І. Історичний розвиток і юридичне ут-вер­дження прав людини

Розгляд «образу людини», що лежить в ос­нові концепції прав людини, піднімає низку не­однозначних питань. Звернення до певного «об­разу» сприяє формуванню всебічного та холісти­чного уявлення про права людини. Такий підхід видається вдалим, адже чимало різних суто полі­тичних вимог було запропоновано у якості прав людини, або визнано такими [28; 31, s. 1]. Всебі­чний і хо­лістичний підхід зосереджує увагу на універса­льній суті, закладеній в основу значної кількості специфічних вимог щодо забезпечення прав лю­дини. Більше того, розгляд образу лю­дини у зв’язку з ідеєю прав людини також сприяє «гу­манізації» академічної рефлексії. Це додає емо­ційності визнанню обов’язковості прав лю­дини та дає змогу людям відчути себе частиною та­кого образу, поціновувати його людські харак­те­ристики.

З іншого боку, одним з недоліків такого під­ходу до прав людини може бути небезпека ідео­логічного зв’язку певного образу з певною куль­турою. Кожну культуру характеризують певні «образи» людини у вигляді як загальних, так і спеціальних ролей, наслідування яких очікуєть­ся від людей, як-от ролей батька, вчителя, свя­щен­нослужителя, друга, патріота. На відміну від фо­тографічних образів, ці образи є «ідеаль­ними моделями» (master ideals) [36, p. 84, 85-91; 34, s. 106, 113, 176, 184, 192, 243] конкретної куль­тури, що є рольовими моделями успішного роз­витку людини. І якщо б ідеали якоїсь певної культури сприймалися як обов’язкові досягнення універсальних прав людини, годі було б сподіва­тися на їх міжкультурне розуміння та прийняття. Навпаки, можна було б почути докір у культур­ному імперіалізмі. Відповідно, результатом був би «негативний мир» – певне перемир’я між культурами та країнами, котре, в кращому випа­дку, попереджувало б війну. У будь-якому разі «позитивний мир»* [25, p. 93, 113-114] – у розу­мінні взаємного зближення в напрямі узго­дження основних цін­ностей між державами та народами – виключа­вся б заздалегідь.

Задля збереження переваг та уникнення не­доліків у використанні поняття образу людини в концепції прав людини, розглянемо найбільш важливі історичні етапи становлення цієї конце­пції, а також чинні декларації та конвенції з прав людини. По суті, боротьба за права людини, що розпочалася двісті років тому, була результатом зусиль західного Просвітництва та демократич­них революцій у Північній Америці та Західній Європі. Однак, за останні два століття викорис­товувався настільки широкий діапазон різних концепцій прав людини, що жодна культурна чи політична спільнота не спроможна стверджу­вати, що саме її розуміння та інтерпретація таких гарантій є винятково «правильною». Відповідно, якщо образ людини віддзеркалюватиме специфі­чні ідеї лише однієї з конкуруючих культур чи ідеологій, навряд чи це знайде універсальне схвалення. Отож, необхідно коротко розглянути історію та стан нормативного закріплення прав людини для того, щоб представити ідею універ­сального образу людини в концепції прав лю­дини.

Історію становлення концепції прав людини можна розділити на три головні етапи, які при­йнято вважати, відповідно, правами першого, другого та третього покоління** [30; 23, s. 841; 35, s. 9-11]. Права людини першого покоління були проголошені у час ве­ликих демократичних революцій в США та Франції. Вони зосереджені на індивідуальних громадянських і політичних правах, гаранту­ванні як приватної свободи, так і демократичної участі. Німецький юрист Ґеорґ Єлінек називав такі права відповідно «status negativus» та «status activus» [24, s. 81-193]. Права негативного статусу мають захисний ха­рактер. Їхня мета – попередження порушень з боку держави, пов’язаних зі свобо­дою та власні­стю. У виняткових випадках, коли державі до­зволяється обмежувати ці права, вона зо­бов’язана дотримуватися процедурних поло­жень, зокрема гарантій «habeas corpus», які сто­суються недоторканності особи. Права актив­ного статусу, що пов’язані з участю у політич­ному процесі, включають свободу слова, зі­брання, об’єднання в асоціації, демократичне виборче право.

Права людини другого покоління виникають протягом XIX ст., коли у центрі уваги опиня­ються соціальні права, або «status positivus», за Єлінеком [24, s. 114]. Ідея позитивного статусу постала як результат загострення проблем часів індустрі­альної революції. Економічні та соціа­льні права призначалися для того, щоб подолати зубожіння та пролетаризацію значної кількості населення. Необхідно розрізняти два варіанти політичних рухів, що вимагали соціальних прав. Першим є революційний рух, яскраво представ­лений марк­сизмом, боровся за заміну капіталізму соціаліз­мом. Другим є реформістська школа, представ­лена у Німеччині такими правознав­цями, як Ло­ренц фон Штайн і Герман Геллер, що прагнула довести переваги соціальноринкової економіки, тобто «капіталізму з людським об­личчям». Цей реформістський соціально-демок­ратичний рух зараз можна вважати домінуючим, або, принай­мні, одним з таких, з якими раху­ються у багатьох країнах світу.

Права людини третього покоління, концеп­цію яких розвинуто у ХХ ст., додали ще два ви­міри дебатам з прав людини. Перший – універса­лізація прав людини після Другої світової війни. Так, Загальна декларація прав людини, прийнята та проголошена ООН 10 грудня 1948 р., не об­межується Західною Європою та Північною Америкою, а, натомість, утверджує появу «зага­льного стандарту досягнення для всіх народів та усіх націй»* [41, p. 71; 3, с. 7-11]. Користуючись мовою Єлінека, можна сказати, що сама ідея прав людини сяг­нула «status universalis». Водно­час з’явилася по­треба у колективних правах но­вого покоління, наприклад, у представників країн третього світу та етнічних меншин. Най­більш вагомими пра­вами людини третього поко­ління є такі права, як право на розвиток, на за­хист довкілля, на участь у розподілі «спільної спадщини людства», що включає ресурси дна моря, економічне викорис­тання космічного про­стору, а також інші приро­дні та культурні ре­сурси [35, s. 12-21; 10, s. 537, 540-541].

Нині, на рубежі тисячоліть, розглядаючи по­літичні та правові документи з прав людини, ми стикаємося із безладною багатоманітністю чисе­льних декларацій і конвенцій регіональ­ного та універсального характеру. Ці документи стосу­ються: (1) загального регламентування, (2) права на самовизначення і розвиток, (3) заборон гено­циду, військових злочинів і злочинів проти люд­ства, (4) ліквідації дискримінації, (5) забо­рони рабства, підневільної праці та торгівлі лю­дьми, (6) проблем біженців, притулку, осіб без грома­дянства, з подвійним чи множинним громадянс­твом, іноземців, (7) поводження із засу­дженими злочинцями та іншими затриманими, (8) питань соціального забезпечення, (9) робочої сили та праці, включаючи свободу створення асоціацій і рухів, (10) шлюбу та сім’ї, у тому чи­слі прав дитини, (11) свободи друку та вільного обігу ін­формації, (12) конфіденційності даних про при­ватне життя, (13) права на відмову від військової служби, (14) гуманітарного права [28].

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: