Юлій Цезар про життя бриттів та географію Британії

В своїх «Нотатках про галльську війну» римський полководець і державний діяч Гай Юлій Цезар у сер. І ст. до н.е. описав між іншим устрій британських кельтів, опис географії Британії та пербіг двох римських військових експедицій на острів у 55-54 рр. до н.е.

12. Внутрішня частина Британії населена племенами, що, на підставі давніх переказів, вважають себе тубільцями, а приморські - вихідцями з Бельгії, що переправилися для грабунків і війни (усі вони носять тут назви тих племен, від яких вони походять); після війни вони там залишилися і стали займатися землеробством. Населення тут надзвичайне щільне, двори знаходяться дуже близько друг від друга і в більшості схожі на галльські; худоби дуже багато. У них у вжитку золота монета або ж замість грошей залізні палички визначеної ваги. Тут зустрічається олово у внутрішній частині острова, у прибережній - залізо, але його мало; що ж стосується міді, то вона в них привозна. Ліс росте всякий, як у Галлії, крім бука і ялини. Їсти зайців, курей і гусаків вважається гріхом, однак їх тримають для забави. Клімат м'якший, аніж у Галлії, тому що холоди не такі сильні.

13. Острів має форму трикутника, одна сторона якого розташована проти Галлії. Один її кут, де лежить Кантій [Кент] і куди пристають майже всі кораблі, що приходять з Галлії, звернений на схід, а інший, нижній, на південь. Цей бік має в довжину біля п’ятисот миль. Інша, західна, сторона звернена до Іспанії; у цьому напрямку лежить Ібернія [Ірландія]; як думають, вона вдвічі менша за Британію; вона знаходиться на такій же відстані від Британії, як Британія від Галлії. На півдороги лежить острів на ім’я Мона [Мен]; думають, що там є і ще кілька невеликих островів; про деякі з них багато письменників повідомляють, що там під час зимового сонцестояння тридцять діб триває ніч. Але ми у своїх розпитуваннях таких відомостей не одержували і лише на підставі точних вимірів за допомогою водяного годинника бачили, що ніч там коротша, ніж на материку. Довжина цієї сторони, на думку вищезгаданих письменників, сімсот миль. Третя сторона звернена на північ; проти її немає ніякої землі, але її кут звернений головним чином до Германії. Вона простягається нібито на вісімсот миль у довжину. Таким чином, весь острів в окружності має дві тисячі миль.

14. Найбільш цивілізовані з усіх цих народів - жителі Кантії, місцеості цілком берегової, і їхній спосіб життя дечим відрізняється від галльського. Жителі внутрішньої частини Британії здебільшого не засівають полів, а харчуються молоком і м’ясом і вдягаються в шкіри. А всі бритти узагалі фарбуються вайдою, що додає їх тілу блакитний колір, і від цього вони в боях страшніші за інших на вигляд. Волосся вони відпускають, але все тіло голять, крім голови і верхньої губи. Жінок вони, людей по десять чи дванадцять, мають спільних, особливо брати з братами і батьки із синами; народжені від таких союзів вважаються дітьми тих, хто взяв за себе їхню мати дівицею.

Кельтське мистецтво. Епічна спадщина. Одним з найбільш вражаючих європейських культурних спадків давнини є кельтське мистецтво. Його рештки знайдені на значних теренах Західної та Центральної Європи, але найбільше вражаючих знахідок зроблено на Британських островах. Незважаючи на вплив християнства, яке з V ст. дещо змінило релігійні традиції та менталітет кельтських спільнот, мистецький синтез, який відбувся, дав вражаючі наслідки: вишукана орнаменталістика, “звіриний стиль”[15], тонке оздоблення металевого посуду. Найкращими зразками є бронзові вироби, зброя, деталі кінської упряжи, посуд для винопитія – сфер побуту, особливо важливих для кельтів (мал.№). Своєрідність орнаменту та кольорових вирішень позначилася на книжковій мініатюрі раннього Середньовіччя[16].

На тих величезних теренах, якими колись володіли кельти, від їх спадщини залишилося дуже мало. Панування Риму та Велике переселення народів IV-VI ст. кардинально змінили мовну та етнічну мапу Європи. В цьому сенсі Британські острова становлять виключення, бо саме вони дають змогу уявити внесок кельтів до світової культури. Якщо не брати археологічні мистецькі знахідки, то найбільше інформації нам надають кельтські епічні твори “scala”, які не дуже коректно називають “сагами”[17]. Ці легенди та перекази потрапляли з усної традиції до літературних та історичних середньовічних творів, були опрацьовані вченими, починаючи з XVIII ст.

Ірландські “саги” — зразки прозаїчного епосу з віршованими вставками (силабічні, переважно семискладові вірші і формі коротких строф, з чотирьох рядків, попарно зв’язаних римою. Прозаїчна форма зустрічається в епосі деяких народів (наприклад, у нартских сказаннях Кавказу), а змішана (віршовано-прозова) поширена досить широко.

У складанні саг, можливо в язичницький період, брали участь т.зв. філіди — архаїчні зберігачі світської вченості, автори бойових пісень і похоронних плачів. Носіями чисто ліричної традиції у давній Ірландії були барди.

Власне міфологічний епос погано зберігся. Його залишком, очевидно, можна вважати сказання про війни, що вели боги з племені богині Дану (верховний пантеон кельтсько-ірландських божеств) проти інших міфологічних істот, з якими вони зустрілися, висадившись в Ірландії. У цьому сказанні відбилися спогади про заселення Ірландії кельтами. Боги племені Дану перемагають міфічний “народ Боли”, але їхній король Нуаду в цій битві втрачає руку, і з таким каліцтвом не може залишатися королем (треба думати, відповідно до первісних уявлень про царя-мага, сили якого покликані забезпечити народу добробут). Королем стає Брес. Він пригнічує плем’я Дану. Його могутні “представники”, боги Дагде й Огме, повинні збудувати палац для Бреса і заготовляти дрова для його двору. Без поборів на користь Бреса з жодної труби Ірландії не виходить дим. Жителі мерзнуть і голодують і, оскільки король не забезпечує їхнього належного життя (відповідно до згаданих уявлень про царя-мага), вони вимагають його уходу. Знову закликають Нуаду, якому лікар та коваль на той час вже зробили руку зі срібла. Брес за порадою батька звертається по допомогу до короля фоморів Индеху і до острівного короля Балора. Балор має згубне “лихе око”, яке йому відкривають під час бою чотири воїни. Рятівником виявляється юний Луг (верховний бог і культурний герой кельтської міфології, він - знавець усіх мистецтв і ремесел), син К’яна з племені Дану й Етні, дочки Балора. Він запропонував свої послуги Нуаду і став спочатку військовим вождем, а потім і королем племені Дану.

У боротьбі з фоморами плем’я Дану користається головним чином чарівними засобами, що характерно для міфологічної і узагалі всякої архаїчний епіки; тут ми стикаємося із заклинаннями, музикою, що занурює ворогів у сон, магічним скиданням на них гір і магічним же осушенням озер, і т.п.; своїх воїнів вони виліковують, навіть якщо втих відрубана голова.

У вирішальній битві Мойтура Луг каменем пробиває око свого діда Балора. Брес потрапляє в полон і як викуп за свою голову повинний навчити плем’я Дану землеробству. Після перемоги над фоморами (у битві загинули Нуаду, Огме й ін.) з’являється пророчиця Моріган і пророкує погані часи і світовий катаклізм: не буде квітів, корови не стануть давати молока, жінки втратять сором, а чоловіки - мужність, воїни перетворяться на зрадників, буде відбуватися кровозмішення і т.п. Картина, змальована Моріган, нагадує деякі місця зі відомого “Прорікання Вельви” - вершини давньоскандинавського міфологічного епосу. Однак співвідношення цих пам’ятників залишається неясним. Наявні й ірландські сказання про міфічних персонажів, що наблизилися за своїм характером до казки. До таких відносяться “ Смерть дітей Тайрі ”, де Луг, мстячи за батька, дає його вбивцям казкові важкі завдання, і особливо “ Смерть дітей Лера ”, де друга дружина Лера переслідує своїх пасинків, перетворює їх у лебедів, і т.д. Лер (і його син Мапанпан) спочатку мислився морським божеством. Він є прототипом короля Ліра давніх британських хронік, що став згодом героєм шекспірівської трагедії.

Набагато краще збереглися власне героїчні перекази (головним чином у двох рукописах XII в. — “ Книга бурої корови ” і “ Лейнстерська кни га”), пронизані потужними міфологічними мотивами.

Найбагатша фантастика (міфологічна, а потім казкова) надзвичайно характерна для ірландського епосу в цілому. Уявлення про героїв як перевтіленнях богів (і пов’язані з цим мотиви чудесного народження) і про магічну основу богатирської сили є ознаками дуже архаїчної стадії епосу. Однак поряд з цим в ірландському епосі знаходимо розвинуті героїчні характери і виразні спогади про історичні події. Щоправда, епічні війни - це переважно міжплемінні сутички, викликані родовою помстою, угоном худоби, викраденням жінок. Велика роль жінок та їхня активність в ірландському епосі - риса дуже архаїчна. Разом з тим вона поступово приводить до розвитку романічно-еротичного елементу, що одержав подальший розвиток у лицарському романі.

Найдавніший і основний цикл ірландського епосу — уладський. Розселенню стародавнього племені уладів відповідає історичний Ольстер (північна Ірландія). Тому цикл називається також ольстерським. Опис матеріального побуту в цих сказаннях відповідає латенській археологічній культурі, про яку згадувалося вище. Різні звичаї ірландських кольтів, відбиті в цих сказаннях, багато в чому подібні до галльських. Суспільні відносини специфічні для стадії “військової демократії”, на якій у більшості народів розвивається героїчний епос. Епічний час у сагах уладського циклу - перші століття н.е. Епічний король уладів - Конхобар, який згідно давньоірландських хронік жив з 30 р. до н.е. по 33 р. н.е.

Розподіл Ірландії на п’ять областей, якого твердо тримається уладський цикл, було, за легендами, знищено в 130 р., а епічна столиця уладів Эмайн-Маха зруйнована у 332 р. Історичне тло уладського циклу - ворожі відносини уладів з Коннахтом та іншими королівствами Ірландії (І ст. до н.е. - II ст. н. е.). На чолі коннахтів стоїть королева Медб та її чоловік Айліль. У вигляді Медб сильні міфологічні риси. Вражаючий образ могутньої чаклунки характерний й для інших епосів (наприклад, мати чудовиська Гренделя в англосаксонському епосі “ Беовульф ” (див. нижче), Лоу-хі в карело-фінському епосі, матері чудовиськ в епосах тюрко-монгольських народів).

Не виключено, що Медб - спочатку ритуально-міфологічний персонаж. “Священний” шлюб з нею, можливо, символізує королівську владу царя-мага.

Головним богатирем уладів і головним героєм ірландського епосу є Кухулін (вірніше — Кукулайн), що жив, відповідно до хроніки, у I ст. н.е. До одержання справжнього імені, що носить тотемічний характер (Кукулайн – “Пес Кулана”), він називався Сетанта. Сетанції - одне з кельтських племен давньої Британії. В імені його тестя (Форгал Манах), можливо, міститься спогад про плем’я монакіїв, що переселилися до Ірландії з Галлії. Чудесна зброя Кухуліна - gae bolga (“рогатий спис”) - змушує згадати галльське плем’я белгів. Таким чином деякі стародавні елементи переказів, вочевидь, сягають ще до доірландських загальнокельтських джерел. Однак, якщо безупинна епічна традиція і сягає до початку нашої ери, основне ядро уладського циклу склалося, ймовірно, в час між III і VIII ст.. (до скандинавської навали), а його розробка у книжковій формі (включаючи й інтерполяцію християнських мотивів) продовжувалася в IX-XI ст. Цикл жив і після цього. Деякі балади на сюжети сказань про уладів відносяться навіть до XV ст.

Тема війни між уладами і коннахтами найбільш повно розгорнута у найбільшій із саг цього циклу – “ Викрадення бика з Куалнге ”, яку іноді називають “ірландською “Іліадою””. Приводом до війни тут є викрадення за велінням Медб прекрасного коричневого бика божественного походження, що належить одному з уладів. Володіючи цим биком, Медб сподівалася перевершити багатством свого чоловіка Айліля, що який володів прекрасним білорогнм биком.

Своєрідне сполучення героїчного начала з казковим і романічним, що намітилося в уладском циклі, ще більш чітко виступає в інших циклах кельтської епічної літератури.

Другим за значенням є цикл Фінна, що склався на півдні Ірландії, у лагенів (Лейнстер) і почасти муманів (Мунстер). Згідно ірландських хронік, Фінн жив при королі Кормаку у III ст. (помер. у 252 або 286 р.). Цикл Фінна творчо розроблявся в період зовнішніх навал аж до поневолення англійцями, спочатку у вигляді “саг”, а потім й у формі балад, що поширилися не лише в Ірландії, але й у Шотландії. Фінн був вождем феніїв, особливої військової організації, незалежної від королівської влади, яка діяла по всій Ірландії, окрім Ольстера. (Не виключено, що “первісним” прототипом феніїв був таємний чоловічий союз – структура, властива для суспільства на архаїчній родоплемінній стадії.) Фенії жили переважно з продуктів полювання. Вони повинні були захищати населення від зовнішніх нападів (відображення доби скандинавських набігів) і підтримувати правопорядок. Фенії підкорялися чотирьом табу: брати дружин не за багате придане, а за особисті якості, не робити насильства над жінками, не відмовляти в їжі і цінностях, відступати не менш, ніж перед десятьма воїнами. Табу ці носять значною мірою моральний характер. Фінн ворогує з Голлем - головним героєм Коннахту, що убив його батька Кумала. Зрештою йому вдається убити ворога. Помста за батька - звичайна тема архаїчного епосу. Фінн виступає і як переможець чудовиськ, і як чарівник і поет. Військові і мисливські пригоди феніїв розцвічені казковою і романічною фантастикою.

Мисливські мотиви характерні для більш пізнього етапу в історії циклу. Для нього характерним є розвиток переказів про сина Фінна - Ойсіна й онука Осгара. В одному з компілятивних рукописів (складеному в Шотландії наприкінці XV ст. – “ Книзі Лісмора ”) розповідається про те, як після поразки Ойсіна і Осгара був покладений кінець могутності феніїв. Вони розсіялися по країні невеликими групами. Ойсін і Кайльте, син Роніна, знайшли притулок у бабусі Ками, яка усе життя піклувалася про Фінна. Кайльте в глибокій старості (дожив до V ст.!) зустрівся нібито зі Св. Патриком, який його хрестив. Спогади про Кайльте й Ойсіна зберігаються у віршах. (Ойсін є прототипом Оссіана, героя популярного збірника англо-шотландського поета XVIII ст. Джеймса Макферсона, який незадовго до 1760 р. познайомився в Шотландії з баладами і сказаннями циклу Фінна і наслідував їм у “Піснях Оссіана”, видаючи наслідування за переклад народних оригіналів.)

Поетичним шедевром, що увійшов до циклу Фінна, є ірландська “сага“ “Переслідування Діармайда і Грайне”. Старий Фінн сватається до Грайне, дочки короля Ірландії Корумака, але вона обирає молодого богатиря Діармайда, присипляє вином на бенкеті Фінна й інших гостей і за допомогою магічного заклинання (гейса) змушує Діармайда втікати з нею.

За межами уладського циклу і циклу феніїв залишається значне число саг, у яких дія нерідко присвячена “царюванням” і пов’язується з особистостями різних ірландських королів, які згадуються в хроніках (частіше VI і VII ст.). “Саги” ці - не героїчні. Вони являють собою своєрідні легенди і перекази, винятково густо насичені міфологічною фантастикою. До того ж у них відбиті складні уявлення давніх кельтів про переселення душ і про загробний світ. У чудовій “сазі” про смерть короля Муйрхертаха (відповідно до хронік, він помер у 526 або 533 р.; за даними мови “сага” відноситься до XI ст.) сіда (чаклунка) Сін, мстячи за батька, закохує у себе Муйрхертаха, відволікає його від родини і церкви, цілком позбавляє волі, потішає його грою примар, і коли король порушує заборону, називаючи її ім’я (мотив з казок про “чудесну дружину”), змушує його згоріти в покинутому палаці. Ця поетична сага цікава тим, що любовна пристрасть малюється в ній як згубна хвороба, породжена чарами.

Ірландська народно-епічна література з її високою героїкою, неприборканою фантастикою і поетичним зображенням згубної любовної пристрасті представляє собою дорогоцінну художню спадщину, широко використану в. подальшому розвиткові європейської літератури. Зокрема, ірландський епос вплинув на давньоскандинавську літературу.

Кельтська література мала винятково важливе значення для розвитку західноєвропейського лицарського роману, але в останньому випадку головним передавачем кельтських традицій виступила народно-епічна література кельтів Британії.

Валлійська література в Британії споріднена з ірландською. Але тут добре збереглася лірична поезія давньоуельських бардів і обмежено - власне епічна література (так само, як і в Ірландії з віршованими вставками) у вигляді так званих “ mabinogion ”. Залишаючи осторонь натяки на найдавніших “культурних героїв”, що навчили людей оранці (порівняно до ролі Бреса в ірландському міфологічному епосі), варто згадати сказання про дітей Ліра - про Пуїла і його сина Придері, про Дона, подібні до ірландських “саг” про дітей Лера, про Етайн, про битву Мойтура. Витончена казкова фантастика й авантюрний елемент відтискують героїку на задній план.

З часів англосаксонської навали (V ст.) зароджуються сказання про короля Артура - одного з вождів бриттів, що чинили опір завойовникам. Поступово ці перекази стають центром циклізації валлійського казково-романічного епосу. Найвідомішим з оповідань цього циклу, що дійшли до нас, є “ Кульвох і Ольвен ” та “ Сон Ронабуї ”.

У “Сні Ронабуї” описується, як якійсь наближений князя Медавка (XII ст.) у сні потрапляє до “ставки” короля Артура. Велика частина оповідання присвячена опису різних героїв, їхнього одягу і коней. У бардських уельських поемах, що мають часто характер героїчних елегій, і в генеалогіях, і в так званих “Тріадах” згадуються і звеличуються різні історичні і легендарні герої, у тому числі король Артур. Збереглися два віршованих фрагменти про Трістана, які доводять кельтське походження роману про Трістана й Ізольду. Багато з валлійських епічних переказів, особливо про короля Артура, відбиті у написаній латиною “ Історії бриттів ” (бл. 1136 р.) Гальфріда Монмутського - англійського клірика кельтського походження. Гальфрід надзвичайно гіперболізував образ короля Артура, зробивши його центральною фігурою “Британської” історії, верховним королем Британії, завойовником більшої частини Європи, представивши його двір як осередок найсміливіших воїнів, вищої доблесті і куртуазності (вишуканості та ввічливості). Гальфрідом було складено у віршах також “життєпис” чарівника і пророка Мерліна, якого він теж зв’язав з темою Артура.

Твори Гальфріда мали велике значення для подальшого розвитку “циклу короля Артура” не лише в рамках кельтської британської літератури, але і (після перекладу Васом на французьку мову) у масштабі т.зв. “бретонського” циклу (чи “циклу Артура”) англо-французького лицарського роману. Не тільки твори Гальфріда, але й кельтська фольклорна традиція, що йде з Уельсу, Корнуоллу і французької Бретані, була найважливішим джерелом сюжетів, персонажів, фантастичних мотивів середньовічного європейського роману. У цьому найбільше чітко позначилася світова роль кельтської народно-епічної літератури.

Контрольні запитання:

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: