У цьому разі в центрі уваги історика – діяльність нортумбрійського короля-християнина Освальда (правив у 634-642 рр.) та ірландських священиків-скоттів, зокрема Св.Колумби.

Ледь зійшовши на трон, Освальд подбав про те, щоб весь керований їм народ сподобився благодаті християнської віри, яка настільки чудово допомогла йому здолати варварів. Тому він послав до скоттів, від яких він і його супутники, знаходячись у вигнанні, колись одержали благодать водохрещення. Він просив їх надіслати предстоятеля, який міг би навчити підвладний йому народ англів вірі у Господа і Його таїнства. Вони ж без зволікання виконали його прохання і надіслали до нього єпископа Айдана, чоловіка великих лагідності, побожності і смиренності, наділеного сумлінністю Божою, хоч і не завжди з’єднаної зі знанням. Адже за звичаєм свого народу, про який ми вже не раз згадували, він святкував день Святого Великодня між чотирнадцятим і двадцятим днями місячного місяця. Північна провінція скоттів і весь народ піктів дотепер святкують Великдень за цим правилом, думаючи, що слідують писанням шановного святого батька Анатолія, хоча будь-яка знаюча людина може легко довідатися, що це не так. Але народи скоттів у південній частині острова Ібернія [Ірландія], навчені апостольським престолом, давно уже святкують Великдень за канонічними правилами [30].

Після прибуття єпископа король за його бажанням подарував йому для життя острів Ліндісфарн [31]. У міру зміни припливів і відливів це місце двічі в день омивається хвилями моря, як острів, і двічі знову з'єднується з землею, коли море відступає. Король зі смиренністю і радістю слухав порад єпископа у всіх справах, невпинно прагнучи спорудити і зміцнити Церкву Христову в королівстві. Воістину радісно було бачити, як предстоятель, що нетвердо знав мову англів, проповідує Євангеліє, а король, який досконало вивчив мову скоттів за час довгого вигнання, переводить його небесні слова своїм наближеним і радникам.

Починаючи з цього часу багато хто з країни скоттів приходив в Британію та у ті провінції англів, якими правив Освальд, і проповідували слово віри з великою енергією. Ті з них, хто мав сан священика, несли вірним благодать водохрещення. У різних місцях споруджувалися храми, куди люди з радістю сходилися слухати Слово; король дарував землі і всілякі багатства для заснування монастирів, де скотти наставляли дітей англів, так само як і дорослих, в науках і в дотриманні правил.

Здебільшого проповідували ченці. Єпископ Айдан сам був чернець; його надіслали з острова Ії [Айона], де віддавна знаходився монастир, головний серед усіх монастирів північних скоттів і піктів і провідний серед них. Острів цей прилягає до Британії і відокремлюється від неї вузькою протокою; пікти, що населяють цю частину Британії, уже давно подарували цей острів ченцям зі Скотії, від яких вони прийняли віру Христову.

У рік від утілення Господа 565-й, коли Римською імперією після Юстиніан почав правити Юстин Молодший, зі Скотії до Британії з'явився священик і абат на ім’я Колумба, що жив справді чернечим життям. Він возвістив Слово Боже провінціям північних піктів, що відділені від південних крутими і стрімкими горами. Південні пікти, що живуть по цю сторону гір, як говорять, давно вже залишили оману ідолопоклонства і прийняли щиру віру через проповідь преподобного і святійшого єпископа Нініа, родом із бриттів, що навчився в Римі щирій вірі та її таїнствам. …

Колумба прибув до Британії, коли піктами вже дев'ятий рік правив могутній король Бріде, син Мелхона. Словом і власним прикладом він навернув їх у віру Христову й одержав від них згаданий острів для облаштування там монастиря. Острів цей невеликий і займає усього п'ять фамілій [гайд] за виміром англів. Спадкоємці Колумби володіють ним до цього дня і сам він був похований там у віці 77 років, через 32 роки після того, як прийшов проповідувати у Британію. До того він заснував в Ібернії славний монастир, названий мовою скоттів Дермах; ім'я це переводиться як «поле дубів»[Дарроу в Лейнстері] і походить від достатку дубів у тому місці. Учні його з обох монастирів заснували безліч обителей у Британії і Ібернії, але над усіма ними тримає першість та, де спочиває його тіло.

Островом завжди керує абат зі священиків, владі якого підкоряється вся провінція, до єпископів включно. Цей незвичайний порядок йде від часів їхнього першого вчителя, що не був єпископом, але лише священиком і ченцем. Говорять, що його учні зберегли письмові свідчення про його життя і навчання. Яким би не був він сам, ми достеменно знаємо, що він залишив спадкоємців, славних великою помірністю, любов'ю Божою і суворістю правил. Звичайно, вони із сумнівною точністю обчислювали час найголовнішого зі свят, оскільки знаходилися так далеко на краю світу, що нема кому було донести до них рішення собору про обчислення Великодня; однак вони невпинно чинили всі справи святості і помірності, якої навчилися зі слів пророків, євангелістів і апостолів.

У 668 р. грек з міста Тарс у Малій Азії, архієпископ Теодор отримав від римського Папи доручення остаточно упорядкувати організацію Церкви в Британії. Він поділив країну на єпархії (або діоцези) – церковні адміністративні одиниці, найголовнішими з яких стали Кентербері та Йорк, запровадив регулярне скликання соборів. Протягом VII ст. у християнізованих королівствах церковний клір взяв на себе багато функцій державної бюрократії, діловодства, завдання поширення освіти й писемності. Англійська церква знаходилася у міцних зв'язках з Римом та найвпливовішою християнською країною доби Франкським королівством. Це сприяло зростанню економічних та культурних контактів Британських островів з континентом. В межах самої країни Церква стала першою єдиною, загальнонаціональною організацією (поки існували різні королівства), яка задавала спільні стандарти життя, поведінки, культури.

Стародавня Ірландія. Перше документальне свідчення про Ірландію зустрічається в “ Періплі ” (“Каботажне плавання”) карфагенянина Гімілки (IV ст. до н.е.), а найбільш ранні згадки про Британські острови - у роботі грецького мандрівника Піфея “ З приводу океану ” (330-300 р. дон. э.).

Заселення Ірландії почалося бл. 6500 р. до н.е., до цього ж часу відноситься підвищення рівня моря, що відрізало Ірландію від Британії. З ІІІ ст. до н.е. через торгівлю, або, можливо, через міграцію на ірландській культурі відзначається вплив культури Ла-Тен, яка асоціюється з континентальними кельтами. З початку нової ери риси Ла-Тен проявляються в ірландському мистецтві.

В епосі і псевдоісторичній традиції політичний устрій ранньої Ірландії представлено у виді п’яти королівств (пя’тин): Улад - зі столицею в Емайн Маху, Північний Лейнстер - з Тарою, Південний Лейнстер - з Дін Клун, Мунстер - з Темрой Еранн, Коннахт - із Круаханом. “ Книга захоплення Ірландії ” (ХІІ ст.) відносить заснування Емайн Махи до 450 р. до н.е., а “ Ірландська всесвітня хроніка ” (VIII ст.) до 307 р. до н.е. Цього року, згідно “Книги захоплення”, відбулося руйнування Дін Клунь і заснування королівства Лейнстер.

До початку V ст. політична система змінилася: Ірландія формально розділилася на сім королівств. На території Улада був утворений Айлех (Тірконнел) на півночі, Аргіалла й Улідіа на заході, Коннахт і Мунстер. Північний Лейнстер став центральним королівством Міде, Південний Лейнстер – просто Лейнстером, Улідіа розпалася на Дал Ріаду, Улад і королівство круїтні (піктов) Дав Араїді. У Лейнстері виділилося королівство Осраїге. Провінції поділялися на більш дрібні королівства-клани - туати, яких в Ірландії нараховувалося близько 150. Середньовічні історики зв’язували зміну системи з захопленням Коннахтом прадавньої спільної столиці Тари й Ульстера. Родоначальником нової могутній коннахтської династії Уї Нейлів був Ніалл Ноїгіаллах.

Протягом Середньовіччя ідея контролю однією династією всієї території острову так і не була втілена в життя. Першим загальновизнаним правителем країни став представник клана Колмана - гілки Уї Нейлів, Маел Шехнал (пом. 862 р.), якого сучасники іменували “королем всієї Ірландії”. Вперше історично зафіксоване використання терміна “ард-рі” (верховний король) зустрічається в Домнала уа Нейла (бл.. 980 р.). Найвідомішим ард-рі Ірландії був Брайан Боройме, у латинських джерелах іменований “імператором скоттів [ірландців]” (“imperator scotorum”).

У раннє Середньовіччя влада над Тарою і, відповідно, верховна влада над Ірландією переходила від однієї гілки Уї Нейлів до іншої. Їхнім домаганням на верховну владу протистояла династія Мунстера - Еоганахти, що походила від засновника Кашела Коналла Кірку. Після того як верховний король Фланн Шинна (879-916 р.), син Маела Шехнала, розбив Кормака мак Куленана в битві на Белах Мугна в 908 р., Еоганахти поступово втратили провідні позиції навіть у Мунстері.

Християнізація острова розпочалася в І пол. V ст. Перше свідчення про християнство в Ірландії наводиться в Проспера Аквітанського: Папа Целестин I (422-432 р.) послав Палладія як першого єпископа до “ірландців, що вірують у Христа”. У сер. V ст. під час чергового набігу ірландців на Британію в полон був захоплений майбутній “апостол Ірландії” Св.Патрик. Метою його місії (бл. 456 р.) була не лише євангелізація, але й організація Церкви серед вже існуючих, принаймні на сході і півдні острова, християнських громад. Традиційно попередниками Патрика називаються святі Кіаран, Деклан, Аїлбе й Аббан.

Після катастрофи Римської імперії християнство в Ірландії, виявившись в ізоляції, набуло низку особливостей, що склали характерні риси Кельтської церкви. З VI ст. величезним впливом користався рух еремітів (пустельників), відродження якого у вигляді руху “келеді” відноситься до VIII ст. Доба приблизно з 580 по 680 р. позначена розквітом латинської літератури, створенням робіт з латинського граматики і екзегетіки. До 597 р. відноситься найдавніший ірландський рукопис “Та, що б’ється”, складання якого приписується Св. Колумбі. У цей час були створені монастирські громади, що стали центрами вченості і місіонерської діяльності, наприклад, місії Св.Колумби до Шотландії і Св.Колумбана на континент. Поступово через контакти з Північним Уельсом ірландські громади тісніше знайомляться з практикою Римської церкви. Після поразки Кельтської церкви на Соборі у Вітбі (664 р.) римські норми поширилися повсюдно. З кін. VIII ст. через набіги вікінгів багато ірландських вчених і теологів емігрували на континент, найбільш відомими з них були Седулій Скот й Іоанн Скот Еріугена.

Св.Патрик (Patricus) (бл. 390-460 р.) - засновник і перший єпископ Ірландської церкви, “апостол Ірландії”.

Народився в Британії, у родині місцевого декуріона, члена міської ради Кальпурнія, що був і дияконом у церкві. Патрик виховувався в християнстві; у 16 років він був викрадений ірландськими піратами і протягом 6 років був пастухом “серед дітей лісу Фоклут” поруч із суч. містом Кіллала (у графстві Мейо). Звертаючись в молитвах до Бога, він отримав одкровення, що спонукало його бігти з полону. Відправившись за 200 км у порт південно-східного узбережжя, Патрик умовив моряків узяти його із собою і висадити в Британії. Повернувшись додому, він почав готуватися до християнського служіння. Як єпископ він був посланий Папою Целестином до Ірландії, де і провів решту життя. Місце поховання святого невідомо. Зберігся один з його латинських листів, адресований якомусь британському вождю на ім’я Коротій. Наприкінці життя Патрик написав “ Сповідь ”.

Перші відомості про життя Патрика знаходяться в “Історії бриттів” Неннія й у пам'ятних записах Тірехана (670-700 р.), єпископа Ардбраккана в графстві Міт. Основою для наступних біографій стала робота Мурьху з Арми (680-700 р.), сина Когітоса, агіографа Св.Брігіти. У латинському переказі ірландського оригіналу 2-й пол. ІХ ст. наводиться легенда про повалення Патриком ідола Кром Круах, складена за аналогією з біблійним сюжетом про пророка Ілію і статую Ваала. На континенті найбільше було відоме житіє святого, написане Джоселіном Фурнським (1185/1186 р.), де міститься легенда про Чистилище Св.Патрика на острові Стейшен (озеро Лох-Дерг у графстві Донегол), який став одним з місць паломництва.

У Середні віки культ Св.Патрика був розповсюджений по всій Європі, особливо у Франції, шанування Патрика збереглося в Ровені і Лерині дотепер. В іконографії два найбільш ранні пам'ятники - сцени з легенд про Св.Патрика на кам'яному хресті короля Фланна в Клонмакнойсі (бл. 900 р.) і на хресті Св.Патрика в Кашелі (ХІІ ст.). З XIVст. Патрик зображується в єпископському одязі, безбородим, з піднятою для благословення рукою, з XVII ст. – коли попирає ногами змію відповідно до пізніх легенд про те, як він звільнив Ірландію від змій; часто тримає в руці лист-шемрок як символ єдності Трійці. День пам'яті святого - 17 березня.

Перші державні утворення на терені Шотландії. Після виведення римських військ з Британії на поч. V ст. на терені південної Шотландії утворилися бриттські королівства, які представляли собою примітивну форму державності. На південному заході Шотландії у нижній частині долини Клайду виникло королівство Стретклайд (Strathclyde) із столицею Олкміт. У південно-східних районах поблизу затоки Форт утворилася держава Ґододдін із центром на місці сучасного Единбургу. У південних областях Шотландії, біля узбережжя затоки Солуей існувало королівство Реґед із центром у Карлайлі. Про суспільний устрій цих державних утворень не збереглося хоч скільки не будь докладних відомостей. У якійсь мірі вони були охоплені римським впливом, але певніше буде сказати, що вони перебували на стадії занепаду родоплемінного ладу, і цей занепад міг тягнутися достатньо довго (наскільки ми знаємо подальшу долю цих земель). Якщо говорити про їх господарство, то воно залежало від природних умов, і відповідно на заході та півночі переважало пасовищне скотарство, а на півдні та сході – землеробство. Бриттські держави мали стійкі торгові зв’язки з Ірландією та континентом.

У V- поч. VI ст. відбулося об’єднання племінних союзів піктів. Про цю добу містить інформацію письмове джерело ІХ ст. – генеалогічний перелік піктських королів, що зберігся у шотландських документах ХІІ ст. Піктське королівство поділялося на провінції на чолі з намісниками короля – мормерами. Адміністративний центр розташовувався спочатку на півдні, а згодом під тиском бриттів перенесений на північ, до Скону[32] (поблизу Перта). Особливістю піктського суспільства було успадкування влади по материнській лінії. Зовнішніми противниками піктів були бриттський Стретклайд та скоттське королівство Дал Ріада. Піктська держава проіснувала до сер.ІХ ст., поки не була поглинута останньою.

Суспільство англосаксів. На момент завоювання Британії суспільство англосаксів перебувало на стадії розкладання родоплемінного ладу, складаючись із маси вільних общинників та родової знаті. Племінні вожді мали виключну владу під час війни, але поступово посилювали свій вплив і в решті. Певною мірою їх повноваження обмежувалися радою старійшин – Вітенагемотом, традиційним інститутом, що проіснував до 1066 р. Вільні общинники складали основну масу населення та комплектували військо.

Процес переселення призвів до соціальних та господарчих змін. Переміщення значних мас людності, завоювання нових теренів, перемішування етнічних груп призвели до поступової руйнації родоплемінних зв’язків. Плем’я заступалося державними утвореннями територіального, а не кровного характеру, рід розчинявся серед низки малих сімей. Ці процеси засвідчені такими джерелами, як перші англосаксонські закони (кентські “ Закони Етельберта ”, бл. 600 р. та “ Закони Вітреда ”, бл. 695-696 рр., вессекські “ Закони Іне ”, бл.688-695 рр.), які вказують на зростання міри індивідуальної відповідальності замість давнішої колективної. Археологічні матеріали вказують на наявність окремих садиб у межах селищ, які слугували помешканням для невеликих родин. Великі будівлі призначалися лише для громадських святкових чи ритуальних дій.

Втім, усі ці зрушення відбувалися протягом тривалого часу, поступово, а тому продовжувала існувати низка інститутів та звичаїв родових часів. Наприклад, кровні родичі мали право на отримання грошової компенсації – вергельду – за вбивство члена їх роду. Дуже життєстійким реліктом давніших часів був звичай кровної помсти, який державна влада як раз і намагалася замінити вергельдом, - але незважаючи ні на що, він проіснував до Х ст. Втім, королівська влада далеко не завжди прагнула зруйнувати родові інститути: в деяких сферах суспільного життя їх існування не заважало державі, а навпаки сприяло певній стабільності соціального ладу.

Якщо говорити про місця поселень англосаксів, то крім маси селищ (townships) існували укріплені садиби та городища, - бурги, що належали знаті та королям. Нерідко навколо них утворювались поселення міського типу, де осідали ремісники і велася торгівля. Міста римського часу, як ми вже згадували, були переважно зруйновані, за винятком найбільш зручно розташованих – Лондона та Йорка. Але з VII ст. старі міські осередки поступово відроджуються, виникають і нові поселення. В містах (найбільшими були, крім згаданих Лондона та Йорка, Вестмінстер, Дорчестер, Кентербері, Вінчестер, Сендвіч) зосереджувались органи управління, центри єпархій, резиденції світських та церковних феодалів. У містах почала формуватися своя культура, відмінна від сільської.

Господарство і поземельні відносини. Економіка тих часів суцільно залежала від поземельних стосунків, у першу чергу форм власності на землю. Земельна власність англосаксів формувалася в процесі дуже строкатого займання землі різними групами завойовників. Зайняті землі ставали власністю сільської громади, яка складалася на VII ст. із вже згаданих малих сімей. Захоплені спільно громадою землі мали назву фолкленд – народна земля, і складалися не лише з оранки, але містили й угіддя, пасовища, ліса, річки, що перебували у загальному користуванні. Приблизно з VII ст. дозволялося мати індивідуальні дільниці, але вони не були в індивідуальній власності, не могли передаватися у спадок чи продаватися стороннім людям.

Селянській сім'ї належала ділянка – гайда (дільниця, яку можна зорати упряжкою з чотирьох пар волів, у середньому 48-50 га). Гайда не знаходилася у приватній власності, і її утримання було для селянина-керла пов'язане із несенням військового обов'язку в ополченні. Структура англосаксонської громади була типовою структурою німецької громади-марки. Гайдові наділи знаходилися в спадковому користуванні общинників і не являли собою суцільних площ землі; вони складалися з багатьох ділянок, розкиданих по полях. Кожна ділянка поділялася на два чи три поля (у залежності від того, двопільна чи трипільна система була прийнята в даній громаді): озиме, ярове і поле під паром. У кожнім полі кожної ділянки кожен общинник одержував по одній смузі. Сукупність смуг, даних общиннику, і складала його орний наділ. Землю орали селяни важким плугом, в який запрягали по дві або три пари волів.

Орні наділи підкорялися дії системи відкритих полів, суть якого була в тому, що після збирання врожаю всі поля ставали громадським вигоном. Для того, щоб не страждали спільні інтереси громади, на всіх смугах одного поля, що належали різним общинникам (черезсмужжя), сіялося те саме й в однаковий термін (примусова сівозміна). Відкриті поля, черезсмужжя і примусова сівозміна - це три обов'язкових ознаки громади. Так само, як і сама громада, вони збережуться в Англії усе Середньовіччя до XVI ст. Для VI-VIII ст. була характерна рівність наділів. Втім, під кінець цієї доби ситуація почала змінюватись (див. ІІІ розділ).

NB Міцність властивої давнім германцям громадської власності на землю довгий час не дозволяла поширитися в англосаксів вільній відчуженості земельних наділів, що би дозволяло швидко рушити процесам феодалізації*, які поступово відбувалися в сусідніх країнах, зокрема у Франкському королівстві [33]. Ймовірно, на континенті це було пов’язано із набагато сильнішим римським спадком, зокрема у галузі приватного і державного права, що обумовило певний синтез звичаїв германців і римських традицій у суспільно-правовій сфері та адміністрації. Безперечно сприяла цьому синтезу діяльність християнської церкви, - франки, на відміну від англосаксів дуже швидко стали християнами. Загалом можна засвідчити потужний консерватизм англосаксонського суспільства, який обумовив його периферійний характер у порівнянні із більш соціально динамічними соціумами континентальної Європи. Але при тому повільність соціального розвитку парадоксально аж ніяк не шкодила досягненню англосаксами високого рівня книжкової культури та образотворчого мистецтва, які в свою чергу до ІХ ст. випереджали континентальні зразки. (Про це докладніше - у 4 розділі.)

Дещо інакшими були поземельні відносини у сфері королівського землеволодіння. Після переселення племінний ватажок–король ставав верховним розпорядником землі, на якій оселялася прийшла із ним людність. У боротьбі з іншими групами переселенців, очолених власними вождями, він підпорядковував собі певну територію, - “королівство”, наділяв землею членів свого роду, дружинників, інші знатні роди. Частина землі утворювала королівське володіння – домен, який у королівських грамотах зветься “моя земля”. Влада короля поширювалась і на громадські землі, на яких він справляв правосуддя і збирав податі. Громадські землі в документах означаються як “землі мого суду” або “землі мого урядування”.

Бокленд. Зміцнення королівської влади, яке було природнім в умовах завоювання та подальшої нестабільності системи конкуруючих королівств, призвело до перших проявів феодалізації - появі бокленду (від “boc” - грамота). У перші десятиліття VII ст. виникає практика пожалування королем землі в управління, а конкретніше - права влади над вільними общинниками, що мешкають на пожалуваній землі (бокленді). Людина, якій був пожалуваний бокленд – глафорд (від нього походить слово “лорд”), мав право справляти на ньому королівські прерогативи – суд, збирання податків і штрафів. Частину з них він залишав собі.

Умови надання бокленду і, відповідно, права глафорда були різноманітні: це могло бути право спадкового володіння, чи довічного (до кінця життя) за несення військової служби, чи взагалі позбавлення усіх стягнень (право імунітету). Зазвичай бокленди отримувалися представниками світської знаті, а згодом церквами і монастирями. Право короля розпоряджатися землею стає усталеною правовою нормою. Але його все ж обмежували релікти родового ладу: до ІХ ст. бокленд не міг за життя власника передаватися представникам іншого роду. Поступово ця форма утримання землі все міцніше пов’язується із несенням військової повинності: власник бокленду мав з’явитися із військовим загоном до ополчення, брати участь у відновленні фортець і будівництві мостів.

З грамоти вессекського короля Іне Вінчестерському єпископству (707 р.)

“Я, Іне … повертаю Вінчестерській церкві … деяку частину селища у 40 дворів у місці, що зветься Алресфорд … Нехай перебуває вищеназване селище вільним від тягаря усіх земних служб, за виключенням трьох: участі в ополченні та відновленні мостів і фортець ”

Соціальне розшарування. Знать, дружина, селяни. Якщо узагальнити, то попри дрібні локальні розбіжності англосаксонське суспільство складалося з трьох верств: знаті (елдорменів), вільних общинників (керлів) та рабів (сервів). Останні – це кельти та захоплені в полон люди з інших королівств.

В перебігу соціального розшарування зростав майновий і статусний розрив між елдорменами і керлами: якщо бл. 600 р. вергельд керла рівнявся половині вергельду знатної людини, то через сто років він вже дорівнював одній третині або навіть одній шостій (у Вессексі). Якщо конкретизувати розміри вергельду, то за убивство керла накладався вергельд у 200 шилінгів. Вергельди фактично виплачувалися худобою, причому за 3 шилінги віддавали одну корову. Таким чином, за убитого керла платили 66 корів; за убивство елдормена - 400 шилінгів, а з кінця VII ст. уже більше—600 шилінгів; за королівського дружинника, що володіє землею, - 1200 шилінгів, а за дружинника, що не володіє землею, - 600 шилінгів. Крім вільних селян-общинників англосаксонського походження - керлів, були селяни кельтського походження – лети або уїли (wealan). Вони перебували в залежному стані і за них платили від 40 до 80 шилінгів. За вбивство раба платили не вергельд, а штраф, що надходив не родичам, а його господарю. За убитого уїла вергельд йшов пану і родовому союзу (клану), до якого належав уїл. Вергельд же за вільного поділяли між батьківським і материнським родом. Оскільки родові зв'язки під час завоювання виявилися порушеними, вільні утворювали союзи (гільдії) для спільного захисту. Члени гільдії у разі убивства побратима виступали як позивачі.

Попри розбіжності у вергельді, у VII-VIII ст. керли володіли усіма правами вільної людини. Вони відвідували народні збори, виконували військові обов’язки, отримували компенсацію за скоєні проти них злочини, могли мати рабів та інших залежних, вільні залишати свою дільницю землі та переходити на інше місце. До обов’язків керлів відносилися сплата податей королю (якщо керл мав садибу на королівській землі) або іншому власнику землі, а також церковної десятини. Керли служили в ополченні і складали основну частину пішого війська. Крім того вони брали участь у затриманні злочинців, виступали в суді в якості позивача та свідка, вели торгівлю, як місцеву, так і міжнародну. Таким чином, у VII-ІХ ст. керли складали основу суспільства.

Однак чисельність гайд, що виставляли воїнів-керлів, невдовзі перестала задовольняти королів, і почав утворюватись прошарок професійних вояків – тенів та гезітів, які підпорядковувались родовій знаті – елдорменам - і королю.

Тен, так само як і глафорд, отримував від короля жалувану грамоту (бок) на отримання бокленду. І якщо керли ще брали участь у значних військових конфліктах, то у звичайний час воювали передовсім тени. Виникнення суто військового умовного утримання позначало новий етап феодалізації суспільства. Водночас, не можна стверджувати, що соціальна мобільність була суто односпрямованою в бік зростання розбіжностей між тенами і керлами. Траплялися випадки, коли керл міг отримати статус тена: коли мав у користуванні п’ять гайд (дорівнювався до тена за розміром вергельду); коли володів такою ділянкою у третьому поколінні (отримував статус спадкового тена); аналогічно, коли як купець тричі з’їздив “за море”. Але ці виключення все таки лише підтверджують загальну тенденцію збільшення соціальної диференціації (розшарування).

З плином часу чисельність населення зростала і площа окремого селянського наділу скоротилася, в результаті суспільна роль глафордів та тенів та залежність від них збіднілих керлів зростали. З VII ст. виникає практика патронату: матеріальна незабезпеченість, нездатність сплатити борг чи штраф призводили до особистої залежності перед тим вільного общинника від людини, яка надавала йому підтримку.

Адміністрація і королівська влада. Англосаксонський король був оточений постійними радниками (ministri), службовцями, знатними вояками, після прийняття християнства – ще й церковними службовцями та ієрархами. Керував своїм королівством король через накази (writs), які виходили з його волі або постанов очоленого ним Вітенагемоту, який включав довірених співробітників короля, вищу родову знать (елдорменов), церковних ієрархів. Слабкість римських традицій в Британії позначилася на тому, що королівські накази та закони писалися не латиною, а англосаксонською мовою. Компетенція Ради не була точно визначеною, і вона збиралася принаймні раз на рік за наявності королівської потреби. Цей орган був залежним від короля і звичайно не представляв якоїсь опозиції його владі. Аналогічні установи були і в інших германських народів, зокрема у франків.

Влада короля стала спадковою у англів та саксів скоріше за все ще до завоювання Британії. Однак її необов’язково переймав старший син: наступником міг стати будь-який з синів, брат короля чи племінник. Часто король ще за життя призначав собі наступника. Ймовірно, що цей звичай був залишком родових уявлень: королівська влада вважалася прерогативою цілого роду. Звичайно, що заплутаність питання успадкування корони не додавала стабільності англосаксонським королівствам. У VII-VIII ст. коло обов’язків і мірило недоторканості королівської особи були дещо меншими, ніж у наступні часи. Вітенагемот міг позбавити короля влади за “неправедні вчинки”, якщо той порушував певні загальновизнані норми. Різниця між знатним вільним та королем у вергельді визначалася подвоєнням суми у порівнянні з елдорменом на підставі “королівської гідності”. Згодом статус короля вже перестає бути порівнянним із статусом якоїсь іншої, навіть знатної людини. Король не потребує свідків, не присягає в суді. Вергельд за вбивство короля заміняється стратою винного. Церква підтримувала королівську владу, і з сер. VIII ст., починаючи з мерсійського короля Оффи, впроваджується церемонія помазання на царство і вручення відповідних владних атрибутів.

Основою влади короля, крім цивільної адміністрації та суду було постійне (на відміну від загальнонародного ополчення) військо. Воно складалося з професійних вояків – молодших дружинників (гезітів), що служили у королівських бургах, та старших (тенів), які володіли боклендом і мали свої маєтки. Статус тена був спадковим, і поступово ця служива знать набирає все більшого впливу на управління країною. Військова служба стає престижною і належною для кожної знатної людини.

Якщо говорити про королівські прибутки, то вони були, власне кажучи, доходами приватного земельного магната (податі від селян, судові штрафи, прибутки від господарств маєтків). Тільки пізніше, у ІХ ст. до цих доходів додалися постійні податки.

Найдрібнішим органом влади були збори сільської громади на чолі зі старостою. Декілька громад складали сотню (hundred), а сотні відповідно складали шайри (shires, які з ХІ ст. почали називатися “графства”, county). На чолі сотні стояли найвпливовіші в окрузі тени, а на чолі шайра – елдормен; пізніше його замінив державний службовець шериф (shire reev), а елдормен (як представник родової знаті) почав контролювати декілька шайрів. Головним органом місцевого самоврядування була Рада шайру (фолкмот), яка була повинна збиратися не рідше двох разів на рік для ведення судових справ. Найвищими ж посадовцями королівства були найзнатніші елдормени, - вітани (мудрі), які збиралися у Вітенагемоті.

Скотти. Королівство Дал Ріада. Певний час стабільний, етнічний склад Шотландії у V-VI ст. зазнав суттєвих змін, так само, як і в Англії. Наприкінці V ст. розпочалася міграція з північної Ірландії племен скоттів (scotts, гельська гілка кельтів), які почали оселятися у західній Шотландії (територія графства Арґайл із навколишніми островами). Пікти та бритти майже не опиралися цьому наступу. З цього часу Ірландія та Шотландія стали тісніше пов’язані в етнічному та культурному сенсі.

Для того, щоб охарактеризувати суспільство скоттів, які згодом дали назву усій країні, треба описати їх лад в Ірландії. Там у цю добу існувало декілька королівств, утворених на основі союзів племен. Центральна влада належала королю, якого разом із наступником обирали військові вожді. Кожне королівство поділялося на територіальні одиниці – туати, які певно збігалися з межами кланів. Кожний клан складався із родів – септів. Септ об’єднував великі родини – фіни. Усі члени септа вели походження від спільного предка і мали одне родове ім’я. Власність на землю була громадська, соціальне розшарування – невиразним. Можна сказати, що суспільство скоттів було вельми консервативне, у ньому інститути родового ладу вкрай повільно змінювались на користь державних структур територіального характеру.

Місцем, звідки почалась міграція до західної Шотландії, став один з туатів (яких взагалі по Ірландії нараховувалось бл. 150) королівства Улад – Дал Ріада. Учасниками цього переселення стали три роди, що походили від спільного предка Фергуса Мора Мак (сина) Ерка. На середину VII ст. рід Енґуса Мора захопив острів Айлі, рід Ґабрайна – район Кінтайр та узбережжя затоки Ферт-оф-Клайд, рід Лорн – північний Арґайл та сусідні острови. Короткі відомості про ранню історію шотландських завоювань скоттів містяться у гельській пам’ятці VII ст. “ Історія народу Альби [34] ”, ірландських та шотландських джерелах ХІІ-XV ст.

На кінець VII ст. шотландська Дал Ріада представляла собою вже союз семи родових союзів. Терен, зайнятий кожною групою, утворював окремий туат із народними зборами та виборним вождем, посада якого успадковувалась в межах роду по чоловічій лінії. Основною соціальною одиницею було об’єднання декількох патріархальних родин на чолі із родовою знаттю. Існувало оподаткування у натуральній формі (гроші ще не використовували). Скотти займалися переважно пасовищним скотарством та плужним землеробством. Поступово опановуючи нові терени, вони просувалися на схід, в бік бриттського королівства Стретклайд та англської Нортумбрії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: