перейшла до невеличкої спальні, суміжної з її кімнатою, і поставила свічку на комод. Потім дістала ключ, задумано встромила його в замкову щілину шухляди і раптом завмерла. Обидва хлопчики, що весь час ходили слідом за нею, стояли мовчки, значливо поглядаючи на матір.

Місіс Берд поволі висунула шухляду. Там лежали курточки різних кольорів та фасонів, безліч фартушків, панчішок і навіть пара крихітних черевичків зі збитими носками, дбайливо загорнутих у папір. Було там і декілька іграшок: конячка, візок, дзиґа, м’ячик — сумні пам’ятки, що краяли серце й навертали на очі сльози. Місіс Берд схилилася над ними й, затуливши обличчя руками, гірко заплакала, так що аж сльози її, просочуючись між пальцями, почали капати в шухляду. Потім рвучко підвела голову і взялась хапливо відбирати найпростіші та найнеобхідніші речі й зв’язувати їх у клуночок.

— Мамо, — обізвався один з хлопчиків, — невже ти віддаси ці речі?

— Милі мої діточки, — лагідно й серйозно відказала вона, — якби наш любий маленький Генрі побачив нас зараз, він би щиро зрадів душею. Я нізащо в світі не віддала б їх тому, хто не знає лиха А даю я їх матері, чиє серце ще тяжче вражене, ніж моє.

Повернувшись до своєї кімнати, місіс Берд відчинила шафу й дістала звідти дві прості міцні сукні. Тоді підсіла до робочого столика взяла голку, наперсток та ножиці і заходилась «випускати» ті сукні, як порадив їй чоловік. Заклопотана цим ділом, вона й незчулась, як старий годинник у кутку вибив північ і знадвору долинув стукіт карети.

— Мері, — сказав їй чоловік, заходячи до кімнати з пальтом у руці, — іди буди її, треба їхати.

Місіс Берд швидко поскладала відібрані речі в невелику валізку, замкнула її на ключик і віддала чоловікові, щоб той одніс до карети. Тоді пішла кликати жінку. Незабаром на ганку з’явилась Еліза з хлопчиком на руках, одягнена в плащ, капор та шаль, що належали її благодійниці. Містер Берд поспіхом підсадив її в карету, і місіс Берд підійшла попрощатися. Еліза виглянула з карети і простягла їй руку, таку ж ніжну й гарну, як і та, що потисла її у відповідь. Вона пильно подивилась в обличчя місіс Берд своїми великими темними очима, сповненими безмежної вдячності, і, певне, хотіла щось сказати. Уста її раз чи два беззвучно ворухнулись, але голос зрадив її, і, промовисто звівши оті до неба, вона відкинулась на сидіння й затулила руками лице. Дверцята зачинились, і карета рушила…

Кілька тижнів перед тим ішли дощі. А як відомо, масна, родюча земля Огайо враз перетворюється на грузьке місиво, отож наші подорожні їхали так званим ногайським бруком, спорудженим ще за добрих давніх часів.

— Оце-то брук — здивовано вигукують прибульці зі сходу, для яких це слово означає лише рівну дорогу для швидкої їзди.

То знайте ж, необізнані східні друзі, що в благословенному західному краї, де під час дощів стоїть просто-таки неймовірне, невилазне болото, дороги викладають грубими колодами, а потім прикидають їх зверху землею, дерном або чимось іншим, що трапиться напохваті, а ощасливлені тамтешні люди називають таку дорогу бруком і навіть пробують нею їздити. З часом дощі зовсім розмивають той дерен чи землю, колоди розлазяться й стирчать урізнобіч в мальовничому безладді, а між ними тут і там зяють глибокі чорні баюри.

Отакою дорогою і труситься наш сенатор, занурений у свої невеселі думи, що раз у раз перериваються, коли карету кидає на вибоях чи заносить у баюру: торох!, торох!, а тоді — шелеп!.. Сенатора, жінку і хлопчика раптом кидає вбік, до віконця. Карета застрягає в баюрі, і чути, як кричить Куджо, поганяючи коней. Після кількох марних спроб, коли сенаторові вже уривається терпець, карета раптом вискакує з ями, але її передні колеса провалюються в нову прірву, і сенатор, жінка й хлопчик усі разом падають на переднє сидіння. Капелюх безцеремонно зсувається сенаторові на ніс, закриваючи очі, і він уже думає, що настав його кінець. Хлопчик голосно плаче, а старий Куджо, сидячи на передку, звертається до коней з палкими напутніми словами. Під ударом його батога коні борсаються, спотикаються, шарпають і нарешті зрушують карету з місця, але тут-таки провалюються задні колеса, і подорожні перелітають назад. Сенатор ліктем збиває на жінці капор, а вона обома ногами попадає в його капелюх, що від поштовху звалився додолу. Та ось трясовина лишається позаду, і засапані коні спиняються. Сенатор знаходить свій капелюх, жінка поправляє капор і заспокоює дитину, а тоді вони сідають міцніше, готуючись до нових випробувань.

Деякий час карета помалу посувається далі, лиш вряди-годи перехиляючись набік чи струшуючись на вибої, і наші подорожні вже тішать себе надією, що вони ще добре відбулися. Та от їх знову кидає так, що вони аж злітають на ноги й ту ж мить падають назад на сидіння, — і карета спиняється. Знадвору чути вигуки, ляскання батога, а тоді біля дверцят з’являється старий Куджо,

— Даруйте, пане, але цього разу ми таки вскочили. Не знаю, як тепер і виліземо. Мабуть, доведеться підкладати жердини.

Сенатор у розпачі вилазить з карети, обережно намацуючи ногою тверду місцинку. Аж раптом нога його зісковзує кудись у безодню, він намагається витягти її, втрачає рівновагу і гепається в болото, звідки його витягає Куджо, у дуже жалюгідному стані.

Була вже глупа ніч, коли карета, вибравшись із трясовини і переїхавши бродом річечку, мокра й заляпана болотом, спинилася перед дверима великого фермерського будинку. Тамтешні мешканці спали міцно, і довелось докласти чималих зусиль, щоб підняти їх з ліжка. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився сам господар. То був височенний опасистий чолов’яга, понад шість футів на зріст, одягнений у червону фланелеву сорочку. Його буйна рудувата чуприна була розкуйовджена, борода неголена, і це надавало поважному панові, м’яко кажучи не дуже привабливого вигляду. Кілька хвилин він стояв отак на порозі, тримаючи в руці свічку й вражено блимаючи на наших подорожніх, і то було досить кумедне видовище. Сенатор насилу розтлумачив йому, в чім річ, і, поки він робить ті пояснення, ми коротко відрекомендуємо господаря нашим читачам.

Доброчесний Джон ван Тромп був колись відомий у штаті Кентуккі поміщик і рабовласник. І хоч на вигляд він був справжній ведмідь, проте серце мав від природи велике й справедливе, цілком відповідне до його велетенської постаті. Багато років, тамуючи душевний неспокій, спостерігав він згубні наслідки рабовласницької системи, що однаково калічила душі і«гноблених, і гнобителів. Нарешті його велике серце переповнилось і не витримало. Отож якось Він узяв гаманець, переправився через річку до штату Огайо і купив там чималу ділянку родючої землі; тоді виправив визвільні листи на всіх своїх рабів — чоловіків, жінок і дітей, — посадовив їх у фургони й вирядив на проживання в ті місця, а сам подався у верхоріччя й оселився на невеличкій відлюдній фермі, де й жив тепер із спокійною душею та чистим сумлінням.

— Чи дали б ви притулок нещасній жінці з дитиною, що тікає від людоловів? — навпростець запитав сенатор.

— А чому ж би ні? — поважно відказав чесний Джон.

— Так я й думав, — сказав сенатор.

— А якщо хтось поткнеться за нею сюди, — промовив добродушний здоровань, випростуючись на весь свій велетенський зріст, — я вже його зустріну як годиться, будьте певні. Та ще є семеро моїх синів, усі з мене заввишки, вони теж залюбки мені підможуть. Отож вітайте тих панів і перекажіть їм, що „на них тут радо чекають о будь-якій порі, — докінчив Джон і, запустивши пальці в свою буйну чуприну, що здималась на голові, мов копиця, голосно зареготав.

Бліда, знеможена, ледве жива від утоми, Еліза рушила до дверей, тримаючи на руках міцно заснулого хлопчика. Вайлуватий господар підніс їй до обличчя свічку і, співчутливо щось пробурмотівши, відчинив двері до невеличкої кімнати, суміжної з просторою кухнею, в яку вони зайшли. Тоді засвітив ще одну свічку, поставив її на стіл і обернувся до Елізи.

— Отож, голубонько, вам нема чого боятися, нехай би хоч хто сюди заявився. Я маю все, що треба для такої нагоди, — мовив він, показуючи на кілька добрячих рушниць, що висіли на стіні, — і мої друзі знають, що не поведеться тому, хто спробує забрати з цього дому гостей без моєї на те волі. А тепер лягайте і спіть собі спокійно, наче в рідної матусі.

Він вийшов і зачинив за собою двері.

— Та вона справжня красуня, — мовив він до сенатора. — Авжеж, таким от красуням і доводиться здебільшого тікати, коли вони доброчесні та порядні. Хто-хто, а я це добре знаю.

Сенатор коротенько розповів господареві ферми Елізину історію.

—,Ой леле!..Оце-то так!.. — жалісливо приказував той добрий чоловік. — Бідолашна! Вони женуться за нею, мов за оленицею, і все лиш за те, що вона любить свою дитину і вчинила так, як вчинила б кожна мати. Ні, скажу я вам, коли я чую про таке, мені хочеться проклинати все на світі, — мовив він, витираючи очі своєю величезною, вкритою ластовинням рукою.

За мить Джон відкоркував пляшку пінистого сидру і почастував сенатора.

— Вам би теж краще лишитися тут, доки розвидніє, — щиро сказав він. — Ось я зараз гукну свою стару, вона миттю влаштує вам постіль.

— Ні, дякую, мій добрий друже, — відказав сенатор. — Мені треба їхати, щоб встигнути на нічний диліжанс до Колумбуса.

— Ну що ж, як треба — то треба. Тоді я трохи проведу вас і покажу іншу дорогу, кращу від тієї, якою ви приїхали. Та дорога надто погана.

Джон одягся і з ліхтарем у руці вивів сенаторову карету на дорогу, що збігала в улоговину за фермою. Прощаючись, сенатор поклав йому в руку десятидоларову банкноту.

— Це для неї, — коротко мовив він.

— Еге ж, — так само коротко озвався Джон, Вони потиснули один одному руки.

Розділ X

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: