Юридична соціологія і філософія права

У науковій літературі не завжди в достатній мірі осмис­люється значення юриди­чної соціоло­гії та філософії права для пізнання права, далеко ще не ви­яв­лені їх взаємозв’язки. Вчені розгля­дають ці науки або як взаємовиклю­чні, або силу­тують їх, а часом й ототожнюють, не вбачаючи позитивних моментів у їх розмежу­ванні, зок­рема, якщо мова йде про орієнтацію право­знавс­тва на ви­вчення реальних процесів. Ряд філосо­фів вважає, що в основі розвитку права ле­жить філософія, а саме: природна філо­софія соціаль­ного буття, яка одночасно є і дже­релом права, і силою, яка дає імпульс для про­гресу його га­лу­зей. Юри­дична соціологія тракту­ється ними не стільки як особлива наука, скі­льки як одне із учень серед інших філософських учень, шукаюче єдине джерело права в глиби­нах суспільного життя, тобто фак­тично йдеться про те, що гносе­ологічним за­сновком юридичної со­ціології є со­ціологізм, методоло­гічні й теорети­чні засади якого знайшли найповніше вираження у погля­дах Е. Дюркгейма та його по­слідо­вни­ків [3, с. 42-46]. Аналогічно на позиціях соці­ологі­зму стоять і ті науко­вці, які наполя­гають на тому, що юри­дична со­ціо­логія спочатку перебу­вала у віданні фі­лософії права, була її складовим еле­ментом, далі вона немовби відга­лузилась від фі­лософії права та здобула самостійність як нау­ковий на­прям до­слідження, після того як отри­мала в своє розпорядження емпі­ричні методи пі­знання, після експан­сії соціологічних ме­тодів аналізу (спосте­реження, експери­менту, опиту­вання, експертної оцінки тощо). Філософія права, стверджують вони, пильно на­глядає за ді­яльністю юридичної соціології, оскільки вона й по­нині чутлива до змін па­радигми юридичної соціології, до конце­птуальних від­криттів, фун­дамен­тальних роз­ро­бок останньої [6, с. 38-39; 4, с. 106-107].

Залишаючи поза увагою критичний аналіз вищезазначе­них позицій, сфор­му­люємо власну точку зору з питання співвід­ношення юридичної соціо­логії з фі­лософією права, чим висло­вимо ставлення до іншого трактування їх вза­ємодії.

Безумовно, будь-яка позиція з цього пи­тання вимагає на­самперед конкре­тизації науко­вого статусу філософії права. Адже, як відомо, вона роз­вивалась і розвивається до цього часу як і фі­лософська, і юридична наука. В чому ж кон­це­птуальна відмінність між філософією права як філософською наукою і філо­со­фією права як юридичною наукою?

Ця різниця зумовлена самою специфікою фі­лософської та правової ду­мки, науково-профе­сійної компетентності (особли­востями предметів їх нау­кового ін­тересу). У філософії права як фі­лософській науці пізнавальний інте­рес і до­слід­ницька увага зосереджені на демонстрації гносе­ологічних можли­востей та еври­стичного потен­ціалу певної філософської концепції в особ­ливій сфері права, ак­центовані на філософському ас­пекті права. Істотне значення при цьому нада­ється змістовній конкретизації відповідної кон­цепції відносно властивос­тей права, його осмис­ленню в руслі методології даної філософської концепції. В особі фі­лософії права філософія са­мозасвідчується в тому, що її пред­метна і пі­зна­вальна всезагальність справді універсальна, що вона поширюється і на таку специфічну сферу, як право [24, с. 10, 28, 31]. Філо­софський же профіль досліджень філосо­фії права як юридич­ної науки не зумовлений філософією, а детермі­нова­ний по­требами самої правової сфери в філо­софському осягненні. В її концеп­ціях, роз­робле­них з пози­цій юриспруденції, як правило, домі­нують правові мо­тиви, на­прями та орієнтири до­слідження. Звідси і переважний ін­терес до онто­логічних, гносеологічних, аксі­оло­гічних і логіч­них засад права. Нерідко при цьому в полі ана­лізу опиняються і більш конкретні фу­ндамента­льні питання правознавства, такі, на­приклад, як: воля в праві, правопору­шення, при­рода вини і відповідаль­ності, норма права, зло­чин­ність і злочинці, смертна кара тощо [19, с. 11-16].

Коли філософ судить про право, він до кі­нця залишається філософом за ме­тодами дослі­дження, його теорія права перетво­рюється на ва­ріант власної фі­ло­софської системи і лише відда­лено нагадує живе право, що функціонує в сус­пі­льстві. “Філо­софія права” Г.В.Ф. Гегеля – класи­чний приклад цієї ситуації. Фі­ло­соф розглядає право як ціле, а не через конкретну норму, інсти­тут, навіть не че­рез сукупність галузей. Він мало приділяє уваги праву, адже воно, як і ми­стец­тво, релігія чи наука, в кра­щому випадку, є тільки однією з численних про­екцій глоба­ль­них онто­моделей світу, буття, до того ж, аби здійснити цю проек­цію, крім логіки, треба знати ще й саме право. В центрі ж уваги юриста, неза­лежно від обраного на­прямку дослідження (філософського, соціологічного, психологі­чного і т.ін.), завжди залишається право і правові явища. Вихід юри­ста за межі права виправданий тією мірою, якою він необхідний для пізнання пра­вових фе­номе­нів. Юридичне дослі­дження покликане давати розв’язання влас­них, а не інших проблем.

Отже, головна відмінність між філософією права як філо­софською нау­кою і філософією права як юридичною наукою не в тій чи іншій сукупності тем, а, насамперед, у сутності їх осми­слення і тлумачення з позицій відпо­відного пред­мета, в руслі його концептуального розгор­тання і конкретизації у загаль­ному контексті су­часної філософської та правової думки.

Розглянуте розрізнення значно полегшить наше завдання розкрити спів­від­ношення і взає­модію юридичної соціології з філософією права, раціоналізує до­слідну діяльність. Відпові­дно до профілю дослідження, нас, безумовно, цікавить саме філософія права як правова наука.

Юридична соціологія і філософія права (тут і надалі за те­кстом мається на увазі правова сфера знань) перебувають не в опозиції одна до одної, а у взаємо­дії, у взаємозумовленості. До­сить гли­бокий і багатобічний зв’язок простежу­ється за різними напрямами. Проте в літературі не при­пиняються спроби ізолю­вати юридичну соціоло­гію від філософії права, методологічним прин­ципом якої про­голошується ненауковість. Філо­софія права фактично зводиться до ви­вчення проблем, які ще не дозріли для наукового розв’язання [20, с. 3-12; 30, с. 29-30]. Цим запе­речується сама можли­вість існування філософії права як відносно самостій­ного науко­вого фор­моутворення. Водночас необхідно також звер­нути увагу ще на одну інтригуючу точку зору, прихильники якої стверджують, що оскільки право – час і соціаль­ною філосо­фією, тобто юриди­чною соціологією [26, с. 17-19; 22, с. 72; 10, с. 22]. Навряд чи це правильно. Погоди­тись із та­кою думкою – означає розмивання предмета юриди­чної соціоло­гії.

Філософія права, як і юридична соціологія, всупереч уяв­ленням Г.В.Ф. Гегеля, в основному розроблялася і розробляється зусиллями юрис­тів, особливо в континентальній Європі. Нарівні з юридичною соціологією вона іс­торично і мето­дологічно вини­кла із загальної теорії права. У зв’язку з цим за­ко­номірно постає запитання: які ж критерії розмежування їх предметів? У чому від­мінність між юридичною соціологією і філо­софією права? Спектр міркувань, вислов­лених у науковій літературі з цих за­питань, до­сить ши­рокий і розгорну­тий.

Так, Д.А. Керимов, усвідомлюючи надзви­чайне значення пізнавальної при­роди права, вба­чає різницю між юридичною соціологією та фі­лософією права в тому, що перша вивчає зага­льні закономірності розвитку правових об’єктів, явищ і процесів в їх онтологічному аспекті, дає наукову картину пра­вової реаль­ності, а друга – орієнтується на виявлення їх гносеологічного се­нсу і значення, розробляє проблеми теоретико-світоглядного підходу до пізнання права, інтег­рує всю су­купність принципів, шляхів і методів пізнання особливо­стей правової дійсності, її ди­наміки і практичного перетворення, об’єднує пі­знавальні мо­жли­вості всіх юридичних наук. Тим самим філософія права як пі­знавальний базис усієї сис­теми правових наук озброює не тільки загальну тео­рію права, а й усі галузеві юридичні науки надійним гносеологічним інстру­мента­рієм, збагачує їх дослід­ницький потенціал [7, с. 8; 9, с. 6; 8, с. 3-26]. У даному випа­дку юридична соціологія факти­чно зводиться Д.А. Керимовим до онтології, а філософія права – до гносео­логії. Однак виникає запитання: яка онтологія і яка гносеологія? Якщо гносеоло­гічним засновком вивчення права є вузьконормати­вний підхід, то і онтологічна картина правового феномену буде зведена до фо­рмально-логічного ана­лізу, опису прийн­ятих державою норм, тобто до догм права. Але ж від цього онтоло­гія права не стане юриди­чною соціологією!

Розуміння філософії права як теорії пі­знання права не може не викликати амбівалент­них по­чуттів. Між тим, зведення філософії права тільки до пізнання не лише нівелює її, але й від­кидає фундаментальні проблеми взаємозумовле­но­сті, зокрема, онтології та гносеології. Цілком прави­льно наголошуючи, що не може бути он­тології без гносеології, однаково як і навпаки, Д.А. Ке­римов, тим не менше, допускає різке розмежу­вання предметів, місця і ролі юридичної соціо­ло­гії та філософії права, хоча й наголошує на умо­вному характері цього.

Та чи інша гносеологія не може не бути зумо­влена явно чи неявно прийн­я­тою онтоло­гією, а певна гносеологія зумовлює і специфічну логіку пізнання права [12, с. 199-200; 24, с. 70]. Не ви­падково С.Л. Сєргєвнін, збагнувши гли­бинну взаємодетер­мінацію вказа­них засад права, ви­значає юридичну соціологію вже як “онтоло­гію права з позицій соціологічного (соціолого-юри­дичного. – С.С.) підходу” [23, с. 15]. Нероз­рив­ний зв’язок пізнавального та соціаль­ного ас­пек­тів права не залишився поза увагою і відо­мого украї­нського теоретика-правознавця П.О. Не­дбайла. За його словами, “гносеологіч­ний аналіз можливий тільки у по­єднанні з соціо­ло­гіч­ним, адже специфіка відображення органі­чно пов’язана з особливістю права як соціаль­ного явища”. Тому “єдність гносе­ологічного та соціального аспектів у до­слідженні права вельми важлива для його пі­знання і перетворення” [17, с. 16, 17]. З та­ким принципо­вим висновком важко не погодитись.

Як бачимо, практично неможливо прове­сти чітку межу між філософією права та юриди­чною соціологією, обмеживши фронт їх інтере­сів суто гно­сеоло­гічним і онтологічним. Немож­ливо не помітити єдності того та іншого як у фі­ло­софії права, так і в юридичній соціології. Од­нак мо­жна, й навіть необ­хідно, виби­рати певні наукові пріоритети, щоб не підміняти один предмет до­слідження ін­шим, адже будь-яка предметна сфера науки потребує використання певного пі­знавального інструмен­тарію в тому порядку, який відповідає її істот­ним стру­к­тур­ним якостям.

Немає сумнівів, що вчені усвідомлюють гли­бинний взає­мозв’язок онто­ло­гічних, гносео­логі­чних, аксіологічних і логіч­них аспектів права, але в своїх фі­лософсько-правових концеп­ціях, зокрема при визначенні предмета філософії права, часто акцентують увагу на якомусь од­ному з них. Так, коли в тій чи ін­шій концепції абсолютизується гносеологічний аспект (як, на­приклад, у А.А. Козловського [11, с. 4-10; 13, с. 71-82; 14, с. 3-16]), то утворюються гносеологі­чні концепції права; коли абсолютизується онто­логічний аспект – виникають онтологічні кон­цепції права (наприклад, онтологі­чна концепція “права буття” Р. Марчіча [19, с. 629-635], конце­пція “онтологіч­ної структури права” А. Кауфмана [25, с. 107-115]); коли ж абсолюти­зується аксіологічний аспект, як у Н. Неновські [18], то формуються аксіоло­гічні концепції права і т.д. Насправді філософія права вивчає всі вка­зані аспекти права, закономірності їх взаємодії.

М. Ребіндер у своїх працях намагається вирі­шити питання співвідношення юридичної соціо­логії з філософією права за до­помогою концепції трьох вимірів права. Право, по-перше, це наука про цінності (тут вона постає як філо­софія права). Інакше кажучи, філософія права нівелю­ється теорією цінностей, тобто фактично зво­диться до аксіології права, відкидаючи тим фундаментальні проблеми взаємозумовленості аксі­ології та он­тології, логіки і гносеології, гно­се­ології та онтології та ін. По-друге, право – це на­ука про норми (тобто догма­тична юриспру­ден­ція). По-третє, право – це наука про реаль­ність (юридична со­ціоло­гія). Юридична ж соціо­логія диференціюється на генетичну (за­йма­ється до­слідженням соціогенезису права) та операціо­нальну (вивчає вплив права на суспільне життя) [6, с. 69]. Ця концепція, переконаний М. Ребіндер, сприя­тиме сполученню емпірич­ного внеску юридичної соціології з результатами до­слі­джень, які проводяться в рамках філософії права, націленої на вивчення пра­вових цінностей і морально-етичних принципів [29, с. 11].

Інші дослідники розмежовують юридичну со­ціологію та філософію права за критерієм спе­цифіки методів пізнання. Се­ред них – В.В. Вар­чук, який ствер­джує, що метод філосо­фії права – це дедукція та умоглядний підхід. Вона вико­рис­товує тлумачення, аргументацію, логічне су­дження та інші форми ри­торики, тоді як метод юридичної соціології – індуктивний і фактологі­чний [5, с. 16]. При цьому юридична соціологія фактично зво­диться до рівня конкрет­них емпі­ричних досліджень. Постає ни­зка запи­тань: хіба допустимо необґрунтовано від­ривати індук­цію від дедукції, теоретичне від фактологі­чного? Чи ж правомі­рно зводити юридичну соці­ологію лише до фактологічного та емпіричного знання? Невже юридична соціологія не викорис­товує і загальнонау­кові методи пізнання, зокрема індук­цію і дедукцію? Відповідь очевидна: мова може йти лише про різне співвідношення та різні місце і роль кожної з цих не­розри­вних сторін науко­вого пізнання (фактологічного та теоретич­ного, конкре­тного та абс­трактного, індукції та дедук­ції і т.п.) в тій чи іншій науці.

Часто на сторінках наукових видань ви­слов­люється ду­мка, що юридична соціологія, на від­міну від філософії права, використовуючи емпі­ричні методи, вивчає право, не намагаю­чись зба­гнути його сутність, його онтологічну глибо­чінь, нібито вона обмежується зовнішньою сто­роною фактів, не звертаючись до їх трансценде­нтально­сті. Юридична соціологія, наголошують прихи­льники да­ної концепції, здійснює “еволю­ційні” (виявляє тенденції реформування юриди­чної складової життя суспільс­тва) та “структу­рні” (розглядає правило щодо ре­ально­сті, яка його породжує і яка підпадає під його вплив та зумов­лює харак­тер зв’язків між різними яви­щами юридичного порядку) дослі­дження. Філо­софія ж права, в якій більше власне філософії, ніж права, навпаки, прагне за рахунок ви­віль­нення права від його технічного апарату осяг­нути метаюри­дичне зна­чення права, його сенс і призначення [1, с. 11; 2, с. 15-24, 294-295].

На нашу думку, юридична соціологія аж ніяк не зупиня­ється перед пі­знан­ням сукупності ста­лих, повторюваних ознак і властивостей права, тобто його суті, пошуки якої починаються там, де є розуміння невідповідності будь-якого явища своєму первісному призначенню. Вона вивчає сутність на своєму рівні і своїми мето­дами. Роз­криваючи об’єктивні межі правової ре­гла­мента­ції суспіль­них відносин, механізм трансформації соціаль­них чинників у правові норми, процес і умови соціальної дії права, вплив чинників на його функціону­вання та роз­виток і т.ін., юриди­чна соціологія по-своєму (в соціолого-юридич­ному аспе­кті, з позицій соціо­лого-юридичного підходу) виявляє сенс права, тому не може не робити свій внесок в онтологію права. Розкриття сутно­сті права, його фундамен­тальних харак­те­ристик є необхідним етапом пі­знання його зако­номірностей.

Юридична соціологія і філософія права взає­модоповню­ють одна одну, але разом з тим вони не взаємозамінюють одна одну. Між ними існує конце­пту­альна взаємодія, та водночас збе­ріга­ється й розподіл принципів роботи. Кожна з них, незва­жаючи на спільність об’єкта, має свій предмет, який не дублю­ється іншими науками. Якщо юридична соціологія займається вияв­лен­ням і вивчен­ням зако­номірностей соціогенезу та соціальної дії, функціо­нування права як дина­мічного соціально-юридич­ного феномену, то фі­лосо­фія права, згідно з уявленнями, що скла­лися про неї, має справу із закономір­ностями «ви­вчення сутнісної при­роди права як динамічної єдності його он­тологіч­них, гносеологічних, аксі­ологі­чних і логіч­них засад» [12, с. 199-201]. На від­міну від вивчення права юридичною соціоло­гією з пози­цій соці­олого-юридичного підходу, філософія права дослі­джує його в філо­соф­сь­кому, цін­нісно-смисловому аспекті [24, с. 29], акцентуючи увагу на закономірнос­тях взаємодії і взаємозв’язку онтологічних (аналізуються фун­даме­нтальні засади правової реальності, сут­нісна природа права), гносеоло­гічних (розкриваються закономі­рності правового пізнання, пізнавальна природа права), аксіоло­гіч­них (вивчаються цін­ності в праві і право як цінність, ціннісна при­рода права) і логіч­них (пізнаються закономірно­сті застосу­вання логічних теорій, логі­чна при­рода права) засад [16, с. 125-126; 21, с. 51; 15, с. 14; 24, с. 71].

В юридичній соціології в основному мова йде про ви­вчення права та­ким, яким воно є. Фі­лосо­фію ж права більше ці­кавить не те, що є право, а те, яким воно повинно бути. Підтвер­дження да­ного тезису ми знаходимо в пра­цях Є. Ерліха. Питання про те, яким повинно бути право не охоплюється юри­дичною соціологією. Цим, за Є.Ерліхом, повинна займатися філософія права [27, с. 314; 28, с. 202]. Іншими словами, йдеться про різні наукові пріоритети, а не про те, що юридична соціологія постає у вигляді пасив­ного спостерігача життєвих процесів, ”живого права”, а її науковість зводиться до голої, безо­ціночної конс­татації фактів.

За своєю природою філософія права пов’язана з практи­кою опосередко­вано, через проміжні ланки, узагальнення даних і досягнень галузевих юри­дич­них наук. Часом її зв’язки з прак­тикою виступають завуальовано. Між тим, зв’язок юри­дичної соціології з практикою, в ос­новному, – безпосередній, прямий, явний. Юри­дична соціо­логія більш близька до наукової мето­дики, суть якої по­лягає в тому, щоб зверта­тися до самих явищ і процесів, спостері­гати їх в конкре­тній реальності, в “житті”, а на цій основі вже і вияв­ляти за­кономірності, розроб­ляти тео­рети­чно об­ґрунтовані та практично виправдані пропозиції з під­ви­щення ефективності правового регулю­вання. Увага зосере­джу­ється на пере­ході нау­ково-пізнавальної діяльності до безпосере­дньо практичної. Вона в пе­ршу чергу приваблива для законода­вця. Адже щоб пі­знати право, ви­дати кори­сний та дійо­вий нор­мативно-правовий акт, необ­хідно вивчати законодавство в дії, зо­крема розкривати чинники, які пере­шкоджають, зава­жають реалізації тих або інших норм у конк­рет­них відноси­нах. Соціа­льно-реалізоване буття пи­саних норм – джерело їх постійного удо­скона­лення, виявлення прогалин у законодав­чому ре­гулю­ванні суспільних відносин. На жаль, як пра­вило, юристи ще слабо володі­ють прийомами трансформації інформації, отрима­ної в ході со­ціолого-юридич­них дослі­джень, у практичні ре­ко­мендації, і часто обмежуються пора­дами зага­ль­ного характеру.

Ці загальнотеоретичні правові науки пови­нні не йти слі­дом за практи­кою, а випереджати її, передбачувати нові явища та забезпечувати про­гресивний по­слі­довний розвиток права і про­цесів його реалізації в конкретних від­носинах. Філо­софсько і соціолого-юридичного обґрунту­вання потребують не лише такі фун­даментальні про­блеми загальної теорії права, як проблеми сут­ності і функ­цій права, його зв’язків з суспіль­ст­вом, держа­вою та економікою, але й всі інші, зок­рема проблеми джерел права, правотворчості, прогалин у праві, тлумачення права, пра­вової свідомості і правової культури, законності і пра­вопорядку, пра­вопорушення і юридичної відпо­відальності тощо. Відсут­ність же такого обґру­нтування робить правознавство прирече­ним на стихій­ність розвитку методом спроб і помилок.

З теоретичного погляду важливе значення має викорис­тання в процесі ви­вчення правових явищ висновків і узагаль­нень, зроблених у рам­ках філо­софії права та юридичної соціоло­гії. Особ­ливої значущості при цьому набу­вають на­віть ті досить дискусійні та суперечливі су­дження і по­няття, яким за межами, на­приклад, філософії права, поза філософським контекстом, підхо­дом і фоном при­ділялося би значно менше уваги (зо­крема розгляд права як форми екзистен­ціаль­ного розв’язання конфлі­кту). Використання галузе­вими юридичними нау­ками широких за обсягом і глибиною знань методологічно наван­тажених зага­льнотео­ретичних правових наук до­зволяє уникати однобо­кості у розв’язанні спе­цифічних проблем. Знання якостей, законів, форм і ме­хані­змів більш загаль­ного порядку – необхідна умова і пере­думова правиль­ного під­ходу до пізнання якос­тей, законів, форм і механі­змів менш загаль­ного порядку.

В сучасних умовах юридична соціологія та філософія права, беручи участь у науковому розв’язанні актуальних пи­тань теорії і практики право­вого розвитку, набувають особли­вого гро­мадського звучання. Вони можуть і повинні стати не лише закономірним наслідком, але й творчою умовою пози­тив­ного роз­витку право­вого процесу. Сутність їх зв’язків проявля­ється як на теоретич­ному, так і на практичному рівнях. У пло­щині ж предметної специ­фіки, конце­птуаль­ної орі­єнтації, нау­кових пріоритетів вияв­ляється відмін­ність їх призна­чення та ролі у пі­знанні права.

Список літератури

1. Алексеев С.С. Теория права. – М.: Изда­те­ль­ство БЕК, 1994.

2. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. – М.: Издательский дом NOTA BENE, 2000.

3. Боботов С.В. Буржуазная социология права. – М.: Юридическая ли­тера­тура, 1978.

4. Варчук В.В. Социология права – от­расль со­циологии // Социологические исследо­вания. – 1996. – № 11.

5. Варчук В.В. Социология права. – М.: Союз, 1997.

6. Карбонье Ж. Юридическая социоло­гия. – Б.: БГК им. И.А. Бодуэна де Кур­тенэ, 1998.

7. Керимов Д.А. Методология права (пред­мет, функции, проблемы филосо­фии права). – М.: Аванта, 2000.

8. Кери­мов Д.А. Основы философии права. – М., 1992.

9. Керимов Д.А. Предмет философии права // Государство и право. – 1994. – № 4.

10. Козлов В.А. Право­понимание и общая тео­рия права: логико-методологиче­ский аспект // Правоведе­ние. – 1987. – № 6.

11. Козловський А.А. Пізнання як форма іс­ну­вання права // Науко­вий вісник Чернівець-кого університету: Збірник наукових праць. Вип. 1: Правознавс­тво. – Чернівці: Рута, 1996.

12. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Черні­вці: Рута, 1999.

13. Козловський А.А. Правова трансформа­ція пізнання // Науковий вісник Чер­нівецького уні­верситету: Збірник наукових праць. Вип. 11: Правознав­ство. – Чер­нівці: ЧДУ, 1997.

14. Козловський А.А. Цілі правового пі­знання // Науковий вісник Чернівець­кого універ­ситету: Збірник науко­вих праць. Вип. 45: Право­знавство. – Че­рнівці: ЧДУ, 1999.

15. Ксенофон­тов В.Н. Социология права: учеб­ное пособие / Изд-е 2-е. – М.: Р-Центр, 1998.

16. Кузнецов Э.В. Философия права в Рос­сии. – М.: Юридическая ли­тера­тура, 1989.

17. Недбайло П.Е. Объективное и субъекти­в­ное в праве (к итогу дис­куссии) // Пра­воведение. – 1974. – № 1.

18. Неновски Н. Право и ценности. – М.: Про­гресс, 1987.

19. Нерсесянц В.С. Философия права. Учеб­ник для вузов. – М.: Изда­тельская группа ИН­ФРА×М, 1997.

20. Пермяков Ю.Е. Лекции по философии права: Учебное пособие. – Самара: Из­дательство «Самарский университет», 1995.

21. Право и социология. – М.: Наука, 1973.

22. Сергевнин С.Л. О социологии права // Вест­ник Ленинградского универси­тета. – Серия 6. История КПСС, науч. коммунизм, философия, право. – Л., 1988. – Вып. 1.

23. Сергевнин С.Л. Социология права: тео­рия и конкретные исследо­вания // Ло­гические и ма­тематические методы в правовой тео­рии и прак­тике: Межвузов­ский сборник. – Ленинград, 1989.

24. Філософія права: Навч. посіб. / за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. – К.: Юрін­ком Інтер, 2000.

25. Четвернин В.А. Современные концеп­ции естественного права. – Москва: Наука, 1988.

26. Явич Л.С. Характер философских про­блем правовой науки // Сове­тское госу­дарство и право. – 1987. – № 7.

27. Ehrlich E. Grundlegung der Soziologie des Rechts. – München und Leipzig: Duncker & Hum­blot, 1913.

28. Ehrlich E. Soziologie des Rechts in die Geist­eswissenschaften 1913 / 1914.

29. Rehbinder M. Zur Einfürung in die Rechts­soziologie. Ein Textbuch für Studenten der Rechtswissenschaft. – Fr. am M., 1971.

30. Timasheff N.S. An In­troduction to the Sociol­ogy of Law. – Cambridge (Mass.), 1939.

С. В. Савчук

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: