Предмет і завдання вікової психології

Білет №1

Вікова психологія як більш-менш відокремлена галузь психологічної науки, що виникла в кінці XIX ст., спрямована на виявлення вікових особливостей та динаміки процесу психічного розвитку особистості в протягом життя. Таким чином, предметом вікової психології як наукової дисципліни є вивчення фактів і закономірностей психічного розвитку людини в онтогенезі (онтогенез - розвиток індивіда протягом його життя). Головне завдання вікової психології - розкрити передумови, умови та рушійні сили психічного розвитку людини з моменту народження до глибокої старості, описати динаміку розвитку окремих психічних процесів (пізнавальних, вольових, емоційних) і властивостей формування якостей особистості, вікових та індивідуальних особливостей діяльності та спілкування. Вікова психологія повинна дати характеристику кожного періоду життя людини, розкривши його специфічні і взаємопов'язані з іншими періодами особливості, показати відмінності протікання кожного періоду у людей з різними індивідуально-психологічними характеристиками.

2. Поняття про учіння

У психологічній науці існує декілька понять, які мають відношення до здобуття людиною життєвого досвіду у вигляді знань, умінь і навичок: учіння, учбова діяльність, научіння, навчання.

Учіння - власні активні дії учня, спрямовані на розвиток своїх здібностей, знань, умінь і навичок та способів їх набуття.

Розкриваючи природу людського учіння О.М.Леонтьєв зазначує: для того, щоб оволодіти продуктом людської діяльності, необхідно здійснити діяльність адекватну до тої, яка втілена в цьому продукті.

Метою учіння як різновиду діяльності та засобу психічного розвитку індивіда є пізнання, збирання та опрацювання набутої інформації; самостимулювання до пошуку, рішення учбових задач, самооцінки учбових досягнень; усвідомлення особостісного смислу й соціальної значущості культурних цінностей і людського досвіду, процесів та явищ оточуючої дійсності.

Результати учіння виявляються в знаннях, навичках, уміннях, системі відношень і загальному розвитку учня. Процес учіння є динамічним і необмеженим у часі. Здатність до свідомого регулювання своїх дій виникає у дітей 4 - 5 років. У дошкільному віці закладаються основи предметно-практичних дій. Під діями розуміють активність дитини. Активність буває зовнішньою й внутрішньою. Інтенсивність учіння припадає на молодший шкільний вік, підлітковий та юнацький вік. Учіння може протікати по-різному: може бути більш вираженою та чи інша активність або одна переростати в іншу. Але при цьому завжди зовнішні дії переростають у гностичні (процес ідентифікації та інтеріоризації). У зрілому віці результати учіння набувають нової якості - життєвого досвіду. Досвід і способи учіння не передаються спадково, їх кожна людина набуває сама впродовж життя. У залежності від природних задатків, одним людям це дається легко, а другим - дуже важко. Набуття досвіду відбувається: - організовано (в освітніх закладах), неорганізовано (сам по собі), ситуативно (радіо, телебачення, книжки тощо).

Ефективність учіння зумовлена спадковістю, оточуючим середовищем, історичним і генотипічним чинниками, діяльністю та мовою. Тобто окрім спадкового чинника на засвоєння знань безпосередньо впливають умови, в яких відбувається учіння, а також мета і потреби особистості.

Таким чином, учіння - це активна цілеспрямована діяльність школярів, яка полягає в засвоєнні знань, умінь і навичок, способів їх набуття, форм поведінки та видів діяльності.

2. Форми і види учіння

У цілому можна виділити дві форми учіння: практичну й гностичну. Західні вчені ХУІІІ-ХІХ ст. уважали, що учіння слід розглядати як закріплення зв'язку між стимулом і реакцією за допомогою винагороди або заохочення - теорія "учіння через працю". Інший метод - учіння методом проб і помилок, наслідування, тренування.

Дослідженнями російських учених було підтверджено, що зовнішня навчальна діяльність, рухова активність не має суттєвого значення для учіння людини. Таким чином, було доведено, що людина здатна виконувати окрім практичної, ще й особливу, гностичну ("гнозис" від грецьк. - знання), тобто пізнавальну діяльність, яка спрямована на пізнання, збір та переробку інформації. Вона, у свою чергу, розподіляється на: зовнішню й внутрішню.

До зовнішньої гностиичної діяльності відносяться різні види учіння:

- предметне /маніпулювання предметами, зважування, опрацювання, збирання, розбирання, вимірювання/;

- перцептивне /розглядання, спостереження, слухання/;

- символічне /зображення, висловлення, позначення, називання, словесний опис/.

До внутрішньої перцептивної діяльності відносять:

- перцептивні дії /О.В.Запорожець, В.П.Зінченко/ - зорове вивчення предмета, відбір орієнтирів, конструювання образу;

- мнемічні дії (запам'ятовування) /О.О.Смирнов, О.М.Леонтьєв/ - упорядкування, організація, виділення смислових зв'язків, схематизація, повторення тощо;

- розумові або інтелектуальні операції /О.М.Леонтьєв, П.Я.Гальперін, М.О.Менчинська, Ж.Піаже та ін./ - аналіз, синтез, ототожнення, вирізнення, абстрагування, узагальнення, кодування, декодування тощо.

Види учіння можуть класифікуватися за різними основами.

1.За видом набутого пізнавального досвіду учіння може бути: узагальнене - конкретне; чуттєве (екстероцептивне і пропріоцептивне) - раціональне (емпіричне і теоретичне); репродуктивне - творче.

2.За умовами перебігу учіння розрізняють: організоване; стихійне.

3. За характером учіння може мати як позитивну так і негативну забарвленість: цілеспрямоване, довільне - нецілеспрямоване, мимовільне; усвідомлене - неусвідомлене; активне - пасивне; довготривале - короткочасне; соціально обумовлене - вузько особистісне; активне - пасивне.

У процесі учіння всі види тісно взаємозв'язані. Дослідження О.М.Леонтьєва, Л.С.Виготського, Ж.Піаже довели, що внутрішня діяльність виникає із зовнішньої шляхом інтеріоризації. Предметні дії відображуються в психічних процесах. Тому зовнішню діяльність по-іншому називають первинним навчанням, а внутрішню - вторинним.

Первинне - здійснюється методом проб і помилок.

Вторинне - шляхом спостереження й осмислення.

Білет№2

1. Педагогічна психологія — це галузь психологічної науки, яка досліджує психологічні проблеми виховання й навчання особистості — основних механізмів спрямованої соціалізації людини.

Предметом педагогічної психології є дослідження психологічних закономірностей процесу спрямованої соціалізації, тобто перетворювання біологічної істоти в людську особистість у соціальному, спеціально організованому середовищі.

Завданнями сучасної педагогічної психології є наступне:

• розкривання психологічних механізмів навчальних і виховних впливів на інтелектуальний та особистісний розвиток учня;

• визначення механізмів і закономірностей освоювання учнями соціокультурного досвіду, зберігання його в індивідуальній свідомості й використання у різних ситуаціях;

• визначення зв'язку між рівнем інтелектуального й особистісного розвитку учнів та формами й методами навчального й виховуючого впливу (співробітництво, активні форми навчання тощо);

• визначення особливостей організації та управління навчальною діяльністю учнів і впливу цих процесів на їхній особистісний та інтелектуальний розвиток, а також на навчально-пізнавальну й соціальну активність;

• дослідження психологічних основ діяльності педагога, його індивідуально-психологічних і професійних якостей;

• визначення психологічних основ діагностики рівня й якості вихованості та здібностей учнів, засвоювання ними знань, вмінь і навичок;

• розроблення психологічних основ дальшого удосконалювання освітнього процесу на всіх рівнях освітньої системи. Важливою особливістю розвитку сучасної психологічної науки є її спрямованість на розроблення прикладних проблем. Свідченням реалізації такого інтересу є тенденція до виділення, окрім теоретичних напрямів розвитку педагогічної психології шкільної, дошкільної та вузівської практичної психології. Ці порівняно нові галузі психолого-педагогічної науки орієнтовані на дослідження та науково-методичну підтримку реалізації основних завдань педагогічного процесу в конкретних умовах його організації.

З огляду на типологічні особливості окремих груп як об'єктів дослідження, прийнято виділяти такі традиційні напрями педагогічної психології:

• психологія дошкільного виховання;

• психологія навчання і виховання у шкільному віці (молодшому, середньому й старшому);

• психологія професійно-технічної освіти;

• психологія вищої школи;

• психологія післядипломної освіти.

2. Загальне поняття про психічний розвиток

Проблема психічного розвитку дитини с центральною у віковій і педагогічній психології, неоднозначно розв'язувалась протягом всього періоду становлення цих галузей психології та мас вирішальний вплив на стратегію побудови навчально-виховногоо процесу.

Перш за все, слід уточнити, в чому полягає принципова відмінність поняття "розвиток" від інших змін об'єктів та зміст і специфіку психічного розвитку дитини.

Об'єкти можуть змінюватись, але не розвиватись. Кількісні зміни об'єкта визначаються параметрами "більше-менше", перебігають у часі і вимірюються його координатами. Прикладами кількісних змін є: у фізичному плані — збільшення органів, ваги тіла, швидкості рухів; у психічному — збільшення кількості навичок, знань, словникового запасу, розширення обсягу уваги, сприймання, пам'яті і т.д.

Але за цими процесами кількісного накопичення можуть відбуватись і інші явища та суттєві зміни в структурі процесів, які називаються розвитком.

Розвиток, перш за все, характеризується якісними змінами появою новоутворень, нових механізмів, процесів, структур.

Розвиток — це складний інволюційно-еволюційний поступальний рух, в ході якого відбуваються прогресивні і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині. (Л.С.Виготський, Б.Г.Ананьєв).

Виділяють такі типи розвитку (за Л.С.Виготським):

1. Преформований. 2. Непреформований.

Преформований тип розвитку — це такий тип, коли є чітко визначені, закріплені і зафіксовані стадії та кінцевий результат розвитку. Прикладом такого типу є ембріональний розвиток.

Непреформований тип розвитку не визначений наперед. На нашій планеті він більш поширений: це й розвиток Галактики, Землі, біологічна еволюція, розвиток суспільства, а також процес психічного розвитку дитини.

Діти різних епох розвиваються по-різному і досягають різних рівнів розвитку. З моменту народження дитини не визначені чітко ні ті стадії, через які вона повинна пройти, ні кінцевий результат, якого вона має досягти.

Разом з тим, психічний розвиток — це абсолютно особливий, відмінний від інших процес, що детермінується не знизу, а згори, тобто зумовлюється тими формами практичної і теоретичної діяльності, які існують на даному рівні розвитку суспільства.

Особливістю психічного розвитку є те, що його кінцеві форми не визначені, а лише задані тими зразками, які існують в суспільстві. Психічні функції дитини розвиваються в процесі оволодіння нею суспільно-історичним досвідом. Психічна діяльність людини носить опосередкований характер, тобто досвід передається не прямо, а за допомогою знаків і мовлення. Виникнення і розвиток знаків і мовлення — це процес історичного розвитку психіки. Оволодіння знаками і мовленням — це процес індивідуального розвитку (онтогенез).

Таким чином, процес онтогенетичного розвитку — це абсолютно своєрідний процес, який відбувається у формі засвоєння.

Онтогенез — це індивідуальний розвиток організму від стадії запліднення до кінця індивідуального життя. Розвиток не зупиняється до кінця самого життя, змінюючись лише за напрямком, інтенсивністю, характером та якістю. Загальними характеристиками розвитку (за J1.I. Анциферовою) є: незворотність, прогрес/регрес, нерівномірність, збереження попереднього в новому, єдність змінення і збереження.

Онтогенез психіки людини починається з підсвідомих форм, а вже пізніше проявляються елементи свідомості, яка також проходить в своєму розвитку ряд етапів. Одночасно свідомі акти діяльності, повторюючись, стають звичними, неусвідомлюваними компонентами більш складних видів діяльності. І хоча всі індивіди в нашому суспільстві проходять одні й ті ж етапи психічного розвитку, в цьому процесі є типологічні та індивідуальні відмінності. Вони проявляються в особливостях Нервової системи, розумових, емоційних, вольових якостях, інтересах, здібностях і т.д. В результаті утворюється неповторна індивідуальна своєрідність особистості.

У психіці людини розрізняють як природні функції (швидкість утворення умовних рефлексів), так і ті, що утворюються за життя,— соціальні (наприклад, мислення, мовлення).

Онтогенез організму визначається спадковістю: злиття двох клітин і розвиток за певною програмою, заданою генотипом.

Генотипом визначаються анатомо-фізіологічна структура організму, будова нервової системи, стать, група крові, особливості обміну речовин, анатомічні та фізіологічні аномалії, деякі безумовно рефлекторні зв'язки для задоволення первинних потреб і т.п. Одночасно у людини є величезні потенційні можливості утворення нових форм поведінки, потреб, розвитку себе як особистості, самоактуалізації.

Цей природний потенціал людини проявляється, перш за все, у формі задатків. Задатки не є готовими психічними властивостями, а лише природними можливостями їх виникнення та розвитку. Вони реалізуються лише в умовах людського існування та діяльності за допомогою засобів, створених людством. Досвід людства засвоюється в процесі спілкування, навчання, виховання, діяльності.

У психічному розвитку індивіда під впливом різних факторів (забруднення середовища, радіація, алкоголь, наркотики та ін.) можуть виникати відхилення від норми, які не є спадковими, а лише вродженими, а тому їх можна попередити.

Розвиток психічних функцій здійснюється нерівномірно (то швидше, то сповільнюється) і асинхронно (якщо розвиток одних прискорюється, то в той же час розвиток інших стає повільнішим).

Розвиток людини — це надзвичайно складний процес, в якому змінюються одночасно, системно та нерівномірно різні сфери людського буття: почуття, інтелект, поведінка, свідомість. У пошуках рушійних сил, умов, специфіки, особливостей перебігу психічного розвитку дитини вчені-психологи різних часів та країн звертались до вивчення тих чи інших проявів людської психіки, в результаті чого і оформились основні напрямки та концепції. Так, психоаналіз звертається переважно до вивчення почуттєвої сфери людини, біхевіоризм — її поведінки, когнітивна психологія — до мисленнєвої діяльності, гуманістична психологія — до особистісного зростання. Та всіх їх об'єднує ідея про те, що розвиток властивий всьому людському життю, що, окрім вродженого біологічного патерну росту і розвитку, кожен індивід мас тенденцію до психічного розвитку, і цей розвиток може включати в себе процеси, які розпочинаються не з моменту народження, а в більш пізні періоди життя.

Білет № 3

1. Загальна характеристика віку

Є цілий ряд періодизацій, що спираються на соціальні характеристики, наприклад, по тим установам, де дитина соціалізується (ясельний вік, дошкільне, шкільне дитинство і т. д.). Кон пише, що вікові властивості - це місце особистості людини в соціальній структурі.

Найбільш повна, з точки зору психології, періодизація Бромлей спирається на аналіз змін психологічних і соціальних характеристик, зміну способів орієнтації, поведінки та комунікації у зовнішньому середовищі. Людське життя в цій періодизації розглядається як сукупність п'яти циклів: утробного, дитинства, юності, дорослості і старіння. Кожен із циклів складається з ряду стадій. Перший цикл складається з 4 стадій до моменту народження (зиготи, ембріона, плода, моменту народження). Другий цикл - дитинство - складається з трьох стадій: дитинство, дошкільне дитинство і раніше шкільне дитинство і охоплює 11-13 років життя. Цикл юності складається з двох стадій: стадії статевого дозрівання, або підліткового віку (11-13-15 років) і пізньої юності (16-21). Цикл дорослості складається із чотирьох стадій: рання дорослість (21-25 років); середня дорослість (26-40 років); пізня дорослість (41-55 років), передпенсійний вік (56-65 років). Цикл старіння складається з 3 стадій: видалення від справ (66-70 років), старість (71-90 років); дряхлість - після 90 років. Необхідно враховувати при цьому, що швидкість вікового розвитку, дозрівання і старіння характеризується дуже великою індивідуальною варіативністю.

Охарактеризуємо коротко основні показники розвитку людини в найбільш складні критичні періоди його онтогенезу. При описі цих критичних точок онтогенезу спробуємо виділити біологічні, фізіологічні, психологічні показники розвитку.

1-а постнатальна стадія розвитку починається з моменту перерізання пуповини і характеризується рядом якісних змін: дитина вперше стикається з умовами зовнішнього середовища, атмосферними впливами. Різко міняються умови надходження кисню і поживних речовин, починається легеневе дихання; встановлюється постійне кровообіг, починається зовнішня секреція травних залоз; змінюються морфологічні і фізико-хімічні особливості крові; змінюється обмін енергії, підвищується основний обмін; наступають зрушення активності внутрішньоклітинних ферментів. Цей період є надзвичайно важливим для всього подальшого розвитку.

Вікова криза першого року життя характеризується наступними змінами в розвитку: починають утворюватися шви між кістками склепіння черепа, прорізуються перші корінні зуби; починається зниження константи швидкості росту з 1,3 до 0,67; рівень основного обміну досягає максимальних значень і після року починає плавно знижуватися до 13 років, організм досягає певної фізіологічної зрілості, гормони, ферменти і антитіла в достатній мірі продукуються організмом; відбувається реалізація і закріплення пози стояння, оволодіння ходьбою, що означає вільне оволодіння простором. До цього періоду відноситься початок інтенсивного розвитку мови - до року словниковий запас дитини становить приблизно 8 слів, відбувається формування 2-ї сигнальної системи; настає сенсомоторна стадія розвитку інтелекту. На початку 2-го року життя дитина перестає покірно підкорятися дорослому, стає здатним діяти не тільки під впливом безпосередніх вражень, а й під впливом уявлень, все більшу роль починає грати пам'ять. Дитина звільняється від скутості даної конкретної ситуацією і стає суб'єктом. Значимі зрушення відбуваються майже на всіх рівнях індивідуальності, і як організм і як суб'єкт дитина набуває відносну автономію від дорослого.

У 3 роки починається криза протиставлення, а потім наслідування, становлення самосвідомості, виникнення «системи Я», різко зростає потреба в спілкуванні з однолітками. Не випадково в цей період більшість дітей починають відвідувати дитячі установи. Суттєво важливим є розвиток психомоторної сфери: становлення бігу і стрибка, збільшення швидкості реакцій.

У 7-річному віці виникають центри окостеніння в епіфізах п'ясткових і основних фаланг, починається зміна молочних зубів постійними. Відбуваються зрушення в серцево-судинній системі: частота пульсу знижується до 85-88 уд / хв. Гострота зору досягає дорослих норм, відбувається становлення константи сприйняття. Формується фізіологічна готовність до нового виду діяльності - навчанню. У дитини з'являється усвідомлення свого соціального «Я», з'являється новий рівень самосвідомості, вперше відбувається усвідомлювані самою дитиною розбіжність між його об'єктивним суспільним становищем і його внутрішньою позицією, перестає задовольняти попередній спосіб життя. Він хоче зайняти позицію школяра, прагне зайняти нове, більш «доросле» становище в житті. Виникає стійка ієрархічна структура мотивів, яка перетворює дитину з істоти ситуативного в істота, що володіє внутрішньою єдністю й організованістю. Формується дійсно диференційована самооцінка. Дитина здатна усвідомлювати і самого себе, і те положення, яке він займає в житті.

11-13 років - період статевого дозрівання і так званого підліткового кризи, одного з найгостріших криз розвитку. У цей час відбувається злиття зон окостеніння лобкової і сідничної кісток, закінчується зміна молочних зубів постійними. Константа швидкості росту, починаючи з 12 років збільшується з 0,67 до 1,55 і зберігається на цьому рівні до 19-20 років, тобто має місце ростової стрибок. Інтенсивність основного обміну, починаючи з 13 років, збільшується. Відбувається формування вторинних статевих ознак. Поле зору досягає норм дорослої людини, пам'ять також досягає рівня дорослого. Функція уваги характеризується збільшенням всіх показників обсягу, перемикання, вибірковості, стійкості. Складається система формальних операцій і логічних структур. Поведінка орієнтоване на дорослі норми, виникає здатність орієнтуватися на цілі, що виходять за межі сьогоднішнього дня, здатність до цілепокладання.

Процес розвитку особистості підлітка характеризується двома протилежними тенденціями: з одного боку посилюється орієнтація на групу однолітків, встановлюються все більш тісні межиндивидуальних контакти, з іншого боку відбувається зростання самостійності, прагнення до емансипації від впливу дорослих, ускладнення внутрішнього світу і формування особистісних властивостей.

Початок періоду дорослості (19-20 років) характеризується завершенням головної фази біологічного розвитку, завершенням росту: константа швидкості росту знижується з 1,553 до 0,619 з 19 до 23 років, потім зростання припиняється. Закінчується формування скелета, відбувається сіностозірованіе потилично-основного синхондроз, що є морфологічною ознакою зрілості. Маса тіла починає збільшуватися на тлі припинив свою росту. Інтенсивність основного обміну після 20 років зменшується на 0,12 од. в рік (від року до 20 років зменшувалася на 0,7 од. на рік). Таким чином, вік 20 років є піком общесоматического розвитку. Вага залоз внутрішньої секреції інтенсивно збільшується до 20 років, після 20 років приріст їх ваги починає значно зменшуватися. Систолічний артеріальний тиск досягає рівня дорослої норми - 118-120 мм рт. ст. Пік всіх видів чутливості спостерігається також в 20 років. Разом з тим пік психофізіологічних, психічних та інтелектуальних функцій відзначений Ананьєвим і його співробітниками в 19 років, коли мається фронтальне підвищення функціонального рівня психомоторних характеристик, уваги, пам'яті, мислення, пік динамічності збудливого і гальмівного процесів. До 21 року відбувається завершення формування вищих емоцій: естетичних, етичних, інтелектуальних і самосвідомості. Бромлей, описуючи динаміку соціальних характеристик, відзначає в цьому віці поява власної сім'ї, догляд з батьківського дому, народження першої дитини, освоєння професійних ролей, встановлення кола знайомих, пов'язаних з роботою. Особистісний розвиток в цей період тісно пов'язане з професійними і сімейними ролями і його можна охарактеризувати наступним чином. Рання дорослість - це період «входження» в професію, соціально-професійна адаптація, усвідомлення цивільних прав та обов'язків, соціальної відповідальності; утворення сім'ї, налагодження внутрішньосімейних відносин, вирішення побутових і бюджетних проблем, вироблення стилю виховання дітей.

Теоретичні концепції вікової психології

У стародавніх суспільствах вікової відмінності між індивідами прямо збігаються з відмінностями соціальними. Вікові групи, об’єднуючи людей, передусім чоловіків, стають основним механізмом їх соціалізації. При цьому кожна група виконує власні, властиві лише їй соціальні групи. У феодальному суспільстві, наприклад, соціалізація забезпечується через безпосереднє залучення підлітків та юнаків до діяльності дорослих (зброєносці у воїнів, допомога ремісникам, участь у селянському господарюванні тощо).

Ж. - Ж. Руссо першим звернув увагу на те значення, яке відіграє цей період (“друге народження”, “народження у життя”) в житті людини, підкресливши його визначальну особливість - розвиток самосвідомості.

На основі вивчення етнографічних матеріалів Д. Ельконін показав, що на ранніх етапах людського суспільства, коли основним способом добування їжі було збирання, дитину дуже рано залучили до праці дорослих для практичного опанування способів добування їжі і використання примітивних знарядь для збивання плодів і викопування їстівних коренів. За таких умов не було ані необхідності, ані можливостей для спеціальної стадії підготовки дітей до майбутньої трудової діяльності.

Історично поняття дитинства пов’язане не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, притаманним цьому періоду в житті людини, з колом прав і обов’язків, з набором доступних видів і форм діяльності.

Дитинство охоплює період, коли дитину не можна безпосередньо включити в систему суспільного відтворення, адже потрібні спеціальні зусилля для того, щоб вона оволоділа складними для її віку знаряддями праці. Отже природне включення дітей у спільну з дорослими продуктивну працю відсувається.

Згодом було запропоновано багато різноманітних теорій щодо сутності та особливостей вікового розвитку людини. Як влучно зауважив Л. Виготський, загальних теорій у віковій психології більше, ніж твердо встановлених фактів.

2. Структура навчальної діяльності. Навчальна діяльність має зовнішню структуру, що складається з сліду- чих елементів (по Б.А. Сосновському):навчальні ситуації і задачі - як наявність мотиву, проблеми, її прийняття учнями;навчальні дії, спрямовані на вирішення відповідних завдань;контроль - як співвідношення дії і його результату з заданими зразками;оцінка - як фіксація якості (але не кількості) результату навчання, як мотивація подальшої навчальної діяльності, роботи. Кожному з компонентів структури цієї діяльності притаманні свої особливості. У той же час, будучи по природі інтелектуальною діяльністю, навчальна діяльність характеризується тим же будовою, що і будь-який інший інтелектуальний акт, а саме: наявністю мотиву, плану (задуму, програми), виконанням (реалізацією) і контролем. Навчальна задача виступає як певне навчальне завдання, яке має чітку мету, але для того щоб здійснити цю мету, треба врахувати умови, в яких дія повинна здійснитися. За А.Н. Леонтьєву, завдання - це мета, дана в певних умовах. По мірі виконання навчальних завдань відбувається зміна самого учня. Навчальна діяльність може бути представлена ​​як система навчальних завдань, які даються в певних навчальних ситуаціях і припускають певні навчальні дії. Навчальна задача виступає як складна система інформації про якийсь об'єкт, процесі, в якому чітко визначена лише частина відомостей, а решта невідома, яку і потрібно знайти, використовуючи наявні знання і алгоритми рішення у поєднанні з самостійними здогадками і пошуками. У загальній структурі навчальної діяльності значне місце відводиться діям контролю (самоконтролю) й оцінки (самооцінки). Контроль передбачає три ланки: модель, образ потрібного, бажаного результату дії; процес звірення цього образу і реальної дії; ухвалення рішення про продовження або корекції дії. Ці три ланки представляють структуру внутрішнього контролю суб'єкта діяльності за її реалізацією. П.П. Блонським були намічені чотири стадії прояви самоконтролю стосовно до засвоєнню матеріалу. Перша стадія характеризується відсутністю всякого самоконтролю. Що знаходиться на цій стадії учень не засвоїв матеріал і не може відповідно нічого контролювати. Друга стадія - повний самоконтроль. На цій стадії учень перевіряє повноту і правильність репродукції засвоєного матеріалу. Третя стадія характеризується як стадія вибіркового самоконтролю, при якому учень контролює, перевіряє тільки головне з питань. На четвертій стадії видимий самоконтроль відсутній, він здійснюється як би на основі минулого досвіду, на основі якихось незначних деталей, прийме.Досягти поставленої мети, вирішити навчальну задачу можна лише освоївши необхідні для цього дії та операції, тобто навички систематизації, переробки навчального матеріалу, мнемічні прийоми і пр. По суті, це повинно бути закладено у змісті освітнього процесу (вчити вчитися).Структурні елементи навчальної діяльності по-різному представлені у віковій динаміці розвитку учня як суб'єкта освітнього процесу, тому й механізми навчальної діяльності розрізняються в окремі періоди шкільного віку. Коли дитина приходить до школи, необхідно забезпечити повноцінне формування потребностно - мотиваційного компонента, прийняття нової ролі учня, що в подальшому забезпечить емоційну стійкість дитини, дозволить йому свідомо регулювати свою поведінку. Молодші школярі зобов'язані навчитися елементарному плануванню, здійсненню і контролю навчальної діяльності. В середній ланці пізнавальні процеси набувають характер довільності, активно формується контрольно-регулюючий компонент, забезпечується база для розвитку активної самостійної позиції учня, прийняття внутрішньої мети. У старших класах ця мета розширюється, диференціюється, наповнюється новим змістом, таким чином, відбувається зміщення в бік програмно-цільового компонента, орієнтованого на конкретний результат у вигляді зміни самого суб'єкта діяльності. Самопізнання, рефлексія - ті механізми, які лежать в основі бурхливо протікають в цей час процесів. Учбова мотивація визначається як приватний вид мотивації, включеної в діяльність навчання, учбову діяльність. Як і будь-який інший вид, навчальна мотивація визначається цілим рядом специфічних для цієї діяльності факторів:самою освітньою системою, освітнім закладом, де здійснюється навчальна діяльність;організацією освітнього процесу;суб'єктними особливостями того, хто навчається (вік, стать інтелектуальний розвиток, здібності, рівень домагань, самооцінка, його взаємодія з іншими учнями);суб'єктними особливостями педагога і перш за все його відносин до учня, до справи;специфікою навчального предмета.Всі складові елементи структури навчальної діяльності та всі її компоненти вимагають особливої ​​організації, спеціального формування. Все це завдання комплексні, що вимагають для вирішення відповідних знань і чималого досвіду і постійного щоденного творчості.

До змісту навчання ставлять такі основні вимоги: науковість, ідейність, духовність. Ці принципи стосуються змісту кожного навчального предмету. У змісті підручників та інформації класоводу має бути правильне пояснення явищ природи і суспільного життя. У межах можливостей розуміння молодшими школярами світ має розглядатись як певна цілісність, відповідно до наукових положень першого президента АН України В.І. Вернадського та ін. Явища у згаданих джерелах мають розглядатися під кутом зору практики, моральних принципів, екології. Вже молодших школярів важливо орієнтувати на активну участь у сфері матеріального виробництва, загальнолюдських моральних норм, духовних основ українського народу, народів України.

Важливою проблемою для психологів, методистів і класоводів при формуванні змістового компоненту учіння молодших школярів є тривале утримання учнів на конкретному. Подальше спрямування їх до загальних уявлень, а в деяких випадках і до понять, призводить до затримки їх розумового розвитку, а швидкий перехід до викладу абстрактного матеріалу — до нерозуміння учнями навчального матеріалу, до "зубріння" тощо. Так, вже з перших днів навчання першокласників класовод має активізувати дітей до рахунку на паличках, горіхах тощо, стимулюючи їх до вимовляння рахунку "вголос", далі пошепки, а вже потім "про себе". За такою схемою відбувається засвоєння навчального матеріалу з мови та інших навчальних предметів. Проте, тут треба враховувати не тільки вік учнів, а й індивідуальні відмінності та ступінь труднощів, зв'язаних із змістом навчального матеріалу.

Зміст навчального матеріалу має бути оптимальним. Великий за обсягом зміст неминуче призводить до втоми учнів, до зниження інтересу до навчання, до погіршення і гальмування інтелектуального розвитку учнів, до формального поверхневого засвоєння змісту навчання.

Білет

1.Методи вікової та педагогічної психології (за Ананьєвим).
1.Організаційні методи
А) порівняльний -(метод поперечних зрізів) спрямований на виявлення динаміки певної психологічної функції шляхом порівняння особливостей її розвитку на різних кінцевих етапах.
Б) лонгітюдний метод (повздовжних зрізів) має на меті тривале вивчення одних і тих же досліджуваних з метою виявлення глибинних закономірностей психічного розвитку та формування особистості людини.
В) комплексний метод — передбачає розподіл підходів різних наук до вивчення одного і тогож об'єкта (програма роботи з обдарованими дітьми)
2.Емпіричні методи
А) спостереження, самоспостереження метод цілеспрямованого планомірного опису психічних властивостей, які проявляються в діяльності і поведінці учнів на основі їх безпосереднього сприймання в навчально-виховному процесі з обов'язковою систематизацією одержаних даних і формулюванням можливих висновків.
б) експериментальні методи: Основними ознаками експерименту є створення дослідником умов, у яких виявляються психічні явища, і контролювання його перебігу. Це дає змогу варіювати незалежними змінними, впливаючи на індивіда і тим самим викликаючи певні явища (залежні змінні). Під час експерименту виникають умови для відокремлення явищ, які вивчають, від тих, що їх супроводжують. Завдяки цьому вдається виявити приховані процеси, механізми, явища, властивості, встановити закономірні зв'язки між ними.
Природний та лабораторний експеримент
Констатуючий (передбачає з'ясування закономірностей існування психічного факту, особливостей психічного процесу, особистісних рис), формуючий (зорієнтований на формування психічних явищ, властивостей, створення умов для їх прояву і розвитку) експеримент.
Психодіагностичні методи (бесіда, інтерв'ю, анкетування, тестування, соціоматриця, референтометрія, метод аналізу процесу та продуктів діяльності).
3. Методи обробки результатів
А) метод якісного аналізу має на меті смислове групування одержаних результатів у вигляді зручному для їх інтерпретації
Б) методи кількісного аналізу спрямовані на кількісну обробку результатів за допомогою методів математичної статистики.
4. Інтерпретаційні методи (пояснення)
А) генетичний метод — має на меті встановлення вертикальних зв'язків між рівнями розвитку досліджуваних феноменів. Виявлення специфіки цих рівнів розвитку певної функції.
Б) структурний метод — передбачає виділення горизонтальних структурних зв'язків між компонентами досліджень цілісного феномену.
2. Особливості оволодівання учнями навчальною діяльністю
Процес розвитку учбової діяльності означає формування під впливом вчителя основних структурних компонентів цієї діяльності. Учбову діяльність учні освоюють у сумісній діяльності з вчителем, учень повинен навчитися виконувати елементи цієї діяльності самостійно, без втручання вчителя. Коли дитина приходить до школи відбувається перебудова всієї системи відносин дитини з дійсністю. Д.Б.Ельконін писав, що у дошкільника є дві сфери соціальних відносин: "дитина-дорослі" та "дитина-діти"

№ 8

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: