ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Подобедов Евгений ВасильевичЕвгений Васильевич Подобедов (1938-2009) – родился в павлограде в семье учителей. Среднюю школу окончил с медалью и вне конкурса был зачислен в Харьковский автомобильно-дорожный институт. Евгений Васильевич - опытный руководитель, первоклассный специалист, депутат городского совета нескольких созывов, Почетный гражданин Павлограда Евгений Васильевич Подобедов. Всю свою жизнь и производственную деятельность на протяжении почти полувека он посвятил родному городу, его реконструкции и развитию. Евгений Подобедов стоял у истоков дорожно-строительного управления, прошел путь профессионального роста до начальника ДСУ. Он был первопроходцем в деле строительства подъездных и магистральных дорог ко всем шахтам и промышленным объектам угольного Приднепровья. Под его руководством и непосредственном участии были построены многокилометровые железнодорожные и автомобильные дороги Западного Донбасса, школы № 1 и 9, благоустроены микрорайоны и промышленные объекты. В истории Павлограда Евгений Васильевич Подобедов оставил значительный след. С 1973 по 1980 г.г. он возглавлял город на посту председателя городского совета; был депутатом городского совета нескольких созывов; возглавлял комиссию по архитектуре и строительству. Евгением Васильевичем был разработан и внедрен Генеральный план реконструкции центральной части города. В результате чего были построены ЦУМ, кинотеатр «МИР», здания горисполкома, райадминистрации, комплексов центральной городской больницы, родильного дома и много других. Под его руководством работники ДСУ приняли долевое участие в проведении большого объема работ на курорте «Соленый лиман». В 1979 году при его участии был утвержден герб Павлограда, а город удостоен ордена “Трудового Красного Знамени”. Он никогда не отказывал в помощи по возрождению церквей. Благотворительность Евгения Васильевича отмечена архиерейскими грамотами. Трудовые заслуги Евгения Васильевича были отмечены орденамим “Трудового Красного Знамени” и “Знак Почета”. За организаторские способности, высокие деловые качества был награжден правительственными наградами и многочисленными грамотами. В 2000 году Евгению Подобедову присвоено звание “Почетный гражданин г. Павлограда”.
Предлагается для: ул. Коммунаров, пер. Коммунаров
Источники: «Павлоград в лицах» - издательство «Лира ЛТД», 2007г. http://old.pavlograd-official.org/index.php?option=com_content&task=view&id=1331&Itemid=187
С п и с о к
Пчілка Олена Олена Пчілка (справжнє iм'я Ольга Петрівна Косач, 1849 — 1930) — українська письменниця, перекладачка, етнограф, публіцистка, громадська діячка, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати поетеси Лесі Українки, сестра професора Михайла Драгоманова. Народилася 5 (17 липня) 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика, дворянина Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць». Влітку 1868 року разом з чоловіком Петром Антоновичем Косачом виїхали на Волинь, до місця його служби, у місто Новоград-Волинський, де, займаючись етнографією, записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в українську та світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів. Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший вінок». Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. У 1890-х роках жила в Києві, у 1906–1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908–1914), «Газету Гадяцького земства» (1917–1919). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу. У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року.
Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком, донькою і сином.
Пчілці належить чимало перекладів і переспівів світової класики: Овідія, А. Міцкевича, О. Пушкіна, Й. В. Ґете, Г. К. Андерсена, В. Гюґо. Крім того, вона написала низку публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926), «Автобіографія» (1930). Великі заслуги П. в ділянці дослідження українського фольклору та етнографії. Наукове значення мають такі праці: «Українські узори» (1912 і 1927), «Про легенди й пісні», «Українське селянське малювання на стінах» та інше. Збірка творів: «Оповідання», І-III (1907, 1909, 1911) та «Оповідання» (з автобіографією, 1930). Олена Пчілка після подорожей Новоград-Волинським повітом видала у 1876 році книжечку «Український народний орнамент» із 23 кольоровими замальовками писанок.
Пропонується до: вул. Красіна
Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/Олена_Пчілка
С п и с о к
Сагайдачный П.К. Пётр Конашевич-Сагайда́чный (ок. 1577—1622) — православный шляхтич герба Побог из Перемышльской земли. Гетман Войска Запорожского, кошевой атаман Запорожской Сечи, воевавший на стороне Речи Посполитой. Организатор успешных походов запорожских казаков против Крымского ханства, Османской империи и Русского царства, меценат православных школ. Уже в ранние времена своего пребывания на Сечи Сагайдачный проявил свои таланты военного лидера, казаки избрали его обозным, поручив ведать всей артиллерией Сечи. В период между 1605 г. и 1610 г. Сагайдачный становится во главе Сечи кошевым атаманом. По мере развития Запорожской Сечи борьба казаков против турок и татар приобретает активный наступательный характер. Они не только давали отпор нашествиям татарских и турецких войск, но и сами развернули активное наступление на владения Турции и её вассала — Крымского ханства, пытаясь перенести военные действия на их территорию. В 1606 году казаки захватили турецкую крепость Варну, которая до того считалась неприступной. 1607 год - большой поход на Крымское ханство, захватили и сожгли два города, Перекоп и Очаков. В следующем 1608 году и в начале 1609 года запорожцы во главе с Сагайдачным осуществили морской поход на 16 лодках-чайках, войдя в устье Дуная и атаковав Килию, Белгород и Измаил. Временем героических походов назвали современные украинские историки морские казацкие походы 1612—1614 годов, управляемые Петром Сагайдачным. Казацкие чайки нанесли немало ощутимых ударов могучему турецкому флоту. Иногда из Сечи выходило свыше 300 «чаек», в которых размещалось до 20 тыс. казаков. В 1614 году казаки овладели Синопом, а через два года, в 1616, штурмом взяли хорошо укреплённую турецкую крепость Кафу (Феодосия), разгромив 14-тысячный гарнизон и освободив пленных. Кроме того, в том же 1616 году произошла Самарская битва, в ходе которой запорожские казаки под руководством Сагайдачного вблизи реки Самары практически полностью истребили крымских татар, возвращавшихся после набега на украинские земли. После 1616 года казаки осуществили ещё целый ряд морских и сухопутных походов. Во время них запорожцы под командованием Сагайдачного атаковали многие турецкие и татарские крепости и города, в том числе Очаков, Перекоп, Трапезунд и даже османскую столицу Царгород (Стамбул или Константинополь). По свидетельству современников, казаки почти безраздельно воцарились на Чёрном море и, в сущности, контролировали навигацию между Босфором и Лиманом. Сагайдачный реформировал Сечь, что привело к повышению дисциплины и боеспособности казацкого войска. Он превратил партизанские отряды казаков в регулярное войско, устранил из войска вольницу, завёл суровую дисциплину, запретил пить водку во время морских походов, а за пьянство нередко «карав насмерть».
В 1612 польской короне потребовалась поддержка запорожских казаков для интервенции в Московское царство. Сагайдачный выдвинул ряд условий, среди которых было признание со стороны Польши судебной и административной автономии Войска Запорожского. Король и сейм частично согласились с этими требованиями и прислали в его войско клейноды, то есть булаву, бунчук, печать и флаг. Летом 1618 года 20000 запорожцев во главе с Сагайдачным двинулись через Ливны на Москву, захватив по пути Путивль, Рыльск, Курск, Валуйки, Елец, Лебедянь, Данков, Скопин, Ряжск, разрезая пространство между Курском и Кромами. После Московского похода, чтобы не допустить войны с поляками, Сагайдачному пришлось заключить с поляками Роставицкое соглашение 17 октября 1619 года. Это соглашение вызвало бурю негодования в казачестве. Чтобы утихомирить недовольных, Сагайдачный прибег к жестким мерам. В феврале 1620 года Петр Сагайдачный направил в Москву посольство. Царь, Михаил Федорович, поблагодарил Сагайдачного и казацкую армию за желание служить ему. Но пока Россия находилась в мире с крымскими татарами, службы от казаков не требовалось. Хотя миссия Сагайдачного в Москве и не принесла немедленных результатов, она обеспокоила поляков. В 1620 году Сагайдачный объявил о вступлении «со всем войском Запорожским» в Киевское (Богоявленское) братство. И хотя оно было создано без разрешения короля, братство не осмеливались запретить, опасаясь казачества. При активном участии Сагайдачного 15 августа 1620 года Иерусалимский патриарх Феофан в Печерской Лавре восстановил Киевскую православную митрополию, была восстановлена также православная иерархия, ликвидированная после Брестской церковной унии 1596 года.
В сентябре 1621 году произошла знаменитая Хотинская битва; объединённым силам польских и казацких войск (около 80 тыс. человек) противостояла 162-тысячная турецкая армия (согласно другим данным, 250-тысячная). Турки понесли большие потери и с началом зимних холодов должны были заключить невыгодный для них мир. Но запорожскому казачеству эти победы опять ничего не дали. По Хотинскому миру поляки обязались обуздать своеволие казаков и не допускать их нападений на Турцию. Глубоко возмущённые условиями мира, казаки не позволили полякам себя обезоружить и организованно ушли из-под Хотина на Запорожье. Сагайдачный был тяжело ранен в руку под Хотином отравленной татарской стрелой. Тяжело болея, он перебрался в Киев в сопровождении королевского врача. «…на томже пляцу тот наш гетман приехал до Киева, наполы умерлый». В Киеве он очень страдал от раны, но продолжал заботиться о судьбе Украины и казаков, о их школах, братствах, церквах и госпиталях. 10 апреля 1622 года от полученных ран гетман скончался. Похоронен в Киеве, в Братском монастыре. Перед смертью Сагайдачный завещал своё имущество на просветительские, благотворительные и религиозные цели. После погребения на месте его захоронения была установлена погребальная доска, гласящая: Тутъ зложилъ Запорозкій Гетманъ свои кости, Петръ Конашевичъ, ранный въ войнъ: Для Волности Отчизны. Кгды нанъ Турцы моцно натирали, И Постръловъ смертельныхъ килька му задали: Которыми зраненый, Живота доконалъ, Въры Богу, и Кролю, и Войску доховалъ. И умер боронячи Мира ойчистого. За што узычъ му Творче Неба въчистого: Якъ Ревнителю Въры Благочестивои: Въ которой былъ выхованъ зъ молодости своеи. Року Тисеча шесть сотъ Двадесятъ второго, Погребенъ въ Монастыри Брацтва Кіевского, На который Тисячій килка офъровалъ, А жебы тамъ Науки фундовано жадалъ.
Память В Киеве установлен памятник Сагайдачному (Контрактовая площадь, Подол), в его честь переименована прилегающая улица (бывшая Жданова). Памятник Сагайдачному в Севастополе был установлен в 2008 году. 26 апреля 2014 года памятник был демонтирован по инициативе губернатора Севастополя Сергея Меняйло. В 1995 году была выпущена почтовая марка Украины, посвящённая Сагайдачному. В 1991 году к 370-летию Хотинской битвы у стен Хотинской крепости воздвигнут один из первых памятников в истории независимой Украины — памятник Конашевичу-Сагайдачному. Имя Сагайдачного носит фрегат «Гетман Сагайдачный», флагман Военно-морских сил Украины.
Предлагается для: ул. Ульянова
https://ru.wikipedia.org/wiki/Сагайдачный,_Пётр_Кононович
С п и с о к
Світлична Ганна 20 квітня 1939 р. в м.Павлограді, на Підварках народилася дівчина Ганнуся - майбутня поетеса України Ганна Світлична, якій крім таланту, послано було долею тяжке горе. П`ятдесят літ горя, безперервного, що миттєвого, ворогу такого не побажаєш. Її дід до 1917 р. виготовляв скрині, які йшли нарозхват - яка ж бо без скрині дівча на виданні. Тому в діда завжди були замовлення. Він просто трудився і мав добрий заробіток за свій труд. Під час революції більшовики оголосили діда Матвія "дрібно-буржуазним елементом" відібрали будинок. Помер дід із золотими руками у бідності. Батько Ганнусі - Павло Матвійович теж виготовляв скрині, але займався цим потай, щоб і його, бува, не оголосили отим елементом. Коли ж і над ними нависла загроза, з жалем кинув се діло, і відтоді жили на саму лише нужденну зарплату. Дитинство Світличної прийшлося на лихі воєнні роки. Мати пішла з цього світу рано, коли Ганнусі не виповнилося й тринадцяти. Батько, аби не гибіти удівцем, оженився вдруге і, як водиться, привів до хати мачуху. Лихо з Ганнусею трапилося року 1945-го - неждано-негадано. Спершу заболіла голова, підскочила температура, дівчина злягла. Думалось: день-два, ну тиждень - і мала стане на ноги. Не стала... У довідниках можна прочитати, що поліомієліт- гостре інфекційне захворювання, що уражає переважно центральну нервову систему. Збудник - нейротропний вірус, перебіг поліомієліту може бути і з паралічем, і без. Хворіють здебільшого діти віком від 6 місяців до 5 років. Ганнуся захворіла в шість років - з паралічем. Злягла. І то аж назавжди. Ні ноги, ні спина їй більше не корилися, руки теж. ріст припинився. Хто зустрічався з Світличною особисто, той пам`ятає, що голова в неї була дорослої людини, а тіло 7-річної дівчинки. Крім того, майже не діяли руки, пальці на руках дуже покрутила хвороба. Про те, що можна ходити й бігати, дівчинка мусила забувати. А втім, сказали лікарі, такі довго не живуть, максимум десять років. Вона жила, тож мусила звідтоді пити свою гірку чашу, якій ніколи не було дна. Бо звідтоді й до останньої миті свого життя (померла вона в 56 років) піввіку була прикута до ліжка. Лежала непорушно, хіба що ледь-ледь ворушилися кисті рук. Мати відмучилася з нею шість років, мачуха - тридцять. Прийшовши в сім'ю Павла Світличного, мачуха доглядала його дочку, як рідну. За мачухою Ганнуся, за її власним зізнанням, "і горя не знала". Батько помер у 1989 році, коли поетесі виповнилося 50 років. Коли поетеса стала відомою не лише в своєму місті, й у всій Україні, коли за неї взялась влада, спілка письменників, лікарі тоді в неї з`явилася квола надія на порятунок. Ні, не на те, що вона буде ходити, але що сидітиме - так, обережно їй обіцяли. Лікарі хотіли наростити їй м`язи і посадити. Хай і в ліжку залишиться, але ж не лежатиме! Не збулося... Кілька важких операцій зробили фахівці, медичні "світила", операції болючі, тяжкі... Не з`явилися в неї м`язи, руки - ноги так і лишилися їй непідвладними... Вона все зрозуміла і приречено мовила: "Досить! Медицина на мені потренувалася, рештки сил берегтиму для себе. Мені ще треба жити і писати, у мене стільки задумів - життя не вистачить". Жила Ганнуся трудно. Правда, влада, треба віддати-їй належне, допомагала поетесі. Вона лежала в батьковій хатині з підсліпуватими віконцями (сяк-так зведена по війні), то їй виділили у центрі міста в новому будинку трикімнатну квартиру, на тому ж поверсі поселила Ганнусиного брата з сім'єю - на випадок чого, рідні виручать. Іноді влада розщедрювалася і на якусь копійчину. Допомагали постійно - Спілка письменників України та її Літфонд (пригадую, на 1991 рік СПУ виділила для Ганнусі стипендію в розмірі 1500 крб. щомісячно - гроші тоді відчутні!).
Вірші почала писати в 19 років. Поетеса швидко пішла в гору, стала відомою. Про неї почали писати, її охоче друкували, видавали збірку за збіркою, з`явилося вибране, премія... Вона страшенно боялася: а раптом до неї виявлять знижку? А як же прикута до ліжка, мужня жінка. Вимагала до себе однакового ставлення: як до інших, так і до неї. А збірки в неї виходили гарні, одна одної краща: "Золоте перевесло", "Дозрівання", "Кордони серця", "Кольори", "Терновий світ", "І буде лет", "Свято калини", „Літозбір"...За "Літозбір" присудили премію ім. М.Островського (до речі, її постійно закликали брати приклад з Миколи Островського, навіть тоді, коли вже тривало п'яте десятиліття прикутості до ліжка - Островський пролежав лише дев'ять років). Процес писання в неї був непростим - на грудях дощечка, на дощечці папір і неслухняні пальці обережно тримають олівця... Але більше писала подумки, в душі у серці, безсонними ночами, коли з усіх боків у пітьмі її обступали безнадія і відчай.
Живу як всі. Своїх невдач не лічу. Святкую мить. Прожиту кожну мить...
Вона й справді цінувала кожну прожиту мить. Адже життя, хоч би яким воно було тяжким і безнадійним, все ж таки життя, воно справді дається лише один раз, і його справді треба прожити з гідністю, як казав той, з кого вона, юна, брала приклад, а потім отримала премію його імені.
Її не стало вранці 11 листопада 1995 року - пішла на вічний спочивок. Прощалися павлоградці з поетесою в міському Будинку культури, труну з її тілом несли вулицею актори місцевого театру, несли, аби Ганнуся востаннє - перед подорожжю до вічності - попрощалася з рідним містом Поховали її на міському кладовищі, на алеї, де упокоїлись почесні люди Павлограда. А на могилі поставили звичайну гранітну брилу й викарбували лаконічно: "Поетеса Ганна Павлівна Світлична". Бо все так і є - поетеса. Міська влада виявилася на висоті, всі телестудії транслювали похорон, всі газети вийшли зі сторінками, присвяченими своїй поетесі. І вона вже належить вічності, а нам належить її поезія. П'ЯТДЕСЯТ років вона пролежала прикутою до ліжка - без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на дущі - то вже її таємниця.
РІДНЕ МІСТО МОЄ
Рідне місто моє, невпізнанне, святкове, врочисте, Ти сьогодні, як ніжна струна, що під вітром гуде. Рідне місто, невже тобі нині двісті? Ти ж таке молоде, молоде, молоде! Ці щасливі розкрилля і вулиць, і зеленвіття Так натхненно з розкриллям душі злились! Рідне місто, невже тобі два століття? Все єство твоє нині – то юний ривок увись. Та вдивляюся пильно в твоє обличчя Й чую – радість на хвилю мій крок зупиня: На узбіччі Історії, у Доби на узбіччі Не стояло ти ані дня. Революції вихор – червоний вершник Так шалено ввірвався в обійми твої! І було ти суворим у рік сорок перший, І у рік сорок третій так мужньо вело бої. Рідне місто моє, уклоняюсь твоїм ветеранам, Уклоняюся пам’яті тих, хто за тебе поліг. О, як гордо під сяйвом стягав багряних Світить орден високий на грудях твоїх. Твої руки – із давніх давен мозолясті. Будівельник, верстатник, шахтар, поет – Чуєш, місто, це сурми співають сріблясто На грядущий твій крок вперед. І гудуть ешелони – в них чорного золота лави І працюють цехи – треба людям і миру, й тепла Місту рідному добра навічна слава! Трударям його – слава, шана й хвала! Ще рости нам віки під жовтневим оцім вітровієм. Золотим по червоному славний писати вік. Павлограде, з тобою ми разом щодня мужнієм, З нами разом і молодій, і мужній повік!
Пропонується до: вул. Радянська, вул. ХХ партз’їзду
Джерело: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=73&type=biogr http://pavlogradruth.narod.ru/web/svetl.html https://uk.wikipedia.org/wiki/Світлична_Ганна_Павлівна http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=73&type=tvorch
С п и с о к
Святослав Храбрый (Иду на Вы) Свѧтославъ Игоревичь, (942 — март 972) — князь новгородский в 945—969 годах, великий князь киевский с 945 по 972 год, прославился как полководец. Сын князя Игоря и княгини Ольги. Святослав — первый достоверно известный киевский князь со славянским именем, хотя его родители носили имена с предположительно скандинавской этимологией. О первых самостоятельных шагах Святослава «Повесть временных лет» сообщает с 964 года: «Когда Святослав вырос и возмужал, стал он собирать много воинов храбрых, и быстрым был, словно пардус [образ мифического существа подобного льву], и много воевал. В походах же не возил за собою ни возов, ни котлов, не варил мяса, но, тонко нарезав конину, или зверину, или говядину и зажарив на углях, так ел; не имел он шатра, но спал, постилая потник с седлом в головах, — такими же были и все остальные его воины. Если же шел на врага, то никогда не нападал на него врасплох, но всегда заранее предупреждал: «Иду на вы!» ("Хочу на вас идти").
«В лето 6473 (965) пошёл Святослав на хазар. Услышав же, хазары вышли навстречу ему со своим князем каганом и сошлись биться, и в битве одолел Святослав хазар, и град их и Белую Вежу взял. И победил ясов и касогов».
В 967 году между Византией и Болгарским царством разгорелся конфликт. В 967/968 году византийский император Никифор Фока отправил к Святославу посольство, чтобы направить русов в набег на Болгарию. Согласно наиболее распространённой версии, Византия хотела сокрушить Болгарское царство чужими руками, а заодно ослабить Древнерусское государство, которое после присоединения Хазарии могло обратить свой взгляд на крымские владения империи. В 968 году Святослав вторгся в Болгарию и после войны с болгарами обосновался в устье Дуная, в Переяславце, куда к нему была выслана «дань с греков». Болгарский царь Петр, вступил в тайный союз с Никифором Фокой. Тот, в свою очередь, подкупил печенежских вождей, охотно согласившихся в отсутствие великого князя напасть на Киев. В отчаянной, кровавой сечи изнемогали киевляне, но печенежский натиск не ослабевал. Далеко на Дунай полетел призыв киевлян, с трудом отбившихся от нападения врагов: Не мог не услышать этот призыв Святослав. Вернувшись с дружиной в Киев, он настиг и разгромил печенежское войско и далеко в степь прогнал его жалкие остатки. Тишина и покой воцарились тогда в Русской земле, но мало этого было ищущему битвы и ратного подвига князю. Не выдержал он мирной жизни и взмолился матери: Весной 970 года Святослав в союзе с болгарами, печенегами и венграми напал на владения Византии во Фракии. Войско Святослава дошло до Аркадиополя (в 120 км от Константинополя), где и произошло генеральное сражение. Перед битвой Святослав произнёс знаменитую речь, приводимую русской летописью: «Нам некуда уже деться, хотим мы или не хотим — должны сражаться. Так не посрамим земли Русской, но ляжем здесь костьми, ибо мертвые сраму не имут. Если же побежим — позор нам будет. Так не побежим же, но станем крепко, а я пойду впереди вас: если моя голова ляжет, то о своих сами позаботьтесь». По сообщениям византийских источников, были окружены и перебиты все печенеги, а затем были разгромлены основные силы Святослава. В апреле 971 года император Иоанн I Цимисхий лично выступил против Святослава во главе сухопутной армии… 23 апреля Цимисхий подошёл к Доростолу. В сражении у Доростола русы были отброшены в крепость, началась трёхмесячная осада. Стороны несли потери в непрерывных стычках. 21 июля произошло ещё одно генеральное сражение, в котором Святослав, по данным византийцев, получил ранение. Сражение окончилось безрезультатно для обеих сторон, однако после него Святослав вступил в мирные переговоры. Условия русов Иоанн безоговорочно принял. Святослав с войском должен был покинуть Болгарию, византийцы обеспечивали его воинов (22 тысячи человек) запасом хлеба на два месяца. Святослав также вступал в военный союз с Византией, восстанавливались торговые отношения. На этих условиях Святослав ушёл из Болгарии, сильно ослабленной войнами на её территории. После чего достиг устья Днепра и на ладьях отправился к порогам. Там ему пришлось зимовать, а весной 972 года он решил повторить попытку. Однако печенеги устроили засаду для русов. В схватке Святослав погиб: «Когда наступила весна, отправился Святослав к порогам. И напал на него Куря, князь печенежский, и убили Святослава, и взяли голову его, и сделали чашу из черепа, оковав его, и пили из него. Свенельд же пришёл в Киев к Ярополку».
О внешности Святослава Лев Диакон [византийский писатель, историк, принадлежал к придворным круга] оставил колоритное описание внешности Святослава при его встрече с императором Цимисхием после заключения мира: «Показался и Сфендослав, приплывший по реке на скифской ладье; он сидел на веслах и грёб вместе с его приближёнными, ничем не отличаясь от них. Вот какова была его наружность: умеренного роста, не слишком высокого и не очень низкого, с густыми бровями и светло-синими глазами, курносый, безбородый, с густыми, чрезмерно длинными волосами над верхней губой. Голова у него была совершенно голая, но с одной стороны её свисал клок волос — признак знатности рода; крепкий затылок, широкая грудь и все другие части тела вполне соразмерные, но выглядел он хмурым и суровым. В одно ухо у него была вдета золотая серьга; она была украшена карбункулом, обрамлённым двумя жемчужинами. Одеяние его было белым и отличалось от одежды его приближённых только заметной чистотой».
Русский историк Н. М. Карамзин назвал его «Александром (Македонским) нашей древней истории». Украинский историк М. С. Грушевский назвал Святослава «казак на престоле».
Предлагается для: ул. Фрунзе, переулок Фрунзе. https://ru.wikipedia.org/wiki/Святослав_Игоревич http://www.perunica.ru/sviatoslav/728-knyaz-svyatoslav-igorevich-muzh-krovi.html http://topwar.ru/36417-voyna-svyatoslava-s-vizantiey-bitva-pri-arkadiopole.html http://slavs.org.ua/vyacheslav-mikhailovich-klykov-pamyatniki-knyazyu-svyatoslavu Святослав Храбрый (942 — март 972) — князь новгородский в 945—969 годах, великий князь киевский с 945 по 972 год, прославился как полководец. Сын князя Игоря и княгини Ольги. Памятник Великому князю Киевскому Святославу Игоревичу. Установлен в живописном уголке Белгородской области рядом с Холкинским монастырем. Установка памятника была посвящена 1040-тию разгрома князем Святославом иудейского Хазарского каганата. Вячеслав Клыков изобразил князя верхом на коне, попирающим копытами хазарского воина, на щите которого изображена звезда Давида. Генеральный секретарь Евроазиатского еврейского конгресса (ЕАК) Михаил Членов назвал установление памятника "безобразием" и "антисемитской провокацией". "Иного мнения быть не может, - посчитал лидер ЕАК. - На памятнике изображен князь Святослав, топчущий конем еврейский национальный символ - щит Давида".
Святослав Храбрый (942 — март 972) — князь новгородский в 945—969 годах, великий князь киевский с 945 по 972 год, прославился как полководец. Сын князя Игоря и княгини Ольги. …Если же шел на врага, то никогда не нападал на него врасплох, но всегда заранее предупреждал: «Иду на вы!» ("Хочу на вас идти").
Святослав Храбрый (942 — март 972) — князь новгородский в 945—969 годах, великий князь киевский с 945 по 972 год, прославился как полководец. Сын князя Игоря и княгини Ольги.
«Да не посрамимъ земле Руские, но ляжемъ костьми, мертви бо срама не имамъ. Аще ли побегнемъ, срамъ имамъ. Не имамъ убежати, но станемъ крепко, азъ же предъ вами поиду: аще моя глава ляжеть, то промыслите собою».
С п и с о к
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|