ЯК МОЖЛИВІ “ДВІ” ФІЛОСОФІЇ ПРАВА?

Філософія права в Україні починає все ак­тив­ніше розроблятися. За останні п’ять-десять років з’явилося декілька посібників (Л.В. Пет­рова [4; 5], В.В. Шкода [8; 6], В.А. Бачінін [2], К.К. Жоль [3] та інші), переви­дані праці П. Юркевича [9] та видані моногра­фії (О.О. Бан­дура [1]), а також з’явилися пе­ре­кладні праці (Р. Циппеліус [7]).

І, тим не менше, необхідно констатувати, що іс­нує багато проблем, які стосуються до­сліджень в сфері філософії права. Одним із таких питань, яке вимагає розвитку, це питан­ня про статус фі­лософії права як наукової дис­цип­ліни. Привід для цього на­віть дає ситуація, коли з філософії права можна за­хищати дисер­тації як на науковий ступінь з юри­дич­них наук, так і з філософських. Це симптомати­чно. І, гадаємо, не випадково. Тому й необхідно питання про філо­софію права як наукову дис­цип­ліну ретель­ніше обміркувати.

Розглядуване питання складне, і заздале­гідь треба зауважити, що однозначної відповіді на нього не можна очікувати. Останнє пов’язане з тим, що тепер існує досить потужна сфера пра­вових теорій, які, здавалося б, здатні роз­в'язувати усі проблеми, що стосуються питань права. Од­наче це не зовсім так.

Аби прояснити ситуацію і, основне, окрес­лити проблематику філософії права як науко­вої дисцип­ліни, необхідно, по-перше, здійсни­ти пе­вний екс­курс в історію питання і, по-друге, роз­глянути осо­бливо­сті філософії нау­ки, зрозуміло, передусім правознав­ства. Вра­ховуючи перше і друге, можна буде зро­бити відповідні висновки.

Термін “філософія” стосовно певної нау­ко­вої ди­сципліни в новоєвропейській культурі став по­ширю­ватися десь від часів І. Ньютона – праця “Ма­темати­чні начала натуральної філо­со­фії” (1686 р.), К. Ліннея – праця “Філософія бо­та­ніки” (1750 р.), Вольтера – праця “Філо­софія іс­торії” (1765 р.). На­зва “Філософія права” є у Ге­геля, а також П. Юрке­вича та ін. Пояснити дану ситуацію можна тим, що, почи­наючи від XVI ст. і аж до початку XIX ст., фі­лософія щодо інших наукових дисциплін ви­кону­вала дві фу­нк­ції: ме­тодологічну і теорети­чну.

Методологічна функція філософії – це, вла­сне, її сутнісна прикмета, бо йдеться про те, що в усіх ви­падках філософія, як вчення про он­толо­гію світу та його метафізику, філософія як теорія пізнання і ак­сіологія, виконує функ­цію приписів (прескрепти­вну) способів (мето­дів) ді­яльності суб’єкта з об’єктом. Це зумов­люється тим, що філософія має своєю предме­тністю від­ношення “людина-світ” та мовить катего­ріями (здебіль­шого зазначають “фі­ло­софськими кате­горіями”) – родовими поняття­ми. “Родовими” у двох зна­ченнях: перше зна­чення – найзагальніші поняття (поділ понять на видові та родові) і друге зна­чення – вини­кають і з становлен­ням людського роду, від­так, і люд­ської мови. Останнє – принци­пове, бо воно зна­ходить від­биток у всіх мовлен­нє­вих практиках людини. Тобто “фі­ло­софські катего­рії” склада­ють засади людської мови і, відпові­дно, мис­лення людини. Ці мірку­вання знай­шли обґрун­ту­вання у ряді праць І. Канта, В.С. Ви­готського, В.І. Шинкарука, Дж. Брудера та ін­ших.

Зазначена прикмета філософських катего­рій і є підставою для методологічної функції фі­ло­со­фії сто­совно будь-яких пізнавальних прак­тик. Тобто філо­софія задає (“приписує”) схеми мис­лення для всіх можливих форм мислення. Що­правда, функці­ону­ють філософські схеми ми­с­лення (філософські кате­горії) у кожного конк­ретного індивіда інтуїти­вним чином, тоб-то не­ос­мислено, неартикульовано. Це поясню­ється як інтенціональною природою ми­слення (Гус­серль), так і вишколом мислення лю­дини, соціа­льним характером мислення. Останнє в загаль­них рисах можна передати так: людина може мислити тільки долучив­шись (опанував­ши) тим, що має со­ціум і, від­повідно, постійно на­вчаю­чись, тобто долу­ча­ючись до людського досвіду.

Підсумувати висловлене стосовно методо­ло­гіч­ної функції філософії можна так: методо­ло­гічна функція філософії є одвічною її при­кме­тою. Вод­ночас зазна­чимо, що оскільки ви­конує цю функцію філософія, то це окрема проблема і її розглянемо нижче. Поки що тільки констату­ємо факт цього феномену.

Далі зазначимо, що водночас у XVI – XVIII ст. філософія виконувала не тільки методологі­чну, але й теоретичну функцію. П.В. Копнін у свій час пере­конливо показав, що взагалі до створення класич­ної механіки І. Ньютоном, не існувало теоретич­ного рі­вня в науці, який би був незалежним від фі­лософії. Тобто функцію теорії в науці виконувала фі­лософія. Справді, філосо­фія до Ньютона опису­вала та пояс­нювала приро­дничонаукові факти, ін­акше, викону­вала прита­манні теорії функції – опис та пояснення фактів. Це ж сто­сувалося не тільки природознавства, але й соціогуманітарного знання, в тім колі юрис­пру­ден­ції. Про це й засвідчують на­звані праці Лін­нея, Во­льтера та інших. Навіть Нью­тон, хоча і був фунда­тором теоретичної фізики, але ще сам свою “тео­рію” називав “натуральною філо­со­фією” (праця “Ма-тематичні начала на­туральної філософії”).

Тільки вже в XIX ст., особливо в його дру­гій по­ловині, термін “теорія” набирає поши­рення і фу­нда­ментальне наукове дослідження вчені обов’язково позначують терміном “тео­рія” (“те­орія імовірнос­тей”, “теорія множин”, “теорія відносно­сті” і т.д.) Це має місце і в со­ціогумані­тарних нау­ках. Термін “фі­лософія”, особливо завдяки позити­візму (О. Конт та інші), став іден­тифікуватися з ви­словлюван­нями, що позбавлені смислу. Пригада­лося за­стереження Нью­тона “фі­зика, бережись ме­та­фізики”, а також наро­дилося висловлювання “фі­лософію за борт”. Зви­чайно, це крайнощі, але вони симптоматичні.

Для цього були підстави, бо в науці сфор­мува­вся прошарок знань, який називають тео­рією. Його осо­бливість у тому, що висловлю­вання бу­дуються не стосовно емпіричних об’єктів, а абст­рактних об'єк­тів, тобто відповід­них ідеалізацій і висловлю­вання ма­ють зміст тільки стосовно певної системи абс­тра­ктних об’єктів. Мова цих висловлювань штучна, а не буденна. В ідеаль­ному випадку – це мова мате­ма­тики. І справді, історія науки йшла за­значеним шля­хом.

Відтак можна констатувати, що кожна з су­час­них розвинутих наук (можливо, стосовно матема­тики це дещо проблематично, бо вона надто рано стала мати свою самостійну тео­рію) пройшла через період, коли стосовно неї філо­софія виконувала теоретичну фун­кцію.

Але ситуація з багатьма соціальними і гу­мані­та­р­ними науками не така однозначна, як це щойно за­значено, бо ці науки, в тім числі і юриспруденція, не мають такої чіткої межі, де б різко виділялися емпі­ричні та теоретичні ви­словлювання, тобто про­вести таку демарка­цію вкрай важко. До того ж, до­луча­ється і те, що сама філософія скоріше гумані­тарна дис­циплі­на і вже за означенням включає в себе при­кмети “гуманітарності”, які є в гуманітар­них і соціа­ль­них науках (проблеми цінностей, про­блеми лю­дини, проблеми істини і правди тощо). Оці при­кмети “соціогуманітарності” виразити мо­вою математики, зрозуміло, прос­то неможливо. Тому теоретична фу­нкція філо­софії соціогуманіта­рних наук повністю не може бути ліквідована.

Але соціальні і гуманітарні науки у ХХ-му сто­річчі також здебільшого перейшли на рі­вень теоре­тичного пізнання. Щоправда, ці тео­рії істо­тно різ­няться від теорій логіко-матема­тичного знання та теорій математезованого природознав­ства. Ці теорії мають неформалі­зований, а зміс­товний характер. І, тим не мен­ше, тут також ви­никає проблема теоре­тичної функції філософії стосовно цих наук. Це сто­сується і права. Пра­вові науки справді розро­били ряд теорій, які са­модостатні, або відпові­дають відомій позитиві­ській сентенції “є філо­софією са­мих для себе”. І з погляду сутності теорії (“знання, що описує та пояснює факти”) це резонний висно­вок. Водно­час, філософія є методологією... І в цьому плані право не може “позбутися” філософії.

Одначе виникає тепер питання такого по­рядку. Справа в тім, що сама методологія – це не якесь знання, що існує поза теорією. На­справді методо­логія це та ж теорія (з її прин­ципами та понятій­ними апаратом), але сфор­мульована в операційних по­няттях. Тобто як-що теорія фор­мулюється в по­нят­тях-дескри­пціях, то методоло­гія формулюється в опера­ційних поняттях, або поняттях-прескрип­ціях. Різниця між поняттями-дескрипціями і понят­тями-прескрипціями перед­усім у тому, що пе­рші відпові­дають на питання “як це відбува­ється?”, а другі – на питання “що треба роби­ти, аби це відбу­валося?” (прос­тіше – які кроки треба зробити, аби це відбува­лося).

Зазначене свідчить про те, що коли прав­ничі на­уки (як і будь-які інші) перейшли на рі­вень тео­ре­тичного мислення, то вони водночас і стали розро­бляти, так би мовити, дисциплі­нарну мето­дологію. Це відбувається, можна вважати, авто­матично. У такому разі виникає питання про те, чи потрібна правничим наукам ще якась “надме­тодологія”, тобто філософська методоло­гія, спе­цифікована до прав­ничих наук? У цьому запи­танні і приховується про­блема “двох” фі­лосо­фій права, чи “філософія права” юридич­ного “штибу”, та “філософії права” філософсь­кого “штибу”.

Справа в тому, що справді існує реальна про­блема (і не тільки для правничих наук, але й ін­ших), пов’язана з розглядуваними “двома” ме­тодо­логіями, або “двома” філософіями сто­совно науки.

Реальна ситуація зумовлена тим, що мето­доло­гія, яка розробляється в межах відповідної дисцип­лінар­ної структури, формулюється в ко-н­цептах (поняттях) цієї дисципліни (її тео­ретич­них понят­тях, але пред­ставлених у поняттях проскрипціях). Це може зро­бити тільки фахівець у даній науковій дисципліні. Так, у правничій на­уці цей фахівець може аналізу­вати ситуації з різ­ними правничими теоріями (при­родне право, по­зитивне право, або те, що стосується тих чи тих юридичних процедур тощо). Фахівець-пра­возна­вець зверне увагу на від­повідні проблеми, що виникають чисто юридич­ного характеру у зв'язку з якимись конкретними фактами і пояс­нить, ска­жімо, чому вони не впису­ються в ту чи ту теорію або призводять до відпові­дних труд­нощів чи за­кутків. Розглядуваний фахі­вець пояс­нить си­туа­цію в істо­ричному плані (“істо­рія”, звичай­но, стосується права), або в контексті со­ціоло­гії (знову, правничої), психології (але знову – прав­ничої) і т.д. І на цьому, власне, його мето­до­логі­чні розвідки завершуються. У даному разі ми й можемо говорити про “філосо­фію права”, але це галузь юридичних наук.

Що ж стосується “філософії права”, яка відно­ситься до галузі “філософських наук”, то справа зво­диться до того, що тут фахівець (“фі­лософ”) ми­слить у концептах філософії, але мис­лить знову ж таки правничу предметну сферу. Різниця між філо­софу­ванням у другому разі по­рівняно з першим переду­сім полягає в тім, що в цьому ви­падку прові­дними є пробле­ми права в кон­тексті “філософської сфери” – сфери “лю­дина-світ”, сфери, що стосу­ється екзис­теннціалів люд­ського буття (М. Гайдег­гер), а також не окремих “прав­ничих ситуа­цій”, а системи люд­ської куль­тури, тобто всьо-го того, що характери­зує спо­соби буття лю­дини у світі. Інакше, "філо­софія права", яка має статус філософської дис­ципліни – це ана­ліз про­блем права в контексті поля філо­соф­ських концеп­тів (онтології, метафі­зики, гно­сео­ло­гії, аксіо­логії, філософської ан­тропо­логії, пра­ксео­логії тощо), а “філософія права”, яка має це аналіз проблем права в кон­тексті поля кон­цептів права (правничих теорій та юридич­них практик).

Розщеплення “філософії права” на, власне ка­жучи, дві дисципліни зумовлюється ще й тим, що сама методологія виступає водночас “спосо­бом дії” або “діяльністю”, а також знан-ням. Тобто в пер­шому разі методологія вме­режена в акти мислення і функ­ціонує як його складова, або, за Мамардаш­вілі, це при­родній процес мис­лення. І в такому плані мето­дологія не існує до акту мислення. Вона твориться в акті мислення. Одначе треба за­значити, що в анало­гових ситуа­ціях, тобто в актах репро­дук­тивного ми­слення, методологія існує до акту мис­лення. Але то мис­лення за “шабло­ном”. В продук­тивному мис­ленні мето­дологія також продукується. Методо­логія як знання – це вже методологія post hос, тобто реф­лексія над методологією. Або то є не мето­дологія як діяльність мислення, а як рефлек­сія над цією діяль­ністю. І вона годиться для ге­рменев­тич­них проце­дур, навчання, а не від­криття. То є інтерпретація від­повідних про­блем.

Розмежування “двох” методологій і є під­ста­вою для існування “двох філософій” права, про які йшлося.

Зрозуміло, розглянуті розмежування не є аб-со­лю­тними, але вони достатні, аби бачити між ними від­повідні відмінності. Важливо їх не сплутувати, а та­кож не абсолютизувати.

Список літератури

1. Бандура О.О. Єдність цінностей та іс­тини у праві. – К. – 2000. – Нац. ак. внутр. справ України.

2. Бачинин В.А. Философия права и пре­ступ­ле­ния. – Харьков: Фолио. – 1999.

3. Жоль К.К. Философия и социология права. – К. – 2000.

4. Петрова Л.В. Нариси з філософії права. – Ха­р­ків: Нац. юр. акад. України. – 1995.

5. Петрова Л.В. Фундаментальні про­блеми ме­то­дології права. – Харків. – 1998.

6. Философские сказки / Сост. и комент. В.В. Шкоды. – М.: Фолио. – 2000.

7. Циппеліус. Філософія права. – К. – Тан­дем. – 2000.

8. Шкода В.В. Вступ до філософії права. – Хар­ків: Фоліо. – 1999

9. Юркевич. Історія філософії права. – К., 2001.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: