Співпраця органів правопорядку у рамках Європолу

Тісніша співпраця між органами охорони порядку, митними та іншими компетентними органами країн-членів ЄС визначена у статті 29(2) ДЄС як засіб попередження та боротьби зі злочинністю і, таким чином, забезпечення високого рівня безпеки громадян ЄС. Національні органи влади повинні співпрацювати між собою безпосередньо і через Європейське управління поліції (Європол). Відповідно до статті 30(1) ДЄС спільні дії ЄС у цій сфері включатимуть:

оперативну співпрацю між уповноваженими органами влади, включаючи поліцейські, митні та інші правоохоронні служби держав-членів, що займаються виявленням і розслідуванням злочинів;

накопичення, збереження, обробку, аналіз та обмін відповідною інформацією, включаючи дані від правоохоронних служб стосовно інформації про підозрілі фінансові операції, отримані, зокрема, через Європол, враховуючи відповідні положення про захист даних особистого характеру;

співпрацю та спільні ініціативи у сфері підготовки, стажування та обміну кадрами, постачання відповідного обладнання, здійснення судових розслідувань;

спільну оцінку окремих слідчих технологій у зв'язку з розслідуванням серйозних форм організованої злочинності.

Конвенція про заснування Європолу

Європол, який розташований у м. Гаага (Нідерланди), - це організація ЄС з міжнародної координації національних правоохоронних органів ЄС (переважно національних органів поліції, імміграційних та митних органів). Будучи, в принципі, центром перевірки, аналізу та розповсюдження інформації, він не є федеральною поліцією, а його співробітники не можуть самостійно вести розслідування.

Заснування Європолу було передбачене Маастрихтським договором. Його завданням є обмін інформацією щодо розповсюдження наркотиків, тероризму та інших серйозних міжнародних злочинів. З цією метою у 1993 році було створено Відділ Європолу з питань боротьби з наркотиками (ВБН), укомплектований працівниками поліції та митних служб. Відділ розпочав роботу у 1994 році. Тоді його завдання були обмежені координацією заходів європейських правоохоронних сил у боротьбі з нелегальним розповсюдженням наркотиків.

У 1995 році була прийнята Конвенція про створення Європолу, яка надала йому статус окремої юридичної особи з обмеженим правом укладати угоди. Конвенція набула чинності у 1998 році, а Європол розпочав свою діяльність 1 липня 1999 року. Повний спектр його діяльності також охоплює нелегальне переміщення крадених транспортних засобів, торгівлю людьми, нелегальні імміграційні мережі, сексуальну експлуатацію жінок та дітей, порнографію, фальшивомонетництво, контрабанду радіоактивних речовин, відмивання грошей та підробку євро.

Конвенція визначає мету Європолу у статті 2(1):

Метою Європолу буде [...] підвищення [...] ефективності та співпраці компетентних органів країн-членів у попередженні та боротьбі з тероризмом, незаконним розповсюдженням наркотиків та іншими серйозними формами міжнародної злочинності, коли наявні фактичні показники того, що задіяна організована кримінальна структура та дві або більше країни-члени потерпають від форм згаданих злочинів настільки, що необхідним є спільний підхід країн-членів. які усвідомлюють масштаб, значення та наслідки них злочинів.

Відповідно до статті 3(1) його завданнями є:

сприяння обміну інформацією між країнами-членами; отримання, перевірка та аналіз інформації та відомостей;

негайне повідомлення компетентним органам влади країн-членів через національні відділи [...] інформації, яка їх стосується, та відомостей про будь-які зв'язки, виявлені між злочинами;

допомага розслідуванням у країнах-членах, з передачею усієї відповідної інформації національним відділам;

створення комп'ютеризованої бази даних [...].

З метою спрощення обміну інформацією співробітники органів охорони порядку відряджаються до Європолу країнами-членами ЄС як представники їх національних органів (співробітники зв'язку Європолу). Європол забезпечує експертизу та технічну підтримку розслідувань та операцій, які проводяться в ЄС під наглядом та юридичною відповідальністю зацікавлених країн-членів. Крім того, Європол активно сприяє аналізу злочинів та гармонізації криміналістичних технологій у країнах-членах ЄС. В самому серці служби знаходиться об'ємна комп'ютерна база даних, яка допомагає національним правоохоронним службам ЄС розповсюджувати інформацію про відомих та підозрюваних злочинців та про викрадені об'єкти.

Амстердамський договір

Наступним етапом розвитку Європолу став Амстердамський договір 1997 року, яким було внесено поправки до ДЄС з метою підтвердження майбутньої оперативної ролі Європолу. Протягом п'яти років Рада, відповідно до статті 30(2) ДЄС, сприятиме співпраці органів правопорядку через Європол. Так, Рада повинна:

надати можливість Європолу полегшувати та готувати, а також заохочувати координацію та здійснення конкретних розслідувань компетентними органами держав-членів, включаючи оперативні дії спільних груп із залученням представників Європолу;

затвердити заходи, які б дали можливість Європолу просити компетентні органи держав-членів про проведення та узгодження особливо важливих розслідувань у конкретних випадках та розробці спеціальних видів експертизи, спрямованих на виявлення організованої злочинності, що згодом передаються в розпорядження усіх членів Союзу, щоб допомогти їм у розслідуванні справ організованої злочинності;

сприяти налагодженню зв'язків між співробітниками прокуратури та карного розшуку, які спеціалізуються на боротьбі з організованою злочинністю у тісній співпраці з Європолом;

створити дослідницьку, інформаційну та статистичну мережу транскордонних злочинів.

Таким чином, Рада надала можливість Європолу приймати участь у так званих спільних слідчих групах. Ці групи можуть бути створені для вирішення особливих завдань та на обмежений період часу за спільною згодою компетентних органів влади двох або більше країн-членів ЄС з метою проведення кримінальних розслідувань у транскордонному вимірі в одній або більше країнах-членах ЄС, які створюють таку групу.

Наближення національних норм кримінального права

Наближення кримінального права є кроком вперед на шляху до створення спільного стандарту громадського порядку. Воно сприяє розвитку духу взаємної довіри, необхідного для побудови зони свободи, безпеки та справедливості. Наближення виявилось ефективним інструментом для подолання перепони, яку встановлював принцип подвійні криміналізації діяння. Згідно з цим принципом держава тільки тоді вживає заходів у відповідь на звернення про допомогу від іншої держави, якщо діяння, на яке посилається держава, яка звертається, також містить склад правопорушення відповідно до законодавства держави, до якої звертаються. Остання може співпрацювати лише у тому випадку, якщо вона вважає, що діяння, стосовно якого до неї звертаються по допомогу, є карним.

Тому наближення кримінального права заважає перетворенню країни в "безкарний рай" у порівнянні з іншими країнами. Наближаючи кримінальне законодавство, держави зменшують розбіжності між національними правовими системами. Таким чином, злочинці втрачають переваги діяльності у певній країні. З іншого боку, з огляду на різні правові традиції гармонізація може призвести до впровадження значної кількості норм, які роблять судові рішення більш комплексними і складними. Більше того, наближення кримінального законодавства не забезпечує його автоматичного спільного застосування. Оскільки всі країни-члени мають свої певні інтереси, а угоди потребують одноголосного прийняття, гармонізовані норми можуть бути зведені до найменшого спільного знаменника, який у деяких країнах встановить нижчий стандарт, ніж той, який передбачений їх національними системами права. Останнім і, мабуть, найважливішим аргументом проти гармонізації є те, що не існує єдиної думки стосовно того, яка політика у сфері кримінального права є правильною, раціональною та соціально осмисленою. Кримінальне право виникло на основі національних традицій і у них знаходить своє відповідне сприйняття.

Спроба досягти більшої узгодженості кримінального законодавства країн-членів ЄС охоплює два додаткові аспекти: уніфікація складів злочинів та покарань за них. Стосовно уніфікації складів злочинів існує ряд документів, які вже були прийняті або отримали політичне схвалення Ради. Це питання буде розглянуто пізніше, у розділі про політику ЄС у сфері кримінального права.

Слід зазначити, що країни-члени ЄС не змогли досягнути згоди стосовно уніфікованої системи покарань. Нормативні акти ЄС встановлюють лише, що країни-члени ЄС повинні накласти „ефективні, пропорційні та переконливі" санкції. Іншими словами, вони вільні у визначенні виду покарання та його межі. Уніфікація є обмеженою: за масштабом наближення вона стосується лише найбільш серйозних правопорушень, за типом-лише вироків пов'язаних з ув'язненням, за змістом-мінімальних рівнів для максимальних покарань.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: