В ПРАВІ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА

Нині у вітчизняній юриспруденції, як теоре­тич­ній, так і, що цікаво, практичній, відчу­тно поси­лив­ся інтерес до питань принципового пра­восп­рийнят­тя, розуміння сутності права, ба­чення доко­рінних рис права як особливого явища соці­альної реаль­ності. В чому вони? В тому, що право є, зок­рема, проявом та дією при­родних за­кономірностей, влас­тивостей та залеж­ностей або пев­них об’єктивно чинних імперати­вів, які зумо­влюють порядок на­лежної поведінки людей? Чи у визна­ченні такого порядку повнова­жним суб’єктом – можливо навіть безвідносно до змі­сту та сенсу того, що встановле­но? Ці за­гадки завжди хвилю­вали юристів, особ­ливо тих, кого цікавили загальні засади ефективно­го пра­вового ре­гулювання; в моменти ж великих соці­аль­них трансформацій, коли правова система і система моральних коорди­нат суспільства розбалансовані, увага до цих пи­тань природно поси­люється, що ми і спостерігаємо на сьогодні в Украї­ні.

Щоб підкреслити, наскільки шанованою і важ­ливою для норма­льного життя суспільства є зазна­чена проблема, згадаємо, що її започатку­вання приписується стародавнім грекам, а конк­ретніше – софістам, які ще в V ст. до н.е. розріз­няли явища (в тому числі й вимоги до людської поведінки), що з’являються згідно з природою (вони мали назву phisei, або nomo, що найкраще передається як “згі­дно зі звичаєм”), і такі, що вини­кають у результаті свідомого рішення (the­sei). У II ст. н.е. латинський граматик Авл Гелій передав грецькі терміни phisei та thеsei як, відпо­відно, naturalis та positivus, які у більшості євро­пейських країн і стали використо­вуватися для по­значення двох видів права [2, с. 19]. Відтоді в рамках західної правової тра­диції трива­ють дис­кусії з приводу того, як у принципі розу­міти і ви­значати право з погляду згаданої дихото­мії. По­при певні оптиміс­тичні твер­дження щодо наяв­ності методологічної основи для подо­лання про­тиріччя між природно-правовим і позитивно-правовим аспектами загального право­розуміння, воно, як бачимо, продовжує хвилювати філосо­фів і юристів, породжуючи нові способи ба­чення права в його найбільш адекватному і доскона­лому вигляді. Отже, перед нами про­блема філо­софського зна­чення, оскільки йдеться про най­більш глибинні рівні пізнання і розуміння сутно­сті права, його природи.

Стисло окреслимо декілька конкретних аспек­тів цієї про­блеми.

1. Аспект онтологічний. Сенс антиномії при­ро­дного і по­зитивного права полягає, голо­вним чи­ном, в тому, щоб визначитися, як право реа­льно існує та діє, яким воно постає перед нами як факт соціальної дійсності. На це питання непро­сто від­повісти, беручи до уваги, що право, як і будь-який елемент цілісного людського життя, є явищем діа­лектично суперечливим, та­ким, що об’єднує у своє-му реальному бутті ма­теріальне та ідеальне, об’єктивне і суб’єктивне, іманентне і привнесене. Як і будь-яка інша сфера соціальної прак­тики, право органічно об’єднує те, що вкорі­нене в “при­роді ре­чей”, і те, що лю­дина привно­сить до неї своєю активністю, здатні­стю до пі­знання, бажан­ням змінювати світ на свій розсуд. Наприклад, на­сильницьке позбавлення майна, що належить конк­рет­ній людині, є для останньої не­стерпним, абсо­лютно неприпустимим; її праг­нення захистити своє майно в разі зазіхання – ін­стинктивне. Звідси ви­сновок: відчуття власності – від природи, вла­сність – при­родна, отже – свя­щенна; ніхто – ані інша лю­дина, ані держава – не можуть довільно зазіхати на чуже майно. Вважа­тимемо це зафіксо­ваною приро­дною закономірні­стю, а людське очікування недо­торка­нності майна – природним правом людини. Але зва­жимо й на те, що і наявна практика реаль­ного захисту власно­сті в різноманітних орга­нізова­них формах, і від­повідні імперативні формулю­вання у вигляді правових приписів чи моральних мак­сим – це позитивно описані і зафіксовані факти; право визначене, тим більше – витлумачене є вже пра­вом позитивним. Погодимось, що йдеться про субстанційну єдність і про різнопла­нові характе­ристики одного й того ж явища. До речі, якщо на­лежно зважати на такого роду життєву діа­лек­тику права, то для нього потрібно шукати відпо­відного загаль­ного визначення; в усякому разі роз­повсю­джене однозначне розуміння права як сис­теми встановлених і підтримуваних держа­вою пра­вил обов’язкової (належної) поведінки виявляється з цього погляду абсолютно неприда­тним.

2. Аспект гносеологічний, пов’язаний, по-пе­рше, з адекват­ним пізнанням в рамках права (в рамках практичного процесу пра­вового регулю­вання), по-друге, з адекватним усвідомленням, сприй­няттям самого феномену права. Навряд чи бажаної адеква­тності можна досягти бажаною мірою. Вічність проблеми “природного” і “пози­тивного” в праві (і не тільки в праві) значно по­яснюється саме тим, що об'єктивна реальність пі­знається і репрезенту­ється як пізнана суб’єктивно. Користуючись уні­версальними за­собами пі­знання (вербальний апа­рат, граматика, логіка), суб’єкт пропонує при цьому особливе бачення того, що відбувається, пропонує про­дукт влас­ного сприйняття, власного мислення, своєї осо­бистої розу­мової діяльності. Закони логіки та мислення об’єктивні, а конкретний результат їх застосування суб’єктивний. Стан речей, що по­тре­бує регулювання, різні суб’єкти описувати­муть і визначатимуть по-різ­ному, по-різному вони уявля­тимуть і бачення того, як зробити ситу­ацію більш раціональною, доцільною, впо­рядкованою. Уяв­лення про об’єктивну дійсність приречене постати перед суспільством у ви­гляді, сформованому конк­ретним суб’єктом (індивіду­альним чи консолідова­ним). Чим переконливі­шим виявиться суб’єкт і його засоби аргумента­ції, тим більше його бачення світу претендува­тиме на зна­чення істинного, тим швидше воно знайде відображення в обов’язкових правилах загального характеру, і тим активніше його опо­ненти шу­катимуть в цих правилах докази сва­вілля і невідповідності “природі речей”. З гносе­ологічного погляду “природне” ніколи не збі­житься з “позитивним”.

3. Аспект логічний. Навіть якщо отримане при­йнятне уявлення про закономірності, тенден­ції, сталі чи перспективні від­носини або раціона­льні критерії, які мають бути трасформовані у вимоги бажаної поведінки, відповідне знання потрібно адекватно подати, тобто втілити в логі­чні концеп­туальні схеми, максимально точно використавши при цьому наявний граматичний апарат. Згаданий же логічний аспект розпада­ється щонайменше на дві складові: формально-логічну, яка передбачає граничну послідов­ність в описі об’єктивних при­чинно-наслідкових зв’язків; та мо­дально-логічну, пов’язану з адеква­тним формулюванням позитив­ної вимоги, з об­ранням належного модального опе­ратора для того, щоб вимога виявилася нале­жно сприйня­тою і реалізованою.

4. Аспект етичний. Його сенс у найбільш спро­щеному ро­зумінні може бути представлений добре відомим питанням: кому вигідно? Де об’єктивність, а де – зацікавленість? Де “натура­льність”, а де – “позитивність”? Чий інтерес за­кладається в пра­вило, оголо­шене обов’язковим? Буде воно працю­вати на спільне благо, на до­сяг­нення гармонійного, зваженого стану суспіль­ного цілого, на від­вернення надмірних, деструк­тивних протиріч? Чи воно пере­слідува­тиме відо­кремлений інтерес конкретної со­ціальної групи – адже суб’єкт нормовстановлення є одночасно суб’єктом концентрованої влади, здат­ним вида­вати за обов’язкове і “суспільно потрібне” те, що насправді таким не є. Момент надмірної присут­ності політики у правотворенні добре відчу­вався в усі часи, включаючи прадавні. Характерний штрих: в античних державах, як в теорії, так і на прак­тиці, перевага віддавалася аристократам при владі, причому під аристократами розумілися не сті­льки найбільш родовиті, скільки най­більш до­стойні, еліта не “по крові”, а “по духу”, люди честі, що дба­ють насамперед про громадський інтерес, забуваючи про влас­ний. В іншій версії оптимальна влада в античні часи уявлялася в по­єднанні демок­ратичної, аристократичної та мо­нархічної складо­вих (Цице­рон, Полібій та ін.); однією з найбільш нестерпних варіацій влади вважалося становище, за якого при владі опиня­лися найбага­тші. Логічно припустити, що саме більша чи менша супереч­ність між реаль­ними потребами загального порядку в сус­пільстві, і заці­кавленою, егоїстичною пози­цією носія влади, здатного втілити в за­кон вигідні для нього варіанти масової поведінки людей в со­ціумі, є основним жит­тєвим чинником, що породив не­вми­рущу дихотомію “природного” і “позитив­ного” у праві.

5. Філософія – наука абстрактна, але при цьому практична. Тому варто згадати про ще один істот­ний аспект проблеми, що розгляда­ється, – аспект інструментальний, прикладний. Цей аспект та­кож може бути розкладений на чи­сленні складові, але звернемо увагу лише на одну – буденне викорис­тання самих термінів “природний” та “позитив­ний”. Цікаво відзна­чити, що за сучасних умов, за­хоплені ідеєю єства в праві та налаштовані крити­чно до недосконалої право­вої практики, деякі ав­тори говорять про природне право у вкрай під­несе­них тонах; ска­жемо більше: його починають розрі­зняти за галу­зевою ознакою [1] або доходять того, що відно­сять до сфери природ­ного права “закони Все­світу, закони краси, закони природи” [4, с. 147] або трактують природне і позитивне право як од­нопорядкові елементи правової реальності [3]. На­вряд чи варто зводити питання до подіб­них спро­щень. Як об’єкт пізнання, як явище, як мак­рочин­ник соціа­льного регулювання право – єдине; в реальній дійсності не існує ні природ­ного, ні по­зитивного права; існує просто право у єдності його суперечливих характеристик, зок­рема у єдності реального і ба­жаного. Те саме може стосуватися, до речі, і окремих інститутів у праві; так, життєзда­тний нормативний акт ціл­ком може бути охарак­теризований моментом “природності”, якщо він є науково та експе­ртно вивіреним і відповідає наяв­ним очікуванням у суспільстві; з іншого боку, як уже згадувалося, будь-яке відсторонене “природно-правове” фор­мулювання виступає як позитивний факт у силу того, що воно є артикульованим, зов­нішньо ви­раженим і приписаним до дії. Значення термінів не варто перебільшувати; “природне”, “позити­вне” право – це категорії не онтологічного, а гносеологіч­ного, до певної міри – оціночного значення. Йдеться не про явища реальної дійсно­сті, а про позначення різних підходів у пізнанні, оці­нці та визначенні шляхів удосконалення останніх.

Відповідно до того, який принцип в узагаль­нюючій доктрині ціннісно-орієнтацій­ний чи ра­ціо­нально-конструктвний, етич­ний чи розумовий – береться за основу і логічно розви­вається, ми маємо справу з відповідною школою праворозу­міння: природно-правовою або пози­тивно-право­вою. По­дібна доктринальна дихото­мія, як пра­вило, сприй­мається як самодостатня, і для цього є під­стави: кожна зі згаданих шкіл аб­солютизує одну зі сторін діалектич­ного проти­річчя, про яке йшлося вище. Варто, однак, зга­дати про ще один доктринальний підхід, що пре­тендує на значення самостій­ного і розташований на межі двох зга­даних антиподів – підхід соці­ологічно-правовий. Як відомо, соціоло­гічний позитивізм на відміну від позитивізму юри­дико-догматичного (інколи останній іменується “лега­лізмом”) претендує саме на те, щоб з’ясовува-ти якомога точніше, що існує в дійсності, що є в житті, в реальній прак­тиці, тобто дослідити соці­альні форми, які мо­жна припускати як натура­льні і які часто не збі­гаються з тим, що змоде­льо­вано штучно. Він претендує на те, щоб диви­тися на право “реаліс­тично”. І зовсім не випад­ково за су­часних умов соціологічна юриспруде­нція у великому спектрі її напрямків отримала інтенсив­ний розвиток саме там, де переважає прагматично зорієнтова­ний світогляд (США, Франція, країни Скан­дина­вії). З огляду на останнє можна висловити вели­кий жаль з при­воду того, що традиції та ін­стру­ментарій соціо­логічної юриспруден­ції недо­стат­ньо відомі і дуже мало використовуються при вивченні украї­нської правової дійсності. На цю об­ставину варто було б звернути увагу всім, хто реа­льно зацікавлений у неупередженій, констру­кти­вній інформації про правову систему України і про кроки, які по­трібно було б здійснити на шляху її вдосконалення.

Список літератури

1. Анисимова А.В. О необходимости зако­нода­те­льного закрепления естественного права в экологии // Проблеми законності. Респу­блікан­сь­кий міжвідомчий науковий збірник. Вип. 58. – Хар­ків, 2003.

2. Гайєк Ф.А. Право, законодавство і сво­бода. Нове визначення ліберальних принципів справед­ливості і політичної економії. Т. 1 – Ш. – К.: Акві­лон – Прес, 2000.

3. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков: «Право», 2002.

4. Сливка С.С. Юридична деонтологія: Підруч­ник. – К.: Атіка, 2001.

Е. В. Бурлай

ДУАЛИЗМ «ЕСТЕСТВЕННОГО» И «ПОЗИТИВНОГО» В ПРАВЕ

КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА

Противоречие между естественным и позитивным правом является проблемой философского значения, поскольку отражает глубинные уровни познания и понимания сущности права. Дихотомия естественного и позитивного права наиболее ярко проявляется в онтологическом, гносеологическом, логическом, этическом, а также инструментальном аспектах проблемы. Социолого-правовой подход, расположенный на границе естественного и позитивного правопониманий, требует особенного вни­мания исследователей, поскольку предполагает объективный и реалистический подход к праву.

Y. V. Burlay

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: