Національна природа культури та міжнаціональна культура, їхні прояви в Україні

Людство складається з різних народів та націй. Відповідно і єдина мова пралюдства подробилася на сім'ї: так, наше матір має відповідності в латинському матер, санскритському матер, англійському мазер, німецькому муттер тощо.

починаючи з епохи великих географічних відкриттів (ХVI ст.) роз'єднані народи почали потроху зближуватися й пізнавати один одного. кожний народ живе на власній землі, він об'єднаний мовою та спільністю духовно-психічного складу, має власні культурні корені й досягнення, і тому основною тенденцією є розвиток національних особливостей культури.

Прикладом відданого збереження рідної мови та власної культури є Україна, що в багатовікових поневіряннях та приниженнях зберегла і власне національне обличчя, і прабатьківські звичаї. У всьому – у релігії, у суспільному житті й народному побуті, у своєму неповторному мистецтві українець завжди лишається українцем. Багато хвиль усіляких чужоземних впливів прокотилося над цією землею: скіфи, кіммерійці, готи та середньовічні скандинави, візантійці та Російська імперія, комуністична тиранія – усі прагнули позбавити народ його живої душі. Проте й сьогодні народні майстрині тчуть ті ж само візерунки, що й їхні прабабусі в сиву давнину, і над ними лунає-дзвенить старовинна народна пісня.

З іншого боку, дуже давно намітилася й протилежна тенденція: прагнення до універсальної культури всього людства, єдиної мови, єдиної релігії, єдиних форм мистецтва. Характерно, наприклад, що закоханий у культуру еллінів (греків) Александр Македонський залишав у завойованих країнах групи грецьких архітекторів, скульпторів, ораторів тощо – невдовзі еллінський вплив поширився у всьому світі. Як правило, прагнення до космополітизації (нехтування національними особливостями) виникає на основі політичних ідей. Так, у колишньому СРСР вважалося, що при комунізмі національні мови та особливості духовного життя просто відімруть; отож, комунізм наближували усіма силами. Деякі народи “втрачали себе”, розчиняючись у більш сильних культурних впливах. Іноді і великі народи відмовлялися від власних давніх культурних основ в ім'я тих, кого вважали більш високими (так, у нинішньому Ірані вже немає більше прихильників зороастризму: всі іранці давно належать до ісламської культури).

Характерним зразком прагнення до об'єднання людства єдиною мовою є такі штучні системи, як мова есперанто, яка побудована на принципі поєднання найбільш поширених слів та частин слів, узятих з різних мов світу.

11. Поняття Півночі, Півдня, Заходу та Сходу як культурних ареалів

Величезні географічні ареали – Північ, Південь, Захід та Схід – визначимо як природні фактори, що впливають на розвиток культури того чи іншого народу.

слово цивілізація може означати й найвищий рівень культури, який характеризується переходом від мисливства та кочів'я до землеробства, виникненням міст і писемності.

народи Півночі – ескімоси або чукчі – живуть ще в більш тяжких умовах, але створюють своєрідні й значні культури, які тільки зараз починають по-справжньому вивчати. В їхніх мовах, наприклад, існує до 50 слів лише для визначення відтінків білого снігу

немає “відсталих” народів. Але є народи, культурна творчість яких історично гальмується несприятливими кліматичними умовами

Здавна великі цивілізації давнини визначалися як Стародавній Схід (Єгипет, Месопотамія, Індія тощо). Так називали їх греки та римляни, щодо яких це дійсно був Схід. Але щодо нас це південні краї (Єгипет, наприклад, розташовано в Африці). Проте ми уживаємо поняття Стародавній Схід, аби не порушувати традицію.

В останні роки можна зустріти й протиставлення відсталого Півдня та розвиненої Півночі. Таке протиставлення народилося в Новий час, коли промислово й технічно розвинені країни, розташовані в смузі помірного клімату Північної півкулі Землі (США, Великобританія, Німеччина та ін.) почали випереджати за рівнем розвитку аграрні й більш традиційні суспільства більш південних країн (Італія, Іспанія, країни Латинської Америки тощо). Це позначилося на характері культури цих ареалів.

12. Культурна зона та культурний регіон

· велику роль у становленні міжнаціональної культури віддавна відігравали й чисто духовні фактори, особливо релігія.

· Відповідно до сфер поширення трьох світових релігій (християнства, ісламу та буддизму) можна виділити три грандіозні за обсягом культурні зони – християнську, ісламську та буддистську.

· Всередині культурної зони існують окремі культурні регіони. Так, християнська культура неоднорідна. Уже в Середньовіччі вона поділилася після розколу церков на два величезні регіони – візантійсько-православний (окрім Греції – Україна, Росія, Болгарія, Сербія, Румунія й чимало інших країн) та римо-католицький (Італія, Іспанія, Португалія, Польща, країни Латинської Америки тощо); відповідно стали відмінними не лише архітектура, малярство й музика, а й, почасти, поведінка людей, що населяли ці два регіони. Після

· Реформації християнства в лоні Західної церкви виникли протестантські суспільства: Великобританія, частина Німеччини; згодом до них приєдналися Америка (США) та інші. Тут було відмінено ікони, монастирі, навіть деякі таїнства релігії (так, священики перестали вважатися особливими людьми).

· Культурний регіон визначається вже не тільки характером релігії. Дедалі частіш тут починають грати помітну роль політико-ідеологічні чинники

13.Специфіка європейської культури. Українська культура серед інших європейських культур.

· Європа в культурному відношенні належить до Заходу як ареалу, й колись утворювала майже однорідну християнську культурну зону. Але вона поділяється здавна на Західну та Східну Європи – це визначилося розколом церков та утворенням римо-католицького та візантійсько-православного культурних регіонів (протестантизм не утворив тут єдиного регіону й увійшов у Західну Європу “клаптями” (наприклад, Англія й північна Ірландія – протестанти, а південні ірландці – католики тощо).

· важливим началом європейської культури стала греко-римська античність. Її цінності полягали в ствердженні земного буття як єдиної вартості людини, в оспівуванні та поетизації життя тіла, в радісному гедонізмі (філософії насолоди).

· античну картину буття заперечило народжене на Сході християнство, Отож, в основі європейського світогляду приховано конфлікт між тілесним та духовним первінями.

· часом виділяють також аполлонічний та діонісійський первіні європейської культури. Йдеться про начала, позначені іменами двох давньогрецьких богів – Аполлона та Діоніса. Перший, покровитель наук та мистецтв, уособлював логічно-раціональне начало; другий, бог вина та сп'яніння, втілював емоційно-ірраціональне буйство підсвідомого в людині.

· Характерний приклад дає культура Німеччини, батьківщини Ніцше. Уславлені протягом століть великими філософами, літераторами й митцями, німці у ХХ ст. раптом зірвалися у фашистську контркультуру, у сліпе уславлення ідей нацизму й вождя-фюрера; розпочалися фізичне нищення ворогів режиму й навіть ні в чому не винних людей, друга світова війна тощо.

14.Первинні європейської культури

Адже дохристиянська Європа була язичницьким (багатобожним) краєм. Тут висунулися на перший план незвичайно потужні культурні досягнення греків та римлян, які прагнули підкорити впливу своєї цивілізації всі інші європейські народи (еллінізм). Тому важливим началом європейської культури стала греко-римська античність. Її цінності полягали в ствердженні земного буття як єдиної вартості людини, в оспівуванні та поетизації життя тіла, в радісному гедонізмі (філософії насолоди).

Але античну картину буття заперечило народжене на Сході християнство, яке розглядало земне буття як тимчасове й протиставляло античності віру в Єдиного Бога, тверду мораль і піднесення ідеї Царства Небесного. Утверджувалося християнство при шаленому опорі постарілого античного світу, але перемогло на тисячу років (Середньовіччя). В епоху Ренесансу (Відродження) поновилися й отримали розвиток античні ідеї й християнство почало заперечуватися знову.

15. Ідея рівноправності культур у сучасному світі

· людство формує різноманітні культури в залежності від природних умов існування того чи іншого народу, релігійних, політичних та митецьких традицій, які складалися століттями, і всяке зіткнення різних за типами культур обов'язково веде до кризової ситуації і конфліктності.

· Так, коли європейці почали колонізувати світ, вони зіткнулися не лише з “відсталими” народами, що жили у кам’яному віці, а й з високорозвиненими культурними системами, які були для них закриті й незрозумілі.

· Першою і примітивною реакцією на це розмаїття було зневажливе ставлення, яке часто набувало й присмаку расизму. Характерне гасло відомого англійського поета Кіплінга, який оспівував колонізацію британцями Індії: “Захід є Захід, Схід є Схід, їм ніколи не зійтись”.

· раніше спостерігалася довготривала взаємоізольованість культур або боротьба між ними за панування, то в сьогоднішньому світі все міцніше утверджується ідея рівноправності культур. Кожна з них сприймається як неповторний національний досвід окремого народу або своєрідне переживання ним загальнолюдських культурних парадигм.

· Гасла на зразок “Україна для українців” неправомірні, бо територію України з доісторичних часів населюють найрізноманітніші народи – румуни, євреї, поляки тощо, які так само є автохтонами (споконвічними жителями) цієї землі.

16. Поняття культурної ідентифікації

· В основі тяжіння до насильства й руйнації норм традиційної культури завжди лежить розгубленість авантюрного лідера (або групи лідерів) перед складністю життя; вони намагаються “спростити” соціальні ролі й звести їх до елементарних функцій. У такому суспільстві добре почуваються лише середні люди, яким достатньо того, що “дадуть” згори. Але подібне суспільство швидко занепадає через застій, викликаний придушенням енергії таланту (напр., колишній СРСР). Навпаки, у розвиненому суспільстві знаходить свою “нішу” не лише пересічна особистість, а й незвичайна за обдаруваннями людина (наприклад, митець, що створює власний, не для всіх зрозумілий художній світ). Величезний прогрес науки й техніки став можливим завдяки вільній економіці, свободі самовиразу людської натури, й це виборола світова цивілізація шляхом постійного напруження, боротьби за оновлення й незмінного руху вперед.

· Неврівноваженість соціально-економічних процесів веде до революцій і тероризму.

· Закони, що часом застарівають на очах, стримують людську ініціативу й консервують пережитки минульщини; цим вправно користується криміналітет.

· Криза традиційної юриспруденції й потреба у створенні правової держави стикається з неврівноваженістю соціального буття.

· Перемішування народів та соціальних груп породжує не лише пожвавлення співробітництва людей і здорового націоналізму – любові до своєї нації, а й до нацизму та расизму.

· Криза традиційних релігій веде до всеїдності, прагнення гармонійно сполучити те, що не сполучується (наприклад, єдинобожне християнство й політеїстичне язичництво).

· В епоху телебачення й Інтернету колись екзотичні вірування ізольованих народів (Індії, наприклад) стають “модними”, хоча за ступенем морального розвитку вони сильно поступаються тому ж християнству та його культурі міжлюдського спілкування. Йога та їй подібні стародавні духовні системи набувають другої молодості і всесвітнього масштабу на наших очах.

П л ю р а л і з м, тобто множинність, вже міцно став прикметою нашого культурного життя. Недовго й розгубитися в цій різноманітності. Завдання полягає, вочевидь, в особистому виборі або самоідентифікації особистості, бо ніхто нині не може закрити перед людиною все оте багатство – і справжнього культурного пошуку, й культурного сурогату.

Для людини, що виросла на фольклорі, може видатися “чужим” класичне мистецтво. І, навпаки, рафінований споживач елітної культури може гребувати “примітивним” мистецтвом. “Серйозні” митці зневажають розважальну стихію на зразок “попси”. Але “розважальна” стихія теж має право на існування: масова культура – явище закономірне, поки вона не переростає в контркультуру.

Критерієм справжньої культури, який оберігає від захоплення руйнівними явищами, має бути насамперед п р о ф е с і о н а л і з м. При цьому релігійний, політичний, науковий, юридичний та митецький досвід не терплять самодіяльності – уявімо собі самодіяльного хірурга або самосуд натовпу.

Важливо, як ти сам себе сприймаєш і ким хочеш бути. Відчувати себе, скажімо, українцем за культурною приналежністю можна й не народившись від українських батьків. Видатний діяч української культури митрополит Петро Могила був за народженням молдаванином, але мало хто зробив для України стільки, як він, і мало кого в Україні так шанують.

17. Релігійний культ і культура в їхньому генетичному зв’язку

Слово релігія означає поновлення зв'язку – мається на увазі зв'язок з іншим, потойбічним світом. Наявність релігії й культу відрізняє людину від інших земних істот з перших кроків її існування. Як свідчив античний мислитель Плутарх, він зустрічав народи, які обходились без грошей, державних установ і навіть одягу, але жоден народ не обходився без релігії.

· уся культура зійшла зі сходів храму. Це дуже влучне зауваження: адже чи не все в культурі спочатку породжується з лона релігійного культу.

· Первісна магія стає сферою формування як науки, так і мистецтва; стародавня релігія встановлює соціально-кастові градації та освячує ту чи іншу політику;

· Біблія стала підґрунтям для величезної кількості сучасних художніх творів – згадаймо “Марію” та “Неофітів” Шевченка, “Мойсея” Франка й численні інші літературно-художні твори Нового часу. Недаремно слово культ, яке означає усталені традиції вшанування якоїсь святині, й лягає в основу слова культура (обробка).

· Релігії можна класифікувати по-різному. Зазвичай релігієзнавці поділяють їх на два розряди: багатобожна (політеїстична) чи єдинобожна (монотеїстична) релігія. Для характеристики монотеїстичних систем – юдаїзму, християнства та ісламу – уживають також поняття авраамічні релігії (за іменем правотця євреїв Авраама, який, за Біблією, запровадив віру в Єдиного Бога, успадковану християнством та ісламом). Та лише християнство, іслам і буддизм стали світовими релігіями, далеко вийшовши за межі тих племен і місцевостей, де колись народилися.

18. Проблема походження релігії

Міф не є казкою – це спроба узагальнити характерні риси явища. Так, для сьогоднішнього австралійського дикуна райдуга – це змія, що випиває воду з ріки: цей образ ґрунтується не лише на подобі райдуги до зміїного тіла, а й на спостереженні над водяними парами після дощу над водоймищем. Отож, у міфі алогічно-поетичне сполучається з тонким спостереженням над явищами природи. Уявлення про богів та демонів виникають саме звідси.

Вважається, що подібність речей, подібність частини до цілого дають підстави оперувати над предметами або їхніми частинами, аби отримати владу над ними. Так, чаклун ворожить над слідом ворога, над його волоссям або одягом, вважаючи, що матиме у своїй владі всю людину. Тому міфологічні уявлення органічно переростають у магію, яка, у свою чергу, закріплюється в системі ритуалів.

Магія – сурогат релігії, ритуальне “знешкодження” темних сил. “

У первісних віруваннях обожнено сили природи, якою люди захоплювалися і якої боялися водночас.

· Формується політеїзм, віра в численних богів і демонів, які втілюють у собі сили природи[5]. Часом вони сполучають риси звіра чи рослини з людськими; це ознака “надлюдськості”, божественності.

· У зв'язку з обожненням звіра та рослинності (тотемізм) виділяють промисловий культ – вшанування звіра, який не тільки харчував своєю плоттю, але й викликав жах та захоплення в силу своїх недосяжних людині можливостей (наприклад, літати), та аграрний культ – вшанування родючості та плідності природи (ймовірно, що аграрний культ почав складатися в епоху неоліту). Звірі та рослини поступово набувають людиноподібних форм в ідолах.

Обожнювалися іноді й окремі люди, наприклад, культурний герой, який у переданнях племені колись навчив людей здобувати вогонь, обробляти землю і т.д.

Часто святині оточувалися аурою недоторканості, заборонності – наприклад, деякі священні імена не можна було і вимовляти.

В первісних суспільствах існувало табу́ (заборона) – тієї чи іншої їжі, доторкання до речей вождя, контактів між хлопчиками та дівчатами до посвячення в дорослі, спілкування між зятем і тещею тощо.

Життя і смерть також являли собою загадку. Люди палеоліту, очевидно, вже уявляли собі посмертне буття і намагалися забезпечити його. У цьому їх підтримували спостереження над рослинністю, яка щороку вмирає і воскресає – безперервність вітального життя давала надію на вічне існування. Водночас осіння смерть рослинності викликала уявлення про потребу жертви: у давньому суспільстві жертви (аж до людських включно) приносилися як викуп надлюдським силам часто й охоче.

28. Нормативність як засіб співробітництва й спілкування людей.Людство виробляє певні норми, які регулюють взаємовідносини між членами суспільства. Ці норми не можуть бути кимось “нав'язані” надовго: в історії культури зберігаються лише ті норми, які живуть тисячоліттями, отже – кристалізують у собі досвід багатьох поколінь. Вони органічно відповідають потребі людини жити за законом – навіть у кримінальному середовищі, що спеціалізується на порушенні законів, нинішнє слово бєспрєдєл є сигналом хаосу й небезпечної загальної руйнації. Ці норми захищають природні права людини – право на життя, право на освіту, право на кохання тощо. Саме ці права й потребують пильної охорони.

Нерідко молодь сприймає нормативність життя як безглуздий або й злонамірений диктат “дорослих”, які, мовляв, прагнуть скувати силу й енергію молодого покоління, аби воно не відібрало в старших їхнє пануюче положення. Та, хоча зловживання своїм положенням з боку старшого покоління таки зустрічається, суть ситуації полягає не в тому. Як рослина, якщо її не полоти, обростає шкідливим бур'яном, так і людина, яка виховується поза нормами людського співжиття, виростає дикою й свавільною істотою, шлях якої невідворотно веде до ізоляції й відчуження з боку суспільства.

Буває, щоправда, й таке, що певний комплекс нормативів поведінки безнадійно застарів і зв'язує людей, які вже мислятьі почувають інакше. Бувають також стадії деградації культури й духовного зубожіння, регресу, коли високі норми цивілізації здаються огрубілій спільноті занадто складними, тяжкими й непотрібними.

У всякому разі, немає суспільства, яке жило б без правил і кожний член якого керувався б лише власними імпульсами. Ці правила стосуються суспільної поведінки особи й набувають вигляду релігійних приписів, політичних структур та юридичних законів, обов'язкових для виконання.

29. рольові функції та рольові конфлікти.

У цих умовах варто поставитися з особливою увагою до питання про соціально-психологічну роль, яку мусить обрати собі та чи інша особа, аби максимально реалізувати свої можливості, не розгубитися у вирі конкуренції й життєвої боротьби, часом невблаганно жорстокої та агресивної.

Мудреці різних епох незмінно порівнювали світ з театром, у якому кожен грає свою роль. Хоча таке порівняння, як і всяке порівняння, кульгає, в ньому є значна частка правди. З дитячих років людина призвичаюється до того, що якісь її якості схвалюються оточенням, а якісь – навпаки. Ми ніколи не буваємо серед людей “самі собою” до кінця. Усі прагнуть грати саме ті ролі, які добре вдаються. Лише найсильніші особистості шукають нелегких ролей, зростаючи в боротьбі з труднощами. За висловом Наполеона, справжній солдат завжди носить у ранці маршальський жезл.

Ролі змінюються з плином часу: начальник на пенсії може за звичкою гримати на оточення й прагнути до лідерства, але це не завжди йому вдається, й людина поступово звикає до нової життєвої ролі. Та ще важче знайти свої майбутні життєві ролі молодій людині без належного досвіду, особливо якщо її виховання відбувалося без належної підтримки таких поважних інституцій, як сім'я, школа й церква, покликаних виховувати людину в річищі стабільних культурних традицій і допомагати їй знайти саму себе.

30. Конфліктність як стабільний фактор існування суспільства.

Конфлікти в суспільстві неминучі, бо інтереси різних людей і соціальних груп неодмінно стикаються. Навіть у звичайній сім'ї спостерігається часом напруженість між рідними людьми – батьками та дітьми, братами або сестрами тощо. Суспільство ж, поділене на різні угруповання – від клану до класу – являє собою поле для невичерпних конфліктів. І все-таки вражає не те, що люди конфліктують, а те, що вони споконвічно тримаються життя в спільноті й шукають способів більш-менш мирного розв'язання конфліктів. Конфлікти бувають часом непоправними й кривавими, але й вони зникають з пам'яті. Психологи твердять, що людині властиво витравляти з пам'яті погане й пам'ятати лише про добре – чи не в цьому запорука виживання людського роду?

Немає підстав проводити паралель між боротьбою за виживання у світі рослин або тварин і життям людей: так мислили представники т.зв. соціального дарвінізму.

Непримиренний антагонізм між класами вбачав у суспільному житті й марксизм-ленінізм, який водночас очікував з поваленням капіталізму ери загального благополуччя. Марксисти вірять у зміну суспільно-економічних формацій (рабство, феодалізм, капіталізм, комунізм) як у прогрес, що долає всі труднощі життя й забезпечує людству процвітання й владу над долею та природою. Водночас Маркс визнавав, що особисті конфлікти – скажімо, ревнощі, матимуть місце й при комунізмі.

Деякі дослідники (О. Шпенглер, А. ТОЙНБІ, П. СОРОКІН) пропонували й зовсім відмовитися від поняття прогресу, твердячи, що історія розвивається циклічно.

Водночас сучасне суспільство висуває ідеї широкої конвергенції (злиття конфліктів між різними протилежними системами та поступове подолання протиріч). Тим не менш останні війни, розв'язані США проти суспільств, які становлять потенціальну загрозу їхній безпеці, свідчать, що для особливих ілюзій у цій галузі ґрунту немає.

31.Еволюція та революція в суспільному житті.

Практика суспільного буття показує, що способи розв’язання конфліктів у соціальному плані зводяться до двох моделей – еволюції та революції.

Еволюційна модель розвитку суспільства базується на тому, що конфлікти розв'язуються шляхом поступового усунення протиріч, мирним шляхом. Скажімо, у Росії ХІХ ст. трималося кріпацтво, як не відповідало ані потребам людей, ані інтересам країни, ані іміджу її у світі як великої держави. Реформа, проведена царем Олександром ІІ, зняла зростання соціального напруження й відкрила перспективу мирного просування суспільства по шляху капіталістичних перетворень.

Революційна модель, навпаки, зводиться до піднесення ідеї бунту, заколоту й війни як єдиного радикального шляху соціального вдосконалення. Революціонери відкидають компроміси й обирають шлях терору щодо тих, кого вважають винуватцями соціальних негараздів. Та ж само Росія початку ХХ ст., яка досить упевнено крокувала шляхом капіталізації, була скинута в прірву безперервного конфлікту – між революціонерами та “буржуями”, потім – між революціонерами ленінської генерації і сталіністами, потім – між різними генераціями сталіністів, потім – між радянською владою та інакодумцями... Жертвами цього процесу стали за неповне століття десятки мільйонів людей. Але революціонерів подібні жертви, як правило, мало бентежать. Вождь комуністичного Китаю Мао Цзедун казав, що для майбутнього щастя достатньо, аби у 3-й світовій війні вціліла хоча б третина людства.

Цивілізоване ставлення до конфліктів полягає в обранні еволюційних методів їх подолання. Сучасне суспільство більш за все цінує соціальний мир та стабільність як запоруку процвітання.

Однак ніколи не варто забувати й мудрості римлян, які твердили: х очеш миру – готуйся до війни! Лише міцно побудована суспільна структура, яка захистила себе від руйнації й запобігла можливим катастрофам, здатна не лише сама жити в мирі, а й стати гарантом миру й справедливості в регіоні або й цілому світі.

32. Соціально-правова культура первісного суспільства.

У свідомості людей палеоліту відбулася диференціація свого та чужого. Навіть жінка тут вважалася власністю і часто здобувалася силою; власністю були й діти, яких можна було, наприклад, принести в жертву ідолові.

Вчені характеризують ранній період людського суспільства як проміскуїтетну орду (проміскуїтет – безладні статеві відносини), що з плином часу витісняється забороною кровозмішувальних союзів; регулювання шлюбних відносин кладе початок вирізненню того чи іншого роду. Роди групуються в племена та союзи племен. Якщо раніше всередині кожного племені існувала певна система самоуправління, яка сполучалася з владою вождя, то тепер група племен під проводом головного вождя утворювала зачаток народу, який відстоював своє право на життя та володіння тими чи іншими територіями у численних кривавих війнах.

Чоловіки в цей період переважно займалися мисливством, жінки – зберігали-годували в напівземлянці вогонь (здобутий з ураженого блискавкою дерева), збирали їстівні корінці та ягоди, приглядалися до диких рослин (насіння яких починали культивувати), плекали приручених тварин; на їхніх плечах лежало виховання дітей, ознайомлення їх з небезпеками навколишнього світу, розповідь про героїв племені, перекази священних передань тощо. Саме тому з роллю жінки пов'язаний перехід до осілого землеробства.

Майно, речі, стада свійських тварин і т. ін. – у тому числі жінки й діти – розумілося як загальне багатство племені, його “фонд”. Тому нерідко й шлюби, так само, як і матеріальні цінності, являли собою предмет колективного інтересу. На думку вчених, у палеоліті виникають, слід гадати, такі установи, як інститут старійшин, що чинять суд і визначають покарання, регулюють шлюбний обмін, ініціюють колективні роботи й компенсацію за них (сліди цього можна спостерегти в українській толоці).

З переходом від мисливства та збирання готових дарів природи до скотарства та землеробства відбувається й переорієнтація людського суспільства з матріархального ладу на патріархальний. Чоловіки вже не відлучаються надовго від сім'ї, не полюють тижнями в лісах та степах, а пасуть худобу й працюють у полі, на них лягає основне навантаження в праці та війні. Жінка, яка в епоху палеоліту започаткувала інтерес до осілого життя, до вивчення якостей природи, окультурення й одомашнення рослин і тварин, тепер підкоряється владі чоловіка як глави роду.

З винайденням нового металу – бронзи – розширюються товарний обмін і політичні контакти між окремими районами. Починаються постійні воєнні зіткнення за володіння худобою, землями, металом. У суспільстві з'являються воєнні керівники.

З часом виникає культ вождя, який диктує особливе ставлення до нього – як при житті, так і після смерті. Саме вождям присвячено перші заупокійні споруди – кургани (насипи над похованнями).

Цей процес спричинився до виникнення родоплемінної аристократії, яка утворила клас, що вже не родичався з простолюдом – підставою були воєнні подвиги предків або якісь інші заслуги перед спільнотою. Саме з цього класу формувалися жерці та старійшини.

33. Формування основних типів соціального устрою суспільства. Соціальний устрій сучасної України

36.Специфіка наукового і ненаукового пізнання світу.

Наука – важлива складова частина духовної культури суспільства. Наука – це сфера людської діяльності, що виробляє й систематизує об'єктивні знання про навколишній матеріальний світ. Часом наука прагне об'єктивно дослідити і сфери, які не можна обстежити емпірично на основі точного обрахування (логіка, психологія тощо). На статус науки претендують також теологія або окультні дисципліни, які є спробою осягнути потойбічне; проте більшість науковців ставиться до цих ініціатив вельми скептично.

Хоча індивідуальний талант дуже важливий для відкриття нових шляхів у науці (пригадаймо Ньютона або Ейнштейна), наука залишається справою колективною – пригадайте численні посилання на праці інших вчених у наукових дослідженнях. Ерудиція вченого – запорука його фахової зрілості: хто ж визнає за вченого найобдарованішу людину, нехай вона сьогодні навіть сама, без чиєїсь допомоги винайде велосипед? Друга характерна (хоча й не головна) прикмета науки – опора на об'єктивні дані експерименту, перевірка теорій та гіпотез через використання спеціальних приладів, із застосуванням математично-статистичних методів.

Більшість людей не займається наукою і почувається цілком повноцінно. Знання про світ кожен має в достатній кількості, аби плідно прожити своє життя. Наука як провідна форманта культури сформувалася достатньо недавно – з ХVII ст. Але сьогодні вже неможливо уявити собі культурну людину без знання основ наук: культура, позбавлена наукового чинника, нині виглядає архаїчною і неповноцінною.

37. Система наукового знання (класифікація наук).

Науки поділяються на чотири великі класи: природничі, технічні, суспільні та гуманітарні, які відповідно диференціюються на більш конкретні наукові дисципліни.

Природничі науки – фізика, хімія, біологія і т.д. – займаються безпосереднім вивченням матеріального світу, його законів. Речовину, наприклад, можна розглядати з точки зору її маси, атомної структури тощо (фізика), лужності й кислотності (хімія); органічна хімія вивчає живу матерію, неорганічна – неживу і т. д.

Технічні науки – опір матеріалів, електротехніка, оптоелектроніка, деталі машин тощо – зорієнтовані на прикладне використання даних природничих наук у народному господарстві, це сфера інженерії.

Суспільні науки – історія,соціологія, економіка і т. д. – вивчають соціальне буття людини, закони функціонування людського колективу, закони перебігу еволюційних процесів і природу революційних вибухів.

Гуманітарні науки мають своїм предметом окрему людину, закономірності її індивідуально-внутрішнього життя. Це – психологія, літературознавство, мистецтвознавство й т.п. дисципліни, які збагачують людину знанням про її природу. До гуманітарного знання можна залучити й фізичну культуру – способи розвитку тілесної досконалості.

38.Зародження й формування науки в системі культури.

Зародки наукової свідомості виникають, вочевидь, ще в кам'яному віці. Первісна людина не могла не цікавитись зв'язком речей у навколишньому світі та властивостями цих речей. З раннього дитинства вона мала засвоїти, що вогонь, вода, гроза, звірі несуть у собі смертельну небезпеку; що існують корисні – поживні та лікувальні рослини; що ті чи інші місцевості бувають придатні для життя або приховують у собі загрозу.

Про первісну науку ми напевно нічого не знаємо. Лише життя сучасних відсталих племен дає потрібний для узагальнення матеріал.

Зародком науки виступила магія. Первісний чаклун спирався на відчуття, по-перше, подібності тих чи інших речей: скажімо, дрібне тупотіння ніг у танку нагадує дощ, отож – виникає магічний танок викликання дощу. По-друге, у магічних операціях одна речовина перетворювалася на іншу: сире на варене або руда на метал, наприклад. Знахарі, що вивчали якості рослин і мінералів, не лише впливали на психіку, викликаючи, скажімо, через застосування тієї чи іншої речовини стан сп'яніння чи галюцинації, а й реально лікували людей. Досвід пізнання був довгим та сповненим протиріч. У процесі відсіювання марновірства й закріплення знань про якості матеріальних речей повільно формувалося точне знання про природу.

В умовах відсутності писемності передача знань велася усно й закріплялася, як говорилося вище, у формах міфу та ритуалу. Але водночас практичний досвід боротьби з природою вимагав фіксації і накопичення певної суми теоретично-практичних знань, формування відповідних технологій.

39. Процеси інтеграції та диференціації у науковій сфері.

43. школа й виховання як чинник культури

З основами наук сучасне суспільство масово знайомиться через освіту (школу – середню й вищу). Чим краще поставлено освіту в суспільстві, тим вищий загальний рівень його культури. Можна сказати й так: чим більш орієнтується в різних науках окрема людина, тим вона культурніша. Не в науці як такій, можна сказати, щастя, але той, хто більше знає, має більше шансів прожити життя щасливо. Отож, передача знань наступним поколінням є формою озброєння останніх перед майбутніми труднощами життя.

Рівень освіти залежить від загального рівня культури суспільства. Школа, у якій вчать ворожити або шукати їстівні корінці, дуже відрізняється від школи, де навчають користуванню комп'ютером.

Школа виникає разом з людством, бо передача знань наступним поколінням є умовою виживання людського роду.

У цивілізаціях давнини школа одразу ж починає відігравати визначну роль; знання тут рідкісне й дорогоцінне, а писець – носій мудрості – користується величезною повагою. Характерно, що там, де в повазі був інтелект, грамоті дітей починали навчати масово й рано. Так, у стародавніх євреїв дітей навчали читати й коментувати Біблію з 6 років; письму й читанню навчали як хлопчиків, так і дівчаток. Навпроти, монополізація знань правлячою верхівкою (як у Стародавньому Єгипті, наприклад) прирікали маси людей на рабське й темне існування.

Як ми бачимо, освіта й моральне виховання, а також проблеми педагогіки – методів навчання – становлять потужну частину культури в цілому. У Середні віки в цих галузях панувала релігійна (теологічно-моральна) установка. Змагання між релігійною та світською тенденціями починається від епохи Відродження. Зокрема секуляризація освіти й педагогіки на Заході, переважна увага до позитивного знання й прагматичної освіти відкривають шлях явищам, які формують сучасний світ.

45. Зародження освіти й виховання в первісному суспільстві. “Первісна людина цілком залежала від своїх вихователів, і тому виховання дітей було постійним клопотом суспільства”[6]. Нормою для первісного суспільства стає диференціація чоловічого й жіночого. Хлопці й дівчата виховувалися окремо (“чоловічі” будинки існують, наприклад, і в сьогоднішній Полінезії). Для того, щоб стати дорослим, потрібно було пройти важке випробування – ініціацію, у ході якої підліток зазнавав численних ритуальних каліцтв і набував суми знань (від міфологічних до позитивних), які раніше від нього приховувалися.

Найінтелектуальніші члени племені ставали не стільки вождями, скільки жерцями, які передавали членам своєї корпорації суму знань і спостережень над природою, зберігали й розвивали сюжети міфів, були знавцями ритуалів. Вони накопичували знання про властивості рослин, прикмети погоди, рух небесних світил тощо. Жерці займалися не самою лише магією, як часто вважають: адже межі між позитивним знанням і парапсихологічними феноменами ще не були усвідомлені. Характерний приклад – усвідомлення первісного коваля як мага, що володіє таємницею перетворення однієї речовини на іншу. Отож, зачатки науки найчастіше зосереджувалися також у руках жрецтва.

48. Природа мистецтва. Яка сила примушує первісну людину брати уламок мамонтового ікла й різьбити з нього подобу людської фігури? Що примушує людину говорити віршами, коли всі навколо говорять прозою? Іншими словами, що дає нам мистецтво?

Якщо права півкуля нашого мозку керує логікою, то ліва – емоційно-художньою діяльністю. Тут формою осмислення буття виступає не умовивід або поняття, а художній образ. Він принципово відрізняється від точних формул логіки, бо є більш “живим”, конкретним і дуже часто оперує життєподібними фігурами (люди, рослини, тварини, речі й т. п.). Водночас він є плинним і невловимим, як саме життя; у ньому змішуються різні риси реальності (пригадаймо хоча б напівлюдину-напівтварину кентавра, народженого фантазією стародавніх греків) або й зовсім щезають, поступаючись чистій грі форм (орнамент, абстрактне мистецтво).

Інформація, яку подає людині мистецтво, інакше організована, ніж, скажімо, у сфері наукового знання. Припустимо, ми хочемо ознайомитися з природою Італії. Позитивне, наукове розв'язання цієї проблеми – це читання величезного масиву книжок і статей про географію країни, її клімат, архітектуру. Але й життя одного вченого не вистачить на повне дослідження хоча б однієї з цих галузей. Натомість споглядання кількох картин-пейзажів, що відбивають природу Італії, дасть нехай і дещо поверхове, але досить цілісне й повне уявлення про країну.

Отож, мистецтво подає інформацію більш “компактно”, “згущено” й “скорочено”, ніж наука. Окрім того, ця інформація зажди дуже суб'єктивна: так бачить художник. Та для звичайної людини цього, як правило, досить.

В одних людей переважають логіка й розрахунок, в інших – “гаряче серце”. Психологи твердять з цього приводу про “науковий” та “художній” типи психіки. Однак що важливіше для переважної більшості людей – розум чи емоція?

У суспільстві зазвичай з повагою ставляться до інтелектуалів, священиків, політиків та юристів. Але наукою займається відносно невелика кількість людей. Політично-правові норми також встановлюють не всією громадою – навіть при найпослідовнішій демократії. Релігія – сфера, у яку глибоко занурено не більш як 10 % населення. А ось мистецтво потрібне всім, нехай у його найпростішому різновиді “розважальної музики” або дизайну промислових речей.

Матеріалом для художнього образу в різних мистецтвах виступають різні речі. Література творить художній образ зі слова, яке може закарбувати все, що є в свідомості людини, – як її емоції, так і її думки. Можна “малювати словом” (чорна хмара), можна здобувати з нього музику (ритм вірша), а можна й грати закладеною в слові думкою (сюжет у детективі). Образотворчі мистецтва беруть за основу для образу лінію, колір, фактуру матеріалу (бронза, мармур тощо). Музика організовує звуки за певним ритмом, тональністю і т.д. Одні мистецтва можуть подавати образ у живій плинності (музика, література), інші – статично (живопис).

49. Диференціація літературно-митецької діяльності на роди й види. Існує певна система мистецтв: художня література, образотворче мистецтво та музично-театральне мистецтво (видовища).

Художня література поділяється за способом творення образу на такі роди й види:

1) епос (автор розповідає про інших людей, як правило – в минулому часі, довго, спокійно й навіть відсторонено); це – класична поема, епопея, роман, повість, оповідання тощо;

2) лірика (автор розповідає про себе, власні переживання – схвильовано й емоційно; тут “немає часу” – лише одна мить спалаху почуття); це – короткі ліричні вірші або мала за обсягом лірична проза;

3) драма (автор відсторонюється, відходить у тінь, давши ініціативу говорити й діяти дійовим особам – хоча це він сам насправді говорить за кожного його власним голосом, прагнучи не втратити розвитку єдиного сюжету); основні жанри (види) драми – трагедія й комедія, у яких люди постають то величними, то смішними.

Образотворчі мистецтва – живопис, скульптура й архітектура.

1) Живопис – зображення якихось речей зі світу природи або породжених уявою митця. Часто подолання площини, на якій намальовано картину (передача перспективи).

2) Скульптура – об'ємне зображення, яке складає враження дійсно існуючої речі. Є кругла скульптура (видима з усіх боків) та барельєф (напівкругле зображення на площині).

3) Архітектура – будівлі, які мають за природою утилітарну (практичну) функцію, але водночас виражають погляд архітектора, скажімо, на ідею житла – яким воно має бути (простим, прикрашеним, химерним – це також художній образ).

Музично-театральне мистецтво, природно, поділяється на сфери музики й театру.

Музика виконується на інструментах (сольно, групою – троїсті музики, квартет тощо, або оркестром). Найскладніший варіант інструментальної музики – симфонічний оркестр; найпростіший – пастуша дудка. Разом з музикою існує спів – сольний та хоровий.

Театр – мистецтво синтетичне: у ньому об'єднуються талант актора, можливості музики й живопису (грим, бутафорія, декорації), вплив архітектури (приміщення театру) тощо. Драматичний театр будується на декламації актора; оперний – на його співі. Є й проміжні форми – оперета, водевіль, естрада являють собою комбінацію співу й декламації.

Нині розважально-естрадне мистецтво займає в масовій свідомості головне місце. До цього долучилися такі могутні чинники, як кіно й телебачення, які впливають завдяки технічним можливостям на дуже широку аудиторію.

Здається, що класичні література чи живопис втрачають свої позиції під натиском цих форм. Але насправді не буває жодного шоу чи навіть концерту без певного літературного сценарію, а оформлення видовища доручається людям, які мають відповідну художню освіту.

Нарешті, значна роль прикладного (ужиткового) мистецтва, яке озоблює предмети побуту, одяг, автомобілі тощо (дизайн). Воно чи не найважливіше для основної маси людей – не всі регулярно ходять до бібліотеки, на вернісажі, театральні прем'єри і т.д., але одяг чи біжутерію всі добирають дбайливо.

62.модернізм в літературі й мистецтві україни.

Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні („ просвітянство ”, утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю. Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб’єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього – інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми – з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості. Модернізм в українській літературі характеризується трагічним розривом між духовністю та існуванням („ Камінний господар ”, „Лісова пісня ” Лесі Українки), наголошення на біологічну сутність людини, глибині природних інстинктів (Г. Хоткевич, В. Винниченко), психологічне самозаглиблення та ослаблення зв’язків героя з оточенням (М. Коцюбинський, О. Кобилянська), розкриття стихійності масового, колективного життя (М. Коцюбинський, М. Яцків).

62.постмодернізм в літературі та мистецтві україни.

Риси постмодернізму у мистецтві

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

культ незалежної особистості;

потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

іронічність та пародійність.[6]

Американський літературознавець Ігаб Хассан (Ihab Hassan) відзначає такі риси:

«невизначеність»,

«фрагментарность»,

«деканонізація»,

«втрата Я»,

«іронія»,

«гібридизація»,«карнавальність»,

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: