Проблема вікової періодизації

Розвиток психіки — діалектичний, суперечливий, стрибкоподібний процес, що складається з кількох ступенів і відбувається у вигляді спіралі. Наявність неоднорідних етапів розвитку дозволяє розглядати його періодизацію, тобто надає можливість поділити процес становлення особистості на періоди, кожен з яких підготовлюється попереднім й зумовлює наступний, роблячи свій неповторний внесок у розвиток.

Сьогодні у фізіології, психології та педагогіці розроблено досить значну кількість періодизацій розвитку дитини. Л. С. Виготський вирізняв три типи періодизацій психічного розвитку:

— за зовнішнім критерієм (Р. Заззо — відповідно ступеням виховання і навчання);

— за однією ознакою дитячого розвитку (3. Фрейд — за розгортанням лібідоносної енергії; П.Блонський — за станом зубів; Н. Поліцин — за зміною суспільної спрямованості особистості);

— за системою суттєвих особливостей дитячого розвитку (Л. С. Виготський — на основі комплексних особистісних новоутворень; Ш. Бюлер — за структурою життєвого шляху; Е. Еріксон — за розгортанням закладених у зародковому періоді програм — епігенезом; Л. І. Божович — за соціальною ситуацією розвитку і новоутвореннями).

Крім того, періодизації психічного та особистісного розвитку поділяються на часткові (охоплюють частину життя) і повні (охоплюють все життя людини). Наприклад, до другої групи належать періодизації Ш. Бюлер, Е. Еріксона, Б. Г. Ананьєва.

Зокрема, в періодизації Шарлотти Бюлер відображено вплив на періодизацію розвитку особистості послідовності життєвих задач, але рушійні сили цього розвитку вважаються вродженими. Вона вирізняє наступні періоди:

• до 16—20 рр. Відсутність сім'ї, професійного та життєвого шляху;

• від 16—20 до 25—30 рр. Попереднє самовизначення, створення сім'ї;

• від 25—30 до 45—50 рр. Зрілість, сім'я, суспільне визнання, наявність конкретних життєвих цілей, самореалізація;

• від 45—50 до 65—70 рр. Старіння, душевна криза, зникнення самовизначення;

• від 65—70 рр. Старість, відсутність соціальних зв'язків, втрата цілей, самозавершеність.

Окремо слід зупинитись на концепції розвитку особистості Еріка Еріксона. Згідно з цією концепцією, основний закон розвитку — «епігенетичний принцип», відповідно до якого на кожному новому етапі виникають явища і властивості, яких не було раніше (новоутворення), проте ці новоутворення закладаються під час зародкового розвитку організму людини. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі кризи, яка має закономірний характер і відображає подолання суперечностей розвитку, характерних для попередньої фази.

Життєвий цикл людини складається, за Е. Еріксоном, з восьми фаз, кожна з яких має свої специфічні задачі і може завершуватися сприятливо (у разі подолання основних суперечностей) — або ні — для подальшого розвитку. Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то при збереженні універсального характеру загальної послідовності й найважливіших задач основних фаз розвитку, типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств.

Дамо коротко характеристику фаз у періодизації Е. Еріксона.

Грудна фаза — до 1 р. Головна особа на цій фазі — мати. Провідні суперечності довіра-недовіра; надія-безнадійність. Основне завдання полягає у виробленні ще неусвідомленого почуття «базової довіри» немовляти до зовнішнього світу. Головний метод — турбота і любов батьків. Якщо «базову довіру» на цьому етапі сформувати не вдається, то у немовляти розвивається почуття «базової недовіри» до світу, тривожність, яка потім може проявлятись у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ тощо.

Повзункова фаза — до 3-х років. Головні особи — батьки. Основна суперечність: автономія-сумнів, сором. У дитини формується відчуття самостійності та особистої цінності або ж їх протилежність — сором'язливість і сумніви в собі. Закладаються основи таких особистісних якостей, як відповідальність, дисциплінованість, повага до порядку тощо.

Дошкільна фаза — до 6 років. Значущі особи — батьки, брати, сестри. Базова суперечність: ініціативність-пасивність. Формується ініціативність. Блокування ініціативності призводить до виникнення почуття провини, яка знижує активність дитини. Вирішальну роль при цьому відіграють ігри, спілкування з однолітками. Закладається почуття справедливості, прагнення виконувати правила.

Передпубертатна фаза — до 12 років. Головні особи — в шкільному середовищі, сусіди. Базова суперечність спроможність-неповноцінність. Розвиваються почуття підприємливості та ефективності, цілеспрямованість. Найважливішими цінностями стають ефективність і компетентність. У негативному варіанті розвитку формується відчуття власної неповноцінності, яке спочатку виникає як усвідомлення своєї неспроможності у вирішенні якихось конкретних задач. У цьому віці закладається ставлення до праці.

Юність — до 18 р. Значущі оточуючі — ровесники. Основна суперечність: визнання, ідентичність — невизнання. З'являється відчуття власної унікальності, відмінності від інших. При негативному варіанті формується невиразне, дифузне, нестійке «Я», рольова й особистісна невизначеність. Стрімко розширюється репертуар особистісних ролей, кожну з яких юнак випробовує, не заглиблюючись у виконання якоїсь окремої з них.

Рання зрілість. Значущі особи — друзі. Головна суперечність: співпраця — відчуження, ізоляція. З'являється потреба і здатність до інтимного психологічного контакту з іншою людиною, зокрема й до сексуальної близькості. У негативному варіанті розвивається почуття ізоляції та самотності.

Середній вік. Провідні цінності — професія, батьки. Центральна суперечність: дружба — ізольованість. Особистість відзначається творчою діяльністю і почуттям продуктивності, що поширюються на сфери професійної праці, турботи про інших людей, зокрема про дітей. У негативному варіанті розвивається почуття стагнації (застою).

Пізня зрілість. Значуще оточення — людство, близькі. Головна суперечність: самореалізованість — розчарування. Поява почуття повноти життя, виконаного обов'язку, завершеності шляху. Мудрість і відстороненість дають змогу дивитися на свої й чужі вчинки та їхні наслідки з певної висоти. У негативному варіанті розвиваються розчарованість, безнадія і розпач.

Для дитячої психології особливе значення мають часткові періодизації психічного та особистісного розвитку, які завершуються моментом закінчення активного періоду навчання (загальноосвітньої школи).

Таким чином, проблема періодизації психічного розвитку особистості не отримала свого остаточного вирішення і знаходиться у стані розробки.

ВИСНОВКИ про проблему вікової періодизації психічного і особистісного розвитку:

— наявність неоднорідних етапів психічного розвитку дозволяє розглядати його періодизацію;

— найбільш відомі періодизації психічного розвитку дитини запропоновані Л. С. Виготським; Ш. Бюлер; Е. Еріксоном; Л. І. Божович; Д. Б. Ельконіним;

— запропоновані періодизації психічного розвитку розрізняються критеріями, що покладено в їх основу, а також, відтинком життєвого шляху людини, який вони охоплюють.

2. психічні питання виховання і перевиховання

Процес виховання передбачає і подолання негативних рис, тобто перевиховання і виправлення. Перевиховання - виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання. Виправлення - складний психічний процес перебудови особистості, що відбувається під впливом перевиховання і самостійної роботи особистості над усуненням відхилень у своїй свідомості та поведінці. Ці процеси можуть збігатися або не збігатися в часі. Перевиховання учня починають з часу реалізації програми перевиховання. Водночас може початися і процес виправлення. Якщо ж вихованець протидіє процесу перевиховання, не піддається виховному впливу, не змінюється на краще, то не відбувається і процес виправлення. Процес перевиховання спрямований на подолання негативних рис особистості і на виправлення таких категорій неповнолітніх: важковиховуваних; педагогічно занедбаних; неповнолітніх правопорушників; злочинців. Важковиховувані діти байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки, дисципліну, їм притаманні грубість, нечесність. Педагогічно занедбані підлітки негативно ставляться до навчання й суспільно корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну й норми моралі. Підлітки-правопорушники перебувають на обліку в Службі у справах неповнолітніх або направляються до спеціальних навчальних закладів для їх виправлення у спеціальних умовах. Неповнолітні злочинці - педагогічно занедбані підлітки та юнаки, які скоїли кримінальні злочини, порушили правові норми й за рішенням суду направлені до виховно-трудових колоній на виправлення. Перевиховання здійснюють поетапно. На першому (підготовчому) етапі детально вивчають і аналізують позитивні й негативні якості педагогічно занедбаного учня, умови, що призвели до їх виникнення, визначають шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання та зміст процесу перевиховання. На основі цих відомостей складають програму перевиховання. На цьому етапі учень переживає сам факт свого незвичного становища в колективі. Ці переживання можуть посилюватися новими умовами життя: переведенням до іншого класу, розмовою з вихователем, що змушує його замислитися над своєю поведінкою, відчути провину. У результаті самоаналізу і самооцінки поведінки в такого учня з'являється бажання змінитися на краще, але він ще чітко не уявляє собі шляхів виправлення. Мотиви такого бажання поки що примітивні — якнайшвидше змінити своє становище в колективі, але ще не усвідомлюються недоліки і не відчувається потреба в самовихованні. Відбувається боротьба мотивів поведінки: щойно сформовані мотиви натрапляють на опір старої системи мотивації. Згодом позитивні мотиви змінюються і перемагають, проте так буває не завжди. Своєчасне заохочення навіть незначної перемоги вихованця над собою допоможе йому подолати внутрішні конфлікти, зміцнить позитивну мотивацію поведінки. На другому (початковому) етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем: підліток долає помилкові погляди і переконання, негативні звички поведінки. В нього зміцнюються позитивні й формуються нові риси характеру. На цьому етапі учень не виявляє особливої активності, й процес перевиховання спочатку відбуваєтться повільно. Це пов'язано з тим, що учень насторожено і з недовірою ставиться до педагога та його виховних впливів. Нерідко такі учні не бачать у своїх діях нічого поганого і не вважають, що їх треба переглянути. Тому виховна робота насамперед має бути спрямована на подолання психологічного бар'єру, перебудову самосвідомості й самооцінки таких учнів, формування у них готовності до виправлення. Унаслідок виховного впливу учень починає усвідомлювати потребу змінитися на краще. Звісно, дається взнаки сформований динамічний стереотип попередньої поведінки, який конфліктує з вимогами шкільної поведінки і колективу. Під впливом порушників дисципліни у такого учня часом закрадаються сумніви в правильності обраного шляху. Тому важливо розібратися в суперечливій поведінці учня, не карати його суворо, щоб не зірвати перших спроб на шляху до виправлення. На третьому (переломному) етапі триває реалізація програми роботи з підлітком, але вже в умовах, коли він прийняв її, добровільно виконує свої обов'язки, виявляє самостійність і активність. На цьому етапі важливо не лише формувати правильні уявлення, поняття, погляди і переконання, а й нагромаджувати позитивний досвід поведінки учня, залучаючи його до виконання різних доручень, до участі в житті колективу, стосунки в якому базуються на взаємній вимогливості й допомозі, У цей період вихованець уже усвідомлює, що він на правильному шляху, і діє відповідно до нових переконань. Мотиви правильної поведінки набувають високого морального змісту. Учень отримує моральне задоволення від перемоги над собою, у нього з'являється впевненість у власних силах, бажання діяти так само й надалі. На завершальному етапі створюють умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання. На всіх етапах слід дотримуватися певних вихідних положень (принципів), які визначають основні вимоги до змісту, форм і методів виховної роботи з цією категорією неповнолітніх і допомагають педагогам правильно спрямовувати свою діяльність, творчо підходити до організації виховного процесу та підвищувати його ефективність. Специфічними принципами перевиховання є: Поєднання переконання з примусом Передбачає використання методів виховного впливу на вихованця залежно від рівня розвитку його свідомості - що вищий рівень свідомості, то більша частка методів переконання, і навпаки. Гуманне ставлення до важковнховуваних учнів. Вони не зможуть пізнати моралі гуманізму, якщо не відчують гуманного ставлення до себе дорослих і однолітків. Об'єктивне ставлення до важковиховуваного учня у процесі його перевиховання. Передбачає виявлення в такого учня не лише негативних, а й позитивних якостей, на які спираються у процесі перевиховання. Ставлення до важковиховуваного учня як до всіх школярів. Йому не слід дорікати перед колективом, що він не такий, як усі, гірший за інших, бо це озлоблює і викликає бажання стати ще гіршими, справдити "прогнози" вихователів. Педагогічний вплив на важковиховуваного учня в неафектному стані. Виключає вплив на нього відразу після скоєння негідного вчинку, "по гарячих слідах", адже в такому стані ні педагог не може виявити об'єктивність, ні учень зрозуміти справедливість педагогічного впливу. У таких випадках А.Макаренко пропонував "відстрочену бесіду", яка дає вихованцеві можливість "охолонути", обдумати свій вчинок, а педагогові - підготуватися до розмови. Випереджувальне формування позитивних якостей, а не боротьба з недоліками. Полягає у не "вип'ячуванні" негативних рис особистості, зосередженні уваги на формуванні позитивних якостей. Провідна роль наставника у перевихованні. Вплив на цю категорію неповнолітніх морально вихованих наставників, оскільки вони мали значний досвід спілкування з аморальними людьми. Перевиховання педагогічно занедбаного учня здійснюють у загальному процесі навчально-виховної роботи школи із залученням до неї учнівського колективу, батьків, громадськості, з використанням усіх загально-педагогічних методів виховання, враховуючи при цьому специфічні особливості його особистості, ставлення до виховних впливів і до власного виправлення. Процеси виховання, самовиховання і перевиховання тісно пов'язані між собою і часто переплітаються.

Матеріали взяті з: http://bookdn.com/book_228_glava_57_5._Perevikhovannja:_sut,_funk%C3%91.html

№23

1. емоційно-вольова сфера молодших школярів

Емоційно-вольова сфера. В емоційній сфері молодшого школяра зростає стриманість, переважає бадьорий, життєрадісний настрій учня, дитина проявляє інтерес та доброзичливість до оточуючих. Водночас емоції молодшого школяра ще дуже бурхливі, дитина легко втрачає рівновагу, виходить з себе, схильна до афектів (Л. С. Славіна).

Основним джерелом емоцій є навчальна та ігрова діяльність.

Інтенсивно формуються вищі почуття (В. О. Сухомлинський). Особливу роль відіграють інтелектуальні емоції, найтісніше пов´язані із навчальною діяльністю: здивування, сумнів, переживання нового, радість пізнання.

Моральні почуття виявляються у формі симпатії, дружби, товариськості, обов´язку, гуманності. Порівняння переживань своїх з переживаннями оточуючих сприяє розвитку усвідомленості своїх емоцій. Учень чекає від оточуючих поваги, визнання і розуміння, різко негативно реагує на приниження його гідності.

При порушеннях емоційної сфери дитина може виявляти грубість, впертість, запальність, забіякуватість та інші форми емоційної неврівноваженості. Найчастіше причинами цього є розходження між завищеним рівнем домагань та реальними можливостями його реалізації.

Вольові якості молодших школярів є основою їх систематичного навчання і водночас розвиваються завдяки йому. Воля молодшого школяра відзначається достатньо високим рівнем довільності, яка дозволяє йому усвідомлювати й виконувати обов´язкові завдання, підпорядкувати їм свою активність, керувати пізнавальними процесами, виконувати складні інструкції та вимоги дорослих. У школярів з´являється особлива вольова дія - вчинок, орієнтований на інтереси оточуючих людей.

Зростає вимогливість до себе та інших, розширюється сфера усвідомлення обов´язків, розуміння необхідності їх виконання.

Прояви волі молодшого школяра значною мірою залежать від ситуації, вимагають зовнішньої підтримки з боку дорослого. Тому в початковій школі необхідно створити атмосферу чітких вимог і правил поведінки, спокійно-позитивний соціально-психологічний клімат. У цей період у дітей формуються такі вольові риси характеру, як цілеспрямованість, організованість, стриманість, дисциплінованість, наполегливість тощо.

ВИСНОВКИ про емоційно-вольові процеси молодшого школяра:

- в емоційній сфері дитини зростає стриманість, переважає бадьорий, життєрадісний настрій;

- основним джерелом емоцій дитини є навчальна та ігрова діяльність.

- інтенсивно формуються вищі почуття (інтелектуальні, моральні, естетичні);

- вольові якості дітей є основою їх систематичного навчання і водночас розвиваються завдяки йому;

- у дитини з´являється особлива вольова дія - вчинок, орієнтований на інтереси оточуючих людей;

- прояви волі молодшого школяра помітно залежать від ситуації, вимагають зовнішньої підтримки з боку дорослого.

2. критерії та показники вихованості школярів психологія

1. Поведінка в сім'ї: чи виявляє інтерес до сімейних справ, проблем сім'ї, чи переживає разом з іншими членами родини її негаразди і радощі, чи старанно вчиться повному самообслуговуванню; чи виконує завдан­ня старших, проявляє турботу про молодших і старших членів роди­ни, чи правильно реагує на зауваження, чи ввічливий у спілкуванні з усіма членами родини.

2. Поведінка в школі: уважність на уроках, старанність у виконанні за­вдань учителів, працелюбність і акуратність у навчальній роботі, розум­не ставлення до успіхів і невдач у навчанні, вияв почуття відповідаль­ності за доручені громадські справи, бережливе ставлення до шкільного майна, дисциплінована поведінка на перервах.

3. Ставлення до старших: ввічливість у спілкуванні, слухняність у вико­нанні завдань, надання посильної допомоги тим, хто її потребує, ввіч­ливе ставлення до старших при зустрічах і прощанні.

4. Ставлення до ровесників, активна участь у спільній діяльності та іграх, прагнення поділитися своїми успіхами та невдачами з товаришами, ба­жання безкорисливо допомагати друзям, прагнення не підводити сво­їх товаришів, клас.

5. Поведінка на вулиці і в громадських місцях: дотримання правил ву­личного руху, збереження природи, дотримання чистоти і порядку' в громадських місцях, у транспорті, на вулиці.

6. Ставлення до самого себе: акуратність і бережливість в одязі, взутті, дотримання правил особистої гігієни, виконання режиму дня і ран­кової зарядки; самокритичність в оцінці своєї поведінки та окремих вчинків; правдивість, чесність, принциповість.

Критерій (від гр. kriterion) - ознака, на основі якої здійснюється оцінка, мірило. Критерії вихованості - це теоретично розроблені показники рівня сформованості різних якостей особистості (колективу).

Критерії вихованості умовно поділяють на "тверді" і "м'які". До "твердих" критеріїв належать важливі статистичні дані, які в комплексі характеризують загальний стан вихованості молоді: кількість правопорушень і тенденції їх зміни; кількість молодих людей, які відбувають покарання за скоєні злочини; кількість розлучень і сімей, які розпалися; темпи поширення пияцтва, наркоманії, куріння, проституції серед молоді та багато інших показників. У педагогіці ці критерії використовуються порівняно мало; упродовж десятиліть не прийнято було говорити про проблеми, які виявляються при використанні цих критеріїв.

Для характеристики шкільного виховання застосовуються "м'які" критерії, що допомагають педагогам одержати загальне уявлення про хід і результати виховного процесу.

У психолого-педагогічній літературі є чимало методик і програм діагностики вихованості, які звертаються до різних критеріїв. За спрямованістю, способом і місцем застосування критерії вихованості умовно поділяють на дві групи: 1) пов'язані з проявом результатів виховання у зовнішній формі - судженнях, оцінках, вчинках, діях особистості (провідні якості особистості, основні відношення особистості, віддалений результат виховання, суспільна спрямованість, поведінка у проблемній ситуації та ін.) і 2) пов'язані з явищами, прихованими від очей вихователя - мотивами, переконаннями, планами, орієнтаціями.

Більшість з наявних методик і програм вивчення вихованості школяра громіздкі, недостатньо враховують реальні можливості класного керівника, фактор його часу. Педагог реально може здійснити обгрунтування мінімуму найбільш типових ознак, які характеризують вихованість учнів.

Як визначити цей мінімум? Пригадаємо, що особистість характеризується таким рівнем психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо управляти власною поведінкою і діяльністю (С. Л. Рубінштейн). Отже, вихованість особистості характеризується не сукупністю окремих якостей, а їх певною ієрархією, змодельованою відносно вектора "мотив - ціль": мотиви діяльності "цементують" загальну спрямованість особистості на суб'єктивну мету діяльності; осмислена мета виконує роль орієнтира у побудові програми дій; програма визначає модель діяльності, її етапи, засоби і способи вирішення тих чи інших завдань; ефективне виконання діяльності передбачає самоконтроль, самооцінку, корекцію, визначення цілі вищого рівня тощо.

Критеріями вихованості виступають такі інтегральні прояви особистості, як система цінностей (смислів), здатність включитися у відповідний вид діяльності, проявити цілеспрямованість, осмисленість, самостійність, творчу активність, відповідальність.

Кожен з визначених критеріїв тісно пов'язаний із суб'єктивною позицією особистості, її цілеспрямованою активністю. Тому визначені компоненти взаємодіють, утворюють цілісність.

У визначенні показників і ознак вихованості учня вихідними є: з одного боку, інтегральні прояви особистості, їх структура, з іншого - їх динаміка: "зона найближчого розвитку".

Оскільки суб'єктом діяльності вихованець стає в міру того, як розвиваються мотиви, цілі, здатність свідомо і самостійно будувати і творчо реалізувати програму дій, здійснювати самоконтроль, самооцінку, корекцію діяльності, суттєвою ознакою його вихованості є ступінь співвідношення регуляції і саморегуляції. Саме це співвідношення показує, які мотиви є домінуючими, як конкретизуються суб'єктивні цілі, як поєднуються знання, уміння, переконання, дії.

Таким чином, вихованість особистості учня є цілісним утворенням, яке має високий рівень сформованості змістового, структурного і динамічного компоненту.

"Ключем" для практичного визначення ступеня сформованості цих компонентів є диференційовані описи - ознаки різних рівнів вихованості.

Білет

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: