Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА




 


“Філософія права” – це не зовсім точна на­зва для тієї області теоретичних досліджень, де пере­тинаються наукові інтереси філософів і юри-стів. Іноді говорять про перетинання світо­глядної проблематики, віддаючи перевагу філо­софії. Од­нак, як свідчить науковий досвід, су­часна юрис­пруденція має власну теоретичну са­мосвідомість і не має потреби в особливому фі­лософському світогляді, що нібито забезпечує широту і гли­бину розуміння предметів, дослі­джуваних юрис­тами. До того ж залишається від­критим питання: про який філософський світо­гляд іде мова?

Існує багато філософських напрямків і шкіл, що розробляють свої картини світу. Ска­жімо, марксисти затверджують власне “єдино прави­льне вчення” як світоглядну основу науко­вого пізнання і практичних дій. Екзистенціалі­сти, фе­номенологи, неотомісти і т. д. претенду­ють на винятковість власного світорозуміння. Хто пра­вий? Кому віддати перевагу? Який кри­терій іс­тинності світогляду? І чи так уже необ­хідно шу­кати деякий абстрактний та універсаль­ний (для всіх часів і народів) світогляд, здатний служити фундаментом для конкретно-наукових знань?

На думку академіка В.І. Вернадського (1863–1945), варто відрізняти науковий світогляд від філософського світогляду. Тут необхідно підкре­слити таке: головна відмінність між цими світо­глядами полягає в тім, що науковий світо­гляд не конструюється штучно деякими привіле­йова­ними “фахівцями” у даній області теоретичної ре­флексії, а формується природно-історично, на­чебто саме собою, тоді як філософський світо­гляд у рамках визначених напрямків і шкіл ство­рюється цілком свідомо.

Поняття “науковий світогляд” не є синонімом поняття “істина”. Різні світоглядні системи не повинні оцінюватися однобоко – тільки за мір­ками істини, тим більше, що істина не є застиг­лим абсолютом. Скажімо, уявлення Клавдія Птоломея (біл. 90 – біл. 160) про Космос входило до складу наукового світогляду певної епохи, вважалося істинним і сприяло досяг­ненню прак­тичних результатів. На даний час у науковому світогляді існують компоненти, які настільки ж мало відповідають дійсності, як мало їй відпові­дала птолемеївська система епі­циклів. Тому, го­ворячи про характерні риси нау­кового світо­гляду, необхідно насамперед указати на можли­вість оцінки за мірками наукової істин­ності явищ об'єктивної дійсності, доступних нау­ковому ви­вченню. У даному випадку мається на увазі ви­значене відношення суб’єкта, що пізнає, до на­вколишнього його світу, при якому кожне явище цього світу знаходить своє пояснення, що не су­перечить основним науковим принципам, що панують у ту чи іншу епоху [1, с. 43].

Не можна забувати про те, що в основі на­уко­вого світогляду лежать методи наукової праці. Це і є цілком визначене відношення су­б'єкта, що пізнає, до пізнаваного явища. Однак науковий метод не завжди являє собою інстру­мент, за до­помогою якого конструюється науко­вий світо­гляд, але він завжди є тим інструмен­том, яким так чи ін­акше перевіряється науковий світогляд [1, с. 44].

Як вважає Вернадський, деякі компоненти су­часного наукового світогляду були досягнуті не шляхом наукових пошуків, а ввійшли в науку ззовні – з релігії, філософії, мистецтва і т. д. У науковому світогляді вони утрималися тільки тому, що витримали пробу науковим методом. Наприклад, прагнення древніх виразити все в числах прийшло в науку з музики, з музичної гармонії. Такі настільки звичайні поняття на­шого наукового світогляду, як “атом”, “матерія”, “сила”, “енергія”, “інерція” і т. п., ввійшли в цей світогляд з інших областей духовної діяльності людини, часом зовсім далеких від наукової ду­мки. Тому відділення наукового світогляду і на­уки від релігійної ідеології, філософських чи ідей художньої творчості неможливе, оскільки всі ці області тісно сплетені між собою і можуть бути розділені тільки в абстракції.

Отже, якщо ми хочемо зрозуміти особли­вості розвитку науки, то неминуче повинні брати до уваги різні прояви духовного життя людсь­кого суспільства і їхній складний взаємозв'язок.

У другій половині XIX ст., коли почала зміц­нюватися і набирати силу позитивістська філо­софія, були започатковані спроби розмежу­вати науку, філософію, релігію та інші форми духов­ної діяльності людини. Все частіше стали лунати за­клики замінити світогляд релігійний чи філо­софсь­кий науковим. Вернадський з цим ка­тего­рично не згодний. За його словами, в історії людства ніколи не спостерігалося науки без фі­лософії. Вивчаючи історію наукового мислення, підкреслював він, ми переконуємося в тім, що філософські ідеї входять у науку необхідним компонентом.

Знаходячись усередині того чи іншого сві­то­гляду, цілком приймаючи основні ідеї і цінності відповідного світогляду, практично неможливо відокремити істинне від помилко­вого, хоча будь-який досить зрілий (з історичної точки зору) сві­тогляд визначає наше відношення до істинного і помилкового, але з цього не вихо­дить, що поми­лкове дійсно є помилковим, а іс­тинне не маскує неправду. Тому з наукового по­гляду дуже зна­чимим бачиться питання про сві­тоглядні фік­ції та їхню інструментальну роль у практичній дія­льності людей.

Фікції неминуче присутні в науковому сві­то­гляді. Вони з’являються, зникають, змінюють свою форму і зміст, додаючи науковому світо­гляду рухливий, динамічний характер і водночас роблячи його розпливчастим, позбавленим стро­гої логічної ясності в плані вираження істинного стану справ. Ось чому питання про фікції в нау­ковому світогляді є винятково важливим світо­глядним і методологічним питанням. “Справа в тім, – підкреслював Вернадський, – що ці фік­ції нерідко одержують форму задач і питань, ті­сно зв’язаних з духом часу. Людський розум не­ухи­льно прагне одержати на них визначену і ясну відповідь. Шукання відповіді на такі пи­тання, що нерідко виникали на далекому від на­уки ґрунті релігійного споглядання, філософсь­кого мис­лення, художнього натхнення чи гро­мадського життя, іноді служить життєдайним джерелом наукової праці для цілих поколінь учених. Ці питання служать риштуваннями нау­кового буди­нку, необхідними і неминучими при його буді­влі, але потім безвісти зникаючими” [1, с. 62].

Наявність фікцій у науковому світогляді – свідчення того, що даний світогляд міняється з часом, а раз так, то зрозуміло, що тільки час­тина пануючих тепер ідей може перейти в нау­ковий світогляд майбутнього.

Науковий світогляд постійно охоплено бо­ро­тьбою з ідеями минулого і за ідеї майбутнього. Ця боротьба ведеться в різних напрямках (філо­софських, релігійних і т.д.) і на різних рівнях (емпіричному, теоретичному). Природно, що в подібних умовах не можна говорити про один монолітний науковий світогляд [1, с. 69].

Постійна зміна наукового світогляду в цілому чи в окремих його частинах складає найважли­вішу задачу, яку постійно повинна мати на увазі історія науки.

Розв’язуючи цю задачу, ми виявляємо до­сить дивні речі, а саме: часом певна істина чи точно доведений факт, ввійшовши в науковий світо­гляд, через якийсь час випадає з нього, за­міня­ючи чимось сумнівним чи відверто помил­ковим. Відбувається регрес наукового знання, що по­стійно спостерігається в історії наукового мис­лення.

В історії науки на кожнім кроці бачимо за­міну істинного помилковим. Іноді можна про­стежити причину регресивного ходу наукового пізнання. Наприклад, у науковий світогляд втор­гаються зо­всім далекі від нього релігійні ідеї, що суперечать науковим істинам, але водночас є для людей у да­ний історичний момент цінними і не­порушними.

Отже, філософія права, що апелює до фі­ло­софського світогляду як істинної основи юри­дичної науки, не в змозі служити корисною під­могою сучасній юриспруденції, що, до того ж, володіє, як і будь-яка інша зріла наука, власним юридичним світоглядом.

Чи потрібна юридичному світогляду допо­мога філософського світогляду?

Ні, не потрібна, оскільки універсального фі­лософського світогляду, що немовби витає над світоглядом різних філософських напрямків, не існує. Юрист-теоретик вправі вибирати те, що у великій мірі відповідає його ціннісним устано­вкам і орієнтирам. Але коли мова заходить про методи наукового пізнання, подібний філолоф­сько-світоглядний релятивізм здає свої позиції під натиском вимог об’єктивності одержуваних результатів за допомогою надійних методів, що не можуть не відповідати об’єктивному стану речей.

Юриспруденція, як і будь-яка інша зріла на­ука, має свій теоретичний базис, що визначає її концептуальне поле, категоріальний склад, а та­кож методи, форми і способи пізнавальної діяль­ності. В умовах безкризового функціону­вання науки вчені рідко ставлять питання методологіч­ного характеру, тому що всю свою увагу концен­трують на розв’язанні практично значу­щих за­дач. Власне кажучи, у практичній орієн­тації на­уки і полягає її головна соціальна функ­ція. Од­нак, накопичуючи знання, розширюючи сферу нау­ково-практичного освоєння світу, на­ука неминуче виходить на екстраординарні за­дачі, розв’язання яких вимагає зовсім нових ме­тодів. У цих умовах починає зріти криза тради­ційного наукового світо­гляду. У пошуках виходу з кризової ситуації люди науки звертаються до теоретичних і методологічних основ своїх про­фесійних знань, намагаються знайти вади в пі­знавальному інстру­ментарії, усунути їх і удоско­налити цей інструмен­тарій. Саме в таких кризо­вих умовах сьогодні зна­ходиться світова юриди­чна думка.

Відповідно до загальноприйнятих поглядів на дисциплінарну будівлю юриспруденції, від­пові­дно до яких вона розпадається на три осно­вні частини (юридична догматика (догматична юриспруденція), політика права, історія права), основними компонентами юридичної науки вва­жаються так звані догматичні (від гр. dogma – думка, навчання, постанова) науки (цивільне право, цивільний процес, карне право, карний процес і т. д.), тобто в центрі наукового право­знавства знаходиться догматична юриспруден­ція. У зв'язку з цим в юриспруденції особливо важ­ливий метод догматичний, який іноді нази­вають формально-юридичним, формально-нормативістсь-ким чи просто юридичним. Даний ме­тод полягає в з'ясуванні діючих правових норм, їхньому ана­лізі, узагальненні, класифікації і конструюванні нових понять на основі вже іс­нуючих у правознавс­тві загальних понять і визначень.

Догматичний метод у сукупності з критичним методом, що полягає в оцінці тих чи інших явищ з погляду визначеного ідеалу, утво­рять те, що можна назвати юридичним мислен­ням (Ф.В. Та­рановський).

Сьогодні, на думку більшості юристів, до­гма­тична юриспруденція вже не може бути лише юриспруденцією понять, не може задовольня­тися одним лише формально-логічним тлума­ченням позитивного права, але повинна бути тією чи іншою мірою соціальною юриспруден­цією, тобто повинна брати до уваги ті суспільні відносини, що породжують правові норми, і ті суспільні цілі, досягненню яких вона служить. Це визначає і науковий статус її щодо нового методу в юриспруденції, яким є порівняльно-іс­торичний метод, широко використовуваний при соціологічному підході до вивчення нормативно-правових реалій.

Центром методології догматичної юрис­пру­денції є методи тлумачення і ясного розу­міння змісту юридичних розпоряджень, що ді­ють у да­ній області права, узгодження цих роз­поряджень між собою за допомогою їхнього упорядкування і пошук оптимальних рішень там, де правові розпорядження не дають однозначної відповіді чи взагалі не діють.

На відміну від інших наукових дисциплін, ди­сципліни юридичної догматики не прагнуть опи­сувати і пояснювати відповідну предметну область за допомогою формулювання загальних законів. Дані дисципліни не переслідують мети досягти загального (теоретичного) знання, що розкриває об'єктивні закономірності соціально-правового життя. Їхнім головним завданням є читання й адекватне розуміння правових роз­поряджень, тобто предметом переважних інтере­сів право­знавців є право як компонент догматич­них наук. При цьому юристи не відмовляються від ви­вчення права як соціально зумовленої на­уки. Саме завдяки їхній ініціативі у свій час со­ціоло­гія перестала бути винятково загальнотео­ретич­ною (умоглядною) наукою і переорієнтувалася на емпіричні дослідження, а згодом галузева со­ціологія поповнилася соціо­логією права.

Філософія, як і право, – багатодисципліна­рна наука (теорія і методологія наукового пі­знання, логіка, етика, естетика і т. д.). Кожна з філософ­ських дисциплін має свою досить чітко визна­чену предметну область дослідження, що зу­мов­лює вибір дослідницьких методів. Саме дис­цип­лінарна побудова науки, включаючи філосо­фію і філософію права, дозволяє говорити не про якийсь один метод філософсько-правових дослі­джень, а про сукупність різних методів, включа­ючи емпіричні методи, широко використовувані в сфері соціології права.

Коли йдеться про філософію права та її іс­то­рію, роль соціології особливо зростає по тій при­чині, що право – це важливий інструмент управління людьми зовсім різних страт. Відпові­дно, для плідного вивчення історії філософії права необхідне використання соціологічних знань, тим більше, що порівняльне правознавс­тво розглядається багатьма юристами як соціо­логічна дисципліна, що спирається на специфі­чну компаративістичну методологію. Незважа­ючи на те, що часом важко провести вододіл між філософією права та соціологією права, важливо вибрати відповідні наукові пріоритети для того, щоб не підміняти один предмет дослідження ін­шим, оскільки будь-яка предметна область, що ви­вчається, потребує використання певних пізна­валь­них Істру-ментів у тому порядку, котрий відповідає її істотним структурним властивос­тям.

Взаємодія філософських і юридичних дис­ци­плін утворять те, що можна умовно назвати фі­лософією права. У даному випадку умовність назви пояснюється тим, що, як уже було сказано вище, сучасна юриспруденція не потребує ні в “уні­версальному” філософському світогляді, ні в “універсальному” і єдиному філософському ме­тоді рішення теоретико-правових питань. Точ­ніше було б говорити про філософські питання юриспруденції, припускаючи при цьому ті пи­тання, що хоча і важливі для подальшого розви­тку юридичної думки, але разом з тим не можуть бути вирішені винятково силами юристів. Такого роду питання не під силу і “чистим” філософам, що мають про юриспруденцію дуже неясні уяв­лення. Потрібне стикування філософії і права з урахуванням їх багатодисциплінарної будови. Ось тут-то і можуть допомогти фахівці з філо­софських питань юриспруденції. Тільки з ураху­ванням цього припустиме збереження традицій­ної назви «філософія права» для вказівки на фі­лософські питання юриспруденції, що розв’язу-ються спільними зусиллями філософів і юристів.

Як професійний філософ, хотів би також вка­зати і на той факт, що чимало праць істориків філософії права, написаних юристами, вида­ються з філософського боку набагато сильні­шими у порівнянні з творами деяких маститих істориків філософії. Недооцінка філософами вне-ску юристів у філософську науку викликана, швидше, професійними амбіціями й необґрунто­ваною зарозумілістю, що є непро­бачними серйо­зним ученим. Усе більше й більше переконує­мося в тому, що співдружність юристів, філосо­фів, соціологів і психологів сьогодні до­конечно необхідна для плідного розвитку гума­нітарних наук і взаємного збагачення новими знаннями представників різних наукових дисци­плін, не згадуючи вже про практичну користь у справі розв’язання соціально вагомих проблем.

Підводячи підсумки, можна відзначити таке. Необхідне відновлення філософії права в якості законної філософської дисципліни як у рамках відповідних наукових установ, так і в ра­мках вищої школи, оскільки без підготовки кад­рів на­уковців і викладачів безглузді всі розмови про плідний розвиток філософсько-правової ду­мки в колишніх республіках СРСР. Крім того, викла­дати філософію права у вищій школі, не спира­ючи на відповідну навчальну літературу, немож­ливо. Але такого роду навчальна літера­тура є – це своєрідне висмоктування з наукових мо­но­графій, що є результатами науково-дослідної ді­яльності, здійснюваної, як правило, працівни­ками науково-дослідних установ. Тому сьогодні актуальним завданням є координація зусиль нау­ковців з викладачами вищої школи для утвер­дження філософії права в якості самостійної на­укової та педагогічної дисципліни.

 

Список літератури

 

1. Вернадский В.И. Избранные труды по исто­рии науки. – М.: Наука, 1981.


К. К. Жоль




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных