Розиток української культури у 1917-1920рр.

Після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української культури. Проте справжнім виразником інтересів українського громадянства стала Центральна Рада - представницький політичний орган українського народу. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням своєї політики відродження рідної мови і школи. В Україні було відкрито 39 українських гімназій. Значну увагу приділяли проблемам вищої школи. Справу Центральної Ради у галузі розвитку української культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського.

Визначними є здобутки української культури у мистецькій сфері. На початку ХХ ст. в Україні поширюються ідейні та художньо-естетичні течії, якими жила Європа. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нові засоби мистецького відображення світу. В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дій та загальної характеристики тла подій (М. Коцюбинський, В.Стефаник, Л.Українка, В. Винниченко). В поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття (М.Вороний, О.Олесь, П. Карманський, О.Луцький), у прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі –імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм.

Важливим фактором культурного розвитку в Україні початку століття був театр. Творцями модерного театру вважають Лесю Українку, В.Винниченка, О. Олеся. Саме вони створили нову українську драматургію.

В архітектурі початку ХХ ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм(залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним –неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові.

Таким чином, незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи – національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку ХХ ст. значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв’язки із зарубіжними художніми центрами.

45. Політика українізації
Українізація в Укр розпочалася у 1923р. Вона передбачала: висування укр.-ців на керівні посади, запровадж. укр. мови в державних і культурних установах, навч. закладів; розвиток національної за формою та радянської за змістом культури; створення відповідних умов для культ. розвитку націонал меншин, які проживали в Укр.
Внаслідок україн. зростала чисельність укр. шкіл, укр. мовою велися діловодства держустанов, укр. мовою видавалися газети, книжки. Плідно функціонувала Українська Академія Наук; протягом 1921-1930 рр. діяла Українська

автокефальна православна церква.
У 1934 запроваджену єдину структуру зош: початкова -4р, середня -7р., повна -10р.
Із розгортанням політики українізації націонал-комуністи Хвильовий, шумський, Волобуєв вимагають розширеня самостійності УСРР. Вони були впевненні що Укр і без Москви може існувати і розвиватися і закликали до цього людей. У 1926 розгорнулась кампанія цькування з т.зв. шумкізмом, хвильовізмом, волобуєвщиною
Радянс. влада в цей період боролася з неписьменністю. І тому навчання було безкоштовне, створювали вечірні школи і було досягнуто результату. Адже, вже у 1939 в УРСС було зареєстровано лише 15% неписьменних.

46. Укр. література 1930 рр 20ст.
Література ЗО – 40-х років XX ст. характеризується одноманітністю, сповненою, за словами М Бажана, гімнів, од, величань, дифірамбів на честь Й. Сталіна, проголошеного «вождем всіх народів». Деморалізована більшовицькою дійсністю, література втрачає не тільки естетичні критерії, а й принцип народності, поняття прекрасного застосовується тільки для прославляння радянської влади.

Запроваджений ще на початку 30-х років метод «соціалістичного реалізму» був знаряддям комуністичної партії для маніпулювання художньою творчістю відповідно до ідеологічних вимог комуністичного режиму. Соціалістичний реалізм спирався на принцип партійності і пролетарського інтернаціоналізму. Література була спустошена, її заповнював примітивізм, «колектинннй розум партії». Поезія, проза і драматургія розвивалися за «програмою духовного і національного самозречення». У роки Другої світової війни українська земля стала ареною битви двох хижаків – Гітлера і Сталіна (жоден з них ніколи б не дозволив українцям збудувати незалежну державу). Це позначилося і на розвитку української літератури.

У роки війни багато українських письменників були учасниками воєнних дій (Андрій Малишко, Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Михайло Стельмах, Олег Ольжич, Олена Теліга, Дмитро Білоус, Платон Воронько та ін.). 109 членів Спілки письменників України побували на фронті. Українські митці боролися з фашизмом не тільки зброєю, а й силою свого таланту силою слова, яке згуртовувало людей, підносило бойовий дух б йців, зміцнювало єдність і дружбу народів, вселяло впевненість у перемозі.

Багато з них активно співпрацювали з республіканськими, фронтовими періодичними виданнями, зокрема «Комуністом», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини».

Спілка письменників України, деякі редакції, видавництва були в Уфі. Тут під орудою І. Кочерги виходить щотижневик «Література і мистецтво» («Літературна Україна»), було відновлено часописи «Україна» (редактор Ю. Смолич) та «Перець» (Л Паламарчук). Ю. Яновський редагує в Уфі журнал «Українська література» («Вітчизна»), на сторінках якого була опублікована в той період більшість творів укр письменників, написаних під час війни. Було надруковано дві книги альманаху «Україна в огні» та одна книга під назвою «Україна визволяється». Видавнича дія-ть не обмежувалася лише новинками: великими тиражами виходили твори українських класиків зокрема Т Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки

Укр видання з’являлися і на окупованій території. Українські письменники-емігранти, зокрема ті, хто врятувався від більшовицьких репресій, прагнули відродити українське культурне життя на окупованій німцями території. У Харкові виходила газета«Нова Україна» (А. Любченко, Ю. Шевельов). Багато уваги літературним справа відіграла редагована У. Самчуком газета «Волинь».

У творах про війну звучали заклики розгромити фашистів, визволити рідну землю від окупантів, об’єднати радянський народ як міцну силу

47.Образотворче мистецтво. Школа увікраїнських монументалістів М.Бойчука.

Українське образотворче мистецтво початку XX століття ознаменувалось творчостю видатного українського художника Михайла Бойчука та його послідовників. Це явище дістало назву «бойчукізм», хоча сам Михайло Львович та його учні називали себе «школою українських монументалістів».Творчі зуcилля школи українських монументалістів були спрямовані на пошуки сучасного стилю вітчизняного мистецтва, якій би грунтувався на національних традиціях і водночас перебував на рівні новітніх досягнень світової культури. Бойчук звернувся до візантійських витоків української культури, до традицій середньовічних фресок, іконопису, народної творчості.

Михайло Львович Бойчук народився на Тернопільщині у 1882 році,в 17 років переїздить до Львова,, де він знайомиться з церковним мистецтвом – іконописом та книжковою мініатюрою. Вже тоді Бойчук виявив зацікавлення візантійськими витоками українського християнського мистецтва. Навчався у Віденській, Краківській, Мюнхенській Академії мистецтв. Мріяв заснувати українську школу церковного монументального малярства. Бере участь в заснуванні Української Академії мистецтв,з 1924р.-професор Київського художнього інституту. Студентів підбирав собі сам, по можливості із сіл, оскільки бажав, щоб майбутні учні не були зіпсовані. Програма, розроблена Бойчуком, була розрахована на чотири роки навчання. За цей час студенти проходили шлях від знайомства із різними техніками та матеріалами, копіювання кращих зразків образотворчого мистецтва (ікони,, народний живопис) до виконання закінчених робіт в архітектурних ансамблях, його учні, займаючись різними видами мистецтва. До нас дійшли твори Бойчука:портрет А.Шептицького,«Молочниця»,начерк «Пастушок»,Людина і дерево – один з основних мотивів у творах Бойчука і його школи.Михайло Бойчук підготував цілу плеяду учнів, таких як: Оксана Павленко, Василь Сідляр, Іван Падалка, Емануїл Шехтман, Тимофій Бойчук, Антоніна Іванова, Микола Рокицький, Кирило Гвоздик. Михайло Бойчук намагався творити сучасне в істино життєвих формах і колориті давніх професійних та народних майстрів. Простота рисунка, вишукане тло, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі – саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і в творчості своїх учнів і послідовників.

48. Театральне мис-во. Лесь Курбас
Активним було театральне життя у столиці УСРР-Харкові. У 1925 тут було відкрито Укр. державну столичну оперу, а у 1929 – театр музичної комедії.
Найяскравішим здобутком театрал. мис-ва стало дія-ть творчого об`єднання «Березіль»1922, створеного у Києві Лесем Курбасом.З 1926-1933 театр «Березіль» діяв у Харкові.
Лесь Ку́рбас — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).Народився на Львівщині.Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він став режисером. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.
У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

У 1934 році театр «Березіль» перейменовано на театр імені Т. Шев­ченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 року в Соловецькому таборі особ­ливого призначення.
Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків світово­го театру XX століття. Його поважають у всьому світі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: