Соціальна сутність прав людини 4 страница

Водночас слід застерегти, що юридичні засоби захисту (як і всі інші види юридичних засобів) можуть використовуватись не тільки в діяльності юрисдикційній (серед спеціальних ознак якої є офіційність, а її суб'єктом є держава або уповноважений нею суб'єкт), але й у правозахисній позитивній юридично значущій поведінці'. Скажімо, в процесі застосування особою необхідної оборони, оперативних санкцій юридичні засоби захисту, безперечно, використовуються, хоча сама така правозахисна діяльність є за її природою неюридичною (хоча й породжує юридичні наслідки). Тому юридичні засоби захисту включають у себе юридичні засоби як державного, так і недержавного - так би мовити, „ самостійного " - захисту².

Нагадаємо, що під державно-юридичним захистом права людини ми розуміємо правозастосувальну юрисдикціину діяльність компетентних органів, спрямовану або на примусове здійснення юридичного обов 'язку, необхідного для реалізації

¹ Там само. - С14.

² У спеціальній літературі точаться дискусії стосовно проблем самозахисту
(в рамках якого виділяють, зокрема, необхідну оборону та крайню
необхідність), а також щодо застосування так званих оперативних санкцій у
цивільно-правових відносинах. (Див. детальніше про це, напр.:
Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. - М,
1992. - С.109-155.; Басин Ю.Г., ДиденкоА.Г. Дисциплинирующее значение
оперативных санкций // Советское государство и право. - 1983. - №4. - С.50-
55). Саме цьому аспекту захисту суб'єктивного права присвячена ст. 19
Цивільного кодексу України.

права людини, або па відновлення такого права, аоо ж на попередження чи припинення його порушення'. Запропонована інтерпретація цього базового поняття, безперечно, зумовлює як тлумачення похідних від нього понять про структурні елементи даної діяльності, так і їх видову класифікацію.

Скажімо, юридичною потребою, яка спричиняє до юридичної правозахисної діяльності, можуть виступати потреба у правосудді; потреба у формальному визначенні прав та обов'язків суб'єкта в разі виникнення ситуації спору (ситуації правової непевності); потреба у застосуванні такої юридичної (а не якоїсь іншої) процедури, в результаті якої порушене право суб'єкта адекватно відновлюється або ж ліквідовується загроза порушення права.

Юридичною ціллю такої діяльності (ідеальним образом бажаного результату) можна вважати, власне, стан визначеності прав суб'єкта у зазначених ситуаціях, їх захищеності внаслідок використання таких процедур. Кажучи більш конкретно, ціль такої діяльності зводиться до ідеальних результатів ліквідації наслідків порушення права суб'єкта або до недопущення цього порушення, що об'єктивується у певному юридичному акті (документальному або діяльнісному).

Отже, формулюючи загальне поняття, яке досліджується, можна визначити, що юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища, використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у самостійній захисній діяльності носія таких прав) має забезпечити задоволення потреби людини у захисті її прав.

Виходячи з потребово-інструментального підходу до пояснення юридичного права, можна сказати, що весь механізм державно-юридичного впливу (зокрема, об'єктивне юридичне право загалом) є, в певному сенсі, засобом, інструментом для

Пашук Т. Державно-юридичний захист прав людини: поняття та ознаки // Бюлетень Міністерства юстиції. - 2004. -№11.- С.44.

задоволення потреб суб'єктів суспільства, для досягнення їхніх відповідних цілей. Власне придатність, спроможність юридичних явищ задовольняти певні потреби і становить їх соціальне призначення, соціальну сутність. Різноманітні класифікації юридичних засобів вже пропонувались у літературі¹.

У контексті ж інструментальної теорії ми пропонували розподіляти їх на такі групи:

1) юридичні засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища правової форми і правового змісту — це нормативні акти, в яких вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які можна поділити на документовані дії і, так би мовити, фактичні, фізичні дії (скажімо, в першому випадку — це наказ про звільнення, вирок суду чи рішення пенсійного органу про призначення пенсії, в другому ж — це фактична передача майна за цивільно-правовим зобов'язанням, відкрите голосування шляхом піднімання руки, вчинки у стані крайньої необхідності, жести міліціонера при регулюванні ним руху транспортних засобів);

2) юридичні засоби ідеального світу (сфери правосвідомості):

а) інтелектуальні засоби-інструменти (зокрема юридичні
поняття);

б) інтелектуальні засоби-діяння. Прикладом може бути,
скажімо, поняття моральної шкоди - для першого випадку та
процес юридичної кваліфікації фактів правозастосувальним
органом - для другого².

Юридичне поняття й об'єктивована юридична норма не є однорідними явищами, оскільки юридичне поняття втілює

¹ Малько А.В., Шундиков К.В. Цели и средства в праве и правовой политике.
- Саратов, 2003. - С.74-93.

² Пашук Т. Концепція юридичних засобів: до загальнотеоретичної
характеристики. - С. 12-16.

певну систему знань, сформованих на основі юридичних норм і практики їх застосування. З цього також випливає, що згадане явище правосвідомості виправдано вважати явищем юридичним¹.

Само собою зрозуміло, що усі види юридичних засобів, які відображено у щойно наведеній їх класифікації, включають до свого складу й юридичні засоби захисту прав людини.

Отож юридичні засоби захисту прав людини (далі — засоби захисту) можна класифікувати наступним чином.

1. Перш за все, усі засоби захисту залежно від сфери
діяльності, у якій вони використовуються, поділяються на:
а)засоби захисту недержавної („самостійної") правозахиспої
діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого
суб'єкта, права якого порушуються (наприклад, діяльність
особи в рамках необхідної оборони чи в процесі використання
оперативних санкцій); б) засоби захисту державно-юридичної
правозахиспої діяльності (юрисдикційної діяльності судів чи
інших органів).

2. З огляду на вищезгадану загальну класифікацію
юридичних засобів з позицій потребово-інструментального
підходу засоби захисту можна розподілити у такий спосіб.

За онтологічним статусом усі засоби захисту поділяються, передовсім, на засоби матеріального світу та засоби сфери правосвідомості.

Засоби захисту у сфері правосвідомості поділяються на інтелектуальні засоби-інструменти (наприклад, поняття цивільно-правового делікту, поняття доказу, поняття необхідної оборони тощо) та інтелектуальні засоби-діяння (наприклад, вже згадуваний нами процес юридичної кваліфікації фактів при розгляді судом цивільної справи).

Про виділення явищ правосвідомості в якості юридичних див., зокрема, Алексеев С.С. Правовые средства: постановка проблемы, понятие, классификация. // Советское государство и право. - 1987. - №6. - С. 14.

подекуди виникає невиправданий дефіцит формальної визначеності державно-юридичного регулювання. А між тим, якраз ця властивість останнього у багатьох випадках становить значну цінність саме для людини, оскільки забезпечує так потрібну їй нині чіткість, організованість, надійність, передбачуваність правових відносин. І сьогодні не втрачає актуальності відоме обгрунтування того, що формальна визначеність юридичних інструментів - це неабияке особистісне й соціальне благо, що сприяє, зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед судом.

Послаблення формальної визначеності юридичного регулювання не могло не позначитися і на методології праводержавознавства. Нині ж такі засоби наукового (та й практико-прикладного) пізнання, як нормативи та процедури формальної логіки, правила філологічного (текстового) та систематичного тлумачення законодавства, за допомогою яких значною мірою з'ясовується законність чи, навпаки, незаконність діянь, рішень, дещо відійшли у тінь, відсунулись на другий план наукознавчих пошуків. А якщо вони й згадуються, то нерідко у критичному аспекті - як знаряддя того юридичного позитивізму (нормативізму), який за певних соціально-політичних умов неабияк дискредитував себе, а тому буцімто взагалі нічого доброго дати не може.

Однак кожен юрист-практик, якщо він прагне чинити законно, має бути логіком, навіть „формалістом" - хоча й у позитивному, соціально корисному сенсі цього поняття. Вихваляння ж, „оспівування" невизначеності у праві нерідко слугує виправдовуванню сваволі. Дискредитація, „нігілізація" методів, завдяки яким зберігається змістовна визначеність юридичної регламентації, „лиє воду на млин" правопорушників.

Прикладом теоретико-методологічної конструкції, спрямованої на розв'язання реально існуючої суперечності між формальною визначеністю і, так би мовити, углядовістю у

правовому регулюванні, може слугувати досить відома концепція „лібертарно-юридичного" праворозуміння, тривалий час відстоювана російським вченим В. Нерсесянцем. Як би не ставитись до цієї концепції, все ж не можна не схвалювати того, що, висуваючи на перший план природне право (загальносоціальну свободу людини), її автор робить це не за рахунок заперечення формальної рівності осіб, а навпаки, визнаючи останню іманентною, невід'ємною властивістю того явища, яке відображається поняттям „право".

Зауважимо, що більшість із новелізованих підходів і методів юридичної науки, про які йшлося вище, являють собою, на наш погляд, не що інше, як сучасну конкретизацію класичних принципів і вимог діалектики - „вічнозеленої" пізнавальної парадигми суспільствознавства.

Антропологізація. Вона полягає у тому, що саме людина
стає центральним об'єктом загальнотеоретичного

праводержавознавства (включаючи й філософію права), а її природні правові властивості та закономірності їх державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета цієї науки.

Одним з переконливих проявів названої тенденції є відчутне посилення уваги науковців до антропології права (юридичної антропології)¹ - міждисциплінарної, комплексної галузі знань, яка найближче дотична, „причетна", мабуть, до загальної теорії права, особливо ж до її філософсько-методологічної частини. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей багатьох суспільних і гуманітарних наук.

Та хіба що не найяскравішим свідченням

Див., напр.: Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. -Одесса, 2001. - С.23-32; Ковлер А.И. Антропология права Учебник для вузов. - М., 2002.

Засоби захисту сфери матеріального світу також поділяються на засоби-інструменти та засоби-діяння. Останні (засоби-діяння), в свою чергу, діляться ще на дві групи: документовані дії та фактичні дії. Документованими діями можуть бути, наприклад, позовна заява, рішення суду, постанова про порушення кримінальної справи¹ — для засобів захисту державно-юридичної правозахисної діяльності; письмове повідомлення про неоплату товару до моменту його повної поставки в місце призначення — для засобів захисту недержавної правозахисної діяльності.

Фактичними діями в означеній класифікації може виступати, наприклад, явка в судове засідання — важливий засіб, передбачений процесуальним законодавством, який дозволяє ефективно й справедливо здійснити правосуддя, забезпечити сторонам можливість особисто наводити аргументи на підтвердження своєї позиції у справі². Прикладом фактичних дій, які є засобами захисту недержавної правозахисної

¹ Деякі автори, досліджуючи юридичні засоби захисту, висвітлюють лише частину зазначеної їхньої групи. На думку цих вчених, дане поняття означає: 1) рішення суду (Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. -Львов, 1985. - С.ЗО; Воробьев М.К. О способах защиты гражданских прав // Труды по правоведению. - Новосибирск, 1968. - С.93.); 2) позов (Добровольский А.А. Исковая форма защиты права - М., 1965. - С. 12, 27.; Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права. - М., 1967. - С.26.; Юдельсон К.С. Советский гражданский процесс. - М., 1956. - С. 199.; Пушкар Е.Г. Конституционное право на судебную защиту. - Львов, 1982. - С. 123); 3) позов та інші засоби (скарга, заява) (Чечот Д.М. Субъективное право и формы его защиты. - Л., 1968. - С.69-71.; Гражданское право. Учебник. 4.1. - М., 1998. - С.283.). Однак цими засобами, очевидно, не вичерпується зміст поняття, що

озглядається.

Між іншим, у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини (далі - Суд) вже давно сформувався стандарт, відповідно до якого право на справедливий судовий розгляд вважається порушеним, якщо справа вирішена у відсутності однієї зі сторін і немає доказів про її виклик належним чином (див., напр., рішення Суду у справі „Колозза проти Італії" від 12.02.1985р. (§27,29) // пгар:/Лу^.еспг.сое.іпг).

діяльності, можуть бути дії, вчинювані у стані необхідної оборони.

Загалом розуміння юридичних засобів захисту як діяльнісних процесів можна відстежити у практиці Суду. Суд неодноразово наголошував, що відсутність ефективного розслідування (тобто відсутність певних дій — як документованих, так і фактичних) національними органами обставин вчинення злочинів проти особи означає відсутність у національній правовій системі ефективних юридичних засобів захисту¹.

Що ж стосується засобів-інструментів матеріального світу, то серед них можна виділити такі види засобів захисту:

а) засоби-інструменти організаційно-правового характеру;

б) засоби-інструменти матеріально-правового характеру;

в) засоби-інструменти процесуально-правового характеру.
Доцільність такого поділу може бути підтверджена, зокрема, й
класифікацією правових гарантій реалізації прав та свобод
людини, запропонованої у літературі. Пропонуючи розуміти
зазначені гарантії як встановлені державою формально
обов'язкові принципи та норми, які забезпечують здійснення
зазначених прав (шляхом належної регламентації порядку їх
здійснення), а також їх охорони та захисту, ці гарантії
поділяють, зокрема, на: а) матеріальні (положення правових
норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи);
б) процесуальні (положення, які визначають процедуру
реалізації матеріальних гарантій); в) організаційні (положення,
які, зокрема, визначають систему правоохоронних та інших
органів держави, встановлюють їх функції та повноваження)².
Отож засоби захисту в частині засобів-інструментів
матеріального світу спрямовані на забезпечення наступних

Пашу к Т. Право на ефективний засіб правового захисту: інтерпретація Європейським судом з прав людини // Адвокат. - 2004. - №6- С.26. ² Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Вказ. праця. - С.249-250.

аспектів юридичного захисту прав людини.

По-перше, вони забезпечують компетенцію, підвідомчість та повноваження тих державних та уповноважених державою органів, які мають вирішувати юридичний спір щодо певного права людини з можливістю прийняття рішення по суті. Такі юридичні засоби захисту начеби відповідають на запитання: хто здійснює захист? Ця група засобів захисту належить до засобів організаційно-правового характеру і, очевидно, - в основному до засобів захисту державно-юридичної правозахисної діяльності.

По-друге, засоби захисту забезпечують можливість застосування конкретних видів державного примусу (у випадку державно-юридичної правозахисної діяльності) або ж вчинення певних дій безпосередньо суб'єктом, право якого порушується (у разі недержавної правозахисної діяльності), для відвернення або недопущення порушення цього права, тобто для здійснення його захисту. Ці юридичні засоби начеби відповідають на запитання, що саме застосовано, використано в якості захисту (чи то компенсація матеріальної шкоди, чи то визнання недійсним рішення органу державної влади, або ж застосування оперативної санкції в рамках відповідних правомочностей суб'єкта). Дану групу засобів можна вважати засобами .матеріально-правового характеру. Не важко помітити, що саме до цієї частини засобів захисту належать і ті юридичні явища, які в літературі найчастіше називаються матеріальними способами захисту цивільних прав¹ і які деякі автори все ж таки

У переважній більшості радянських праць „способи захисту" тлумачилися у світлі радянського цивільного законодавства, зокрема ст. 6 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року, яка встановлювала конкретні шляхи захисту суб'єктивного цивільного права. Ст. 16 чинного Цивільного кодексу України також містить норму, яка дає перелік способів захисту цивільних прав: визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків тощо.

позначають терміном „засіб"¹. Зрозуміло, що такого роду засоби торкаються не лише цивільних, а й на інших прав.

Нарешті, по-третє, засоби захисту регламентують процедуру здійснення захисту права людини. Вони, будучи за своєю суттю приписами процесуального права, визначають порядок начеби „активізації"" засобів матеріально-правового характеру. Тому ці засоби захисту відповідають на запитання: як здійснюється захист? їх слід вважати засобами процесуально-правового характеру.

Резюмуючи, класифікацію засобів захисту за критерієм їх онтологічного статусу можна зобразити у вигляді такої таблиці-схеми.

Запропоновані теоретичні висновки щодо виділення у сфері засобів-інструментів матеріального світу згаданих видів засобів захисту підтверджуються й практикою застосування Судом ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних

Шевченко Я.Н. Средства защиты в гражданском праве // Советское государство и право. - 1977. - №7. - С.55-62; Советское гражданское право. 4.1. - Л., 1982. - С.191; Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. - Свердловск, 1972. - С.117.

свобод (далі — Конвенція). У цій статті закріплено вимогу до держав забезпечувати ефективні засоби правового захисту в національному органі в межах внутрішнього правопорядку. Так, вже класичним прецедентним положенням Суду стала його настанова про те, що національні засоби правового захисту мають, по-перше, забезпечувати розгляд скарги про порушення певного права по суті, а по-друге, у разі необхідності передбачати відповідне відшкодування¹. Розглядаючи справи, Суд нерідко наголошує на відсутності одного із зазначених моментів, що призводить до порушення ст. 13 Конвенції.

Стосовно забезпечення першої вимоги, скажімо, у справі

„Аманн проти Швейцарії" (рішення від 16.02.2000р.) Суд

зазначив, що оскільки національний судовий орган мав

повноваження приймати рішення за скаргами заявника і він

прийняв таке рішення, то порушення ст. 13 Конвенції не було (у

випадку ж відсутності такої компетенції право на ефективний

засіб правового захисту було б порушено)². У справі „Хан

проти Сполученого Королівства" (рішення від 12.05.2000 р.)

Суд встановив, що у ситуації заявника національні суди не мали

повноважень розглядати по суті його скаргу на те, що втручання

органів державної влади у його право на повагу до приватного

життя не відповідало закону. Таким чином, держава не

забезпечила можливості розглянути скаргу заявника по суті, не

кажучи вже про призначення якогось відшкодування³. Як

бачимо, у цих випадках наголошується, передовсім, на

юридичних засобах захисту організаційно-правового характеру.

У справі „Вальсаміс проти Греції" (рішення від

18.12.1996 р.) до дочки заявників адміністрацією школи було

вжито дисциплінарний захід у вигляді усунення її від занять.

Суд встановив, що у них не було можливості звернутися до

національних судових органів з вимогою винести рішення про

незаконність цього заходу. Тому заявники не мали в

розпорядженні юридичних засобів захисту, які б забезпечили

розгляд їхньої скарги по суті¹. Таким чином, Суд вказав, перш за

все, на відсутність засобів захисту організаційно-правового, а

також і процесуально-правового характеру, оскільки у

національних органів не було достатньої компетенції ухвалити

рішення по суті за скаргою заявників, як і не було визначено

процесуального порядку звернення до цих органів з такого роду

скаргою.

Друга вимога, яка нерозривно пов'язана з першою, передбачає обов'язок держави забезпечити адекватне виправлення, ліквідацію порушення права людини шляхом призначення компенсації чи в інший спосіб, або ж недопущення такого порушення. У цих випадках Суд вже акцентує увагу на засоби захисту матеріально-правового характеру, тобто на тих конкретних заходах державного примусу, які потрібно вжити для ліквідації або недопущення порушення права людини. Наприклад, у справі „ Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови" (рішення Суду від 13.12.2001 р.) заявники скаржились, зокрема, на відмову державних органів визнати їхню церкву та зареєструвати її. Реєстрація дозволила б церкві отримати статус юридичної особи, що забезпечило б, окрім

¹ Рішення у справі "Вальсаміс проти Греції" від 18.12.1996р. (§§48-49) // Ьир://\УЛУ\у.ес1іг.сое.іпІ, а також: Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993 - 2002рр.). Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України. Серія II. Коментарі прав і законодавства. Вип.З. - X., 2003. -С.432-435.

іншого, й можливість закріпити за нею певні майнові права. Суд встановив, що хоча скарга заявників і розглядалася національними судовими органами, повноважними приймати рішення по суті, однак законодавство держави, яке регулювало цю сферу відносин, не містило положень про можливість застосування таких засобів захисту, на які вказували заявники. Тому національні суди відмовили у захисті, що не відповідало вимогам ст. 13 Конвенції¹.

У справі „Р отару проти Румунії" (рішення Суду від 4.05.2000 р.) заявник стверджував, що зберігання неправдивої інформації про його минуле органами служби безпеки було втручанням у його приватне життя і вимагав знищення цієї інформації та спростування неправдивих відомостей. Національні судові органи, розглядаючи скаргу заявника по суті, відмовили в її задоволенні, оскільки законодавство не містило положень, які б вказували на такий засіб захисту, про який просив заявник: архіви колишньої служби безпеки були передані на зберігання, і вилучення певних відомостей з них не допускалось. Як наслідок, Суд встановив порушення ст. 13 Конвенції"². У справі „Кормачова проти Росії" (рішення Суду від 29.04.2004 р.) заявниця скаржилась, зокрема, на відсутність засобів правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду її справи. Суд вказав, що у розпорядженні заявниці не було ні засобів, які б дозволили пришвидшити провадження у справі, ні засобів, які б забезпечили адекватну компенсацію за вже вчинене порушення³. Отже, ці справи також ілюструють

¹ Рішення у справі "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови " від
13.12.2001р. (§§137-140) // піір:/Лу\у\у.еспг.сое.іпІ, а також: Практика
Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 2002. - №1. -
С.109-113.

² Рішення у справі "Ротару проти Румунії" від 04.05.2000 р. (§§70-72) //
пир:/Лу\у\у.еспг.сое.іпІ а також Практика Європейського суду з прав людини.
Рішення. Коментарі. -2000.- №2. -СІ35-141.

³ Рішення у справі "Кормачова проти Росії" від 29.04.2004р. // Юридична
Україна. - 2004. - №6. - С.90-93.

розуміння засобів захисту як засобів-інструментів матеріально-правового характеру.

3. Із запропонованої дефініції поняття державно-юридичного захисту прав людини випливає, що такий захист передбачає можливість застосування будь-якого виду державного примусу. В літературі можна зустріти різні погляди щодо класифікації державного примусу¹, однак на сьогодні не викликає заперечень поділ його, принаймні, на такі види: заходи юридичної відповідальності, заходи відновлення, заходи присікання (припинення), заходи попередження. Наголосимо, що кожна із цих груп заходів державного примусу (тобто не тільки заходи відновлення, які в літературі деколи звуться „заходами захисту" (рос. - „мерами защиты")) може бути спрямована на забезпечення захисту прав людини². Зокрема, скажімо, такий захід юридичної відповідальності, як компенсація матеріальної шкоди, очевидно, теж виконує прав'озахисну функцію.

Тому залежно від виду державного примусу, який застосовується в процесі захисту (тобто залежно від конкретної функції у здійсненні правозахисту), усі засоби захисту сфери державно-юридичної правозахисної діяльності поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності; б) засоби відновлення; в) засоби присікання (припинення); г) засоби попередження.

Так, Суд уже багаторазово повторював, що відсутність призначення у справі адекватної компенсації за шкоду, заподіяну порушенням права людини, суперечить вимогам ст. 13 Конвенції³. Тут, як бачимо, Суд вказує на відсутність

¹ Серегина В.В Государственное принуждение по советскому праву. —
Воронеж, 1991; Бахрах Д.Н. Административная отвегственность граждан
СССР. - Свердловск, 1989. - С. 13-21; КоломоєцьТ. Класифікація заходів
адміністративно-правового примусу // Право України. - 2003. - №2. - С.105-
111.

² Пашук Т. Державно-юридичний захист прав людини: поняття та ознаки. -
С.37-38.

³ Рішення у справі "Айдер та інші проти Туреччини" від 8.01.2004р. //

Ч

засобів відповідальності.

У згаданій нами справі „Р отару проти Румунії" виникла потреба у застосуванні такого засобу захисту, як спростування чи знищення неправдивої інформації. Отже, Суд констатував у цій справі відсутність засобів відновлення.

Що ж до присікальних (припиняючих) засобів захисту

наведемо приклад зі справи „Плаксій проти Росії" (рішення

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: