Північна Бесарабія. Бессарабія-істор. регіон між ріками Дністер, Прут і гилом Дунаю

Бессарабія-істор. регіон між ріками Дністер, Прут і гилом Дунаю. Нині на його теренах – значна частина Одеської обл., Чернів. обл. та основна частина сучасної Молдавії. До19 ст. Б. називалася лише пд.. частина регіону. Від 3-го ст.. тут проходили готи гуни, авари… На поч.. 6 ст. з’явилися слов’яни давні(бл. 100 поселень). Регіон у різні часи перебував під впливом скіфської, сарматської та антської к-р. Пізніше тут побували печеніги, торки, половці… У 11-14 ст. землі Б. входили до складу К.Р., Галицького князівства. У сер. 14 ст. утворене на правобережжі р.Прут Молдавське князівство поширює свою владу АН лівобережжя, передовсім на центр. Загарбання османами погіршило становище українців, з часів уличів жили на Хотинщині. Наприкінці 16-поч 17 ст. галицькі православні втікали від релігійного гніту за Прут. Активізація Росії в регіоні сприяє активному відновленню зв’язків між ліво- і правобережжям Дністра. Важливу роль у освоєнні Пд. Б. відіграли козаки, що поселились на Дунаї після зруйнування Січі в 1709. Після зруйнування Нової Січі до Подунав’я й Придністров’я прийшли козаки разом із посполитими йстворили Задунайську Січ. Потім активно допомагали рос. армії визволяти Б. та пд. України від турків. Після включення Б. до Росії 1812р. укр.. волонтерські полки активно заселяють Буджак. Внаслідок реформи управління державними селянами та ін. заходів до Б. масово переселялися селяни укр.. губ. Утворювалися укр. саела. Перша світова війна перетворила Б. на об’єкт міжнародного торгу. Фальсифіковане рішення Сфатул церій 1918р. що стало підставою приєднати Б. до Румунії.ю виникло всупереч рішучим протестам представників укр.. населення. Паризьким протоколом 1920 санкціонували загрбання Б. Румунією. 1940 Румунія прийняла ультиматум СРСР та зреклася Б. Центр регіон Б разом із частиною Молдавської АРСР утворили Молд. РСР.

Історія Волині

Перші поселення на Волині відомі з пізнього палеоліту - кількасот археологічних пам'яток (укріплені городища, поселення, могильники). В І тис. нашої ери тут мешкали східнослов'янські племена дулібів, що згодом стали називатися бужанами, а в IX ст. - волинянами. Назва краю походить від древнього міста Волинь (або Велинь), що існува-ло у гирлі річки Гучва (ліва притока Західного Бугу) біля сучасного села Грудек (Польща) і зникло з літописних джерел в середині XII ст.

Непроста історія Волині останнього тисячоліття, мабуть, найяскравіше віддзеркалює процес формування українського етносу, що складався у взаємовідносинах підлеглих Польщі, Литви та Росії з корінним населенням краю. Самостійне існування місцевих племен припинилося у другій половині Х ст., коли вони підпали під владу Києва, і утворилося Волинське князівство. Князівська влада згодом розширила володіння, об'єднавшись з сусіднім Галицьким князівством, але на початку XIV ст. втратила незалежність і підпала під володіння Литви. Хазяйнування північного сусіда тривало до кінця XVI ст., коли Люблінська, а згодом Брестська унії відкрили до Волині шлях полякам і католицькому духовенству. Наші сучасні західні сусіди ґрунтовно панували на Волині до другого (1793 р.) і третього (1795 р.) розділу Польщі, після яких у межах Російської імперії була створена велетенська Волинська губернія, що вперше об'єднала всі землі краю у окрему адміністративно-територіальну одиницю. Російські самодержці в цілому досить лояльно відносилися до шляхетних землевласників на задвірках своєї імперії, тому польська присутність на Волині фактично зберігалася до її краху. Радянська ж влада почала опікуватися проблемою збирання етнічних українських земель лише напередодні ІІ світової війни (сумнозвісний пакт Молотова - Риббентропа), по завершенні якої Волинь отримала сучасні адміністративно-територіальні кордони, що до сьогодення зберігаються і в незалежній державі.

Не зважаючи на бурхливу історію на Волині збереглися архітектурні пам'ятки, що є символами кожного зі згаданих вище етапів формування краю. Про князівську епоху нагадує побудований в середині ХІІ ст. величезний Мстиславів храм (Успенський собор, м. Володимир-Волинський). Час литовського панування символізують башти і мури Луцького замку, започаткованого в середині XIV ст. Період польського освоєння краю ілюструють численні костьоли, що своїми розмірами і архітектурними примхами на фоні скромних, часто-густо дерев'яних, переважно сільських церков, мимоволі підкреслюють довгострокову спробу панування носіїв католицизму на канонічно православних землях.

Рівнинні терени Волині, майже навпіл розділені на дві великі субширотно розта-шовані смуги. На півночі панують безкраї щільно залісені і заболочені простори Полі-ської низовини, що випросталася вздовж Прип'яті та її приток - Горині, Случі, Стиря тощо. Лише маловиразне в рельєфі Волинське пасмо та окремі виходи на поверхню екзотичних для України базальтів (Костопільський район Рівненщини) та кристалічних порід Українського щита (Житомирська, Рівненська та Хмельницька області), не тільки пожвавлюють навколишні краєвиди, а й подекуди створюють дивовижної краси ландшафти, що отримують багатозначущу і ефектно-поважну місцеву назву - Надслучанська Швейцарія (Березнівський район Рівненщини).

На теренах Волині були створені Поліський (площа 201.04 км2, створений в 1968 р.; зберігає типові ландшафти - високі піщані гряди, дюни і вали, що утворилися в льо-довиковий період у межах сучасної Житомирщини), Рівненський (площа 470.47 кв.км, створений в 1999 р.; опікується збереженням величезних болотних масивів чотирьох районів Рівненщини) і "Медобори" (філія "Кременецькі гори", площа 10.0 кв.км, створе-ний в 1990 р.; предмет охорони - окремі пагорби східної частини Гологоро-Кременецького кряжу, висотою 395-406 м, що за часів Російською імперії була найвищою точкою її рівнинних європейських просторів) природні заповідники. На Волині існує один з найвідоміших національних природних парків України - Шацький, що об'єднав у своїх межах чудові умови для відпочинку і 22 озера, серед яких і найглибше і найвідоміше в країні - Світязь.

Поділля

(Подільська земля) — історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і невеликі частини Івано-Франківської і Львівської областей. На Поділлі люди жили з давніх давен. В 4—3 тисячоліттях до н.е. на цій території були поселення трипільської культури. Первісним осередком майбутнього центру Поділля стала фортеця Кліпедава (Петрадава), навколо якого пізніше сформувалося місто Кам'янець-Подільський. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя». Уперше назва «Поділля» вживається у документах 14 століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне. У 1360-х землі Поділля, що перебували під контролем орд татарських ханів, були завойовані литовськими князями і увійшло до складу Великого князівства Литовського. Великий князь Ольгерд призначив намісником Поділля князя Федора Коріатовича. 1430 на Поділля здійснило похід польське військо. Проти польського панування вибухнуло Бакотське повстання 1431-1434. Після його придушення територія Західного Поділля з містами Кам'янець, Смотрич, Бакота, Скала відійшла до Польщі. 1434 у Західному Поділлі було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій і утворено Подільське воєводство (адміністративний центр — Кам'янець), яке складалося з Кам'янецького, Летичівськогоі Червоногородського повітів. Східне Поділля залишилось у складі Великого князівства Литовського. У середині 15 століття автономія Поділля була скасована і в 1566 році утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти. Адміністративним центром до 1598 був Брацлав, згодом — Вінниця (див. також Брацлавщина). Після Люблінської унії 1569 територія Східного і Західного Поділля перебувала у складі Речі Посполитої. Ці землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських феодалів Чорним і Кучманським шляхами. Лише у другій половині 15 ст. на Поділля було вчинено не менше 33 нападів, а у 16 ст. - 35. Протягом 15-16 ст. на Поділлі відбувалися націо­нально-визвольні повстання, серед яких найбільш масштабнішими були рухи під проводом Мухи, С. Наливайка та ін. У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 на П. поширився полково-сотенний устрій. На Східному П. утворено Брацлавський (22 сотні) і Кальницький (пізніше -Вінницький; 19 сотень) полки. За Андрусівським перемир'ям 1667 П. залишилося у складі Речі Посполитої. У 1672 на П. вторгнулося військо Османської імперії. На завойованій території турки утворили Подільський еялет з центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 П. знову повернулося до складу Речі Посполитої. У 18 ст. на П. відбува­ються ряд виступів українського населення, Палія повстання 1702-04, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного Поділля було приєднано до Австрії. У 1793 Східне і решта Західного Поділля у складі земель Правобережної України захопила Російська імперія. На цих землях створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9 повітів) намісництва. Царським указом від 12.12.1796 вони були об'єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам'янці. У складі Подільської губернії перебували 12 повітів, У 20-30 рр. 19 ст. на П. відбувалися селянські виступи під проводом У. Кармалюка. Під час Першої світової війни 1914-1918 Поділля стала тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат. У період Української Народної Республіки, згідно із законом про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленого Українською Центральною Радою 6 березня 1918 до складу Подільської землі увійшли кам'янецький, проскурівський, ушицький, летичівський, більша частина могилівського і староконстянтинівського повітів (центр - м.Кам'янець), а до Брацлавщини - Вінницький, Брацлавський, частина Літинського, Липовецького, Могилівського та Ямпільського повітів (центр - м.Вінниця). У 1917—1921 на землях Поділля відбувалися бої Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами чужоземних окупантів — більшовиками, денікінцями та польською армією. 1919 у Вінниці і Кам'янці-Подільському деякий час перебував уряд Української Народної Республіки. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917—1921 частина земель Поділля увійшла до складу УРСР. На територіальній основі Східного і Західного Поділля існувала Подільська губернія (скасована постановою ВУЦВК від 3 червня 1925). 1932 було створено Вінницьку, а 22 вересня 1937 - Житомирську області УРСР. Частина Західного Поділля по річку Збруч у 1921—1939 входила до складу Польщі. Після Другої світової війни 1939-1941 вся територія Поділля увійшло до складу областей УРСР. Сьогодні площа Поділля становить близько 61 тис. кв. км., чисельність населення — близько 4,6 млн. чол.

Півн. Буковина

Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії.

Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою автономію і в складі Молдавського князівства. В грамоті короля Владислава 1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» — «межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати (волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою «Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.

Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю — буковими лісами.

Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.

Территорию Черновицкой области начали заселять в эпоху палеолита. Об этом свидетельствует более ста остатков стоянок первобытных людей, возраст которых - от сорока до пятнадцати тысяч лет. Северная часть Буковины, которая составляет территорию современной области, в 10-12вв. входила в состав Киевской Руси, а в 12-13вв. была частью Галицко-Волынского княжества, которое со временем поработила Золотая Орда. В 1345г., когда венгерские войска победили татар и выгнали их с правобережья Днестра, Сверная Буковина отошла к Венгрии, в середине 14в.- Молдовского государства, а в 1514г.- Турции. После русско-турецкой войны (1768-74гг.) Буковина переходит к Австрии, в составе которой находится до 1918г. После распада Австро-Венгерской империи с ноября 1918г. была осуществлена попытка присоединения к Украине.

Но румынская армия воспрепятствовала этому, оккупировав территорию Южной Буковины на 22 года. В тяжелые времена иностранного господства, в частности в условиях тотальной русификации, украинское население края сохраняло свой язык, обычаи и традиции. Буковинская земля богата памятниками прошлого. Более чем в трехстах местах найдены остатки трипольской культуры. Материалы, обнаруженные возле сел Молдово и Комарово, а также в урочище Поливаный Яр Сокирянского р-на, дают основания утверждать, что здесь жили не кочевники, а оседлый народ. Во время археологических раскопок найдено свыше пятидесяти разных предметов, созданных скифами в эпоху раннего железа. Единство поднепровских и надднестрянских племен подтверждают многочисленные находки из сел Ленковцы Кельменецкого, Круглика Хотинского и Острицы Новоселицкого районов. Они подверждают наличие на Буковине раннеславянской черняховской культуры (6-2вв. до н.э.).

Наиболее привлекательны для туристов Хотинская крепость, архитектурные памятники - церкви: Николаевская, Вознесенская, Спиридоновская, Рождества Богородицы, Успения в Каличанце в Черновцах, Вознесенская в Лужанах, Ильинская, Здвиженская в Подвальном, Резиденция митрополитов Буковины в Черновцах, пещера Золушка возле села Подворного.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: