Антропологізації предмета філософії права 1 страница

Загальне поняття наукової парадигми. Образ науки XXI століття як системи суто формальних знакових побудов, співвідносних із реальністю через механізм емпіричного підтвердження {верифікації) чи спростування {фальсифікації), -системи, що не залежить від культури, історії, соціальної організації, психології чи технічної бази, - помітно відрізняється від тієї науки, з якою мали справу вчені у ХХст., тобто науки, котра була „тісно пов'язана з технікою, промисловістю й експериментом, з діяльністю товариства вчених, із загальною культурою епохи, її цінностями і переконаннями¹". Повернення до метафізичних припущень про науку як про культурну практику змінило уявлення про притаманну раціоналізму XX ст. розуміння її як маніфесту абсолютного розуму.

Історії науки відомо, що в різний час та у різному обсязі всі науки проходять такі закономірні етапи розвитку, як описовий (тоді здійснюється збір фактів та їх первинна систематизація), логіко-аналітичний (коли з тих чи інших методологічних позицій здійснюється якісний аналіз досліджуваного предмета), і, насамкінець, вищий етап (на якому забезпечується гармонійна єдність якісних і кількісних

' Критика современных немарксистских концепций философии науки. (Ракитов А.И. и др.). - М., 1987. - С.78.

методів наукового пізнання)¹.

Як відомо, теоретична частина будь-якої науки поділяється на дві складові: теоретичне знання про досліджувану реальність, тобто теоретичне пізнання (теорія) реальності - онтологічна частина', і теоретичне знання про пізнання цієї реальності, тобто теоретичне пізнання (теорія) самого пізнання (іншими словами, теорія наукового пізнання, теорія науки) - гносеологічна (епістемологічна) частина.

Загальна теорія наук - це теорія наукових теорій, яка аналізує прийоми наук, коли постає питання про те, як саме різні науки створюють свої поняття, які методи ними використовуються та які засади покладено в їх основу².

Теорія пізнання, епістемологія - це „сукупність питань і відповідей, проблем та їх вирішень з приводу самої науки, постійних пошуків основоположних принципів наукового пізнання, простір для пошуку основ науки, особливе інтелектуальне поле звернення професійного вченого до самого себе, саморефлексія, самопізнання вченого³".

Доменом епістемології виступають: базові засади науки (предмет і метод науки) з притаманними їм особливостями розуміння предметної сфери й дисциплінарних меж, впорядкований набір і послідовність пізнавальних процедур з чіткістю професійної метамови науки, визначенням соціальних функцій вченого тощо.

Загальна теорія науки, як зазначається у літературі, має свою структуру, котра складається з двох частин: предметології (предметознавства) науки та її методології. Предметологія (предметознавство) займається визначенням об'єктів і предметів наук, їх структури (в тому числі і дисциплінарної), на

¹ Добров Г.М. Наука о науке. - К., 1970. - С.20.

Див.: Дамирли М.А. Право и История: эпистемологические проблемы (Опыт комплексного исследования проблем предмета и структуры историко-правового познания). - СПб., 2002. - С.394. ³ Дамирли М.А. Вказ. праця. - С.395.

основі чого подає класифікацію наук, досліджує процеси їх інтеграції та диференціації, виявляє міждисциплінарні зв'язки. Методологія науки як специфічна сфера науково-теоретичного знання охоплює вчення про всю сукупність відомих науці підходів, методів і способів пізнання реальності.

Для вирішення питання про місце і статус антропології в системі суспільствознавства принципове значення, крім визначення меж між цією наукою та суміжними дисциплінами, має з'ясування поняттєвого апарата, який використовує ця наукова дисципліна¹. Використання таких наукових понять, своєрідної „метамови науки"² визначає потребу у з'ясуванні значення слів „поняття", „термін", „парадигма".

Поняття - це результат узагальнення предметів певного класу й уявного виділення самого цього класу за певною сукупністю загальних і розпізнавальних для його предметів ознак³. Іншими словами, це спосіб розумової діяльності, в основі якого стоїть виділення класів предметів за допомогою операцій узагальнення. Поняття, що відображають найістотніші й загальні ознаки предметів, входять до складу суджень, виконуючи в них роль суб'єкта або предиката⁴.

Термін повинен представляти, позначати поняття. „Термін дорівнює своїй дефініції, а дефініція відповідає обсягу поняття й передає його основний зміст⁵. Термін, найважливішою рисою якого є однозначність його вживання⁶, іменує поняття й

¹ Див.: Ракитов А.И. Понятие науки и ее структура как объект общей теории
науки // Проблемы методологии и логики наук. - Вып.5. - Томск, 1965. -
С.105-106.

² Научное знание: Логика, понятия, структура. - М., 1987. - С. 14.

³ Див. напр.: Войшвилло Е.К. Понятие как форма мышления. - М, 1989. -
С.91.

⁴ Руденко К.Ф. Логіка. - К., 1976. - С.76.

⁵ Суперанская А.В., Подольская Н.В., Васильева Н.В. Общая терминология.
Вопросы теории. - М., 1989.-С. 161.

⁶ До цього особливо прагне правотворча юридична техніка - система
наукових прийомів і способів викладу тексту нормативно-правового акта
Однак варто зауважити, що іноді слід відрізняти терміни й поняття, які

конституюється за допомогою дефініції. Поняття відображає явище, а термін позначає відповідне поняття¹. Тому часто-густо у науковій термінології поняття, яке позначається конкретним терміном, називається „терміно-поняттям".

Парадигма ж - у порівнянні з поняттями науки - дозволяє не тільки змістовно, але й логічно систематизувати отримані дані. Через парадигми відбувається формування теорій, які можуть набувати універсального характеру. Прикладом може слугувати, скажімо, парадигма діалектичного розвитку всього сущого, відстоювана, зокрема, Гегелем, К. Марксом. Вона дозволяє все різноманіття соціальних явищ розмістити у рамках певної схеми, що, безсумнівно, корисно для самої науки. Отже, парадигми - це вищий, ніж поняття, рівень побудови теоретичних знань. І без них не може обійтися жодна наукова дисципліна, у тому числі й філософія права.

Після опублікування у 1965 році книги Т. Куна „Структура наукових революцій"² чимало гуманітаріїв, включаючи й антропологів, під впливом його теорії парадигм, були схильні розглядати галузі своїх досліджень як такі, що знаходяться ще на допарадигмальній стадії розвитку. Вже тоді виникли сумніви стосовно необхідності визначення дисциплінарного статусу соціальних наук, особливо науки про людину (антропології).

У беконівській традиції визнання вирішальної ролі за науковцями у формуванні, реалізації, оцінці розвитку й відстоюванні наукових відкриттів, методів і способів наукової діяльності Т. Кун розробив теорію парадигм, яку сьогодні широко застосовують у контексті філософії науки та яка дозволяє простежити у загальному вигляді розвиток науки. Цей

закріплені у законодавстві, від тих термінів і понять, що використовуються здебільшого в науці.

¹ Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. - Львов, 1985. -
С.38.

² Кун Т. Структура научных революций. - М., 1977.

розвиток відбувається за такими стадіями:

1) початкова, допарадигмальна стадія розвитку науки (характеризується наявністю різних поглядів, відсутністю фундаментальних теорій, загальновизнаних методів та цінностей);

2) досягнення консенсусу учасниками наукового товариства, об'єднаними спільним полем діяльності, при вирішенні розв'язуваних ними завдань (створення парадигми);

3) здійснення на основі парадигми планомірного розвитку науки, накопичення фактів, вдосконалення теорій і методів на підтвердження цієї парадигми;

4) виникнення у цьому процесі певних „аномальних фактів", що призводять до кризи, а згодом і до наукової революції, внаслідок якої виникає нова парадигма.

Система знань, яка виступає в якості науки, стверджує Т. Кун, довший час знаходиться на допарадигмальній стадії і характеризується наявністю значної кількості конкуруючих шкіл, напрямків, різноманітних методів і поглядів на фундаментальні питання науки. Визнання будь-якого факту, експерименту, пояснення чи теорії за зразок означає завершення допарадигмального періоду та формування нової парадигми. З настанням цього моменту поведінка наукового товариства істотно змінюється. Вчені припиняють дискусії навколо парадигми та проголошують її принципи загальновизнаними й безспірними¹.

Варто зауважити, що, за словами Т. Куна, допарадигмальний період не завжди закінчується створенням парадигми. Наприклад, цей вчений сумнівався у можливостях існування парадигм у межах соціології. У зв'язку з цим виникає ціла низка запитань. По-перше, не зовсім зрозумілим видається, на наш погляд, чи є перехід до парадигмальної стадії, тобто до „нормальної^-" науки обов'язковим і закономірним процесом для всіх наук, чи це є простий емпіричний зліпок з певного етапу їх розвитку? По-друге, чи можна стверджувати про ту чи іншу систему знань як про науку, якщо у ній відсутні чи не можуть скластися парадигми?

загальні потенції у філософсько-правових

дослідженнях....................................................................................... 152

§2. Особливості сучасного поняттєвого

апарату людинорозуміння у правовій науці............................... 158

§3. Гідність людини як фундамент її природних прав................... 184

§4. Людська гідність: релігійно-антропологічна

інтерпретація........................................................................................ 194

§5. Свобода віросповідання як одне з

природних прав людини................................................................... 210

§6. Природно-правова рівність людей та їх вільні

волевиявлення...................................................................................... 235

§7. Діалектика загального й особливого у природних

правах людини.................................................................................... 255

Розділ 4. Природні права людини та об'єктивне

ЮРИДИЧНЕ ПРАВО (ПОГРЕБОВИЙ ПІДХІД)........................................... 271

§ 1. Поняття потребового підходу та його роль у з'ясуванні
соціальної сутності правових явищ................................................ 271

§2. Соціальна сутність прав людини................................................... 275

§3. Цінність юридичних норм для особи:

інструментальна та власна.............................................................. 286

§4. Юридичні засоби захисту прав людини крізь призму

потребово-інструментального підходу......................................... 314

СОІчПГЕКТб

РКЕРАСЕ.................................................................................................................. 7

РАКТ І. РНІШ80РНУ ОР ЬА>¥: 8СІЕІЧТІРІС

СНАІ^СТЕШ2АТІ(Ж........................................................................................... 11

СНАРТЕК І. 811ЫЕСТ А^ МЕТНОБОШСУ ОР РНІШ80РНУ ОР

Ьа^................................................................................................................... 12

§1. У/ЬаІІ5іЬе8иЬ]есЮґРЬі105орЬуоГЬа\у?........................................ 12

§2. Ыопоп апсі СотрозШоп о£МеІпос1о1о§у оі"

Рпііозорпу ої Ьа\у................................................................................... 16

§3. Тгапзїогтаїіопз іп Оотезііс Сепегаї-Тпеогеїісаі

Ьа\у-аікі-8іаіе 8сіепсе апсі Тпеіг ІпЯиепсе

оп іпе Меиіо<Зо10£у оіТпіІозорпу оґХа\у...................................... 21

§4. АпІпгоро1о§іс Рагас1і§т аз Сопзеяиепсе оґ"

АпіЬгоро1о§ігаііоп оГВиЬдес! оГ Рпііозорпу ої Ьа\у................... 35

РАКТ II. 80МЕ І881ІЕ8 ОР РШШ80РНУ ОР ЬА\У Ш
АІЧТНКОРОШСІС РК08РЕСТ......................................................................... 93

СНАРТЕК II. СЕ^КАЬ І881ІЕ8 ОР ЬА\У СОМРКЕНЕN8IОN

(НЕІШЕ^ітСАЬ-ІЛ1ЧСШ8ТІСАРРКОАСН)......................................... 93

§1. Иоііоп оі^-Негтепеи{іса1-Ьіп£иІ5Ііс АрргоасЬ апсі Оепегаї

Меазигез оПіз Арріуіп^ іп Ье§а1-РпіІозорпіс Кезеагспез............ 93

§2. Ьаш Ыатез аз Сопзеяиепсе оіЬа^ Сотргепепзіоп........................ 105

§3. ОШсіаІ Іпіегргеїаііоп оГЬаш аз Сопзеяиепсе оґ Негтепеиіісаі
Ке§и1агШез.............................................................................................. 135

СНАРТЕК III. 80МЕ І881ІЕ8 ОР ^ТІЛІАЬ ЬА\У

(РНІШ80РНІС-АІЧТНКОРОШСІС АРРКОАСН).............................. 152

Нова парадигма виконує дві функції: окреслювальну та проективну. Вона заперечує, відкидає усі факти, концепції, методи і проблеми, котрі її не стосуються, не узгоджуються з нею, - так би мовити, окреслює власні межі. Водночас вона стимулює дослідження лише в одному напрямку, сприяє досягненню консенсусу та пропонує, досить умовно, гарантії успіху. Консенсус стосовно основних положень парадигми є найважливішою соціальною характеристикою саме наукового товариства. Внаслідок досягнення консенсусу група вчених, які визнали дану парадигму, перетворюється у професійне наукове товариство. Саме тому парадигма як система норм, теорій, методів, фундаментальних фактів і зразків наукової діяльності визначає дане наукове товариство. І навпаки: товариство вчених є тим колективом, котрий визначає певну парадигму, сталість і загальновизнаність якої є ознакою нормального стану науки.

Сутність нормальної науки, згідно з теорією парадигм, вичерпується трьома видами наукової діяльності: експлікацією, новим формулюванням парадигми, вдосконаленням (уточненням) теорій, що виникають на її основі, та експериментальними пошуками нових фактів і їх уточненням.

Т. Кун вказує на два основні визначення парадигми, підкреслюючи, що її у жодному разі не слід ідентифікувати з поняттями „теорія" чи „метод". Перше з них відображає сукупність певних установок, переконань, прийомів і знань, якими керується наукове товариство. Друге ж відбиває найважливіший елемент вказаної сукупності, зразок вирішення завдань, які досліджуються науковим товариством у нормальний період розвитку науки. Потреба в радикальних змінах виникає тоді, коли вирішення принципових питань науки стає неможливим у силу методологічного вакууму, що виникає в межах даної парадигми.

Необхідною умовою розвитку науки є криза, під час якої розвивається екстраординарна наука, яка вже не

підпорядковується правилам старої парадигми і не підпадає під правила нової, ще не сформованої парадигми. У період екстраординарної науки відбувається виявлення та обґрунтування нових постулатів (своєрідних „наукових формул"), що пояснюється епістемологічним аналізом тих правил, стандартів і методів, які застосовувались в епоху „нормальної*" науки і які сприймались як такі, що не потребують доведення (підтвердження), проте у період кризи стали сумнівними. Саме тому кризовий стан науки характеризується значною кількістю нових підходів, свого роду „творчим бумом". Зазвичай він пов'язаний з посиленням уваги вчених до філософських проблем, точніше до можливості філософського вирішення наукових проблем¹. У період кризи інтерес науки до філософії різко зростає. І навпаки, подолання кризи призводить до послаблення інтересу до філософії як засобу вирішення проблем науки.

Зміна парадигм свідчить про настання наукової революції, що призводить до значних змін сукупності прийнятих наукових співтовариством норм, цінностей та установок. Згідно з Т. Куном, наукові теорії, що одержали перемогу над своїми

¹ Відомо, що будь-яка суспільна дисципліна будує свою методологію на основі філософії з урахуванням тих специфічних особливостей, які притаманні даній науки. Всі науки, у тій чи іншій мірі, знаходять у філософії основоположні методологічні ідеї. Особливою ж є роль філософського знання у переломні періоди людського розвитку, оскільки тоді завжди здійснюється пошук нових світоглядних орієнтирів, нових цінностей. Як справедливо відзначає Т. Кун: „...хоч вчені не зобов'язані і не хочуть бути філософами, однак вони повинні ними бути - особливо в періоди усвідомленіія криз, коли вчені звертаються до філософського аналізу як засобу для розв'язання загадок у їх сферах". Однак, на наш погляд, необхідно зважати на різницю між методами, якими оперують у філософському та, у власне науковому пізнанні. Метод філософи, а точніше - „філософування", що використовується у філософії науки, є методом всезагальної, безкомпромісної критики, у той час як метод наукового дослідження, застосовуючи критику, орієнтований переважно на досягнення консенсусу та на позитивний результат, на встановлення загальних закономірностей розвитку науки.

попередниками, описують об'єктивну реальність далеко не набагато правильніше, але вони „краще, ніж попередні, пристосовані для вирішення головоломок у тих, деколи цілком інших, умовах, в яких вони застосовуються¹". Парадигми якраз і слугують одним із найважливіших засобів вирішення „наукових головоломок", оскільки вони являють собою, як уже було відзначено, і теорії, визнані науковим співтовариством, і норми наукової діяльності, і системи методів дослідження предмета науки, а своєрідність парадигм полягає у їхній здатності до паралельного співіснування з перемінним домінуванням однієї над іншою.

Парадигми у філософії права можна визначити як раціональні методологічні моделі високого ступеня узагальнення, що вимагають розроблення конкретних проблем філософії права у руслі певних вихідних світоглядних та пізнавальних принципів і мають імперативну силу для багатьох поколінь дослідників таких проблем. Про одну з найбільш нових і цікавих філософсько-правових парадигм - парадигму антропологічну - йтиметься далі.

Поняття антропології та її різновиди. У середині XX ст. знаний психолог Б. Ананьев передбачав, що теоретичне та практичне людинознавство стане одним з найважливіших центрів наукового розвитку. Стверджуючи це, вчений виходив з трьох важливих особливостей сучасної науки, пов'язаних з проблемою людини, а саме: 1) перетворення такої проблеми у загальну проблему всієї науки, усіх її розділів, включаючи точні та технічні науки; 2) зростаючої диференціації наукового вивчення людини, поглибленої спеціалізації окремих дисциплін та їх подрібнення на ряд окремих вчень; 3) тенденції до об'єднання різних наук, аспектів і методів дослідження людини

¹ Кун Т. Вказ. праця. - С.269.

² Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов МІ. Філософія права: Словник. - К.,
2003.-С.238.

у різноманітні комплексні системи, до побудови синтетичних характеристик людського розвитку¹.

Біосоціальний індивід, як зазначав М. Бубер, „усвідомив той жахливий факт, що він є батьком демонів, володарем котрих він більше не може бути. І питання, який сенс має ця влада та безвладдя в одній людині, виливається у питання про сутність людини, котре тепер отримало нове, потужне практичне значення"².

Перетворення людини на найбільш загадковий об'єкт науки, активізація досліджень антропологічної проблематики і формування системи людинознавства, яка покликана забезпечити цілісне знання про біосоціального індивіда, зумовлюють необхідність з'ясування поняття антропології, визначення та систематизації її різновидів, а також встановлення зв'язків між цими різновидами, а також між ними й деякими суміжними галузями знань.

Потреба у розв'язанні означених проблем у рамках філософії права тісно пов'язана з трансформаційними перетвореннями у методології* праводержавознавства, зумовленими, як було констатовано вище, антропологізацією його предмета, і, як наслідок, розвитком в Україні філософсько-правової та юридичної антропологій.

Кожна історична епоха має свою антропологію як спосіб розуміння людини та свою антропологічну історію як об'єктивну реальність³. Однак на запитання, що таке антропологія, - однозначної відповіді ми не отримаємо. Відомо, що сам термін „антропологія" (англ. ап(пгороІо§у, нім. АпїпгороІО£Іе, фр. апіпгороІо§іе) був введений Арістотелем у „Нікомаховій етиці" й тлумачився ним у контексті духовних

¹ Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. - СПб., 2001. - С А.

² Бубер М. Проблема человека: Пер. с нем. - К., 1998. - С.47.

³ Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеев К.С, Солонько Л.А. Філософська
антропологія в контексті сучасної епохи. - К., 2001. - С.5.

людських якостей. Проте у 1501 році М. Ґундт у праці „Антропологія про гідність, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла" поширив „дію" цього терміна на фізичні особливості людини¹, а у праці протестантського гуманіста Касмана „Антропологія" остання тлумачилась як наука про двоїсту духовно-тілесну природу людини. Отож, розуміння антропології як вчення про фізичні та психічні якості людини² домінувало у науці тривалий час. Зараз же існує декілька підходів до визначення антропології.

1. Антропологія - це система наук, які вивчають людську істоту у суспільстві³, у багатоманітності форм її життєдіяльності⁴ або, іншими словами, соціальну значимість людини⁵. Цей погляд склався під впливом французьких просвітників (зокрема, Ж.-Ж. Руссо, який у своїх „Роздумах щодо походження нерівності" зазначав, що „світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те зважуємося розмірковувати про людство"⁶). І в такому розумінні терміно-поняття „антропологія" є близьким за обсягом до терміно-поняття „людинознавство". Відмінність, на нашу думку, полягатиме у тому, що останнє охоплює не лише вивчення людини у суспільстві, але й, зокрема, наукові пошуки тих характеристик, особливостей людини, котрі відірвані від соціальних зв'язків останньої.

¹ Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. - К., 2001. - С.З.

Большая Энциклопедия. Словарь общедоступныхъ сведеній по всемъ отраслямъ знанія подъ ред. С.Н. Южакова. Первый томъ. А - Арбрость. - С-Петербургъ, 1900.-С.716.

Ье КоЬегі МеІпооЧцие. Оісііоппаіге тбіЬосПяие сій Ггапсаіз асіиеі. Яедасііоп сіігі£ее раг ІозеПе Кеу-БеЬоуе. - Рагіз, 1990. - Р.56.

Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. - М., 1999. - С.35; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов. - М., 1998. - С. 19. ⁵ Ье реїіі Ьагоиззе. Сотрасі 2003. Еп соиіеигз. - Рагіз, 2002. - Р.70.

Табачковський В. Антропологія // Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. - С.28.

2. Близьким до описаного є підхід, запропонований І. Кантом в останній його книзі „Антропологія з прагматичного погляду" (1798), в основу котрої покладено курс лекцій з антропології, прочитаний ним приблизно у 1770 - 1798 рр. Філософ стверджує, що антропологія - це системне вчення про людину, яке охоплює дослідження того, що робить з людини природа {фізіологічне людинознавство), а також, що робить, може та повинна робити з себе сама людина {прагматичне людинознавство^. У такому розумінні антропологія постає в якості цілісного наукового знання про людську істоту - як комплекс наук, котрі „збирають" людину з окремих ідеалізованих наукових уявлень, що склалися внаслідок „розпаду" людини на тисячі досліджуваних наукою частин і проекцій².

3. Антропологія - це наука про природу, походження, еволюцію людини та її ареальних груп (рас) і про нормальні варіації фізичної будови людини у часі та просторі³. Зауважимо, що іноді у тлумачних словниках української мови наголошується на тому, що антропологія вивчає лише біологічну природу людини⁴.

¹ Кант И. Критика практического разума // Соч.: В 4 т. - М., 1997. - Т.З -
С.351. // Цит. за вид.: Розин В.М. Человек культурный. Введение в
антропологию: Учеб. пособие. - М.; Воронеж, 2003. - С.З.

² Розин В.М. Вказ. праця. - С.З.

³ Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика
РАН Г.В. Осипова. - С.35; Словник іншомовних слів: 23 000 слів та
термінологічних словосполучень / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. - К., 2000. -
С.96; Современная украинская энциклопедия. Т.1. - X., 2004. - С.239;
Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском,
немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В.
Осипов. - С. 19; Табачковський В. Антропологія // Там само. - С.28;
Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П.
Коврига. - X., 2002. - С.28; Якимов В. Антропология // Философская
энциклопедия. Гл. ред. В.Ф. Константинов. - М, 1960. - Т.1: А - Дидро. -
С.78.

Про антропологічні особливості українського народу див.: Вовк X., проф. Студії з української етнографії та антропології. - Ню Йорк, 1976. - С.3-33.

⁴ Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,

У цьому значенні антропологія - за класифікацією Б. Кедрова - є видом природничих наук¹ (провідним методом якої є антропометрія) або (як це зараз' прийнято вважати у нас й інших пострадянських країнах) розділом знань, що „займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами"² і, за висловлюванням Ф. Енгельса, „опосередковує перехід від морфології й фізіології людини та її рас до історії""³.

У такому розумінні антропологія включає у себе три розділи:

• морфологію {антропоморфологію), що вирішує питання, пов'язані з індивідуальною мінливістю людського фізичного типу, його віковими змінами, явищами статевого диморфізму, аналізом тих особливостей фізичної організації людського індивіда, котрі виникають під впливом різних умов його життя та праці. Вона складається з мерології (вивчає зміни окремих органів, тканин людини та їх взаємозв'язок) і соматології (займається вивченням будови людського тіла в цілому, тобто пошуком закономірностей варіацій росту, маси, окружності грудей, пропорцій тощо). Допоміжними дисциплінами для морфології виступають: нормальна анатомія (відмінність між ними полягає у тому, що нормальна анатомія вивчає біосоціального індивіда узагальнено, не вдаючись до характеристики варіацій людського типу, їх причин, закономірностей і значення, як це робить морфологія), ембріологія та гістологія людини;

• антропогенез (антропосоціогенез), котрий розглядає питання про місце людського індивіда у системі тваринного

виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - К., 2003. - Т. 1: А - К. -С.36.

Кедров Б.М. Наука // Философская энциклопедия. Гл. ред. В.Ф. Константинов. - М., 1970. - Т.З. - С.683.

² Сегеда С. Вказ. праця. - С А.

³ Энгельс Ф. Диалектика природы. - М, 1955. - С. 146.

світу, відношення його як зоологічного виду до інших приматів, відновлення шляху розвитку вищих приматів, виділення стадій у процесі людської еволюції, вивчення умов і причин становлення людини сучасного типу, „процес формування фізичного типу та соціальних якостей людини"¹ і включає приматознавство (дослідження сучасних і викопних мавп і напівмавп), еволюційну анатомію людини та палеоантропологію (вивчення викопних форм людини). Допоміжними дисциплінами для антропогенезу є: з наук природно-історичних - геологія четвертинного та третинного періодів, фізіологія вищої нервової діяльності; з наук соціально-історичних - археологія палеоліту; з наук філософських - психологія.

Проте, як слушно зазначає В. Якимов, антропогенез - це процес виникнення та розвитку людини, а тому позначення цим терміном розділу антропології є некоректним². У зв'язку з цим доцільно, говорячи про назву однієї з частин антропології, вживати термін „вчення про антропогенез"³, а говорячи про антропогенез (як, у принципі, й про етно-, расо- чи антропосоціогенез), - наголошувати на можливій двозначності цього терміно-поняття⁴;

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: