Про томового нового господаря, та про всілякі інші речі

Оскільки примхлива доля звела нашого скромного героя з особами вищого світу, ми вважаємо за свій обов’язок відрекомендувати їх читачеві.

Огюстен Сен-Клер був син заможного луїзіанського плантатора. Рід їхній походив з Канади, звідки приїхали його батько й дядько, дуже схожі один на одного вдачею. Дядько оселився на багатій фермі у Вермонті, батько став власником великих плантацій в Луїзіані 1. Мати Огюстена була француженка з гугенотської 2родини, що емігрувала до Луїзіани в числі перших поселенців. Вона народила двох дітей: Огюстена та його брата. А через те, що Огюстен успадкував від матері її кволість і слабовитість, його ще в дитинстві, за порадою лікарів, відвезли до дядька у Вермонт, сподіваючись, що тамтешній суворіший клімат піде на користь його здоров’ю. Там вій прожив багато років і закінчив коледж.

1 Штат Вермонт лежить на північному сході США, в так званій Новій Англії; Луїзіана— на крайньому півдні.

2 Гугеноти — французькі протестанти, переслідувані королівською владою. Частина їх емігрувала в Луїзіану та інші штати Північної Америки.

Невдовзі по тому в одному з північних штатів він познайомився з гарною і благородною дівчиною. Вони покохали одне одного й заручилися. Огюстен повернувся на Південь, щоб підготувати все до весілля, коли раптом одного дня одержав назад свої листи до нареченої з коротенькою запискою від її опікуна, в якій говорилося, що на той час, як до нього дійдуть ці листи, вона вже буде дружиною іншого. Вражений до нестями, він, як і багато хто в таких випадках, вирішив одним відчайдушним зусиллям вирвати з серця навіть і згадку про неї. Надто гордий благати чи шукати порозуміння, він безоглядно кинувся у вир великосвітського життя і десь за два тижні після того злощасного листа вже був визнаним поклонником найпершої красуні сезону. Ледве минув час, потрібний на всілякі приготування, як він привів у дім молоду дружину, що мала струнку постать, гарні темні очі та сто тисяч доларів посагу. І, певна річ, усі вважали його за неабиякого щасливця.

Молоде подружжя проводило медовий місяць на своїй розкішній віллі біля озера Поншартрен, приймаючи в себе вишукане товариство, коли одного дня Огюстен одержав лист;а, написаного тією незабутньою рукою. Листа йому подали в розпалі веселої та невимушеної розмови, що точилась у вітальні. Побачивши знайому руку, він страшенно зблід, проте опанував себе й докінчив жартівливу словесну баталію, яку саме вів з одною дамою навпроти, а вже тоді, вибравши слушний момент, залишив товариство. Опинившись на самоті в своїй кімнаті, він розпечатав і прочитав того листа, що його тепер краще було б не читати. Дівчина детально розповідала, як опікун і його сім’я домагались від неї, щоб вона одружилася з його сином; як раптом перестали надходити листи від Огюстена, хоч вона й далі писала йому, аж доки, знеможена сумнівами й тривогою, занедужала; і як вона, зрештою, викрила ті підступи проти них обох. Закінчувався лист словами надії та вдячності й запевненнями у неминущому коханні, що були для нещасного молодика гірші від смерті.

Він тут-таки відписав їй:

«Я одержав вашого листа — але надто пізно. Я повірив тій брехні, я був у розпачі. Тепер я одружений, і всьому кінець. Забути одне одного — ось єдине, що нам лишається».

Так загинули в житті Огюстена Сен-Клера всі романтичні ідеали. Залишилася тільки дійсність — нудна й безбарвна, мов липка твань, що лишається на березі після припливу. Відлинула іскриста голуба хвиля, зникли вдалині білокрилі вітрильники, замовкла музика весел та співучих вод, і довкола сама лише твань, липка, сіра, нудотна, — ото і вся дійсність.

Відома річ, у романах люди з розбитим серцем наприкінці помирають, і там воно цілком до речі. Та в дійсності ми не помираємо, хоч би й загинуло все, що було нам утіхою в житті. Людина має повсякденні потреби й турботи: їсть, п’є, одягається, гуляє, ходить у гості, купує, продає, розмовляє, читає, — і оце все ми й називаємо звичайно життям. Воно ж таки лишилось і Огюстенові. Коли б його дружина була щира жінка, вона б ще змогла, як то вміє жіноцтво, зібрати докупи розірвані нитки життя і виплести з них новий яскравий узір. Та Марі Сен-Клер того навіть і не добачила. Як уже говорилося, вона мала тільки струнку постать, гарні очі та сто тисяч доларів посагу. А цього, напевне, було замало, щоб розрадити стражденну душу.

Коли вона прийшла і побачила, що Огюстен, блідий мов смерть, лежить на канапі, посилаючись на раптовий головний біль, вона порадила йому понюхати нашатирного спирту; та коли його блідота й головний біль не минули і по кількох тижнях, вона невдоволено сказала, що ніколи не сподівалась від містера Сен-Клера такої немічності: він, здається, дуже схильний до мігрені, то для неї це справжня біда, бо він не може виїжджати з нею в світ, і, мовляв, буде просто дивно, що вона скрізь їздитиме сама так скоро після весілля. Десь у душі Огюстен був навіть задоволений, що його дружина така непрониклива. Та от скінчилися веселощі й утіхи медового місяця, і він побачив, що вродлива молода жінка, яку змалечку пестили й ніжили, може бути досить норовистою господинею в повсякденному житті.

Марі ніколи не відрізнялася щиросердою і чутливою вдачею, а коли й мала якісь добрі нахили, то їх давно вже поглинуло безмежне сліпе себелюбство, ще страшніше своєю тихою впертістю. Для неї просто не існувало нічиїх запитів або потреб, крім її власних. Від самого дитинства її оточували слуги, які тільки на те й жили, щоб вдовольняти її примхи, і їй навіть на думку не спадало, що вони можуть мати якісь свої почуття чи права. Єдина дочка у батька, вона не знала відмови ні в чому, що було в межах людських можливостей. Отож не дивно, що коли вона, блискуча красуня й багата спадкоємиця, почала виїжджати в світ, усі чоловіки — і годні на женихів, і не годні — враз опинилися біля її ніг. І тепер вона вважала, що, здобувши її, Огюстен має почувати себе найщасливішим із смертних.

Дуже помиляються ті, що гадають, ніби безсердечній жінці байдуже до того, чи люблять її інші. Ніхто в світі не вимагає до себе любові так безжально, як себелюбна жінка, і чим менше вона любить сама, тим ревнивіше й прискіпливіше домагається, щоб їй віддавали всю душу, до останнього дріб’язку. І тільки-но Сен-Клер перестав упадати коло неї так, як раніше, коли залицявся, він враз побачив, що його повелителька аж ніяк не схильна зректися свого раба. Почалися сльози, образи, дрібні сварки, на нього посипались нарікання, жалі, докори. Добродушний і поблажливий Сен-Клер намагався відбутись дарунками та лестощами, а коли Марі народила гарненьку дочку, він навіть відчув до неї щось наче ніжність.

— Мати Сен-Клера була надзвичайно благородна й доброчесна жінка, і він дав дитині її ім’я, сподіваючись, що дівчинка виросте схожа на неї. Це не пройшло повз увагу його ревнивої та підозріливої дружини, і вона невдоволено спостерігала, як Сен-Клер цілком поринув у турботи про дочку: все, що він оддавав дівчинці, вона вважала украденим у себе. Відтоді як вона народила дитину, її здоров’я почало помалу підупадати. Постійна бездіяльність — фізична й духовна, — безнастанна нудьга та невдоволення у поєднанні з легким нездужанням за кілька років обернули квітучу молоду красуню на пожовклу й зів’ялу хворобливу жінку, що ділила свій час між безліччю всіляких уявних хвороб і вважала себе з усіх боків найбільш знедоленою страдницею в світі.

Не було кінця її скаргам на свої незчисленні болі, та головною її недугою все лишалася. мігрень, що часом прирікала її по три дні на тиждень не виходити з кімнати. А оскільки все господарство довелося звірити на слуг, то Сен-Клер дуже скоро відчув, що в домі у нього стало аж ніяк не затишно. Його єдина дочка росла квола й слабенька, і він боявся, що без належного догляду, якого марно було сподіватися від такої недбалої матері, здоров’ю та життю дівчинки загрожує небезпека. Отож, їдучи до Вермонту, він узяв її з собою, а там умовив свою двоюрідну сестру, міс Офелію Сен-Клер, переїхати до них на Південь. І ось вони втрьох повертаються назад пароплавом, на якому ми й познайомили з ними читача.

А поки вдалині постають дахи та шпилі Нового Орлеана, ми ще маємо час відрекомендувати читачеві й міс Офелію.

Ті, кому випадало подорожувати по штатах Нової Англії, напевне пам’ятають тамтешні затінені прохолодою села й великі фермерські будинки з чисто підметеним зеленим подвір’ям під рясними й розлогими кленами. Вони пригадають, який там скрізь мир і спокій, який в усьому сталий і непорушний лад: кожна річ на своєму місці, кругом прибрано, жоден стовпчик в огорожі не хитається, жодна соломинка не засмічує зеленого моріжка з розкішним бузком під вікнами. Пригадають і просторі чисті кімнати, де начебто ніколи нічого не відбувається, де все має раз назавжди визначене місце і де життя плине собі з неквапливою розмірністю, мов старовинний годинник у кутку «сімейної кімнати», як її тут називають. Пригадають вони, певне, і дебелу книжкову шафу, де за скляними дверцятами, вишикувані рівними рядами, стоять урочисті й поважні книжки.

В тих будинках немає слуг, а проте господиня вже від полудня сидить собі в кухні у сніжно-білому чіпці, з окулярами на носі та шитвом у руках, разом зі своїми дочками, так наче тут ніколи нічого іншого не роблять і не мають робити. Вони вже давно, забули й коли, — певне, десь удосвіта, — «попорали роботу», і решту дня, хоч коли б ви до них завітали, усе в них «попоране». На старій підлозі не видно ані плямочки, ані порошинки; до столів, стільців і кухонного посуду нібито ніхто ніколи й не доторкається; а тим часом тут три або й чотири рази на день ціла родина сідає до трапези, тут-таки перуть і прасують білизну й тут же таки мовчки, ніби потаємно, роблять масло та сир.

На такій-от фермі, в точнісінько такому будинку і в такій родині міс Офелія тихо прожила собі сорок п’ять років аж доки двоюрідний брат запросив її поїхати до нього на Південь. Вона була найстарша дочка в чималій родині, проте батько й мати досі вважали її за дитину, отож запропонований їй переїзд до Нового Орлеана став неабиякою подією в родинному колі. Старий сивоголовий батько, діставши з книжкової шафи географічний атлас, подивився, яка там точно широта й довгота, і перечитав Флінтову «Подорож на Південь», щоб скласти власне уявлення про той край. Добра мати стривожено питала, чи правда, що Орлеан «страх яке лихе місце», а тоді заявила, що як на неї, то «їхати туди однаково, що на Сандвічеві острови чи ще кудись, де живуть самі погани».

Незабаром і в священика, і в лікаря, і в людній крамничці міс Пібоді стало відомо, що Офелія Сен-Клер «нібито міркує собі їхати в Орлеан до свого двоюрідного брата», і нема нічого дивного, що й усе селище залюбки пристало до тих важливих міркувань. А коли громадськість упевнилася, що вона таки надумала їхати, усі її друзі та сусіди два тижні підряд навперейми запрошували її на чай, щоб розпитатися про її наміри й належним чином їх обговорити. Міс Моузлі, прикликана в дім Сен-Клерів на допомогу як кравчиха, ставала в селищі дедалі значнішою особою в міру того, як поповнювався звірений на неї гардероб міс Офелії. Було достеменно відомо, що сквайр 1Сінклєр, як вимовляли там прізвище Сен-Клера, відлічив міс Офелії півсотні доларів і звелів їй пошити собі найкращі убори, які вона схоче, і що їй уже прислано з Бостона дві шовкові сукні та капелюшок. Щодо цього громадська думка розділилась: одні вважали, що коли вже на те пішло, то раз у житті можна собі таке дозволити; другі вперто твердили, що краще б пожертвувати ці гроші на благодійництво. Проте обидві сторони погодились, що такої парасольки, як та, що її міс Офелія одержала з Нью-Йорка, в їхніх краях ще не бачили і що хоч би яка там вона була, а в неї є одна шовкова сукня, котра любісінько може сама собою стояти на підлозі 2. Ходили вірогідні чутки й про дивовижний носовичок, оздоблений мережкою, а дехто навіть переказував, що міс Офелія має носовичок, обшитий мереживом та ще й начебто вишиваний по ріжках. Однак ця остання деталь не була підтверджена достатніми доказами, отож вона лишається нез’ясована й на сьогодні.

1 Сквайр — землевласник, поміщик.

2 Ідеться про так званий кринолін — спідницю на обручах, яку носили за тих часів жінки у вищих колах.

І ось ви бачите перед собою міс Офелію, високу на зріст, пряму, кощаву, в коричневій з полиском дорожній сущі. Обличчя в неї худорляве, з гострими рисами, уста міцно стулені, як і належить людині, що завжди має свою певну думку про все на світі, а її доскіпливі темні очі пильно позирають навколо, неначе вишукують, чи нема де чогось такого, що потребує її втручання. Рухи її різкі, рішучі й енергійні; вона не дуже балакуча, та коли вже щось каже, то каже влучно й доречно. У своїх звичаях вона — уособлення порядку, методичності й скрупульозності, Вона точна, мов годинник, і неухильна, мов паровоз, і до всього, що суперечить її принципам, відчуває глибоку неприязнь та зневагу.

Найстрашніша з погляду міс Офелії людська вада, яку вона мала за причину причин усього лиха, — безпорадність, і то було в неї чи не найуживаніше слово. Мовлене з особливим притиском, воно виявляло граничний ступінь зневаги і стосувалося всіх випадків життя, коли якесь починання не мало належного розвитку й логічного завершення. Люди, що нічого не робили, чи не знали напевне, що вони мають робити, чи не вміли рішуче довести до кінця розпочату справу, збуджували в ній безмежне презирство, виказуване здебільшого не словами, а похмурою крижаною мовчанкою, неначе їй було гидко принизитись до того, щоб говорити вголос про такі речі.

Розум міс Офелія мала ясний, гострий і діяльний, добре зналася на історії та англійській класичній літературі і й межах свого неширокого виднокругу судила про все досить мудро. її релігійні погляди були чітко окреслені, понумеровані й розкладені такими ж акуратними стосиками, як і речі у валізі. їх завжди було рівно стільки, скільки належало, і ні на одну більше. Те саме можна сказати й про її засади в повсякденному житті, як-от, приміром, у хатньому господарстві чи в стосунках з односельцями. Та передусім і над усе важила для неї найглибша підвалина її життя — сумлінність.

Міс Офелія була справжньою рабинею обов’язку. Досить їй було повірити, що її кличе, як вона звичайно казала, «голос обов’язку», то її не зупинили б ані огонь, ані вода. Вона б залюбки кинулася в колодязь чи в гарматне жерло — аби тільки була певна, що її клич туди той голос. її взірець обов’язку був такий високий, бездоганний та всеосяжний і давав так мало попуску людській слабості, що й сама вона, незважаючи на всі свої героїчні зусилля, ніяк не могла його досягти, і над нею завжди тяжіло дошкульне відчуття власної недосконалості.

То з якого ж дива міс Офелія згодилась поїхати з Огюстеном Сен-Клером, цим веселим, безтурботним, непрактичним скептиком, що з легковажною і недбалою зухвалістю топтав під ноги всі її дбайливо плекані звичаї та засади?

Скажемо правду — міс Офелія любила його. Коли він був ще малим хлопчиком, вона читала йому вголос, лагодила одіж, причісувала волосся і взагалі дбала про нього. Десь у її серці був теплий закуток, і Огюстен, як звичайно, майже цілком привласнив його собі. Отож йому не довелось надто довго переконувати міс Офелію, що «голос обов’язку» кличе її до Нового Орлеана і що вона повинна їхати з ним, щоб піклуватися про Єву і вберегти його дім від занепаду, до якого можуть призвести безнастанні недуги його дружини. Думка про будинок, що лишився без догляду, знайшла відгук у її Серці; до того ж вона полюбила милу дівчинку, яку навряд чи хто не любив. І хоч вона вважала Огюстена мало не за поганина, проте по-своєму любила його, сміялася з його жартів і ставилась до його вад з такою поблажливістю, що ті, хто її знав, ніяк би цьому не повірили. Про все інше щодо міс Офелії читач дізнається сам коли познайомиться з нею особисто.

А тим часом вона сидить у своїй каюті серед великих та малих саквояжів, скриньок і кошиків, заклопотано спаковуючи, ув’язуючи та замикаючи їх.

— Єво, ти пам’ятаєш, скільки в тебе речей? Звісно, що ні, — діти ніколи нічого не пам’ятають. Отже, крапчастий саквояж і голуба коробка з твоїм капелюшком — це два… гумовий кошелик — три… моя швацька скринька — чотири… моя сумка — п’ять… коробка з комірцями — шість… і онде ще маленька валізка — сім. А де ти поділа свою парасольку? Дайн-о її сюди, я загорну її в папір і прив’яжу до своїх парасолів… Отак.

— Тітонько, навіщо? Ми ж поїдемо просто додому.

— Щоб усе було на місці, дитя моє. Коли хочеш маяти речі, треба їх берегти. Слухай, Єво, а ти сховала свій наперсток?

— Ой, тітонько, я не пам’ятаю.

— Ну дарма, зараз я подивлюсь у твоїй шкатулці… Ага, осьде він. Наперсток, віск, дві шпульки, ножиці, ножик, голки… Все тут. Гаразд, поклади на місце. І як це ви їхали удвох з татом? Певне, весь час щось губили.

— Еге ж, тітонько, я губила чимало речей. Та коли ми десь зупинялися, тато купував мені нові.

— Та що ти кажеш, дитя моє? Ну й звичай!

— Дуже зручний, тітонько.

— Яка жахлива безпорадність!

— Що робити з цією валізою, тітонько? — спитала Єва. — Вона така повна, що не зачиняється.

— Повинна зачинитися, — відказала тітка войовничим тоном.

Вона притоптала речі у валізі й зіпнулася на неї. Та валіза однаково не зачинялась як слід.

— Ану залазь і ти, Єво! — рішуче мовила міс Офелія. — Зачинили раз, то зачинимо й тепер. Ця валіва мусить зачинитися — нічого більше їй не лишається.

І валіза, як видно, перестрашена тим категоричним присудом, подалася. Замок заклацнувся, і міс Офелія переможно сховала ключик.

— От ми й готові. А де твій тато? Певно, вже час виносити речі. Ану, Єво, подивись, чи не видно його де.

— Та онде він у чоловічій каюті, їсть апельсин.

— Може, він не знає, що ми вже під’їжджаємо. Чи не збігала б, ти йому сказати?

— Тато ніколи не квапиться, — мовила Єва. — Та й ми ж іще не під’їхали до пристані. Ой, ідіть сюди, тітонько! Погляньте — онде наш будинок, он на тій вулиці!

Тим часом пароплав, тяжко стогнучи, мов якесь зморене величезне чудовисько, почав прокладати собі дорогу між численними суднами, що стояли біля пристані. Єва радісно показувала на шпилі, дахи та вулиці рідного міста.

— Так, так, люба, все дуже гарне, — мовила місіс Офелія. — Та ба! Пароплав уже спинився! Де ж це твій тато?

Навколо зчинилася звичайна метушня, яка буває на пароплаві в кінці дороги. Носії металися на всі боки, чоловіки тягли валізи, саквояжі, скриньки; жінки стурбовано шукали дітей, і весь той натовп сунув до сходень.

Міс Офелія рішуче сіла на щойно приборкану валізу і, поставивши в суворому військовому порядку все своє рухоме добро, наготувалася хоробро захищати його до останку.

— Понести валізу, хазяєчко?

— Чи не треба допомогти?..

— Дайте, пані, я візьму ваші речі…

— Може, знести це на берег, пані? — сипалось на неї звідусіль.

Та міс Офелія сиділа неприступна й пряма, наче встромлена в дошку циганська голка. Міцно тримаючи свої зв’язані докупи парасолі, вона відповідала так рішуче, що наганяла страх навіть на носіїв. Раз у раз вона стривожено зверталася до Єви:

— Ну що ж це собі думає твій тато? Не міг же він справді впасти у воду? Та, певне, щось таки сталося.

Аж тоді, коли її вже почав брати розпач, з’явився Сен-Клер, як завжди, безтурботний, і, даючи Єві чвертку від свого апельсина, сказав:

— Ну ПІО, моя вермонтська сестрице? Сподіваюся, ви готові?

— Я вже з годину як готова і чекаю, — відказала міс Офелія. — Навіть почала була тривожитись за вас.

— Оцей молодець нас повезе, — мовив Сен-Клер — Коляска чекає, натовпу вже нема, і тепер можна по-людському, без штовханини зійти на берег. Ну, беріть речі, — обернувся він до візника, що стояв позад нього.

— Я піду подивлюся, як він їх складатиме, — мовила міс Офелія.

— Пхе, сестрице! — Навіщо це потрібно? — відказав Сен-Клер.

— Ну все одно, я сама понесу оце, оце і це, — сказала вона, відсуваючи набік коробки та саквояж.

— Люба моя пані, не забувайте, що тут вам не Вермонт. — Доведеться вам засвоїти деякі південні звичаї і не тягати на собі своє добро, бо люди подумають, що ви служниця. Віддайте все цьому чоловікові. Він однесе й поскладає ваші речі так, наче то яєчка.

Міс Офелія скрушно дивилась, як забирають її багатство, і заспокоїлася лише в колясці, пересвідчившись, що все воно ціле.

— А де Том? — спитала Єва.

— Він поїде на передку, ясочко. Я думаю піднести його мамі як покутний дарунок, замість отого п’яниці, що перекинув нашу коляску.

— О, з Тома буде чудовий кучер, я певна, — сказала Єва. — Він ніколи не питиме.

Коляска зупинилася перед старовинним будинком, спорудженим у тому химерному іспансько-французькому стилі, зразки якого трапляються подекуди в Новому Орлеані. Все там було оздоблене на мавританський лад, з вигадливою і мальовничою пишнотою. Поминувши склеписту браму, коляска заїхала у внутрішній двір, з усіх боків обведений широкими галереями, що їх мавританські арки, стрункі підпори та візерунчасті орнаменти навіювали невиразні, мов сон, спомини про романтичну розкіш часів арабського панування в Іспанії.

Посеред двору буя фонтан; його сріблястий струмінь шугав високо вгору й спадав у мармуровий басейн, обсаджений запашними фіалками. Прозора, як кришталь, вода в басейні аж кишіла міріадами золотих і срібних рибок, що зблискували й мінилися, мов живі діаманти. Круг басейну йшла доріжка, викладена мозаїкою з різноколірних камінців; навколо неї стелився гладенький, наче оксамит, зелений моріжок, а за ним була широка під’їзна алея. Два великих апельсинових дерева, всипаних рясним цвітом, давали приємний затінок, а в різьблених мармурових вазах, що широким колом стояли на моріжку, було повно всіляких рідкісних тропічних рослин. Величезні гранатові дерева з глянсуватим листям і вогненно-червоним цвітом, темнолистий арабський жасмин з квітками, наче сріблясті зорі, пишні геранії, трояндові кущі, аж похилені під вагою розкішного цвіту, жовтий жасмин ї запашна вербена — все буяло бар вами й дихало ароматом. А серед тієї нетривкої краси й пишноти то тут, то там позасідали таємничі старі агави із своїм чудернацьким м’ясистим листям, схожі на сивобородих древніх чародіїв.

З-під даху галерей, що оточували двір, звисали зібрані у фестони завіси з яскравої східної тканини — на бажання їх можна було спускати донизу, щоб урятуватися від сліпучого, сонця. Одне слово, все кругом мало пишний та романтичний вигляд.

Тільки-но коляска в’їхала у двір, як Єва в захваті стрепенулася, наче пташка, цю ж мить ладна випурхнути з клітки.

— Правда ж, він прекрасний, мій любий, милий, рідний дім? — мовила вона до міс Офелії. —Хіба не так?

— Гарно тут, — відказала міс Офелія, сходячи з коляски. — Тільки якесь воно все наче старомодне.

Том і собі спустився з передка й розглядався довкола з тихим, спокійним захопленням.

Сен-Клер, що мав десь у душі поетичну струнку, мовчки посміхнувся на зауваження Офелії і, обернувшись до Тома, чорне обличчя якого аж сяяло з утіхи, спитав:

— Ну, а тобі, мій друже Томе, все воно начебто до душі?

— Так, пане, все тут гаразд, — відказав Том.

Тим часом візник хутко позносив речі й підійшов по плату, а з усіх галерей уже збігалася челядь — чоловіки, жінки, діти, від малого до старого, з’юрмились у дворі привітати господаря. Попереду всіх був ошатний молодий мулат, з вигляду — неабияка персона. Вичепурений за останньою модою, він граціозно вимахував напахченою батистовою хусточкою і ревно умовляв юрбу розступитися.

— Ану геть! Усі гетьте! Мені соромно за вас! — промовляв він владним тоном. — Чи гоже надокучати хазяїнові о першій же годині його повернення в рідний дім?

Видимо збентежені його вишуканою мовою та значливим виразом, усі позадкували і, збившись докупи, сумирно стали оддалік. Тільки двоє кремезних негрів виступили наперед і взялися переносити речі в дім„.

Молодий мулат таки домігся свого, і, коли Сен-Клер, заплативши візникові, обернувся, перед ним не було нікого, крім самого цього джентльмени, — виряджений в атласну жилетку з золотим ланцюжком на грудях та білі штани, він навдивовижу граціозно й шанобливо. вклонявся йому.

— А, це ти, Адольфе? — мовив господар і подав йому руку. — Як живеш, друже?

Містер Адольф зайшовся нескінченною імпровізованою промовою, до якої старанно готувався протягом двох останніх тижнів.

— Добре, добре, — сказав Сен-Клер, обминаючи його із своїм звичайним насмішкуватим, недбалим виглядом. — Промовець із тебе знаменитий, Адольфе. Доглянь, щоб як слід поскладали речі, і скажи людям, що я за хвилину до них вийду.

З цими словами він повів міс Офелію до великої вітальні, що виходила на веранду.

Тим часом Єва легко, мов пташка, злетіла на ганок і вбігла до невеликої кімнати, що так само мала двері на веранду.

Ставна темноока жінка з нездоровим, жовтуватим обличчям, що спочивала на канапі, трохи підвелась їй назустріч.

— Мамо! — вигукнула Єва і, радісно кинувшись жінці на шию, почала палко її обнімати.

— Ну, годі, годі… Обережно, доню, а то в мене голова заболить, — мовила мати, мляво поцілувавши її.

До кімнати зайшов Сен-Клер. Він стримано обняв дружину, а тоді відрекомендував їй свою двоюрідну сестру. Марі з ледь помітною цікавістю звела очі й млосно привіталася до неї. Тим часом біля дверей уже юрмилася челядь. Попереду, нетерпеливлячись у радісному чеканні, стояла дуже поважна з вигляду літня мулатка.

— Няню! — вигукнула Єва.

Швидко перебігши кімнату, дівчинка кинулась їй в обійми й почала виціловувати її.

Ця жінка не казала, що в неї заболить голова, а навпаки, міцно пригортала дівчинку до себе, сміялась і плакала, не тямлячи себе з радощів. Нарешті Єва випручалась із її обіймів і почала пурхати між слугами, тиснучи всім руки й цілуючи їх. Побачивши таке, міс Офелія, як вона сама призналася згодом, мало не зомліла з жаху.

— Ну й ну! — мовила вона. — То он на що здатні діяти на Півдні! Мені б цього нізащо не зробити.

— Про що це ви? — спитав Сен-Клер.

— Знаєте, я завжди прагну бути доброю до всіх, не покривджу нікого ані словом, ані ділом, але цілуватися…

— З неграми? — мовив Сен-Клер. — Таке вам не до душі, еге?

— Еге ж. Як вона може?

Сен-Клер засміявся і теж вийшов у передпокій.

— Ану, що це тут за вистава? Гей ви, няню, Джіммі, Поллі, Саккі, — раді бачити свого хазяїна? — мовив він, потискаючи по черзі їхні руки. — Пильнуйте малечу! — докинув він раптом, спіткнувшись на чорне, як, сажа, негреня, що рачкувало по підлозі. — Якщо я на когось наступлю, хай кажуть, не соромляться!

Усі сміялись і бажали панові здоров’я, а Сен-Клер роздавав їм дрібні монети, які мав у кишенях.

— Ну, а тепер ідіть собі й шануйтеся, — сказав він, і вся громада, від найчорнішого до найсвітлішого, посунула на веранду.

Єва й собі подалася за ними, прихопивши чималий кошелик, що його цілу дорогу напаковувала яблуками, горіхами, цукерками, стрічками та всілякими забавками.

Обернувшись, Сен-Клер побачив Тома, що стояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу, тим часом як Адольф, недбало зіпершись на бильця, з виглядом справжнього великосвітського модника роздивлявся його крізь лорнетку.

— Ач який жевжик! — мовив господар, вибиваючи в нього з рук лорнетку. — Оце так ти шануєш товариша?.. Здається мені, Дольфе, — додав він, торкнувши пальцем вишукану жилетку, в якій красувався Адольф, — здається мені, що це моя жилетка.

— Ой пане, та вона ж уся залита вином! Хіба ж такий джентльмен, як наш хазяїн, схоче носити брудну жилетку! Отож я й дотямив, що можна взяти її собі. Вона якраз годитиметься для такого бідного негра, як я.

Адольф похитав головою і граціозним жестом поправив свою напахчену чуприну.

— Он як ти розважив! — безтурботно мовив Сен-Клер — Ну от що, зараз я покажу Тома його хазяйці, а тоді ти відведеш його в кухню. І затям собі — щоб я більше не бачив отих твоїх штук. Він вартий двох таких жевжиків, як ти.

— Хазяїн завжди жартує, — усміхнувся Адольф. — Я радий, що хазяїн у такому доброму гуморі.

— Ходімо, Томе, — покликав Сен-Клер.

Том зайшов до кімнати. Він понуро озирав оксамитові килими, великі дзеркала, картини, статуетки, завіси на вікнах — і вся ця небачена розкіш так уразила його, що він аж ступити боявся.

— Ось поглянь, Марі, — мовив Сен-Клер до дружила— я таки купив тобі кучера, як обіцяв. Він чорний та сумирний, наче катафалк, і, коли схочеш, возитиме тебе тихо, як на похорон. Ну-бо, розплющ очі й подивишся на нього. І не кажи тепер, що я не думаю про тебе поза домом.

Марі розплющила очі й, не підводячись, втупила їх у Тома.

— Я певна, що він п’яниця, — обізвалася вона.

— Ні, товар із гарантією, доброчесний і тверезий.

— Що ж, будемо сподіватись, — відказала господиня — А втім, не дуже віриться.

— Дольфе, — мовив Сен-Клер, — проведи Тома наниз Тільки гляди мені, — додав він, — не забувай, що я тобі казав.

Адольф, легко ступаючи, подався з кімнати, і Том незграбно рушив за ним.

— Справжній бегемот! — зауважила Марі.

— Ну, а тепер, Марі, —мовив Сен-Клер, сідаючи на кріселко біля канапи, — будь любонька і скажи щось приємне своєму чоловікові.

— Ти приїхав на два тижні пізніше, ніж належало, — ображено мовила дружина.

— Я ж написав тобі, чому затримуюсь.

— Такий короткий і холодний листі.

— Та саме відходила пошта, і я не мав часу написати більше!

— Отак у тебе завжди, — мовила дружина, — подорожі довгі, а листи короткі.

— Ось подивися, — сказав Сен-Клер, витягаючи з кишені елегантний оксамитовий футляр і розкриваючи його. — Це тобі подарунок з Нью-Йорка.

То був дагеротип 1тонкий і виразний, мов гравюра, на якому зображено Єву разом з батьком.

1 Дагеротип — фотографія, зроблена первісним способом на металевій платівці.

Марі невдоволено подивилась на зображення.

— Чого це ТИ сидиш у такій негарній позі? — мовила вона.

— Ну, щодо пози можна судити по-різному. Але загалом схоже, як ти вважаєш?

— Коли тобі байдуже до моєї думки про одне, то навіщо ж питати про інше, — відказала дружина, закриваючи футляр, «От бісова жінка!» — подумки лайнувся Сен-Клер, але вголос промовив:

— Та ну ж бо, Марі, схоже все-таки чи ні? Не будь така дражлива.

— Який ти нечулий до мене, Сен-Клер! — сказала дружина. — Примушуєш мене говорити, на щось, дивитися. Ти ж знаєш, я від самого ранку лежу з мігренню, а відколи ви приїхали, в домі таке робиться, що я взагалі ледве жива.

— Вас часто мучить мігрень, голубонько? — спитала міс Офелія, враз підводячись у глибокому кріслі, де вона тихо сиділа весь цей час, розглядаючи кімнату й про себе складаючи ціну кожній речі.

— Так, просто життя від неї не маю, — відповіла господиня.

— Проти мігрені добре помагає відвар з ялівцевих ягід, — мовила міс Офелія. — Принаймні так каже Огюстіна, жінка нашого диякона Ебрегема Перрі, а вона в нас найперша лікарка.

— Ось нехай вони тільки достигнуть у нашому садку біля озера, ті ягоди, і я звелю назбирати їх на ліки, — сказав Сен-Клер і смикнув за китицю дзвоника. — А тепер, сестрице, ви, певно, не від того, щоб піти до своєї кімнати й трохи спочити з дороги… Дольфе, — обернувся він, — скажи няні, нехай зайде сюди.

Невдовзі у дверях з’явилася поважна мулатка, до якої так радісно лащилась Єва. На голові в неї був високий червоно-жовтий завій, Євин дарунок, що його сама дівчинка на неї і припасувала.

— Няню, — сказав Сен-Клер, — віддаю цю пані під твою опіку. Вона стомилася й хоче відпочити. Відведи її до покою і доглянь, щоб їй було добре.

І міс Офелія пішла слідом за нянею.

Розділ XVI

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: