Глобалізація економічних процесів та формування нової економіки

Революція в галузі інформаційних технологій, формування інтерактивних інформаційних мереж, використання новітніх комунікаційних засобів (супутникового телебачення, комп'ютерів, факс-зв'язку, інтернету, реактивної авіації, контейнерних перевезень), дигіталізація (використання цифрових методів обробки, зберігання і відтворення інформації) уможливили:

- формування глобальної інформаційної інфраструктури та інтеграцію інформаційних ресурсів всіх рівнів, обсягів, масштабів;

- безпрецедентне зростання мобільності фінансових, матеріальних, людських та інформаційних ресурсів і об'єднання географічне роздрібненого світу у систему, яка функціонує у режимі реального часу;

- уніфікацію та упорядкування міжнародних потоків інформації, створення програмних засобів підтримки великих масивів баз даних і забезпечення легкого доступу до них;

- формування мережевої логіки взаємовідносин як базової структури глобального господарства.

Частина дослідників трактують глобалізацію як тривалий історичний процес поетапного формування загальнопланетпарної цілісності,який супроводжував весь процес цивілізаційного розвитку або ж розпочався приблизно 100 років тому у зв'язку з інтенсифікацією зовнішньоекономічних зв'язків. Так, наприклад, фахівці Світового банку виокремлюють три хвилі глобалізації:

- перша хвиля (1870 — 1914 рр.), яка стала неперевершеною, оскільки частка міжнародної торгівлі у валовому світовому доході у цей період зросла у два рази, а кумуля­тивний обсяг інвестицій до країн, що розвиваються, становив 32 %, водночас міграція охопила 10 % населення;

- друга хвиля (1950—1970 рр.), пов'язана з поновленням попереднього стану після руйнації міжнародних зв'язків у ході двох світових воєн. У цей період частка обсягу світової торгівлі у світовому ВВП досягнула рівня 1913 р., кумулятивний обсяг інвестицій до країн, що розвиваються, становив 11 %;

- третя хвиля (починаючи з 1970 р.), започаткована потужним розвитком сучасних інформаційних і транспортних технологій. У 1998 р. кумулятивний обсяг інвестицій у країни, що розвиваються, досягнув 22 %.

Нове кейнсіанство

У 80-х pp. XX ст. означилась тенденція теоретичного відокремлення переважно представників монетарного посткейнсіанства від загального напряму посткейнсіанства у вигляді нового кейнсіанства. Початком використання в науковому вжитку терміна "нове кейнсіанство" акцентувались його суттєві відмінності від неокейнсіанства 50—70-х pp. і посткейнсіанства 60—70-х pp. Йдеться про сучасний етап подальшої еволюції кейнсіанства в широкому розумінні слова. Найважливіша роль у розробці ідей нового кейнсіанства належить таким американським економістам, як Брюс Грінвальд, Джозеф Стігліц (Стенфордський університет), Джордж Акерлоф і Жанет Йєллен (університет Берклі), Олів'є Бланшар і Джуліо Ротемберг (Массачусетський технологічний інститут), Марк Гертлер (університет Вісконсін-Медісон), Бен Бернанк (Прінстонський університет), Грегорі Манків (Гарвард) та ін. Нове кейнсіанство об'єднує з посткейнсіанством і відрізняє від неокласичної школи визнання наявності стійких факторів макроекономічної нестабільності ринкової економіки, існування в ній неповного використання ресурсів та необхідності вдосконалення коригуючого впливу державного регулювання економіки. Але щодо пріоритетів економічного аналізу нове кейнсіанство суттєво відрізняється від своїх попередників. До початку 80-х pp. в кейнсіанстві не була розроблена проблема мікроекономіки. Вона залишалася прерогативою неокласики і саме за це кейнсіанство все більше піддавалося критиці як з боку монетаристів, так і з боку представників нової класичної макроекономічної теорії. Посткейнсіанці також не використовували неокласичних ідей і категоріального апарату. Нові кейнсіанці, на відміну від своїх попередників, вдосконалюють методологію економічних досліджень шляхом залучення як неокласичних ідей, так і відповідного категоріального апарату, використовують формально-математичний апарат загальної рівноваги. Нове кейнсіанство вже не можна назвати лише макроекономічною теорією ефективного попиту. В ньому відбулося зміщення акцентів аналізу з проблеми ефективного попиту на аналіз ринків капіталу, праці, товарів та раціональної поведінки господарських агентів в умовах макроекономічної невизначеності та неповноти економічної інформації. Власне від теорії Кейнса залишилось дуже мало — це ідея про те, що економіка не є цілком саморегульованою системою, а потребує регулювання держави. У центрі уваги нового кейнсіанства — аналіз проблем, породжених активним впливом фінансової сфери та грошового фактора на макроситуацію. Теорію ліквідності Кейнса представники цієї течії вважають спрощеною і надають перевагу розгляду механізму взаємозв'язку реального виробництва не тільки з коливаннями грошового попиту, але й зі змінами структури всієї фінансової сфери, боргової економіки, що базується на заборгованості населення, банків, фірм та держави. З позицій нового кейнсіанства суттєвою основою макроекономіки є розвиток сучасної теорії ціноутворення з урахуванням умов існування великих фірм, сильних профспілок і колективних договорів, а також втручання держави в цей процес. Мова також йде про розробку нової концепції ціноутворення в умовах недосконалої конкуренції, тобто конкуренції, за якої ціни не змінюються настільки швидко й еластично, щоб у достатньо короткий строк привести у рівновагу нове співвідношення попиту і пропозиції. Нові кейнсіанці враховують, що сучасна економіка має договірний характер, а звідси — низька рухливість та негнучкість цін. Стійкістю характеризується і заробітна плата як головний елемент витрат, виходячи з яких складаються ціни на продукцію. Таким чином, нові кейнсіанці вважають, що кейнсіанська теорія сьогодні — це теорія малорухомих цін і заробітної плати, що це саме той ланцюг, який потребує дослідження при аналізі стійкої інфляції. Як бачимо, руйнівний досвід кризових явищ 70-х pp. не пройшов для кейнсіанців безслідно. Вони визнали небезпечність невпинного та необачного зростання державних видатків і бюджетних дефіцитів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: