ПРАВОВА СУТНІСТЬ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Науковцю будь-якого рівня необхідно суворо дотримуватися прав і обов’язків щодо інтелектуальної власності та авторського права своїх наукових здобутків та здобутків інших науковців. На сучасному етапі розвитку науки існує ряд юридично закріплених положень щодо використання спадщини у наукових дослідженнях різного роду. У сучасній цивілізованій науці існує декілька підходів до розуміння суті понять «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності». Перший — так званий пропрієтарний (від англ. «proprietor» — власник) — базується на тому, що зміст права інтелектуальної власності визначається так само, як він визначається для звичайного права власності. Як вказують О.А. Підопригора, О.Д. Святоцький, суб’єктивне право інтелектуальної власності є правом його суб’єкта на володіння, користування і розпорядження належним йому результатом інтелектуальної діяльності відповідно до закону. Разом з тим прихильники цієї теорії визнають, що інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття власності рядом особливостей, зокрема, нематеріальним об’єктом, обмеженістю строків дії, способами набуття, оформлення та захисту прав. Інший підхід до розуміння поняття права інтелектуальної власності спирається на неможливість ототожнення правового режиму матеріальних речей та нематеріальних об’єктів, якими є результати творчості. Саме тому категорія власності може бути застосована тільки до матеріальних носіїв творчих результатів. Як зазначає І.О. Зенін, творцеві ж останніх належить не право власності, а особливі виключні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення усіх дозволених законом дій з одночасною забороною цього будь-яким третім особам без дозволу власника виключних прав. Щодо самого терміна «інтелектуальна власність», то він є широко вживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно- правових угодах. Тому в науковій літературі висловлено думку, яка є своєрідним компромісом у його визначенні та тлумаченні. Вона зводиться до того, що інтелектуальна власність — це термін, який склався історично, є умовним та має тільки термінологічну схожість з правом власності у його традиційному сприйманні і повинен розумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на результати інтелектуальної діяльності. Цивільний кодекс України визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом. Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. У суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності являє собою суб’єктивне право (майнові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні правомочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продукту. Цивільний кодекс України визначає, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширюються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності. В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності — це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукупність правових норм становить підгалузь цивільного права і складається з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу та їх продукції і послуг. Кожний з названих інститутів регулює суспільні відносини у певній сфері інтелектуальної діяльності, яка визначається як специфікою самого інтелектуального продукту, так і пов’язаними з нею особливостями його використання. Так, інститут авторського права та суміжних прав призначений для охорони результатів художньої творчості — творів науки, літератури та мистецтва (об’єктів авторського права), а також групи об’єктів, які з’являються з метою їх розповсюдження — виконання творів, фонограм та відеограм, програм теле- та радіомовлення (об’єктів суміжних прав). Існують два види абсолютного права: речове право, що опосередковує майнові відносини, і право інтелектуальної власності на ідеальні результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг. Зазначені види абсолютного права відрізняються як за об’єктами, так і за формами діяльності, у рамках якої вони виникають. Інтелектуальною діяльністю є розумова (духовна, творча) праця людини в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва, художнього конструювання (дизайну). На відміну від фізичної праці, результатом якої, як правило, є речі, результатом інтелектуальної діяльності є втілений в об’єктивній формі продукт, що його залежно від характеру називають твором науки, літератури, мистецтва, винаходом або промисловим зразком. З кожним із цих результатів пов’язані особливі умови охороноздатності та використання, а також здійснення та захисту прав їхніх авторів. Проте всі вони мають ряд спільних ознак. Результати інтелектуальної діяльності, на відміну від об’єктів речового права, мають ідеальну природу. Як і будь-які нематеріальні об’єкти, вони не зазнають зношення й амортизації, а можуть застарівати лише морально. Право не може прямо впливати на розумовий процес. Але воно у змозі створити сприятливі умови для цього процесу шляхом вироблення правових норм організації науково-технічної та іншої творчої діяльності та закріплення в дефінітивних нормах умов охороноздатності її результатів. Право інтелектуальної власності як інститут цивільного права традиційно виконує такі функції: – визнання авторства на результати розумової праці; – встановлення режиму їх використання; – матеріальне та моральне заохочення; – захист прав авторів, роботодавців та інших осіб, які набувають право інтелектуальної власності. З огляду на характер результату визнання авторство не залежить (коли йдеться про твори науки) або залежить (коли йдеться про винаходи, корисні моделі, промислові зразки) від реєстрації результату. Право інтелектуальної власності встановлює режим використання результату розумової праці, тобто визначає, хто має право і хто не має права його застосовувати. У рамках права інтелектуальної власності відбувається також надання авторам творів науки та іншим особам особистих немайнових прав, встановлення способів і форм захисту цих прав. Хоча розробка комерційного найменування, торговельної марки або іншого засобу індивідуалізації також вимагає певних творчих зусиль, об’єднання цих інтелектуальних продуктів у межах інтелектуальної власності з творами науки зумовлене, перш за все, спільністю їхнього правового режиму. На обидві групи досягнень встановлюють такий вид абсолютного права, як право інтелектуальної власності. Існують норми, спільні для речового права та права інтелектуальної власності. Йдеться про норми, що стосуються суб’єктів та об’єктів цивільних прав. Науковець, винахідник — не просто автори творів, винаходів, а й фізичні особи, тобто суб’єкти цивільного права, правовий статус яких характеризують правоздатність, дієздатність і місце проживання. З другого боку, громадянин, який не займається творчою діяльністю, потенційно (у межах реалізації конституційного права на свободу творчості), теж є автором твору та може мати право інтелектуальної власності. З метою повнішої регламентації специфіки результатів інтелектуальної діяльності, а також чіткішого розмежування об’єктів інтелектуальної власності та речового права загальні норми цивільного права передбачають виникнення цивільних прав і обов’язків внаслідок створення наукових творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; право не- повнолітніх у віці від 14 до 18 років самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що її охороняє закон. Специфіку результатів інтелектуальної діяльності та прирівняних до них засобів індивідуалізації відображено також у статтях 1107–1114 у книзі четвертій Цивільного кодексу України. З метою чіткішого розмежування речового права та права інтелектуальної власності закон наголошує, що авторське право та право власності на матеріальний об’єкт, у якому втілено твір, не залежать одне від одного. Відчуження матеріального об’єкта, у якому втілено твір, не означає відчуження авторського права, і навпаки (п. 1 ст. 12 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). До зобов’язань у сфері інтелектуальної діяльності повною мірою відносять загальні норми зобов’язувального права: про сторони та види зобов’язання, виконання та способи забезпечення виконання, відповідальність за їх порушення та припинення зобов’язань. Існують спеціальні інститути цивільного права, що опосередковують інтелектуальну діяльність та її результати. Недостатність загальних норм цивільного права, а також неприйнятність норм речового права для регламентації відносин, пов’язаних з ідеальними результатами інтелектуальної діяльності, зумовили формування ряду спеціальних інститутів, що опосередковують останню. Головними з них є авторське, суміжні права, патентне право та інші. Основні норми цих інститутів уміщені в Цивільному кодексі України, спеціальних цивільних законах і міжнародних конвенціях за участю України. Окремі положення спеціальних інститутів цивільного права входять до складу комплексних законів та інших правових актів, що містять деякі норми конституційного, адміністративного, фінансового, трудового, процесуального, кримінального права. Авторські, суміжні, патентні та подібні права, будучи виключними правами, забезпечують їхнім володарям легальну монополію на вчинення різних дій (використання результатів творчості та розпорядження ними) з одночасною забороною всім іншим особам здійснювати подібні дії. Право інтелектуальної власності кілька століть тому сформувалося в багатьох країнах як реакція права на масове застосування товарно-грошової системи у сфері інтелектуальної діяльності та відшкодовного передання прав на використання її результатів. Історія розвитку авторського, патентного і подібного права знає чимало спроб консолідації (переважно в доктрині) різних видів права інтелектуальної власності. Нематеріальна природа об’єктів цього права, творчий характер діяльності щодо їх створення, виключний характер прав і подібність процедури оформлення деяких із них на початку XX ст. лягли в основу прагнення створити єдиний інститут «виключних прав» (Й. Колер, 1900) та інститут «авторського права» (Ф. Альфред, 1904; А. Елькер, 1928). Нині на Заході поширена концепція права нематеріальних, або духовних, благ (А. Троллер, О. Ульмар та ін.) Виявлення спільних рис у різних інститутів, що опосередковують сферу інтелектуальної діяльності, корисне для розвитку правової теорії, законодавства про правозастосування та вивчення права. Проте цього замало для конструювання в системі цивільного права комплексного інституту, що опосередковував би всі форми творчої діяльності та правовий інститут охорони і використання її результатів. Подібність та навіть тотожність функцій, наприклад, авторського та патентного прав не означає необхідності включення останнього до сфери авторського права в широкому розумінні. Між видами права інтелектуальної власності є принципові розбіжності, що зумовлюють відокремлення їх як у системі цивільного права загалом, так і в рамках права інтелектуальної власності. Так, авторське право охороняє, перш за все, форму твору. Для визнання результату розумової праці об’єкта авторського права досить втілення його в об’єктивній формі. Для прямої ж правової охорони наукового винаходу, корисної моделі або промислового зразка необхідний акт його кваліфікації компетентним державним органом. Виходячи з вищезазначеного юридичну природу права інтелектуальної власності можна окреслити таким чином. Інтелектуальна діяльність була властива розумним істотам від моменту їх появи. Проте в правовому та економічному обігу результати інтелектуальної діяльності взяли участь тільки в кінці XVIII ст. Перша згадка про інтелектуальну власність сягає часів Великої французької революції XVIII ст., коли поширення набула теорія природного права. Відповідно до останньої все зроблене людиною, чи то матеріальні об’єкти, чи то результати творчої праці, визнається її власністю. А сама людина має виключне право розпоряджатися результатами власної творчої праці. Поняття «інтелектуальна власність» стало терміном міжнародного права 1967 р., коли його було вжито у Стокгольмській конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). У Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 р. це значення мав термін «результати інтелектуальної творчості». Відповідно до ст. 2 Стокгольмської конвенції поняття інтелектуальної власності охоплює всі права, пов’язані з інтелектуальною діяльністю у науковій, літературній і художній галузях. Термін «інтелектуальна власність» застосовують у правових доктринах розвинених країн і в міжнародно-правових угодах, проте внутрішнє законодавство більшості країн не містить поняття інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності охороняє великий спектр прав різного характеру. Деякі з них, що є результатом інтелектуальної творчості, визначають як її стимул і винагороду, інші, чи йдеться про інтелектуальну творчість, чи ні, надають із метою регулювання конкуренції між виробниками. Право інтелектуальної власності належить до нематеріальних цінностей. У широкому розумінні право інтелектуальної власності означає закріплені законом права, що є результатом інтелектуальної, творчої діяльності у науковій, літературній і художній галузях. Уряди більшості країн усвідомлюють потребу в сучасних законах про охорону права інтелектуальної власності. По-перше, вони прагнуть законодавчо оформити майнові та немайнові права творців на результати їхньої інтелектуальної, творчої діяльності, а також право суспільства на доступ до цих результатів. По-друге, уряди прагнуть заохочувати до творчості, розповсюдження та застосування результатів творчої праці, а також сприяти вільній торгівлі в інтересах економічного та соціального розвитку. Породження людського розуму, такі як ідея, що стоїть за винаходом не можуть, на відміну від матеріальних об’єктів, бути об’єктом охорони від використання іншими особами через те, що хтось ними володіє. Після того як результат інтелектуальної, творчої діяльності стає надбанням суспільства, творець не в змозі здійснювати контроль за його використанням. Цей основоположний факт, а саме нездатність охороняти об’єкт шляхом самого лише володіння ним, є наріжним каменем законодавства в галузі права інтелектуальної власності. До того ж це право відносять не до матеріального об’єкта, у якому може бути втілений результат інтелектуальної діяльності, а до породження людського розуму як такого. Таким чином, інтелектуальна власність має свої особливості. Процеси розумової діяльності як такі перебувають за межами правового регулювання. Результати ж цієї діяльності, що містять елементи творчості, стають об’єктами правового впливу. Спільним для цих об’єктів є те, що вони мають ідеальну природу, тобто є нематеріальними, проте можуть бути втілені у фізичні (матеріальні) предмети, які становлять певну матеріальну, економічну цінність. Прихильники використання терміна «інтелектуальна власність» підкреслюють, що йдеться про особливу власність, яка вимагає спеціального регулювання через її нематеріальний характер. Відповідно до ст. 418 Цивільного кодексу України право інтелектуальної власності — це право особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної діяльності, визначений законом. Не кожний результат творчої діяльності визнають об’єктом права інтелектуальної власності, а лише той, який охороняють Цивільний кодекс України та інші закони України про інтелектуальну власність. Результати творчої діяльності, які з тих чи інших причин не стали об’єктом охорони права інтелектуальної власності, можуть бути визнані об’єктами цивільного права. За законом до об’єктів права інтелектуальної власності можна віднести торговельні марки та інші нетрадиційні об’єкти, які прирівняно до перших та які охороняє право інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові та майнові права суб’єктів права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права визначає закон. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, окрім випадків, передбачених законом. Суб’єкт майнового права інтелектуальної власності може з власної волі відмовитися від нього або погодитися на його обмеження. Правовий режим власності, який традиційно пов’язаний із тілесними об’єктами і включає правомочність володіння, користування та розпорядження цими об’єктами, не можна беззастережно застосовувати до нематеріальних результатів розумової діяльності. Він прийнятний лише для матеріальних носіїв результатів творчості. Тому до продуктів інтелектуальної творчості застосовують режим виключних прав, який полягає в тому, що тільки творці цих продуктів, за винятком випадків, прямо зазначених законом, мають право користуватися та розпоряджатися ними. Власник має безстрокове й абсолютне право на матеріальний об’єкт, у той час як виключне право на об’єкт інтелектуальної діяльності є строковим і в передбачених законом випадках може зазнавати обмеження. Виключне право на результат інтелектуальної діяльності обмежене у просторі, а право на творчий результат нерозривно пов’язане з особою творця. Економічна функція у права інтелектуальної власності така сама, як і у звичайного права власності. Проте юридичний інструментарій, застосовуваний для захисту, інший. Так, наприклад, володар права інтелектуальної власності не може вимагати його оречевлення, оскільки такої речі не існує. Право власності — це володіння, користування та розпорядження майном, система правовідносин, які закріплюють і охороняють належність майнових благ і зміст права власника на належне йому майно, способи та межі здійснення цього права. Поняття «право інтелектуальної власності» вживають у двох значеннях: як цивільно-правовий інститут і як сукупність суб’єктивних прав творця на результат його інтелектуальної, творчої діяльності. Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інститут — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, використання й охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Суб’єктивне право інтелектуальної власності — це право суб’єкта на володіння, користування та розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної, творчої діяльності. Правовий режим об’єкта права інтелектуальної власності характеризують такі особливості: право на нематеріальний об’єкт є строковим; момент виникнення права збігається з моментом створення об’єкта; при відчуженні матеріального носія об’єкта права інтелектуальної власності автор не втрачає з ним зв’язку, останній продовжує існувати у формі немайнового права автора. Зазначені особливості закріплені в нормах авторського та винахідницького права, права на промисловий зразок, торговельну марку та інших інститутів права інтелектуальної власності. Поняття «інтелектуальна власність» іноді ототожнюють з її складовими, такими як: наукова, літературна і художня власність (існувало в XIX — на початку XX ст., у Російській імперії в 1911 р. замінене поняттям «виключні права»). Юридична природа інтелектуальної власності покликала до життя багато теорій, які з більшим чи меншим успіхом намагалися проникнути в її суть. Особливо повчальною є еволюція поняття природи інтелектуальної власності у Франції. Тут у XIX ст. літературну та художню власність, за невеликими винятками, розглядали як матеріальну власність і відносили її до категорії рухомого майна. Такою ж спочатку була позиція і Касаційного суду, концепція якого згодом змінилася: він перестав, зокрема, вживати термін «власність,» замінивши його поняттями «монополія» та «виключні права». Рішучий крок до розробки нового поняття природи авторського права зробив Пуіле, який розглядав його як «власність особливу», що вимагає спеціального регулювання через її нематеріальний характер. На думку інших спеціалістів, авторські права є правами sui generis (особливими правами), або інтелектуальними правами, що перебувають поза класичними концепціями речових і особистих прав. Прихильники цієї теорії Ескарра, Рольт і Хепп, зважаючи на специфічний характер авторських прав як прав нематеріальних, які неможливо віднести ні до категорії речових прав, ні до категорії особистих прав, пропонують створити третю категорію прав, так звані інтелектуальні права, які можуть бути лише привласнені, але не є інтелектуальною власністю. Дійсно, якою б ця категорія не була привабливою, однієї назви «інтелектуальна власність» замало для того, щоб усунути подвійну, змішану природу авторських прав. Останні включають і особисте немайнове, і майнове право, а якщо ідея власності співвідноситься з природою майнових прав автора, то вона не може пояснити природи особистого немайнового права, яке є невідчужуваним і безстроковим. Визнання пріоритету за одним із цих прав для обґрунтування єдиної природи авторських прав привело б до спотворення їхньої складної будови, але не допомогло б з’ясувати їхню справжню правову природу. Сучасна французька доктрина визнає подвійну природу авторських прав. Так, згідно з Дебуа, «від моменту опублікування твору виникає виключне право, яке можна регулювати договірним способом; разом із тим від морального права не можна відмовитися, бо воно супроводжує проблеми грошового порядку і навіть відіграє в них головну роль». Для Клода Коломбе моральне право автора, по суті, становить право особи, тому що будь-який твір є породженням особи. Разом із правом власності особа створює і немайнові права. Це дозволяє зробити висновок про змішану природу авторських прав, які включають до свого складу право власності, що належить до категорії майнових прав, а також право особи, що належить до категорії немайнових прав. Інтелектуальна власність є досить гострою проблемою сучасного суспільства у зв’язку з великою кількістю випадків неправомірного використання результатів інтелектуальної діяльності, які охороняє закон, та інших порушень прав інтелектуальної власності. Наявність ефективної правової охорони інтелектуальної діяльності визнано важливою умовою динамічного розвитку економіки будь-якої країни, оскільки правильна державна політика в цій галузі стимулює творчу діяльність. На відміну від звичайних товарів продукти творчої діяльності, якщо їм не забезпечено спеціальної правової охорони з боку держави, не в змозі приносити їх володарям гарантованого прибутку. Після того як продукти творчості стають відомими суспільству, вони перестають бути об’єктами володіння однієї або кількох осіб. За відсутності спеціальної правової охорони кожний член суспільства, маючи необхідні економічні ресурси, міг би використати їх для отримання прибутку, тому засобом запобігання такій ситуації є інститут виключного права на продукти творчої діяльності. Під виключними правами розуміють тільки майнові права. Сам термін «виключне право» походить з часів середньовіччя, коли окремим особам, як виняток із загального права, надавали деякі права. Буржуазна система, проголосивши загальну рівність, скасувала поняття виключного права, проте нині щодо об’єктів інтелектуальної власності воно відродилося. Виключне право — це абсолютне право на нематеріальний об’єкт. Виключне право виконує для нематеріальних об’єктів ту саму функцію, що й право власності для матеріальних об’єктів, хоча вона і не вичерпує значення першого. При цьому постає проблема строковості права інтелектуальної власності. Володар права інтелектуальної власності має виключні повноваження щодо використання відповідного об’єкта протягом певного строку, встановленого державою. Тобто право інтелектуальної власності має строковий характер. Строки, протягом яких діють виключні права на результати інтелектуальної діяльності або засоби індивідуалізації, розрізняють залежно від виду об’єкта інтелектуальної власності або засобу індивідуалізації, їх встановлює Цивільний кодекс України або спеціальне законодавство. Після закінчення певного строку, встановленого законодавством, зазначені об’єкти стають суспільним надбанням, тобто їх можна використовувати без згоди правовласника та виплати відповідної винагороди. При цьому слід дотримуватися особистих немайнових прав творців об’єктів інтелектуальної власності, які є невідчужуваними та діють безстроково. Об’єкти інтелектуальної власності нематеріальні, їх можуть одночасно використовувати кілька осіб. Такі об’єкти є результатами або виявленнями розуму. Всі об’єкти інтелектуальної власності мають вартісну оцінку, як і інші результати людської праці. Особа, здійснюючи інтелектуальну діяльність, реалізує свою правочинність володіти, користуватися та розпоряджатися результатами цієї діяльності. Виникле право за своєю правовою природою абсолютне: ніхто не має права порушувати його. Відповідно до Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності «інтелектуальна власність містить права щодо: – літературних, художніх і наукових творів; – виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо– та телевізійних передач; – винаходів у всіх галузях людської діяльності; – наукових відкриттів; – промислових зразків; – товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань та комерційних позначень; – захисту проти недобросовісної конкуренції, а також усі інші права щодо інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях». Відповідно до ст. 420 Цивільного кодексу України до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: – літературні та художні твори; – комп’ютерні програми; – компіляції даних (бази даних); – виконання; – фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; – наукові відкриття; – винаходи, корисні моделі, промислові зразки; – компонування (топографії) інтегральних мікросхем; – раціоналізаторські пропозиції; – комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні позначки; – комерційні таємниці. Можна виділити такі групи об’єктів права інтелектуальної власності, об’єднаних на підставі спільних ознак: – об’єкти авторського права та суміжних прав, що межують з першими. До цієї групи відносять традиційні об’єкти авторсько-правової охорони — наукові, літературні, художні твори. Українське законодавство відносить сюди також комп’ютерні програми та бази даних. До об’єктів суміжних прав належать виконання, фонограми та відеограми, передачі організацій мовлення; – об’єкти промислової власності (об’єкти виключного права на результати творчої діяльності, використовувані у виробництві: винаходи, промислові зразки, корисні моделі, комерційна таємниця (ноу-хау); – засоби індивідуалізації продукції, робіт, послуг (комерційні найменування, торговельні марки, географічні позначки); – нетрадиційні об’єкти інтелектуальної діяльності (сорти рослин і породи тварин, топографії інтегральних мікросхем). Суб’єктами права інтелектуальної власності є, передусім, творці об’єктів права інтелектуальної власності (автори, виконавці, винахідники тощо). Творцем інтелектуальної власності може бути будь- яка фізична особа незалежно від віку. Вона є первинним суб’єктом права інтелектуальної власності, що на підставі закону чи договору може перейти до інших фізичних чи юридичних осіб — правонаступників, які є похідними суб’єктами права інтелектуальної власності. Результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації можуть бути предметом різних зобов’язувальних правовідносин і у зв’язку з цим на них поширюються загальні положення зобов’язувального права. При цьому обіг інтелектуальної власності має свої особливості. Так, правовласник передає іншим особам не саму інтелектуальну власність, а право користуватися нею. Виходячи з цього, постає питання володіння та користування інтелектуальною власністю. Щодо нематеріальних благ, якими є всі продукти інтелектуальної діяльності, незастосовна правомочність володіння: не можна фізично володіти ідеями й образами. Не можна прямо застосовувати до нематеріальних об’єктів і майнову правомочність користування. Науково-технічні об’єкти та художні образи можуть бути водночас у користуванні необмеженого кола суб’єктів. У ст. 432 Цивільного кодексу України викладені загальні положення про захист права інтелектуальної власності. Під захистом інтелектуальних прав слід розуміти сукупність встановлених законом мір, що спрямовані на відновлення або визнання виключних прав на інтелектуальний продукт при їх порушенні або оспорюванні. Об’єктом захисту є суб’єктивні права інтелектуальної власності немайнового та майнового характеру. Суб’єктами права на захист визнаються не тільки творець інтелектуального продукту, а і його правонаступники — особи, які одержали відповідні права на нього за договором, у порядку спадковості або в результаті злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи. Особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності, застосувавши способи, передбачені ст. 16 Цивільного кодексу України. У порядку реалізації того чи іншого способу захисту суд для відновлення порушених прав, компенсації майнових втрат правовласника та попередження порушень у майбутньому може постановити, зокрема, такі рішення: про здійснення негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; про зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного обігу матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності; про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи втрачену вигоду, за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності; про застосування одноразового грошового стягнення замість відшкодування збитків; про опублікування у засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення. Для застосування будь-якої міри захисту, включаючи міру відповідальності, необхідно встановити факт порушення права інтелектуальної власності, тобто наявність протиправної поведінки. Поняття порушень виключних прав щодо конкретного інтелектуального продукту розкриваються спеціальним законодавством, а саме ст. 50 Закону «Про авторське право і суміжні права», ст. 34 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та інші. У загальному вигляді його можна визначити наступним чином: порушення майнових інтелектуальних прав має місце у разі вчинення без дозволу уповноваженої особи будь-яких дій стосовно її прав, які згідно а законом потребують дозволу та виплати вина городи за використання відповідних об’єктів. Порушення немайнового інтелектуального права залежно від виду інтелектуального продукту може полягати у: привласненні авторства (плагіат), невизнанні, запереченні дійсного авторства, використанні об’єкта без зазначення імені автора, якщо таке зазначення практично можливе; розголошенні імені автора, коли він бажав залишитися анонімним, розголошенні проти волі автора його псевдоніму; перекрученні, спотворенні та іншій істотній зміні твору, що зашкодило честі і репутації автора.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: