Соціальна сутність прав людини 1 страница

Вступні зауваження. З давніх-давен філософією встановлено, що кожному феномену завжди притаманні сутність і явище. Суб'єктам соціуму явище стає відомим вже у процесі їхньої буденної, „утилітарної"" практики. Сутність же може бути виявлена зазвичай лише за посередництвом спеціалізованої - наукової - діяльності.

Ці положення видаються, зрештою, аксіоматичними.

Осягнення, збагнення сутності якого б то не було явища -головна функція науки. Теорія, котра не виконує цієї функції, навряд чи взагалі може заслуговувати на науковий статус.

Викладене, вочевидь, стосується й феноменів соціальних, а також усіх тих наук, що їх досліджують.

Коли на початку 90-х років минулого століття у

вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції виникла необхідність випрацювати нові теоретико-методологічні засади, зорієнтовані насамперед на людину, на забезпечення її прав і свобод, тоді видалося підставним підтримати соціальний (точніше - соціально-детерміністичний) підхід до інтерпретації таких прав.¹ І тоді, відповідно до цього підходу, було запропоновано наступне визначення їх загального поняття: права людини - це певні можливості, які необхідні для її нормального існування й розвитку за конкретно-історичних умов, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства та мають бути загальними та рівними для всіх людей².

Вдумливе читання цієї дефініції дозволяє, гадаю, дійти висновку про те, що відображена у ній інтерпретація прав людини грунтується не просто на соціальному, а, власне, на соціально-потребовому підході. Адже існування й розвиток людини відбувається зазвичай тільки-но в процесі задоволення її потреб; а цей процес, ясна річ, опосередковується здебільшого такими „засобами", які є природно-історичними наслідками діяльності інших суб'єктів, тобто результатами суспільного виробництва (і матеріального, і духовного).

Проте у наведений вище дефініції означений підхід ще не був виражений явно, словесно; він закладений у неї лише начеби імпліцитно, так би мовити, латентно. Тому останнім часом, аби гранично чітко „викристалізувати" названу методологічну засаду, задекларувати її „відкритим текстом", дефініцію загального поняття прав людини було уточнено у такий спосіб, що у ній вже прямо вказано на такі можливості людини, які необхідні саме „для задоволення потреб" її

Окрім нього, з-поміж інших основних підходів до такої інтерпрегації вирізняються, як відомо: легістський (позитивістсь.чО-нормативістський), етичний, біологічний, психологічний, теологічний (релії ійний). ² Див., напр.: Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпеченню! (Основи загальної теорії права та держави). - К„ 1991. - С.6.

нормального існування й розвитку.

У „знятому" вигляді наведений аспект розуміння прав людини може бути стисло - як квінтесенція - відображений таким твердженням: будь-яке право людини - це право на задоволення ЇЇ певних потреб.'

У цьому дістає прояв (окрім іншого) гуманістичність потребової інтерпретації прав людини, й у цьому вбачається чи не найістотніша її перевага.

З обстоюваного тут розуміння прав людини випливають додаткові аргументи й щодо класифікування людських прав, яке було запропоновано мною бодай п'ятнадцять років тому.² Нагадаю, що з усіх можливих таких класифікацій основною була названа така, підставою (критерієм) якої послугували різні види (групи, комплекси) індивідуальних потреб, котрі задовольняються шляхом здійснення, використання певних прав.

З огляду на такий критерій було виділено: - фізичні права (або, за іншою термінологією, життєві, вітальні, соматичні), здійснення яких задовольняє найважливіші, базові, визначальні потреби людини у забезпеченні її біологічного, „тілесного" існування, виживання, безпечного психофізичного розвитку. У разі порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс, зводяться нанівець будь-які права людини, що належать до інших груп. Саме тому основне класифікування прав людини має розпочинатись якраз із фізичних прав;

- особистісні права, здійснення яких задовольняє потреби людини у формуванні, безпечному функціонування й розвитку її

При характеристиці різноманітних підходів до інтерпретації прав людини вже доводилося вирізняти й такий, згідно з яким права людини - це ніщо інше, як її потреби (Див.: Український часопис прав людини. - 1995. - №1. -С17). Втім, це, можливо, дещо гіпертрофоване, надто „радикальне" відображення потребового підходу. ² Див., напр.: Український часопис прав людини. - 1995. - №2.

як особистості, тобто носія тих або інших духовно-моральних індивідуальних властивостей¹;

- культурні права, реалізація яких задовольняє потреби
людини у доступі до культурних надбань свого народу та інших
народів (зокрема у здобутті знань), у її самореалізації шляхом
створення різноманітних цінностей культури.

Спільною особливістю усіх означених видів прав є те, що
їх належність кожній людині та їх використання нею не може
формально залежати від яких би то не було соціальних чи
„демографічних" властивостей людини. Тому-то й у структурі
розглядуваної класифікації прав людини вони

„розташовуються", так би мовити, на першому плані. И у цьому, до речі виявляється гуманістичність потребового дослідницького підходу.

Далі йдуть:

- економічні права, здійснення яких задовольняє потреби людини в її самореалізації у господарській (економічній) діяльності, зокрема шляхом участі у виробництві матеріальних благ або у наданні послуг;

- нарешті, політичні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у визначенні загальних соціальних умов свого індивідуального існування й розвитку шляхом її участі в управлінні суспільством і державою.

Таким чином, саме з позицій потребового підходу стає можливим обгрунтувати й продемонструвати недовільність, невипадковість певної ієрархізації названих видів прав людини, більш переконливо аргументувати термінологічні позначення кожного з цих різновидів.

Адже відносна субординованість прав людини має бути в

У зв'язку з цим зауважу, що такі терміни, як „особисті" чи „особові" (права), котрі нерідко використовуються для позначення даної групи прав, видаються неадекватними. Адже будь-які права людини належать фізичній особі, а отже, є - у широкому розумінні - особистими. Відомо, що особа й особистість - явища нетотожні.

основі своїй похідною від „піраміди" індивідуальних потреб. А останні, як відомо, фундаментально класифікуються на, передовсім, базові - біологічно-матеріальні (їм відповідають життєві, вітальні права), а далі - духовні (які задовольняються здебільшого особистісними й культурними правами) і соціальні - у вузькому, спеціальному значенні (яким в основному економічні та політичні права).

Як наслідок, стає можливим уточнити належність існуючих (та й -з часом - майбутніх) прав людини до однієї з вище названих їх груп (так, право на гідний рівень життя і споживання, права на безпечне природне довкілля, житло, соціальне забезпечення належатимуть, вочевидь, до прав фізичних; право знати своїх батьків, жити у своїй сім'ї „тяжіє" до групи особистісних прав).

Варто зауважити, що наведена градація прав людини має не тільки дослідницьке і навчальне значення, але й може бути корисною у конструюванні та вдосконаленні юридичних механізмів їх охорони і захисту, оскільки ефективність таких механізмів значною мірою зумовлюється специфікою відповідних прав, яка якраз і відбивається їхньою класифікаційно-видовою належністю.

Додамо також, що й інші відомі у літературі класифікації людських потреб можуть бути використані задля побудови різноманітних своєрідних класифікацій прав людини (скажімо, поділ потреб на індивідуальні та колективні).

Споживчі права людини крізь призму потребового підходу. Йдеться про те, що розглядуваний підхід до „праволюдинної" проблематики неминуче висвітлює й такий її фрагмент, як право людини на достатній (гідний) рівень життя, зокрема на належне споживання.

Будь-яке право людини - це, як відзначалось, визнання можливості задоволення її потреб. Цю соціальну сутність прав людини хіба що не найбільш рельєфно, безпосередньо,

279

Проте й у нинішніх вітчизняних загальнотеоретичних
порівняльно-правових та порівняльно-державознавчих

розвідках не виключені певні „збої", спричинені, гадаємо, методологічними огріхами. Скажімо, у разі, коли здобуті шляхом порівняльно-правового аналізу висновки „механічно" застосовуються до юридичних систем чи державних формувань не однакових за їх соціальною сутністю, можуть робитись такі помилкові висновки, які призводитимуть до негативних практичних наслідків.

Ще більш істотна пізнавальна вада, що її здатне спричинити перебільшення можливостей порівняльного методу може зумовити таке явище, яке було колись названо „втеча від сутності"¹. Адже у нинішньому порівняльному правознавстві групування правових систем здійснюється, зазвичай, за суто юридичними, тобто формальними, здебільшого зовнішніми, властивостями. Знання, які продукуються такими порівняльними процедурами, у багатьох випадках є, безперечно, вельми корисними, пізнавально й практично необхідними. Однак соціальної сутності правових систем такі знання не розкривають. (Аналогічна ситуація досить поширена й у порівняльному державознавстві). І лише від того, що окремі автори просто перейменовують на „типи" деякі класифікаційні різновиди правових „сімей" або ж різновиди держав залежно від форми правління чи від політичного режиму останніх, - знання про соціальну сутність порівнюваних явищ отримати не вдається.

Нагадаємо у зв'язку з цим, що такою сутністю є підстави вважати здатність правової системи (або, відповідно, держави) задовольняти основні потреби й інтереси індивідів, їхніх спільнот й об'єднань, а також усього суспільства.

Методологічні аспекти. - К., 2002. - С.332-634.

Рабінович П.М. Методологія правознавства: проблеми плюралізації // Вісник Академії правових наук України. - 1995. - №3. - С.84.

Наведене, гадаємо, ще раз засвідчує актуальність того дослідницького підходу, що його було названо „потребовим"^х. Саме його застосування якраз і дозволяє встановити, потребам й інтересам якої частини соціально неоднорідного суспільства (а серед них завжди є потреби специфічні, незагальні) відповідає найбільшою мірою реальне функціонування держави та права, а потребам якої його частини воно, можливо, навіть і суперечить.

Якщо ж і є місце для застосування порівняльного методу, коли йдеться про соціальну сутність праводержавних явищ, то якраз при зіставленні їх не за формально-юридичними -зовнішніми, „явищними" - властивостями, а з огляду на їхню роль у задоволенні, відповідно, індивідуальних, групових (колективних) та загальносоціальних потреб.

І нарешті, у зв'язку із розглядуваними змінами в об'єкті й предметі юридичної науки, видається доречним запропонувати до обмірковування таку наукознавчо-методологічну гіпотезу: чи не прийшов час більш чітко диференціювати і, відповідно, розпрацьовувати а) загальну теорію національного праводержавознавства, б) загальну теорію міжнародного права і міжнародно-державних інституцій (включаючи й міждержавні) та в) загальну теорію будь-якого права й будь-яких державних утворень?

Саме остання покликана відкривати, виявляти такі закономірності та формулювати такі положення, котрі, зазвичай, поширюються на які б то не було правові й державні явища.

І якраз з огляду на зазначену глобалізацію, потреба у формуванні такої - гранично загальної - теорії права та держави

¹ Слід зазначити, що потребовий підхід за своїм змістом є різновидом підходу антропологічного (адже він зорієнтований на потреби та інтереси саме людини, а також інших учасників суспільного життя). Проте у зв'язку зі зростанням кількості наукових досліджень потребово-мотивувальної сфери діяльності суб'єктів соціуму та накопиченням значної кількості цінних для праводержавознавства результатів цих досліджень потребовий підхід нами було виділено у відносно самостійну методологічну „одиницю".

демонструє блок споживчих прав - (які є, вважаю, конкретизацією права на гідний рівень життя).

Споживчі права людини - це порівняно „молода" ділянка її прав: питання про них постало лише у XX ст. Проте на сьогодні вже сформовані міжнародні - всесвітні та європейські -стандарти таких прав. А у багатьох державах запроваджено певні юридичні механізми їх охорони та захисту, створено державні й громадські структури для спостереження й контролю за дотриманням прав споживачів. Інтенсифікуються наукові дослідження зазначеного інституту та його вивчення у вищих навчальних закладах економічного й юридичного профілів.

Безпосередні прояви потребового підходу стосовно інтерпретації прав споживачів можна спостерігати насамперед у тому, що саме поняття потреб досить інтенсивно використовується у характеристиках, описах, визначеннях поняття цієї групи прав як в офіційних джерелах, - чи то міжнародних, чи то національних - так і в джерелах доктринальних (наукових, навчальних, довідкових). Проілюструємо цю ситуацію низкою прикладів.

По-перше, коли декларується цільова спрямованість, соціальне призначення споживчих прав, тоді нерідко безпосередньо згадуються людські потреби. Так у затверджених Резолюцією 39/48 Генеральної Асамблеї ООН від 9 квітня 1985 р. „Керівних принципах на захист прав споживачів" виголошується, що ці принципи спрямовані „на задоволення таких законних потреб", серед яких є, зокрема, захист економічних інтересів споживачів (п.З розд. II); а одна з цілей даних принципів полягає у тому, аби "сприяти створенню програм виробництва і розподілу, які б відповідали потребам і бажанням споживачів" (п.іб розд. І). У цьому ж документі також наголошується на тому, що політика ефективної підтримки сталого розвитку має враховувати цілі „задоволення базових людських потреб усіх членів суспільства" (п.5 розд.ІІ).

У преамбулі Програми захисту прав споживачів на 2003-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 11 грудня 2002 року, йдеться про „задоволення потреб споживачів" у продовольчих і промислових товарах.

Якщо брати до уваги, що мета суб'єкта відображає, так чи інакше, усвідомлений його інтерес, то до наведених прикладів можна додати й такі випадки, коли в юридичних актах з проблематики прав споживачів мовиться про інтереси останніх. Наприклад, у Програмних діях Європейського Союзу (далі -ЄС) щодо захисту прав споживачів (1975р.) констатується, зокрема, й право на „захист економічних інтересів". А в Амстердамському договорі ЄС виголошується, що до загальної мети ЄС належить і "захист економічних інтересів споживачів" (ст.153, колишня ст.129а).'

Ще більш рельєфно, „наочно" потребові засади подекуди проявляються тоді, коли у класифікаціях (або ж у переліках) споживчих прав виділяють як самостійне, окреме „право на задоволення основних потреб" (так ставить питання Міжнародна організація спілок споживачів - Іпіегпаїіопаї ог§апІ2аІіоп оГ сопзшпег'з ипіопз або інакше - Сопзшпег'з Іпіегпаїіопаї (СІ)² Означене право деякі фахівці розшифровують як „право на основні (базові) товари і послуги, які забезпечують виживання, - на адекватне харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров'я, освіту"³, тобто майже ототожнюючи його з правом на достатній рівень життя. А між іншим, "достатність" життєвого рівня навряд чи може бути виявлена поза врахування рівня задоволення потреб (зокрема питомої

Див.: Ханик-Посполітак Р. Деякі аспекти захисіу прав споживачів в Європейському Союзі // Підприємництво, господарство і право. - 2002. -№4. -С.34.

Див.: Ларін М. Захист прав споживачів: світовий досвід // Юридичний вісник України. -2003, 8-14 березня.

Язвінська О.М. Історія консюмерізму. Навч.посібник для студентів вищих закладів освіти з підприємництва і торгівлі. 2-ге доповнене і перероблене видання. - К., 2003. - СЯ.

ваги тих потреб, які цілком задоволені).

Аналогічна позиція спостерігається й у тих випадках, коли поняття споживчих прав визначається як можливості людини забезпечувати її життєві потреби (фізичні, соціальні, духовні й інші) за посередництва надбання й споживання якісних товарів та послуг.¹

Оскільки з позиції реалізації споживчих прав йдеться про споживання якісних (належної якості), а не будь-яких товарів і послуг, то й інтерпретація поняття „якість" у даному випадку навряд чи можлива поза межами потребового підходу. І справді, наприклад, Міжнародною організацією зі стандартизації (180) було санкціоновано у 1994 році таку дефініцію згаданого поняття: „якість продукції - це сукупність характеристик об'єкта, що відносяться до його здатності задовольняти існуючі та передбачувані потреби".²

Розглядуваний підхід знаходить чіткий прояв і тоді, коли розкривається зміст поняття, можна сказати, базового для означеної групи прав - поняття „споживач". Так, у Законі Російської Федерації „Про захист прав споживачів" від 7 лютого 1992 року визначається, що споживач - це громадянин, який замовляє, придбаває або використовує товари, послуги „виключно для особистих, домашніх та інших потреб, не пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності". У дещо неявній формі така позиція відображається й у Хартії захисту прав споживачів, затвердженій Резолюцією 25-ої сесії Консультативної Асамблеї ЄС (1973 р.), де встановлюється, що споживач - це „особа, яка користується товарами і послугами з особистою метою".³

У доктринальних джерелах можна зустріти, скажімо, такі

¹ Див. Рабінович А.В. Вивчення прав споживачів у вищій школі: науково-
теоретичні та методичні аспекти // Держава і право. Вип.25. - К., 2004. -
С.ЗОЗ.

² Язвінська О.М. Вказ, праця. - С. 16.
³.Там само.

дефініції, згідно з якими споживач - це „особа, яка використовує діяльність інших суб'єктів безпосередньо для задоволення своїх потреб"¹.

І нарешті, коли розкривається сутність такого поширеного знаряддя забезпечення споживчих прав, як послуга, потребовий підхід теж об'єктивується. Скажімо, у Законі України „Про житлово-комунальні послуги" від 24 червня 2004 року визначається, що комунальна послуга - це „результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенні, газо- та електропостачання, опалення..."(ст.1).

Хоча використання категорії потреб є притаманним майже всім доктринальним інтерпретаціям поняття послуги, проте серед них більш-менш чітко вирізняються такі три позиції: 1) послугою є власне сама (і не тільки сама) діяльність, яка й становить безпосередній предмет споживання, суто споживче благо; 2) послугою є матеріалізований результат цієї діяльності, відокремлений від неї, у процесі споживання якого потреба й задовольняється; 3) послугою може бути як сама діяльність, так і відокремлений від неї її матеріалізований результат.²

З приводу цих позицій дозволимо собі висловити декілька

¹ Див.Рабінович А.В. Вказ.праця. - С.ЗОЗ.

² Див., наприклад: Калмыков Ю.Х. К понятию обязательства по оказанию
услуг в гражданском праве // Советское государство и право. — 1996. - №5. -
С. 116, 119; Шешенин Е.Д. Классификация гражданско-правовых
обязательств по оказанию услуг // Антология уральской цивилистики. 1925-
1989. - М, 2001. - С.355; Кротов М.В. Обязательство но оказанию услуг в
советском гражданском праве. - Л., 1990. - С.4.; Степанов Д.И. Услуги как
объект гражданского права // Российская юстиция. - 2000 - №2; Рабінович
А.В. Захист прав споживачів: можливості удосконалення юридичного
механізму // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць.
Вип.18. - Одеса, 2003. - С.553-554; Адміністративні процедури та
адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України. /
Автор-упорядник В.П.Тимощук. - К., 2003. - СІ 18.

міркувань. Видається, що є підстава розрізняти наступні явища: а) діяльність зі створення умов (передумов) і відносно самостійних засобів для задоволення потреб; далі б) діяльність, яка сама по собі, як така, вже є засобом задоволення потреб; і нарешті, в) діяльність, яка є засобом усунення перешкод, „гальм" у процесі задоволення потреб.

Перший вид діяльності можна відобразити поняттям „робота" (і опосередковується він здебільшого договорами підряду). Другий же різновид діяльності якраз і може найбільш адекватно відображатись поняттям „послуга" (й опосередковується він найчастіше договорами надання послуг). А третій вид діяльності є, власне, правозахисним, правоохоронним її варіантом, засобом гарантування ефективності двох попередніх видів інструментів задоволення людських потреб (і опосередковується він, зазвичай, вже недоговірними зобов'язаннями).

Такі міркування можуть слугувати обгрунтуванням нетотожності терміно-понять „робота" і „послуга", які вживаються, зокрема, в українському законодавстві. У протилежному ж випадку ці терміно-поняття доведеться вважати синонімами.

Наведені щойно матеріали, вважаємо, досить виразно демонструють неодмінність, неминучість застосування потребового підходу у визначенні соціальної сутності, а також шляхів і засобів юридичного забезпечення й гарантування споживчих прав і тим самим - права людини на достатній рівень її життя (та й, зрештою, яких би то не було її інших прав).

Загальні висновки. На закінчення нагадаємо, що евристичний потенціал означеного концептуального підходу аж ніяк не обмежується таким об'єктом дослідження, як права людини. Цей підхід - наголосимо ще раз - був і лишається неперевершеним, незамінним, можна сказати, єдино можливим дослідницьким інструментом виявлення сутності будь-яких

соціальних явищ, зокрема держави та кожного з елементів її правової системи та її механізму юридичного регулювання (законодавства, законності, офіційної правової ідеології, юридичних відносин тощо).

Спроби з'ясувати - саме з позицій даного підходу -сутність деяких з державно-юридичних явищ нам вже доводилося робити раніше.¹

И останнє. Не буде, мабуть, особливим перебільшенням положення про те, що оскільки „людська історія є історією людських (суспільних) потреб та їх задоволення"², остільки й історія права є історією задоволення потреб людини за посередництва права. Цим і зумовлюється значення концептуально-дослідницького потребового підходу в праводержавознавстві.³

¹ Див., напр.: Рабінович П.М. Соціальна сутність держави: національно-
етнічний та національно-політичний аспекти / /Проблеми державотворення і
захисту прав людини в Україні. - Львів, 1996. - С.6-8; Рабінович П., Лобода
Ю. Соціальна сутність держави: до методології дослідження // Право
України.-2001.-№8.

² Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Вказ.праця. - С.211.

З досить рідких досліджень, виконаних з позицій такого підходу у галузевих юридичних науках, див., наприклад: Баринов Н.А. Имущественные потребности и гражданское право. - Саратов, 1987; Його ж. Проблема имущественных потребностей (социально-правовой аспект) // Вестник Саратовской государственной академии права - 2003. -№2.

§3. Цінність юридичних норм для особи: інструментальна та власна

Водночас із „реструктуризацією" у філософії права такого її підрозділу, як правова аксіологія, почастішали публікації з ціннісно-правової тематики¹. Проте цей - загалом безперечно позитивний - процес подекуди супроводжується оминанням, „забуттям" деяких попередніх вітчизняних (у широкому розумінні) праць, які здавалося б, не повинні лишатись поза увагою й сучасних дослідників (ну хоча б тому, щоб останнім не доводилося, як то кажуть, „винаходжувати велосипеди").

З огляду на це, видається доречним відтворити низку положень загальної теорії цінностей та, спираючись на потребовий підхід, застосувати їх для аксіологічної характеристики такого „легістсько-позитивістського" феномена, як державно-вольове, тобто об'єктивне юридичне, право.

Є й ще одна причина, що спонукає до цього. Під впливом антропологізації праводержавознавства - процесу цілком виправданого й своєчасного - відбувається інтенсивне відродження й поширення „природного" праворозуміння. На цьому фоні у названій науці дещо відійшли в тінь, „поскромнішали" дослідження суто юридичних - державно-нормативних - явищ (більше того: критика останніх іноді набуває „нищівного" характеру). Послабити такий дисбаланс -це друга мета, якій підпорядкована ідея (і назва) пропонованого параграфа.

Потребовий підхід як підґрунтя аксіолого-правових досліджень. Загальносоціальне поняття „соціальна цінність" характеризує ті явища об'єктивної дійсності - як матеріальні,

¹ Див., напр.: Бандура О.О. Єдність цінностей та істини у праві: Монографія. - К., 2000; Баранов П.П., Окусов А.П. Аксиология юридической деятельности. - Ростов-на-Дону, 2003; Кравченко И.И. Политические и другие социальные ценности // Вопросы философии. - 2005. - №2. - С.3-16.

так і ідеальні - (або ж їхні властивості), які здатні задовольнити певні потреби суб'єкта, необхідні, корисні для його існування й розвитку.¹ Це поняття нерідко позначається й терміном „благо". Етимологія вказаних термінів також підтверджує таке слововживання² Справді, якщо предмет відноситься до розряду благ, то якраз через те, що він визнається, оцінюється як корисний, потрібний³.

Тому видається, що найбільш точною є інтерпретація поняття цінності саме як позитивної значимості об'єкта для задоволення потреб суб'єкта.

Воно, таким чином, розкриває позитивне значення різноманітних явищ для життя й діяльності людини, соціальних спільнот, груп, всього суспільства у цілому. Поза їх потреб немає й цінностей. Зміни у потребах - об'єктивна основа й зміни цінностей. Оскільки цінність визначається як властивостями об'єкта - „носія" цінності, так і потребами суб'єкта, вона, отже, втілює єдність об'єктивного й суб'єктивного, опосередковує специфічний, так званий суб'єктно-об'єктний, зв'язок⁴. Елементами цього зв'язку, стосунку виступають: предмет (об'єкт), який має властивість, здатність задовольняти потреби суб'єкта, і суб'єкт, який потребує цього предмета.

У ролі цінностей можуть виступати: біологічний, психологічний, психофізіологічний стан людини (життя,

¹ Тугаринов В.П. О ценностях жизни и культуры. - Л, 1970. - СП; Дробницкий О.Г. Ценности // Философская энциклопедия. Т.5. - М., 1969. -С.69.

Великий тлумачний словник сучасної української мови. - К., 2002. -С. 1366; Толковый словарь русского языка / Под ред. Д.Н.Ушакова. Т.4. - М., 1940. - С. 1214; Словарь современного русского литературного языка. Т.1. -М, 1950. - С.471; Т. 17. - М., 1965. - С.630 - 633; Этимологический словарь русского языка. Т.1. Вып. 2.-М., 1965.-С. 127.

Див.: Тугаринов В.В. Теория ценностей в марксизме. - Л., 1968. - С.9. ⁴ У цьому сенсі можна сказати: цінність - функція двох перемінних (Див.: Василенко В.А. Ценность и ценностные отношения // Проблема ценности в философии. - М.; Л., 1966. - С.45).

здоров'я, спокій тощо.); умови суспільного життя (соціальні й природні), за яких відбуваються виникнення, розвиток й задоволення потреб; предмети та засоби задоволення потреб -продукти матеріального і духовного виробництва. Оскільки потреби суб'єкта не завжди їм самим усвідомлюються (або ж усвідомлюються не завжди правильно), предмет може ставати цінністю й незалежно від того, чи осмислений він суб'єктом у цій якості, чи ні. Цінність не перестає бути такою лише від того, що вона не є рефлектованою у свідомісті; вона може бути й прихованою (латентною), У протилежному випадку проблема розпізнавання, знаходження, тлумачення цінностей взагалі не виникала б.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: