Методи обчислення ВВП

ПЕРЕДМОВА

У процесі вивчення макроекономіки студенти набувають теоретичних знань та найпростіші практичні навички з питань функціонування національної економіки в умовах ринкових відносин. При цьому в центрі уваги причинно-наслідкові зв’язки в економіці, що знаходять своє відображення через такі категорії як сукупний попит і сукупна пропозиція, інфляція, сукупні внутрішній продукт, зайнятість і безробіття, державний бюджет, платіжний баланс, валютний курс тощо. Курс з «Макроекономіки» охоплює 16 тем складається з двох навчальних модулів: «Макроекономіка і макроекономічні показники. Теорія ефективного попиту і макроекономічна рівновага» та «Теоретичні засади макроекономічного регулювання».

Мета курсу – розкрити механізм функціонування національної економіки на основі макроекономічних теорій, концепцій, моделей, обґрунтованих світовою та вітчизняною наукою й апробованих економічною практикою.

Завдання курсу - сприяти підготовці нової генерації фахівців ринкового мислення, які були б здатні розуміти, осмислювати економічні явища і процеси, що відбуваються на макроекономічному рівні, володіли економічними методами ефективного впливу на розвиток економіки.

За підсумками вивчення курсу студенти повинні:

знати: роль макроекономічної науки в суспільстві, її об’єкт, предмет та метод дослідження; основні положення макроекономічних теорій, на які спирається сучасна макроекономічна наука та господарська практика; систему основних макроекономічних показників та індикаторів макроекономічної нестабільності; базові моделі макроекономічної рівноваги; механізми окремих складових макроекономічної політики; фактори та основи моделювання економічного зростання.

вміти: обчислювати основні макроекономічні показники функціонування економіки; аналізувати базові моделі макроекономічної рівноваги в умовах закритої та відкритої економіки; визначати чинники макроекономічної нестабільності та форми її прояву; використовувати макроекономічні моделі для аналізу наслідків впливу держави на економіку; застосовувати методологічні засади макроекономічного аналізу у своїй практичній роботі.

Модуль 1. «Макроекономіка і макроекономічні показники. Теорія ефективного попиту і макроекономічна рівновага»

ТЕМА 1. МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА

Програмні запитання

1.1. Місце макроекономіки в системі макроекономічних наук.

1.2. Об’єкт і предмет макроекономіки.

1.3. Методологія макроекономіки

1.4. Основні функції макроекономіки.

Основні терміни і поняття:

Макроекономіка, економічна політика, макроекономічна модель, екзогенні змінні, ендогенні змінні, потік, запас, споживчі витрати, заощадження, інвестиційні витрати, фінансові ринки, чисті податки, державні закупки товарів і послуг, державні позички, закрита економіка, відкрита економіка, експорт, імпорт, чистий експорт, притік капіталу, відтік капіталу, витоки, ін’єкції.

Тематичні тези

1.1. Місце макроекономіки в системі макроекономічних наук

Макроекономіка (від грец. macros - великий і економіка) – одна із складових частин економічної теорії, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з точки зору забезпечення умов стійкого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів і мінімального рівня інфляції. Порівняно молода наука, але бере свій початок більш, ніж два століття назад.

Першою вдалою спробою опису макроекономічних досліджень вважається „Економічна таблиця” Франсуа Кене 1785 року, в якій він розглянув рух суспільного продукту з єдиної народногосподарської точки зору. В 19 ст. з’явились схеми простого та розширеного відтворення Карла Маркса та теорія загальної економічної рівноваги Л. Вальраса.

Але все це було передоднем економічної теорії. В науку вона сформувалася приблизно в середині 20 ст. Могутнім імпульсом щодо цього стали дослідження Дж. М. Кейнса. Вихід його праці „Загальна теорія зайнятості відсотків і грошей” (1936) за одностайною думкою майже всіх західних економістів означав революцію в економічній теорії, і саме вона поклала початок макроекономічному аналізу.

Макроекономіка тісно пов’язана із загальною економічною теорією та мікроекономікою. Із загальною теорією макроекономіку об’єднує використання одного й того ж категоріально-понятійного апарату. Відмінність між ними полягає в тому, що макроекономіка вивчає функціональні зв’язки, а загальноекономічна теорія – причинно-наслідкові. Зв’язок макро- і мікроекономіки визначається тим, що сучасна макроекономіка використовує в якості фундаменту теоретичні основи мікроекономіки. Відмінність полягає в тому, мікроекономіка вивчає індивідуальні рішення фірм і домогосподарств в процесі їх функціонування на окремому ринку, а макроекономіка розглядає поведінку всіх економічних суб’єктів, що утворюють в сукупності економіку, не деталізуючи поведінку окремих суб’єктів. На відміну від мікроекономіки, макроекономіка використовує у своєму аналізі агреговані (укрупнені) величини, які характеризують рівень або тенденції розвитку економіки в цілому: ВВП (а не випуск окремої фірми), середній рівень цін (а не ціни на конкретні товари), ринкову відсоткову ставку (а не ставку відсотка окремого банку), рівень інфляції, зайнятості, безробіття тощо.

Вивчати макроекономіку в деякому відношенні складніше, оскільки в макроекономіці існує множина конкуруючих шкіл і течій, основними з яких є класична, кейнсіанська і монетаристська. Важливе місце займає пропозиція і теорія раціональних очікувань.

1.2. Об’єкт і предмет макроекономіки

Предметом макроекономіки є вивчення трьох основних проблем: зайнятість, інфляція, економічне зростання.

Об’єктом макроекономіки є економічна система.

Економічна система – це певним чином упорядкована система відносин і зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ і послуг.

Існує три типи економічної системи: ринкова економіка, командно-адміністративна (планова) і змішана. Вони різняться формою власності на матеріальні ресурси і механізмами регулювання економіки. Економіка розвинених країн є змішаною, в якій співіснують приватна та державна власність і адекватні їм механізми впливу на економічні процеси. Сучасну економіку України можна охарактеризувати як перехідну, в якій відбуваються трансформаційні процеси перетворення командно-адміністративної системи в ринкову.

Економічна система функціонує на основі відносин між окремими її суб’єктами, якими виступають:

1. Сектор домогосподарств (ДГ), що включають усі приватні господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. ДГ відіграють подвійну роль в економіці: як постачальники всіх економічних ресурсів (факторів виробництва) і одночасно, як основа видаткової (витратної) групи в національному господарстві. Вони є отримувачами доходу (з/п, ренти, %, прибутку). Видатки ДГ – податки, особове споживання, заощадження.

2. Підприємницький сектор представлений усією сукупністю підприємств (фірм), які зареєстровані і діють в межах країни. Підприємницький сектор виконує такі види економічної діяльності: купує фактори виробництва, продає блага, інвестує. В своїй діяльності ПС намагається максимізувати прибуток.

3. Державний сектор (держава) – всі державні підприємства, інститути та установи. Держава виробляє суспільні блага для задоволення потреб споживачів, забезпечує безпеку, соціальний захист, розвиток науки і культури і т.д. Для забезпечення своєї діяльності збирає податки, здійснює державні закупівлі та регулює пропозицію грошей.

4. Сектор Закордон, що включає всі економічні суб’єкти, які знаходяться за межами даної країни, а також державні іноземні інститути.

В результаті взаємодії між макроекономічними суб’єктами в економіці формуються стійкі грошові потоки, які в сукупності утворюють народно-господарький оборот доходів і видатків. В своїй елементарній формі модель кругових потоків (Рис. 1.1) включає в себе лише дві категорії агентів: ДГ і фірми – і не передбачає державне втручання в економіку, а також будь-яких зв’язків із зовнішнім світом.

Рис. 1.1. Модель кругових потоків

де 1, 2 – плата за ресурси; 3 – сукупні витрати; 4 – витрати на національний продукт; 5, 6 – ресурси; 7, 8 – товари

У відкритій економіці із державним втручанням модель кругових потоків дещо ускладнюється. Коли в модель вводять 2 групи економічних агентів Державу і Закордон, то вказана рівність порушується, оскільки із потоку „витрати-доходи” утворюються витоки у вигляді заощаджень, податкових платежів і імпорту.

„Витоки” – це будь-яке використання доходу не на купівлю виробленої в середині країни продукції. Одночасно в потік „доходи-витрати” вливаються додаткові кошти у вигляді „ін’єкцій” – інвестицій, державних витрат, експорту.

Ін’єкції – це будь-яке доповнення до споживчих витрат на продукцію, вироблену в середині країни.

Основний висновок із моделі круговороту потоків: реальний і грошовий потоки. Реальний здійснюється безперешкодно за умови рівності сукупних витрат ДГ, фірм, держави і закордону в сукупному обсязі виробництва.

Сукупні витрати дають поштовх до зростання зайнятості, випуску і доходу. Із цих доходів знову фінансуються витрати економічних агентів, які повертаються у вигляді доходу до власників факторів виробництва і т.д.

1.3. Методологія макроекономіки

Під методом розуміють сукупність прийомів, способів, форм вивчення предмету макроекономіки. Макроекономіка використовує як загальнонаукові, так і специфічні методи досліджень. До загальнонаукових методів дослідження відносять: метод науковий, абстрактний, аналізу і синтезу, єдності історичного і логічного, системно-функціональний аналіз, індукції і дедукції та ін. Основним методом макроекономічного дослідження є економіко-математичне моделювання. Економічна модель – це формалізоване описування різних економічних явищ і процесів з метою виявлення основних взаємозв’язків між ними. Макроекономічна модель є абстрактним відображенням реальної дійсності. В макроекономіці залежно від конкретного завдання дослідження застосовуються різні типи моделей. В кожній моделі виділяють два типи змінних – екзогенні (зовнішні), які задаються до побудови, та ендогенні (внутрішні), величина яких встановлюється в результаті розв’язування моделі. Найчастіше до екзогенних відносять: рівень державних витрат (G), ставки оподаткування (t) та величину пропозиції грошей. До ендогенних належать обсяг випуску та рівень зайнятості, рівень інфляції та безробіття. Модель показує, як зміна однієї із екзогенних величин впливає на ендогенні показники, тобто ті, що пояснюються в моделі.

Створити модель – це означає знайти функцію, яка пов’язує ендогенні та екзогенні параметри. При побудові моделі використовують чотири види функціональних залежностей:

1. Поведінкові – виражають переваги економічних суб’єктів. Так, функція споживання (C) та функція заощаджень (S) є функцією від доходу (у): C=C(y), S=S(y).

2. Технологічні – характеризують технологію залежності в економіці: Y =f(K,L.M).

3. Інституційні – зображують інституційно встановлені залежності. Так, функція податків: T=t*Y, t – податкова ставка, Y – доход.

4. Дефініційні – виражають залежності, які виходять з означення економічних явищ: функція сукупного попиту дорівнює Yd=C+I+G+NX.

При побудові моделей використовують метод припущень: одні величини, наприклад, вважаються сталими, інші – змінними. Слід розрізняти два види кількісних змінних: потоки і запаси. Потоки – економічні параметри, значення яких вимірюються в одиницях часу, як правило, з розрахунку на рік. Запаси – економічні параметри, значення яких вимірюються на певний момент.

Так, інвестиції в економіку – це потік, а наявний капітал – запас; бюджетний дефіцит – потік, майно споживача – запас; кількість осіб, що втратили роботу – потік, кількість безробітних – запас.

1.4. Основні функції макроекономіки

1. Теоретико-пізнавальна:вивчення, аналіз та пояснення економічних процесів на макрорівні, та побудова моделей цих процесів.

2. Практична:розробка практичних рекомендацій на основі економічного аналізу (теоретична основа економічної політики).

3. Прогностична: виявлення та оцінка перспектив економічного розвитку і економічної кон’юнктури.

4. Виховна: формування певного світогляду з різних економічних питань, які зачіпають інтереси всього суспільства.

Розрізняють позитивну і нормативну макроекономіку. Позитивна макроекономіка має справу з аналізуванням економічних факторів і ставить за мету побудову економічної моделі, вільної від суб’єктивних суджень. Нормативна макроекономіка являє собою сукупність суб’єктивних суджень про те, як повинна функціонувати економіка.

Економічна політика – це цілеспрямована система дій держави і громадських інститутів, направлена на виправлення ситуації, корегування економічних процесів. Держава здійснює монетарну і фіскальну політику. Монетарна передбачає широке використання в процесі регулювання економічного зростання грошово-кредитних важелів (грошово-кредитна політика), а фіскальна – заходи в бюджетній системі (бюджетно-податкова).

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні макроекономічні показники.

2. Наскільки детально макроекономічна модель повинна відображати дійсність?

3. Охарактеризуйте суб’єкти і об’єкти макроекономіки.

4. Розкрийте сутність методу агрегування.

5. Які види функціональних зв’язків існують між екзогенними і ендогенними величинами?

ТЕМА 2. МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ

Програмні запитання

1. Система національних рахунків як міжнародний стандарт макроекономічного рахівництва.

2. Показники результатів макроекономічної діяльності.

3. Методи обчислення ВВП.

4. Номінальний та реальний ВВП.

Основні терміни і поняття:

Система національних рахунків, валові внутрішні інвестиції, валовий внутрішній продукт, чисті внутрішні інвестиції, валовий національний доход, чистий внутрішній продукт, національний доход, особистий доход, резидент, використовуваний доход, проміжна продукція, кінцева продукція, додана вартість, номінальний ВВП, реальний ВВП.

Тематичні тези

2.1. Система національних рахунків як міжнародний стандарт макроекономічного рахівництва

Макроекономіка використовує агреговані, тобто сукупні економічні показники, які не рідко називають національними рахунками.

Національні рахунки – це виконані для економіки в цілому ті самі показники, що й бухгалтерський облік на підприємстві.

Система національних рахунків (СНР) – сукупність взаємопов’язаних показників і класифікацій, що їх використовують для опису та аналізу результатів економічного розвитку країни. СНР створена за кордоном і до останнього часу застосовувалась лише в західній статистиці. Методологія СНР була запозичена з практики бухгалтерського обліку і побудована на принципах подвійного запису і бухгалтерських записів.

В Україні нова стандартна система СНР, яка була прийнята ООН в 1993р., розробляється Держкомстатом. До цього періоду (до 1993р.) в Україні, що входила до складу СРСР, макроекономічні показники обчислювалися на підставі Балансу народного господарства, заснованого на трудовій теорії вартості, поділі національної економіки на дві нерівнозначні складові: матеріальне виробництво і невиробничу сферу, що безперечно є неправильним. До основної категорії СНР належить інституційна одиниця, як операція та резидент.

2.2. Показники результатів макроекономічної діяльності

СНР спирається на низку макроекономічних показників, з допомогою яких вимірюються результати функціонування національної економіки.

ВВП (валовий внутрішній продукт) – ринкова вартість кінцевої продукції, виготовленої на території даної країни за певний період незалежно від того, знаходяться фактори виробництва у власності громадян даної країни чи належать іноземцям.

Кінцевими товарами та послугами є ті з них, які купуються протягом року для кінцевого споживання і не використовуються з метою проміжного споживання, тобто у виробництві інших товарів та послуг.

ВНП (валовий національний продукт) – це сукупна ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, створених факторами виробництва, які знаходяться у власності громадян даної країни не лише в середині країни, а й за кордоном (національний принцип). В кількісному співвідношенні різниця між ВВП і ВНП невелика і складає не більше 1%:

ВНП = ВВП + чисті факторні доходи з-за кордону (2.1)

В закритій економіці ВНП = ВВП.

ЧФД (чисті факторні доходи)– різниця між доходами, отриманими громадянами даної країни за кордоном, і доходами іноземців, отриманими на території даної країни.

У переглянутому варіанті СНР 1993 року ВНП називається валовим національним доходом (ВНД).

Крім названих основних існує цілий ряд інших взаємопов’язаних показників національного рахівництва. Всі вони розраховуються на підставі ВВП і використовуються з тією чи іншою метою макроекономічного аналізу:

ЧВП (чистий внутрішній продукт)=ВВП-А (амортизація) (2.2)

НД (національний дохід) – сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва.

НД=ЧВП - чисті непрямі податки на бізнес =

= заробітна плата + рента + чисті проценти +

+дохід від власності + прибуток корпорацій (2.3)

ОД (особистий дохід) – дохід, зароблений приватними особами.

ОД = НД - внески на соціальне страхування -

- нерозподілений прибуток корпорацій -

- податок на прибуток + трансфертні платежі (2.4)

Методи обчислення ВВП

Особливості підрахунку ВВП:

1. ВВП грошовий показник.

2. Виключення подвійного рахунку (для правильного розрахунку обсягу виробництва необхідно, щоб усі продукти та послуги, вироблені у поточному році були враховані один раз).

3. Показник ВВП виключає невиробничі угоди. Розрізняють два типи невиробничих угод: фінансові угоди та продаж утриманих товарів.

Фінансові угоди: а) трансфертні видатки; б) приватні та трансфертні платежі; в) купівля-продаж цінних паперів. До трансфертних видатків державного бюджету належать видатки з соціального страхування, зокрема допомоги по безробіттю, пенсія ветеранам тощо. Характерним є те, що трансферти не створюють поточного обсягу виробництва.

Стосовно продажу утриманих товарів, то ці продажі виключаються з розрахунку ВВП, оскільки не відображають поточного виробництва і містять подвійний рахунок.

4. З розрахунку ВВП виключається тіньова економіка.

5. Циклічні сезонні коливання реального ВВП не впливають на сумарний показник ВВП.

ВВП можна підрахувати трьома методами:

а) виробничим (за доданою вартістю);

б) методом кінцевого використання (за витратами);

в) розподільчим (за доходами).

Розрахунок ВВП виробничим методом - це сума доданих вартостей створених всіма галузями під час виробництва товарів та послуг.

Стадія виробництва характеризується такими показниками:

1) випуску;

2) проміжного споживання;

3) доданої вартості.

Випуск – це вартість товарів та послуг, що є результатом виробничої діяльності одиниць (резидентів) у звітному періоді.

Проміжне споживання – витрати на товари, матеріальні та нематеріальні послуги, використані економістами (інституційними одиницями) для виробничих потреб.

Додана вартість – ринкова ціна обсягу продукції, виробленої фірмою; вартість спожитої сировини та матеріалів, які придбані у постачальників.

Розрахунок ВВП методом кінцевого використання (витратний метод) здійснюється додаванням витрат усіх економічних одиниць, які використовують ВВП – домогосподарств, фірм, держави та іноземців. Отже, ВВП за методом кінцевого використання – це сукупність витрат усіх товарів та послуг, необхідних для того, щоб викупити на ринку весь обсяг виробництва.

Розраховується за формулою:

, (2.5)

де С – споживчі витрати домогосподарств;

- валові приватні внутрішні інвестиції:

- чисті інвестиції, А – амортизація. Співвідношення між та А є індикатором стану економіки: якщо - зростаюча економіка;

( = 0) – статична (застійна економіка);

( < 0) – спадна (стагнаційна) економіка.

G – державні витрати уряду на утримання армії, апарату управління, виплату заробітної плати працівникам державного сектору, за відрахуванням трансферту.

NX – чистий експорт.

За розподільчим методом ВВП визначають як суму всіх факторних доходів (заробітна плата, рента, відсоток і т.д.), створених резидентами країни за рік, а також два компоненти, які не є доходами: амортизаційні відрахування і чисті непрямі податки на бізнес.

, (2.6)

де W – з/п + добавки до з/п, R – рента, K – доход грошового капіталу,

A – амортизаційні відрахування, T – чисті непрямі податки на бізнес,

П – прибуток з капіталу + доход на власність.

Найпоширенішим з наведених методів обчислення ВВП є метод кінцевого використання або витратний метод.

Розрахунки ВВП на основі різних складових неминуче ведуть до неспівпадання його кількісних оцінок. В країнах з розвиненою статистичною службою подібні відхилення незначні, і на рівні ВВП зазвичай не перевищують 1-2%. В національній статистиці деяких держав основним макроекономічним показником може вважатись ВНП (використовується в американській та японській системах).

2.4. Номінальний та реальний ВВП.

На показник ВВП значний вплив справляє зміна рівня цін. У зв’язку з цим розрізняють номінальний і реальний ВВП.

Номінальний ВВП – фізичний обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах.

Реальний ВВП – обсяг виробництва, який вимірюється у незмінних (сталих, базових) цінах.

За базовий рік береться той, з якого розпочинається вимірювання або по відношенню до якого відбувається співставлення ВВП.

Враховуючи сказане реальний ВВП можна розрахувати шляхом корегування номінального ВВП на індекс цін ():

р. ВВП= (2.7)

Якщо , то відбувається корегування номінального ВВП у бік збільшення, яке називається інфлюванням.

Рис. 2.1. Корегування номінального ВВП

Для здійснення названих корегувань використовуються індекси Ласпейреса, Пааше і Фішера (цінові дефлятори).

Індекс Ласпейреса показує, як змінюються ціни за два періоди, що порівнюються, якщо структура вироблення ВВП залишається незмінною:

, (2.8)

де - ціни і-го блага відповідно в базовому (0) періоді і поточному (t),

- кількість і-го блага в базовому (0) періоді.

Індекс Ласпейреса, розрахований для фіксованого „кошика” споживчих товарів і послуг, називається індексом споживчих цін (ІСЦ). ІСЦ розраховується щомісячно, і є оперативним і найпоширенішим показником рівня інфляції.

Індекс Пааше частково усуває обмеженість індексу Ласпейреса, оскільки вагами в даному випадку є товарна структура виробництва поточного року:

(2.9)

Індекс Пааше, розрахований для сукупності товарів і послуг, що входять до складу ВВП, називається дефлятором ВВП:

(2.10)

Оскільки на цей індекс впливають структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремі товари, то вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін.

Проте на практиці відмінність між цими двома індексами незначна, і вони обидва досить відображають тенденцію та швидкість зміни цін.

Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів цін Ласпейреса та Пааше, усуває цю обмеженість:

(2.11)

На основі реального ВВП обчислюють темп зростання фізичного обсягу виробництва і темп приросту обсягу виробництва.

Темп зростання фізичного обсягу виробництва:

(2.12)

Темп приросту фізичного обсягу виробництва:

, (2.13)

де і - реал. ВВП у поточному році і у базовому.

Питання для самоконтролю

1) Поясніть сутність понять ВНП і ВВП.

2) Розкрийте принципи розрахунку ВВП.

3) За якими методами можна розрахувати показник ВВП?

4) Наведіть приклади державних трансферних виплат.

5) В чому полягає відмінність між номінальним і реальним ВВП?

6) Для чого використовується індекс цін?

7) Що таке проблема подвійного рахунку?

ТЕМА 3. РИНОК ПРАЦІ

Програмні запитання

3.1. Зайнятість і безробіття

3.2. Механізм функціонування ринку праці

3.3. Чинники, що впливають на безробіття

3.4. Втрати від безробіття

 

Основні терміни і поняття:

Повна зайнятість, ефективна зайнятість, раціональна зайнятість, ринок робочої сили, безробіття, фрикційне безробіття, структурне безробіття, циклічне безробіття, добровільне безробіття, вимушене безробіття, відкрите безробіття, приховане безробіття, технологічне безробіття, конверсійне безробіття, природний рівень безробіття, сезонне безробіття, інституційне безробіття, застійне безробіття, хронічне безробіття, закон Оукена.

Тематичні тези

3.1. Зайнятість і безробіття

Актуальність проблем зайнятості і безробіття пояснюється тим, що забезпечення повної зайнятості є важливою метою національної економіки, а безробіття є формою прояву нестабільності економічного розвитку.

Зайнятість як економічна категорія – це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід.

Зайнятість як економічна проблема – це співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили.

Зайнятість можна розглядати з кількісної та якісної сторони. Кількісний (екстенсивний) та якісний (інтенсивний) аспекти зайнятості за своїм змістом відповідають поняттям повної і ефективної занятості.

Повна зайнятість – це ситуація, за якої кожному бажаючому і спроможному працювати надається можливість займатись якимось видом суспільно корисної діяльності. За повної зайнятості пропозиція робочої сили дорівнює попиту на неї.

Ефективна зайнятість – це такий розподіл ресурсів праці з врахуванням спеціалізації, територіального та галузевого аспектів, який дозволяє отримати найбільший приріст національного продукта.

Раціональна зайнятість – це оптимальне поєднання повної та ефективної зайнятості.

Виділяють такі структурні види зайнятості:

1. За характером діяльності – праця на підприємствах всіх видів власності, праця за кордоном, виконання державних і суспільних обов’язків, служба в армії;

2. За належністю до певних прошарків населення – робітники, селяни, підприємці, службовці;

3. З врахуванням міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій в розподілі трудових ресурсів;

4. За територіальною ознакою;

5. За рівнем урбанізації;

6. За професійно-кваліфікаційною ознакою – розподіл працівників за групами з врахуванням їх кваліфікації, рівня освіти і таке інше;

7. За віковим складом;

8. За видами власності.

Кожний вид зайнятості реалізується за допомогою організаційно-правових способів і умов використання робочої сили, які характеризують форми зайнятості.

Форми зайнятості класифікують за такими ознаками:

1. За формою організації робочого часу – праця за умов повного робочого дня, тижня;

2. За важливістю для працюючого – основна, яка є головним джерелом доходу для працюючого, і вторинна зайнятість, котра приносить працівнику додатковий дохід;

3. За ознакою стабільності – постійна і тимчасова зайнятість.

Безробіття – складне економічне, соціальне і психологічне явище і водночас економічна категорія, яка відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Безробіття – макроекономічна проблема, яка безпосередньо і гостро впливає на кожну людину. Втрата роботи для більшості людей означає зниження життєвого рівня і серйозну психологічну травму.

 

3.2. Механізм функціонування ринку праці

Ринок робочої сили (ринок праці) – це система економічних механізмів, норм та інститутів, які забезпечують відтворення робочої сили та її використання.

Соціально-економічні умови існування ринку робочої сили:

1. Єдність правових форм функціонування ринку на основі вільного вибору виду діяльності і конкурентності;

2. Наявність єдиного економічного простору і можливості вільного переміщення громадян;

3. Організація єдиної ефективно функціонуючої системи бірж праці;

4. Відсутність обмежень на заробітну плату, а також наявність ринку житла і робочих місць.

Ринок робочої сили відбиває досягнутий на даний період баланс інтересів між підприємцями, найманими працівниками, державою і суспільними організаціями, які беруть участь на ринку праці (рис. 3.1).

 

 

Рис. 3.1. Суб’єкти ринку робочої сили

Попит на робочу силу визначається як загальним обсягом сукупного попиту в економіці, так і технічним оснащенням виробництва. Важливу роль відіграє порівняння витрат на заробітну плату з витратами на придбання машин.

Пропозиція робочої сили визначається рівнем заробітної плати, податковою системою, впливом профспілок та іншими факторами. Масштаби та склад робочої сили змінюється залежно від тенденції в освітній, професійній і міграційній сферах.

 

Тенденції трансформації ринку робочої сили

Становлення гнучкого ринку робочої сили:

- Диверсифікація форм зайнятості і систем організації праці;

- Скорочення тривалості робочого часу.

Гнучкий ринок робочої сили характеризується тим, що він зорієнтований на повний облік особливостей трудової поведінки окремих соціальних груп працівників (жінок, пенсіонерів, молоді та ін.).

До основних факторів, що визначають характер і структуру сучасного ринку робочої сили, можна віднести: 1) циклічний характер розвитку виробництва; 2) структурні зміни в сучасній економіці під впливом сучасного етапу НТР; 3) державна політика у сфері регулювання зайнятості та безробіття; 4) диверсифікація виробництва і форм зайнятості; 5) рівень та впливовість профспілкового руху; 6) характер трудового законодавства

 

3.3. Чинники, що впливають на безробіття.

На безробіття впливають такі фактори:

1 – нестача сукупного ефективного попиту;

2 – негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати відносно грошової експансії держави та подальшої інфляції;

3 – недостатня мобільність робочої сили;

4 – структурні зрушення в економіці;

5 – дискримінація на ринку праці відносно жінок, молоді та національних меншин;

6 – демографічні зміни чисельності та складу робочої сили;

7 – сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

 

Існують два види безробіття – добровільне та вимушене.

Добровільне безробіття пов'язане з вільним волевиявленням людей утриматися від пропозиції праці за неприйнятних для них умов.

Вимушене безробіття пов'язане з причинами, які перебувають поза вибором людей.

Добровільне та вимушене безробіття реалізується в декількох формах.

Серед форм безробіття розрізняють відкрите й приховане, фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституційне, застійне та хронічне.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, яке визнає свою незайнятість та офіційно реєструється в службі зайнятості.

Приховане безробіття – наявність у державі людей, які не ведуть пошук робочого місця, оскільки втратили надію знайти прийнятну для них роботу, або наявність формально зайнятого населення.

Фрикційне безробіття пов'язане з пошуком і очікуванням роботи. Це безробіття серед осіб, які шукають місце роботи, що відповідає їх кваліфікації та індивідуальним перевагам. Такий вид безробіття вимагає певного часу.

Структурне безробіття пов'язане з технологічними зрушеннями у виробництві (закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції в разі переорієнтації виробництва, закриття шкідливих підприємств), які змінюють структуру попиту на робочу силу. Це безробіття серед осіб, професії яких виявилися застарілими або менш потрібними внаслідок науково-технічного прогресу.

У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття.

Технологічне безробіття пов'язане з переходом до нової техніки і технології, механізацією та автоматизацією виробництва та супроводжується вивільненням робочої сили і найманням праці принципово нових спеціальностей та кваліфікації.

Конверсійне безробіття спричиняється скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатися від незначних до великих.

Природний рівень безробіття (або рівень безробіття за повної зайнятості) – це поєднання фрикційного і структурного безробіття, яке відповідає потенційному ВВП.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Інституційне безробіття породжується введенням нових правових норм, які впливають на попит і пропозицію праці (наприклад, уведенням гарантованої мінімальної заробітної плати, недосконалою податковою системою тощо).

Застійне безробіття охоплює найстійкіший контингент безробітних – бідних, бродяг та ін.

Хронічне безробіття пов'язане з відставанням темпів інвес­тицій у створення нових робочих місць від зростання чисельності найманих працівників.

Методологія розрахунків показників рівня безробіття, величини робочої сили, чисельності зайнятих і безробітних розроблена ООН, і всі національні статистики реалізують цей загальний підхід.

Циклічне безробіття – це відхилення фактичного рівня без­робіття від природного. В період циклічного спаду циклічне без­робіття доповнює фрикційне і структурне. В періоди циклічного підйому циклічне безробіття відсутнє. Воно постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом. Це пов'язано з ци­клом ділової кон'юнктури.

Рівень безробіття – це відношення кількості безробітних до загальної кількості зайнятих:

, (3.1)

де U – рівень безробіття; F – чисельність безробітних;

R – чисельність робочої сили (економічно активного населення).

 

Якщо R позначити через (L+F), то формула 3.1 набуде вигляду:

(3.2)

 

Рівень циклічного безробіття обчислюється різницею рівнів фактичного та природного безробіття. Рівень циклічного безробіття виявляє рівень недовикористання виробничих ресурсів.

Класичний підхід до проблеми безробіття

За класичною теорією безробіття викликане надто високою заробітною платою (Рис. 3.2).

Графік ілюструє ситуацію, коли розмір заробітної плати (W_B)вищий за рівноважний (W_A), при якому пропонується стільки робочої сили, скільки необхідно підприємницькому сектору. При рівні зарплати (W_B)виникає перевищення пропозиції робочої сили ( ) над попитом на неї ( ), яке і означає розвиток безробіття. Рівень безробіття визначається впливом надлишкової пропозиції робочої сили (L_B-L_B’). Ціна робочої сили починає знижуватися до досягнення рівноважної (W_A).

Рис. 3.2. Безробіття за класичною теорією

де W – заробітна плата; L – кількість працюючих; L^D – попит на робочу силу; L^S – пропозиція робочої сили; A – точка рівноваги; L_A – рівноважна зайнятість; L_B – зайнятість в точці В; L_B’ - зайнятість в точці B´; W_A – номінальна заробітна плата в точці А; W_B – номінальна заробітна плата в точці В.

 

Кейнсіанський підхід до проблем безробіття

За кейнсіанською теорією безробіття виникає через недостатній сукупний попит (Рис. 3.3).

Рис. 3.3. Вплив сукупного попиту на рівень безробіття

де P – рівень цін; Q – обсяг виробництва; Q_A– рівноважний обсяг виробництва в точці A; Q_B – рівноважний обсяг виробництва в точці В; L_A– зайнятість у точці А; L_B – зайнятість у точці В.

Q_B > Q_A → L_B > L_A

 

Сукупний попит у суспільстві визначає обсяг виробництва, а значить, і попит на робочу силу. Шляхом зниження заробітної плати, вважають прихильники кейнсіанської теорії, можна стимулювати значне підвищення зайнятості. Засобом від безробіття вважається підвищення державних витрат чи зниження податків, що приводить до збільшення сукупного попиту і, отже, до збільшення попиту на робочу силу.

 

3.4. Втрати від безробіття

Безробіття є марнотратством ресурсів.

Будь-який уряд не може зробити так, щоб процес пошуку роботи відбувався миттєво і заробітна плата наближалася до рівноважного рівня.

Відповідно до закону Оукена: в ситуації, коли фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на 1%, відставання фактичного ВНП від потенційного його обсягу становить 2,5%.

Американський економіст Оукен на основі емпіричних даних виявив стійкий зв'язок між величиною кон'юнктурного безробіття та кон'юнктурним розривом:

, (3.4)

де U – фактичний рівень безробіття; U* - рівень природного безробіття; β – параметр Оукена; Y_F – національний дохід в умовах повної зайнятості; Y – фактичний рівень національного доходу; U-U* - рівень кон'юнктурного безробіття;

Y_F –Y - кон'юнктурний розрив.

 

Наявність кон'юнктурного безробіття свідчить про неповне використання виробничих можливостей країни.

Втрати економіки, викликані кон'юнктурним розривом, вищі, ніж відхилення фактичної зайнятості від умов повної зайнятості з таких причин:

– не всі безробітні реєструються на біржі праці;

– не всі зайняті в умовах високого безробіття працюють повний робочий день, тиждень, і т. ін.;

– знижується середня продуктивність праці через приховане безробіття в умовах економічної кризи.

Величина параметра Оукена (β) залежить не тільки від технології виробництва, але і від поведінки економічних суб'єктів на ринку праці.

Залежність величини параметра Оукена (β) від технології виробництва і поведінки економічних суб'єктів можна проілюструвати кривою Оукена (Рис. 3.4).

Крива Оукена Y(u) виражає взаємозалежність між рівнем фактичного безробіття (u) і величиною відхилення фактичного національного доходу (Y) від національного доходу за умов повної зайнятості (Y_F).

 

Рис. 3.4. Графік кривої Оукена

деY_F – національний дохід в умовах повної зайнятості ( u* ); Y₁ – національний дохід за умов зниження зайнятості до u₁; Y₂ – національний дохід за умов зниження зайнятості до u₂; u* - природний рівень безробіття.

 

Зрушення кривої Оукена відбувається за таких умов:

- коли змінюється величина національного доходу за умов повної зайнятості ( Y_F ) (призбільшенні Y_F крива Оукена зміщується вгору і навпаки – при зменшенні Y_F – вниз).

- коли зміниться норма природного безробіття ( u* ) (при збільшенні u*крива Оукена зрушується вправо, і навпаки, при зменшенні u* - вліво).

Економічні і соціальні наслідки кон’юнктурного безробіття:

· Відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення.

· Під час кон'юнктурного безробіття (через тривалі періоди бездіяльності) втрачається кваліфікація робітників, що може згодом зумовити значне зниження заробітної плати чи нові звільнення.

· Безробіття призводить до погіршення фізичного і психологічного стану робітників, підвищується рівень їх захворювань тощо.

· Безробіття призводить до громадського і політичного безладдя.

 

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте різновиди безробіття.

2. Яким є розподіл населення за категоріями у відповідності з міжнародними

стандартами?

3. Розкрийте сутність закону Оукена.

4. Чи можлива повна відсутність безробіття?

5. Чи може безробіття принести користь суспільству?

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: