8 страница. "Жмикрут, жмикрут!" подумав сам собі Чичиков: "та ще й бестія на додачу!"

"Жмикрут, жмикрут!" подумав сам собі Чичиков: "та ще й бестія на додачу!"

"А жіночої статі не хочете?"

"Ні, дякую".

"Я б недорого і взяв. Для знайомства по карбованчику за штуку".

"Ні, жіночої статі не потребую".

"Ну, як не потребуєте, то нема що й говорити. На смаки нема закону: хто любить попа, а хто попадю, говорить прислів'я".

"Ще хотів би я вас попросити, щоб ця угода лишилася між нами", сказав Чичиков, прощаючись.

"Та вже само собою розуміються. Третього сюди нічого плутати; що по щирості відбувається між близькими друзями, то мусить залишитись у взаємній їхній дружбі. Прощайте! Дякую, що відвідали; прошу й надалі не забувати: коли вибереться вільна годинка, приїжджайте пообідати, час провести. Може, знову доведеться прислужитись чим‑небудь один одному".

"Атож, ще б пак!" думав сам собі Чичиков, сідаючи в бричку. "По два з половиною за мертву душу здер, чортів жмикрут!"

Він був незадоволений поведінкою Собакевича. Все ж таки, як би там не було, людина знайома, і в губернатора, і в поліцеймейстера бачились, а повівся, ніби зовсім чужий, за мотлох узяв гроші! Коли бричка виїхала з двору, він оглянувся назад і побачив, що Собакевич усе ще стояв на ґанку і, як здавалось, придивлявся, бажаючи знати, куди гість поїде.

"Негідник, досі ще стоїть!" промовив він крізь зуби і звелів Селіфанові, повернувши до селянських хат, від'їхати таким чином, щоб не можна

Коли бричка була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, що, знайшовши десь на шляху товстелезну колоду, тяг її на плечі, мов невтомна мурашка, до себе додому. "Гей, бородо! А як проїхати звідси до Плюшкіна так, щоб не побіля панського двору?"

було бачити екіпажа з панського двору, йому хотілося заїхати до Плюшкіна, в якого, за словами Собакевича, люди вмирали, як мухи, але не хотілось, щоб Собакевич знав про це. Коли бричка була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, що, знайшовши десь на шляху товстелезну колоду, тяг її на плечі, мов невтомна мурашка, до себе додому.

"Гей, бородо! А як проїхати звідси до Плюшкіна так, щоб не побіля панського двору?"

Мужика, здавалось, утруднило це запитання.

"Що ж, не знаєш?"

"Ні, пане, не знаю"

"Ех ти! А вже й сивий волос пробився! скупердягу Плюшкіна не знаєш; того, що погано годує людей?"

"А! латаний, латаний!" скрикнув мужик. Додав він іще й іменник до слова латаний, дуже вдалий, але невживаний у світській розмові, а тому ми його проминемо. Зрештою, можна догадуватись, що вислів був дуже влучний, тому що Чичиков, хоч мужик давно вже зник з очей, і далеко від'їхали вперед, проте все ще посміхався, сидячи в бричці. Висловлюється сильно російський народ! і коли нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його з собою і на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світу. І як уже потім не хитруй і облагороджуй своє прізвисько, хоч примусь пишучих людців виводити його за найману плату від древньо‑князівського роду, ніщо не поможе: крякне само за себе прізвисько на все своє вороняче горло і скаже ясно, звідки вилетіла пташка. Промовлене влучно, все одно що писане, сокирою не вирубується. А яке ж то буває влучне все те, що вийшло з глибини Русі, де нема ні німецьких, ні чухонських, ні всяких інших племен, а все сам – самородок, живий і меткий російський розум, що не лізе за словом у кишеню, не висиджує його, як квочка курчат, а вліпить відразу, як паспорт на вічне носіння, і нічого додавати вже потім, який у тебе ніс або губи – однією рисою змальований ти з ніг до голови!

Яка незчисленна безліч церков, монастирів з куполами, банями, хрестами розсипана по святій благочестивій Русі, така незчисленна безліч племен, поколінь, народів товпиться, рясніє і метається по лицю землі. І всякий народ, що носить у собі запоруку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскравої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзначився кожен своїм власним словом, що ним, виражаючи який тільки не є предмет, відбирає у вираженні його частину власного свого характеру. Серцевіданням і мудрим пізнанням життя озветься слово британця; легким чепуруном блисне і розлетиться недовговічне слово француза; вигадливо придумає своє, не кожному приступне, розумно‑кощаве слово німець; але немає слова, що було б таке замашне, дотепне, так вирвалося б з‑під самого серця, так би кипіло й дихало життям, як влучно сказане російське слово.

ГЛАВА VI

Колись давно, в літа моєї юності, в літа мого дитинства, що промайнуло без вороття, мені було весело під'їжджати уперше до незнайомого місця: байдуже, чи було то сільце, бідне повітове містечко, чи село, слобідка, цікавого багато відкривав у ньому допитливий дитячий погляд. Кожна будівля, все, що тільки носило на собі відбиток якоїсь примітної особливості, усе спиняло мене і вражало. Чи кам'яний, казенний будинок, певної архітектури з половиною фальшивих вікон, що один‑однісінький стирчав серед брусованої тесаної купи одноповерхових міщанських обивательських будиночків, чи круглий, правильний купол, весь оббитий листовим білим залізом, піднесений над вибіленою, як сніг, новою церквою, чи ринок, чи франт повітовий, що зустрівся серед міста, – нічого не минала свіжа тонка увага, і, виткнувши носа з похідної повозки своєї, я дивився і на небачений доти покрій якого‑небудь сюртука, і на дерев'яні ящики з цвяхами, з сіркою, що жовтіла вдалині, з ізюмом і милом, що миготіли з дверей овочевої крамниці разом з банками висохлих московських цукерок, дививсь і на піхотного, що йшов збоку, офіцера, занесеного Бог знає з якої губернії на повітову нудьгу, і на купця, що промайнув у сибірці66 на біговій дрожці, і линув думками за ними в нужденне життя їх. Повітовий чиновник пройде мимо – я вже й задумувався: куди він іде, чи на вечірку до якогось свого брата, чи прямо до себе додому, щоб, посидівши з півгодини на ґанку, поки не зовсім ще смеркло, сісти за ранню вечерю з матусею, з дружиною, з сестрою дружини і всією родиною, і про що буде мова в них у той час, коли дворова дівка в намисті або хлопець у товстій куртці принесе вже після супу лойову свічку в довговічному домашньому свічнику. Під'їжджаючи до села якогось поміщика, я з цікавістю дивився на високу вузьку дерев'яну дзвіницю або широку темну дерев'яну стару церкву.

Принадливо мигтіли мені здалека, крізь зелень дерев, червоний дах і білі димарі поміщицького будинку, і я чекав нетерпляче, поки розступляться по обидва боки сади, що його заступали, і він покажеться весь із своїм, тоді, гай‑гай! зовсім не вульгарним виглядом, і по ньому намагався я вгадати, хто такий сам поміщик, чи товстий він, і чи сини в нього, а чи аж шестеро дочок із дзвінким дівочим сміхом, розвагами й неодмінною красунею меншою сестричкою, і чи кароокі вони, і чи весельчак він сам, чи похмурий, як вересень в останніх днях, дивиться в календар, та говорить про нудні для юнацтва жито й пшеницю.

Тепер байдуже під'їжджаю до всякого незнайомого села і байдуже дивлюся на його низькопробний вигляд; моєму схолоднілому зорові незатишно, мені не смішно, і те, що збудило б у минулі роки живий рух на обличчі, сміх і нескінченні розмови, те пропливає тепер мимо, і байдуже мовчання заховують мої недвижні вуста. О моя юність! о моя свіжість!

Поки Чичиков думав і в душі посміхався з прізвиська, яке приточили мужики Плюшкіну, він не помітив, як в'їхав у середину просторого села з силою‑силенною хат та вулиць. Скоро одначе дав помітити йому це чималенький поштовх, причиною чого був дерев'яний брук, перед яким міський кам'яний був ніщо. Колоди, як фортепіанні клавіші, то піднімались вгору, то опускалися вниз і необачний їздець діставав або ґулю на потилицю, або синю пляму на лоб, або ж траплялось своїми власними зубами відкусити преболяче кінчик власного ж язика. Якусь особливу ветхість помітив він на всіх сільських будівлях: дерево на хатах було темне й старе; багато дахів просвічувалися, як решето; на деяких залишився самий гребінь угорі, та лати по боках, мовби ребра. Здається, самі хазяї поздирали з них дранку і тес, міркуючи, і звісно справедливо, що в дощ хати не криють, а в годину й так не тече, бабитися ж у ній нема чого, коли є простір і в шинку, і на великому шляху, словом, де хоч. Вікна в хатках були без шибок, деякі були позатикані ганчір'ям або сіряком; балкончики під дахами з поручнями, невідомо для якої мети пороблені в деяких російських хатах, покривились і почорніли навіть не мальовничо. З‑за хат тяглися в багатьох місцях рядами величезні скирти хліба, що застоялися, як видно, надовго; кольором скидались вони на стару, погано випалену цеглу, на них зверху росла всяка погань і навіть кущ причепився збоку. Хліб, як видно, був панський. З‑за хлібних скирт і ветхих

хатніх дахів підносились і мигтіли в чистому повітрі то праворуч, то ліворуч, в міру того, як бричка робила повороти, дві сільських церкви, одна коло одної: спорожніла дерев'яна і кам'яна, з жовтенькими стінами, в плямах, потріскана. Частинами почав показуватися панський будинок і нарешті виглянув увесь в тому місці, де низка хат перервалась, і замість них залишився пустирем город чи капусник, обведений низькою, місцями поламаною огорожею. Якимсь старим інвалідом виглядав цей чудний замок, довгий, довгий надмірно. Місцями був він на один поверх, місцями на два; на темному даху, що не скрізь надійно захищав його старість, стирчали два бельведери, один проти одного, обидва вже похилені; фарба, що колись укривала їх, зникла. Стіни будинку показували місцями голу штукатурну решітку і, як видно, багато зазнали від усяких негод, дощів, вихрів та осінніх перемін. З вікон тільки двоє були відчинені, інші були заставлені віконницями або навіть забиті дошками. Ці двоє вікон зі свого боку теж були підсліпуваті; на одному з них темнів наліплений трикутник з синього цукрового паперу. Старий, просторий сад, що тягся позад будинку, виходив за село і потім зникав у полі, зарослий і здичавілий, тільки він, здавалося, і освіжав це велике село, тільки він і був цілком мальовничий у своєму картинному запустінні. Зеленими хмарами і неправильними трепетнолистими куполами лежали на небесному обрії з'єднані верховіття дерев, що порозросталися на волі. Білий колосальний стовбур берези, без верхівки, яку відламала буря або гроза, підносився з цієї зеленої гущавини і круглився в повітрі, як правильна мармурова, виблискуюча колона; косий і гострий злам його, яким він закінчувався вгорі замість капітелі, темнів на сніжній білизні його, як шапка або чорний птах. Хміль, що глушив унизу кущі бузини, горобини та лісової горішини і пробіг потім поверх усього частоколу, вихоплювався нарешті вгору і обвивав до половини зламану березу. Досягши середини її, він звідти звисав униз і починав уже чіпляти верховіття інших дерев або ж висів у повітрі, зав'язавши кільцями свої тонкі, чіпкі гачки, що легко колихалися вітром. Місцями розступалися зелені хащі, осяяні сонцем, і показували неосвітлену між ними заглибину, що зяяла як темна паща, вона була вся огорнута тінню, і ледь‑ледь мріли в чорній глибині її: вузенька стрічечка стежки, обвалене поруччя, похилена бесідка, дупластий старезний стовбур верби, сивий чагарник, що густою щетиною виставляв з‑за верби посохле від страшної глушини, поплутане й перехрещене листя й гілля, і, нарешті, молода гілка клена, що простягла збоку свої зелені лапи‑листки, під один з яких забралось, Бог відає як, сонце і обертало його раптом в прозорий і вогнистий, чудово сяючий в цій густій темряві. Осторонь, біля самого краю саду, кілька високорослих, не врівень з іншими осик піднімали величезні воронячі гнізда на тремтливі свої верхів'я. На деяких з них відчахнуті і ще не зовсім відпалі гілки звисали вниз разом з посохлим листям. Словом, усе було якесь пустинно‑гарне, як не вигадати ні природі, ні мистецтву, і як буває тільки тоді, коли вони об'єднаються разом, коли по нагромадженій, часто без пуття, праці людини пройде остаточним різцем своїм природа, полегшить важкі маси, знищить грубовідчутну правильність і злиденні дірки, крізь які прозирає неприхований, голий план, і дасть дивну теплоту всьому, що утворилось у холоді розміреної чистоти і охайності. Зробивши один чи два повороти, герой наш опинився нарешті перед самим будинком, який здався тепер ще сумнішим. Зелена цвіль вкривала вже ветхе дерево на огорожі й воротях. Натовп будівель: людських, комор, льохів, що видимо ветшали, сповнював двір; біля них справа і зліва видно було ворота в інші двори. Усе говорило, що тут колись господарство текло у великому розмірі і все виглядало нині похмуро. Нічого не помітно було, що оживляло б картину, ні відчинюваних дверей, ні людей, що звідкись виходили б, ніякого живого клопоту й турбот у домі. Самі тільки головні ворота були розчинені, та й то тому, що в'їхав мужик з навантаженим возом, укритим рогожею, з'явившися ніби навмисне, щоб оживити це вимерле місце: іншим часом і вони були б замкнуті наглухо, бо в залізній петлі висів замок‑велетень. Біля однієї з будівель Чичиков незабаром помітив якусь постать, що почала сваритися з мужиком, який приїхав возом. Довго він не міг розпізнати, якої статі була постать: жінка чи чоловік. Одяг на ній був зовсім невиразний, схожий дуже на жіночий капот, на голові ковпак, які носять сільські дворові жінки, тільки самий голос здався йому дещо хрипким для жінки. "Ой жінка!" подумав він сам собі й зразу ж додав: "Ой ні!" "Звісно жінка!" нарешті сказав він, роздивившись пильніше. Постать з свого боку дивилась на нього теж пильно. Здавалось, гість був для неї в дивовижу, бо вона оглянула не тільки його, а й Селіфана, і коней, починаючи з хвоста і до морди. По ключах, що висіли в неї за поясом, і з того, що вона лаяла мужика досить крутими словами, Чичиков зробив висновок, що це, певно, ключниця.

"Слухай, матінко", сказав він, виходячи з брички, "а пан?.."

"Немає дома", перебила ключниця, не чекаючи кінця запитання, і потім, хвилину згодом, додала: "а що вам треба?"

"Маю справу".

"Ідіть у кімнати!" сказала ключниця, відвернувшись і показавши йому спину, всю в борошні, з великою діркою трохи нижче.

Він вступив у темні, широкі сіни, з яких війнуло холодом, як з льоху. З сіней він попав у кімнату, також темну, ледь‑ледь осяяну світлом, що виходило з широкої щілини під дверима. Відчинивши ці двері, він нарешті опинився в світлі і був вражений картиною безладдя. Здавалось, ніби в домі почалося миття підлог і сюди на цей час знесено всі меблі. На одному столі стояв навіть поламаний стілець, і поряд з ним годинник із зупиненим маятником, до якого павук уже припасував павутиння. Тут‑таки стояла прихилена боком до стіни шафа зі старовинним сріблом, графинчиками й китайським фарфором. На бюрі, викладеному перламутровою мозаїкою, що місцями вже випала й лишила після себе тільки жовтенькі рівчачки, наповнені клеєм, лежало безліч усякої всячини: купа списаних дрібно папірців, накритих мармуровим позеленілим пресом з яєчком зверху, якась старовинна книга в шкіряній оправі з червоним обрізом, лимон, зовсім висохлий, не більший за лісовий горіх, відламана ручка крісла, чарка з якоюсь рідиною і трьома мухами, накрита листом, шматочок сургучика, шматочок десь піднятої ганчірки, два пера, вимазані в чорнило, висохлі, як у сухотах, зубочистка, зовсім пожовкла, якою господар, може, копирсався у зубах своїх ще до навали на Москву французів.

По стінах навішано було дуже тісно й безладно кілька картин: довгий пожовклий гравюр якоїсь битви, з величезними барабанами, гукаючими солдатами в трикутних капелюхах і потопаючими кіньми, без скла, вставлений у раму червоного дерева з тоненькими бронзовими смужками й бронзовими ж кружечками на ріжках. Поряд з ними займала півстіни величезна почорніла картина, писана олійними фарбами, що зображувала квіти, фрукти, розрізаний кавун, кабанячу морду й качку, що висіла вниз головою. З середини стелі звисала люстра в полотняному мішку, яка від пилу стала подібна до шовкового кокона, в якому сидить черв'як. У кутку кімнати була навалена долі

купа того, що грубіше і недостойне лежати на столах. Що саме було в купі, розібрати було важко, бо пилу на ній було стільки, що руки всякого, хто торкався, ставали схожими на рукавички; помітніше від іншого висувався звідти уламок дерев'яної лопати й стара підошва з чобота. Ніяк би не можна було сказати, що в кімнаті цій мешкала жива істота, коли б не засвідчував її перебування старий зношений ковпак, що лежав на столі. Поки він розглядав усю чудну обстановку, відчинились бокові двері і ввійшла та сама ключниця, яку зустрів він на подвір'ї. Але тут побачив він, що то був скоріше ключник, ніж ключниця: ключниця принаймні не голить бороди, а цей, навпаки, голив і, здавалось, досить рідко, бо все підборіддя з нижньою частиною щоки скидалось у нього на скребло з залізного дроту, яким чистять на конюшні коней. Чичиков, надавши запитального виразу обличчю своєму, чекав нетерпляче, що хоче сказати йому ключник. Ключник теж з свого боку чекав, що хоче йому сказати Чичиков. Нарешті, останній, здивований таким чудним мовчанням, наважився запитати:

"А де ж пан? у себе, чи що?"

"Тут господар", сказав ключник.

"Де ж?" повторив Чичиков.

"Чи ви сліпі, батечку, чи що?" сказав ключник. "Ото! Адже ж господар я!"

Тут герой наш мимоволі відступив назад і глянув на нього пильно, йому траплялося бачити чимало всякого роду людей, навіть таких, яких нам з читачем, може, ніколи не доведеться побачити; але такого він ще не бачив. Обличчя його не являло нічого особливого; воно було майже таке, як у багатьох худорлявих стариків, тільки підборіддя виступало дуже далеко вперед, так що він мусив щоразу закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі очиці ще не погасли і бігали з‑під високо порослих брів, як миші, коли, висунувши з темних нір гостренькі морди, нашорошивши вуха і моргаючи вусом, вони дивляться, чи не затаївся де кіт або пустун‑хлопчик, і нюхають підозріло саме повітря. Далеко прикметніше було вбрання його: ніякими засобами і намаганнями не можна б докопатись, з чого змайстрований був його халат: рукава й верхні поли так засмальцювались і заялозились, що були схожі на юхту, яка йде на чоботи; позаду замість двох теліпалось чотири поли, з яких клаптями лізла вата. На шиї в нього теж було пов'язане щось таке, чого не можна було розібрати: чи панчоха, чи підв'язка, чи начеревник, тільки ніяк не галстук.

Словом, коли б Чичиков зустрів його, отак причепуреного, десь під церковними дверима, то, мабуть, дав би йому мідний гріш. Бо на честь героя нашого треба сказати, що серце він мав жалісливе і він ніяк не міг утриматись, щоб не подати бідній людині мідного гроша. Але перед ним стояв не жебрак, перед ним стояв поміщик. У цього поміщика була тисяча з гаком душ, і спробував би хто знайти у кого іншого стільки хліба, зерном, борошном і просто в скиртах, у якого б кладовки, комори й сушарні завалені були такою безліччю полотен, сукон, овчин, вичинених і сиром'ятних, висушеною рибою і всяким овочем або грибами. Заглянув би хто до нього на робочий двір, де наготовлено було про запас усякого дерева й посуду, ніколи не вживаного – йому б здалося, чи не потрапив він часом у Москву на дров'яний двір, куди щодня ходять спритні тещі й свекрухи, з куховарками позаду, поповняти свої господарські запаси, і де горами біліє всяке дерево – шите, точене, стругане й плетене; бочки, пересіки, цебри, лагуни, дзбани з носиками і без носиків, побратими, козубки, микальниці67, куди баби кладуть свої мички, й інший мотлох, коробки з тонкої гнутої осики, кадібці з плетеного луб'я і багато всього, що йде на потребу багатої і бідної Русі. Нащо б, здавалось, потрібна була Плюшкіну така тьма подібних виробів? за все життя не довелося б їх ужити навіть на два такі маєтки, які були в нього, – але йому "й цього здавалось мало. Не задовольняючись цим, він ходив ще кожного дня по вулицях свого села, зазирав під містки, під перекладини, і все, що тільки траплялося йому: стара підошва, баб'яча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок,– усе тягнув до себе й складав у ту купу, яку Чичиков помітив у кутку кімнати. "Он, уже рибалка вийшов на влови!" казали мужики, коли бачили, як він ішов по здобич. І справді, після нього не було потреби замітати вулицю: трапилось проїжджому офіцерові загубити шпору, шпора ця вмить спроваджувалась у відому купу; коли баба, якось заґавившись біля колодязя, забувала відро, він підбирав і відро. А втім, коли мужик помічав і викривав його на місці, він не сперечався і віддавав украдену річ; та якщо тільки вона потрапляла в купу, тоді вже кінець: він божився, що річ його, що купив він її отоді і в того, або дісталась від діда. У кімнаті своїй він піднімав з підлоги все, що тільки бачив: сургучик, клаптик папірця, пір'їнку і все це клав на бюро чи на віконце.

А був же час, коли він тільки був ощадним господарем! був жонатий і сім'янин, і сусід заїжджав до нього добре пообідати, послухати і повчитись у нього господарювання й мудрої скупості. Усе текло жваво і робилось розміреним ходом: крутилися млини, валяльні68, працювали сукняні фабрики, столярні верстати, прядильні; скрізь за всім наглядало пильне око хазяїна і, як працьовитий павук, бігав заклопотано, але спритно по всіх кінцях свого господарського павутиння. Занадто сильні почуття не відбивались у рисах обличчя його, але в очах світився розум; досвідченістю і знанням світу була перейнята мова його, і гостеві було приємно його слухати; привітна й говірка господиня славилась хлібосольством; назустріч виходили дві миловидні дочки, обидві біляві й свіжі, як троянди, вибігав син, моторний хлопчик, і цілувався з усіма, мало звертаючи уваги на те, радий чи не радий був цьому гість. У домі були повідчиняні всі вікна, антресолі були зайняті квартирою вчителя‑француза, що прегарно голився і був великий стрілець: приносив завжди на обід тетеруків або качок, а іноді й самі тільки горобині яйця, з яких замовляв собі яєчню, бо більше в цілому домі ніхто її не їв. На антресолях жила також його компатріотка69, вихователька двох дівчат. Сам господар з'являвся до столу в сюртуку, хоч трохи приношеному, але охайному, лікті були в порядку: ніде ніякої латки. Але добра хазяйка померла; частина ключів, а з ними й дрібного клопоту, перейшла до нього. Плюшкін став неспокійніший і, як усі вдівці, підозріливіший і скупіший. На старшу дочку Олександру Степанівну він не міг у всьому покластися, та й мав рацію, бо Олександра Степанівна скоро втекла із штабс‑ротмістром Бог знає якого кавалерійського полку, і обвінчалася з ним десь похапцем, у сільській церкві, знаючи, що батько не любить офіцерів з чудного упередження, ніби всі військові картярі й мотяги. Батько послав їй на дорогу прокляття, а переслідувати не турбувався. У домі стало ще порожніше. У власника стала помітніше виявлятися скупість; вірна подруга її, сивина, що блиснула в шорсткому його волоссі, допомогла їй ще більше розвинутись; учитель‑француз був відпущений, бо синові прийшов час на службу; мадам була прогнана, бо виявилась не безгрішною у викраденні Олександри Степанівни; син, бувши посланий у губернське місто з тим, щоб пізнати в палаті, на батькову думку, путню службу, вступив натомість у полк і написав батькові вже після свого вступу, просячи грошей на обмундирування; дуже природна річ, що він одержав на це те, що зветься в простолюдді дуля. Нарешті, остання дочка, що залишилась з ним у домі, померла, і старик опинився сам сторожем, охоронцем і володарем своїх багатств. Самотнє життя дало ситу поживу скупості, що, як відомо, має вовчий голод і чим більше пожирає, тим стає невситиміша; людські почуття, які й так не були глибокі, міліли щохвилини, і кожного дня щось втрачалося в цій зношеній руїні. І треба ж, під таку хвилину, неначе вмисне, на потвердження його думки про військових, щоб син його програвся в карти; він послав йому від щирого серця своє батьківське прокляття і ніколи вже не цікавився знати, існує він на світі чи ні. З кожним роком зачинялися вікна в його будинку, нарешті залишилось тільки двоє, з яких одне, як уже бачив читач, було заліплене папером; з кожним роком спускав він з очей, більше й більше, головні частини господарства, і дрібний погляд його звертався до папірців та пір'їнок, які він підбирав у своїй кімнаті; непоступливішим ставав він до покупців, що приїжджали забирати в нього господарські вироби; покупці торгувались, торгувались і нарешті кинули його зовсім, сказавши, що це біс, а не людина; сіно й хліб гнили, скирти й стоги перетворювались на гній, хоч розводь на них капусту, борошно в підвалах перетворилося в камінь, і треба було його рубати, до сукон, до полотен і домашніх тканин страшно було й торкнутись: вони оберталися в порох. Він уже позабував сам, скільки в нього було чого, і пам'ятав тільки, в якому місці стояв у нього в шафі графинчик із залишком якоїсь настойки, на якому він сам зробив позначку, щоб ніхто по‑злодійськи її не випив, та де лежала пір'їнка або сургучик. А тимчасом у господарстві дохід збирався по‑давньому: стільки ж чиншу мусив принести мужик, таким же приносом горіхів обкладена була кожна жінка, стільки ж сувоїв полотна повинна була наткати ткаля – все це звалювалось у комори, і все ставало гнилизною й дірками, і сам він обернувся нарешті в якусь дірку на людстві. Олександра Степанівна якось приїжджала двічі з маленьким синком, пробуючи, чи не можна що‑небудь одержати; видно, похідне життя з штабс‑ротмістром не було таке принадне, яким здавалось до весілля. Плюшкін, проте, її простив і навіть дав маленькому внучкові погратись якогось ґудзика, що лежав на столі, але грошей нічого не дав. Вдруге Олександра Степанівна приїхала з двома малятками й привезла йому паску до чаю та новий халат, бо в батенька був такий халат, на який дивитись не тільки було совісно, але навіть і соромно. Плюшкін приголубив обох внуків і,j посадивши їх собі одного на праве коліно, а другого на ліве, погойдав їх зовсім так, немов вони їхали на конях, паску й халат узяв, але дочці нічогісінько не дав. З тим і поїхала Олександра Степанівна.

Отже, ось якого роду поміщик стояв перед Чичиковим! Треба сказати, що подібні явища рідко трапляються на Русі, де все любить скоріше розгорнутись, ніж зіщулитися, і тим разючіше буває воно, що тут же по сусідству нагодиться поміщик, який гуляє на всю широчінь руського молодецтва й панства, який марнує, як то кажуть, все життя. Небувалий проїжджий спиниться з поливом перед його житлом, не розуміючи, який можновладний принц опинився зненацька серед маленьких, непоказних власників: палацами виглядають його білі кам'яниці з незчисленною кількістю димарів, бельведерів, флюгерів, оточені стадом флігелів і всякими приміщеннями для приїжджих гостей. Чого тільки немає в нього? Театри, бали; всю ніч сяє прибраний огнями й каганчиками, сповнений громом музики сад. Півгубернії вичепурилося й весело гуляє під деревами, і нікому не ввижається дике й загрозливе в цьому насильному освітленні, коли театрально вискакує з гущавини дерев осяяна підробленим світлом гілка, позбавлена своєї яскравої зелені, а вгорі темнішим і суворішим, і вдвадцятеро грізнішим здається через це нічне небо, і, далеко тріпочучи листям у високості, відходячи глибше в непробудний морок, обурюються суворі вершини дерев на цей оманний блиск, що освітлив знизу їхнє коріння.

Вже кілька хвилин стояв Плюшкін, не мовлячи й слова, а Чичиков усе ще не міг почати розмови, спантеличений як виглядом самого господаря, так і всім тим, що було в його кімнаті. Довго не міг він придумати, якими б словами пояснити причину свого приїзду. Він уже хотів був висловитись у такому дусі, що, начувшись про чесноту й високі властивості душі його, визнав за обов'язок принести особисто данину пошани, але схаменувся й відчув, що це занадто. Скоса кинувши ще один погляд на все, що було в кімнаті, він відчув, що слово чеснота й виняткові властивості душі можна з успіхом замінити словами: економія й порядок; і тому, змінивши таким чином мову, він сказав, що, начувшись про економію його й виняткове управляння маєтками, він визнав за обов'язок познайомитись і засвідчити особисто свою пошану. Звісно, можна було б навести іншу, кращу причину, але нічого іншого не навернулось тоді на думку.

На це Плюшкін щось промимрив собі крізь губи, бо зубів не було, що саме, невідомо, але, можливо, зміст був такий:

"А забрав би тебе чорт з твоєю пошаною!" Але тим, що гостинність у нас в такій силі, що й скнара неспроможний переступити її законів, то він додав зразу ж трохи виразніше:

"Прошу уклінно сідати!"

"Я давненько не бачу гостей", сказав він: "та признатися сказати, в них мало бачу толку. Завели пренепристойний звичай їздити один до одного, а в господарстві й недогляд... та й коней їхніх годуй сіном! Я давно вже пообідав, а кухня в мене така препогана, і димар зовсім розвалився, почнеш топити, ще пожежі наробиш".

"Он воно як!" подумав собі Чичиков: "добре ж, що я в Собакевича перехопив ватрушку, та шматок баранячого боку".

"І такий препоганий анекдот, що сіна хоч би пучок на господарстві!" продовжував Плюшкін. "Та й справді, як прибережеш його? земельки обмаль, мужик ледачий, робити не любить, думає, як би в шинок... так і дивися, підеш на старості літ попід вікнами!"

"А проте мені казали", скромно зауважив Чичиков: "що у вас понад тисячу душ".

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: